Пристрасть
Вавилонська Бібліотека
Пристрасть
Джанет Вінтерсон
купити
Промокод — chytanka

«Пристрасть» Джанет Вінтерсон – це захоплива та вишукана книжка, в якій Європа часів наполеонівських війн стає місцем дії зворушливого любовного роману. Анрі — наївний французький солдат, який працює на кухні Бонапарта й обожнює цього завойовника, доки його зголодніла й недужна армія починає розпадатися. Втративши ілюзії, прагнучи дезертирувати з безлюдних позицій у сувору російську зиму, юний Анрі зустрічає Віланель, загадкову венеціанку, й закохується в неї. Пристрасть штовхає Анрі на безрозсудні пошуки пригод, де він втрачає свої вірування і переконання й опиняється в емоційному лабіринті, з якого йому, можливо, не вдасться вибратися. 

Сюжет роману розчиняється в дивовижній суміші міфу, факту й модернізму, а неповторний, заворожливий голос  Джанет Вінтерсон сполучає реальність із фантазією, мрією та уявою, створюючи гіпнотичну і приголомшливу оповідь.

Роман «Пристрасть» входить в список БіБіСі «100 романів, які створили сучасний світ», опублікованому 2019 року.

Запрошуємо вас до читання фрагменту про Венецію: здійсніть цю подорож разом із Джанет Вінтерсон. Замовляйте книжку із промокодом chytanka та отримайте невеличкий сюрприз від «Вавилонської бібліотеки» .

***

Частина друга

Винова краля

Є одне місто, оточене зусібіч водою, де канали правлять за вулиці, а перетнути проїзди і замулені провулки можуть лише щури. Якщо ви зіб’єтеся з дороги, а це дуже просто, то здибаєте сотні очиць, які охороняють брудний палац з мішків і костей. Якщо ви йдете правильною дорогою, а це дуже просто, то здибаєте стару ворожку в дверях. Вона розповість вам про ваше майбутнє, читаючи з обличчя.

Це місто лабіринтів. Ви можете ходити з одного й того самого місця до одного й того самого місця щодня, а шлях ваш завжди буде різний. Якщо пройдете тим самим шляхом, отже, ви заблукали. Нюх дойди не стане вам тут у пригоді. Не допоможе і компас. Ваші докладні вказівки перехожим заведуть їх у такі нетрі, про які вони ніколи не чували, через такі канали, яких не знайти в жодних записах.

Місце, куди ви йдете, може бути просто перед вами, проте прямого шляху не існує. Ніяке ходіння навпростець не допоможе вам дійти до кав’ярні буквально на протилежному боці каналу. Найкоротший шлях — той, де пробираються через неможливі провалля коти, за рогом, який, здається, веде вас в інший бік. Але тут, у цьому мінливому місті, треба, щоб ви збудили в собі віру.

З вірою можливе все.

Подейкують, мешканці цього міста вміють ходити по воді. Ще дивовижніше — що вони мають перетинчасті ноги. Не всі мешканці, а лише ґондольєри, в яких це ремесло переходить з покоління в покоління.

Ось ця леґенда.

Коли дружина ґондольєра розуміє, що завагітніла, вона чекає на повний місяць і на ніч, коли всі гультяї розійдуться по домівках. Тоді вона бере чоловікову ґондолу і веслує до жахливого острова, де ховають мерців. Вона виходить з ґондоли, лишивши на її носі розмарин, щоб оті безплотні духи не могли повернутися з нею до міста, і поспішає до могили родича, який нещодавно помер. Вона приносить пожертву: карафку вина, пасмо волосся свого чоловіка і срібну монету. Вона повинна залишити ці пожертви на могилі та благати про чисте серце, якщо її дитя буде дівчинкою, і про перетинчасті ноги, якщо в неї народиться хлопчик. Не можна гаяти часу. Їй слід повернутися додому до світанку, а ґондолу цілу добу протримати в солі. Отак ґондольєри зберігають свої таємниці та своє ремесло. Жоден новачок не може стати їм конкурентом. І жоден ґондольєр ніколи не зніме черевиків, хай як ви намагатиметеся його підкупити. Я бачила, як приїжджі кидали рибам діамантові персні, але ніколи не бачила, щоб ґондольєр зняв черевики.

Був колись один слабкий і нерозумний чоловік, дружина якого вичищала ґондолу, торгувала рибою, виховувала дітей і плавала на жахливий острів, бо народжувала щороку. В їхній домівці влітку було спекотно, взимку холодно, а впродовж багатьох місяців — майже нічого їсти. Цей ґондольєр, перевозячи якось чужинця від однієї церкви до іншої, розговорився з ним, і той чоловік запитав про перетинчасті ноги. Водночас він витягнув з кишені гаманець із золотом і поклав його на дно ґондоли. Наближалася зима, ґондольєр сильно схуд і змарнів, от він і подумав, що не буде великої біди, якщо він розшнурує один черевик і покаже своєму пасажирові, щó в нього там. Наступного ранку ґондолу підібрали в морі двоє священників, які квапилися на месу. Той чужинець белькотів щось недоладне і смикав себе за пальці ніг. Ґондольєра не було. Вони відвезли бідолаху до божевільні Сан-Сервело — тихого місця, де піклуються про заможних недоумків. Наскільки мені відомо, він там перебуває і досі.

А цей ґондольєр?

То був мій батько.

Я його не знала, бо народилася після того, як він зник.

За кілька тижнів по тому, як моя мати залишилася з порожньою ґондолою, вона зрозуміла, що вагітна. Хоча майбутнє її було непевне і, строго кажучи, вона вже не була одружена з ґондольєром, вона все-таки вирішила виконати похмурий ритуал і належної ночі тихо повеслувала через лаґуну. Коли вона прив’язувала ґондолу, низько пролетіла сова і зачепила її крилом за плече. Хоча це було не боляче, мати скрикнула, відскочила і впустила гілочку розмарину в море. Спершу вона подумала, що слід негайно повернутися назад, але потім перехрестилася, побігла до могили свого батька і поклала пожертву. Вона знала, що її чоловік помер пізніше за батька, але ж могили він не мав. Дуже схоже на нього, подумала вона, бути відсутнім після смерті, як він був відсутнім і за життя. Виконавши свій обов’язок, вона відштовхнула човен від берега, якого уникали навіть краби, а потім засипала його такою кількістю солі, що він затонув.

Мабуть, її захищала Свята Діва. Ще до мого народження мати побралася вдруге. Цього разу її чоловіком став заможний пекар, який міг собі дозволити не працювати в неділю.

Час мого народження припав на сонячне затемнення, і мати робила що могла, аби затримати пологи, поки воно не мине. Але я була така сама нетерпляча тоді, як і тепер, і моя голова показалася, коли повитуха пішла підігріти внизу молоко. Гарненька голівка, вкрита рудим волоссячком, і пара блискучих очей, які замінили сонце під час затемнення.

Дівчинка.

Пологи були легкі, й повитуха тримала мене вниз головою, поки я не заверещала. Та коли мене поклали, щоб обтерти, мати моя зомліла, а повитуха відчула гостру потребу відкоркувати ще одну пляшку вина.

Ступні в мене були перетинчасті.

За всю історію ґондольєрів не бувало дівчинки з перетинчастими ногами. Моїй непритомній матері привиділася ота гілочка розмарину, і вона кляла себе за легковажність. А може, їй слід клясти ту безжурну насолоду, яку вона отримувала з пекарем? Вона ані разу не згадала мого батька відтоді, як його ґондола затонула. Нечасто думала вона про нього і тоді, коли ґондола ще була на плаву. Повитуха взяла свій ніж з широким лезом і запропонувала тут-таки вирізати оті злочинні перетинки. Мати безсило кивнула, вважаючи, що я не відчую ніякого болю або що короткий біль значно кращий за довічний сором. Повитуха спробувала розрізати прозорий трикутник між першими двома пальчиками в мене на нозі, але ніж відскакував від шкіри, не лишаючи і сліду. Вона пробувала ще і ще, між усіма пальчиками на обох ногах. Лезо погнулося, і це був єдиний результат.

— Така воля Святої Діви, — нарешті виголосила повитуха, допиваючи пляшку. — Тут будь-який ніж безсилий.

Мати розридалася, заголосила, і тяглося це, аж доки не повернувся вітчим. Він був людина терта, і пара перетинчастих ніг не могла його налякати.

— Ніхто цього не побачить, доки вона в черевиках, а коли в неї з’явиться чоловік, то його цікавитимуть зовсім не ступні.

Це трохи втішило мою матір, і наступні вісімнадцять років ми провели спокійно, по-сімейному.

Відтоді як Бонапарт у 1797 році захопив наше місто лабіринтів, ми більшою або меншою мірою поринули в насолоди. А що залишається робити, коли ви жили в гордому і вільному місті й раптом стали і не гордими, і не вільними? Ми перетворилися на зачарований острів для божевільних, багатих, знуджених і збочених. Дні нашої слави лишилися позаду, а час безумств тільки починався. Той чоловік за примхою руйнував наші церкви і грабував наші скарби. А його жінка оздобила свою корону коштовностями з собору Святого Марка. Проте найбільше ми засмутилися через наших баских коней, виплавлених людьми, які розпростали руки між сатаною і Богом і змогли увічнити життя у бронзі. Він зняв їх з базиліки і прилаштував на якійсь примітивній площі у своєму місті-повії — Парижі.

Було в нас чотири церкви, які я любила, вони дивилися через лаґуну на тихі острови, які оповідають про нас казки. Він їх зніс, щоб створити міський сад. Навіщо нам той міський сад? Якби ми його і захотіли самі, то ніколи б не засадили сотнями сосон, вишикуваних, як полки. Кажуть, що Жозефіна знається на ботаніці. Невже вона не могла знайти для нас щось екзотичніше? Я не маю ненависті до французів. Мій вітчим їх любить. Завдяки їм його справа процвітає — вони просто обожнюють дурнуваті тістечка.

І мені він обрав французьке ім’я.

Віланель. Доволі гарне.

Я не маю ненависті до французів. Для мене вони просто не існують.

Коли мені виповнилося вісімнадцять, я почала працювати в казино. Дівчатам нелегко знайти роботу. До пекарні йти я не хотіла, щоб на старість не мати червоних пальців і дебелих, як стегна, рук. Я не могла стати танцівницею з відомої причини, а те, чого я хотіла найбільше, — стати ґондольєром, — було неможливе з огляду на жіночу стать.

Подеколи я брала ґондолу, веслувала каналами і виходила в лаґуну. Я навчилася секретним прийомам ґондольєрів, часом спостерігаючи за ними, а часом просто інтуїтивно.

Коли я бачила, як зникає в чорній непривітній воді каналу корма чиєїсь ґондоли, я рушала за нею і відкривала для себе місто в місті, а це знання доступне не багатьом. У тому закритому місті селяться крадії, євреї-лихварі, зизоокі діти-безбатченки, які дісталися сюди зі східних пустищ. Вони збиваються у зграйки, як коти і щури, і харчуються так само. Ніхто не знає, чому вони тут, на якому зловісному судні вони прибули. Здається, вони помирають у дванадцять-тринадцять років, але на їхньому місці негайно з’являються такі самі. Я бачила, як вони б’ються на ножах за якийсь брудний кавалок курки.

А ще тут живуть вигнанці. Чоловіки й жінки, яких викинули з їхніх розкішних палаців, що так вишукано стриміли вздовж блискучих каналів. Чоловіки й жінки, які офіційно вважаються померлими, згідно з обліковими реєстрами Парижа. А вони тут, з уламками золотого тареля, який устигли вкинути в саквояж перед утечею. Поки євреї-лихварі купують у них золоті уламки, поки ті тарелі ще лишаються, вони виживають. А коли бачиш, як горілиць пливе труп, розумієш, що золото закінчилося.

Одна жінка, яка тримала колись цілу флотилію ґондол і купу котів і вела торгівлю спеціями, тепер мешкає тут, у місті мовчання. Важко сказати, скільки їй років: волосся в неї зелене від слизу зі стін того закапелка, де вона оселилася. Вона харчується намулом, який осідає на камені під час млявого припливу. Зубів вона не має. Та зуби їй і не потрібні. Вона вдягається в ґардини, які зірвала з вікна, полишаючи свій дім. Однією ґардиною вона обмотується, а другу накидає на плечі, як пелерину. В цьому вона і спить.

Я з нею розмовляла. Почувши, що пропливає ґондола, вона вистромлює голову зі свого закапелка і питає, котра година. Їй байдуже, котра година, вона — справжній філософ і не думає про час. Якось я побачила її ввечері: світло ліхтаря падало на її бридке волосся. Вона розкладала на ганчірці шматки тухлого м’яса. Поруч стояли винні келихи.

— Чекаю гостей на вечерю, — крикнула вона, коли я плавно ковзала вздовж протилежного берега. — Запросила б і тебе, от тільки не знаю твого імені.

— Віланель, — гукнула я у відповідь.

— Ти — венеціанка, але носиш своє ім’я як маску. Стережися гральних костей і азартних ігор.

Вона повернулася до своєї ганчірки, і хоча ми ще зустрічалися, вона ніколи не називала мене на ім’я й не давала взнаки, що впізнає мене.

Я пішла працювати в казино, кидала кості, здавала карти і цупила гаманці, де могла. Там щоночі випивався цілий льох шампанського, а злого собаку не годували, щоб він карав тих, хто не міг розплатитися. Я вдягалася як хлопчик, бо так хотіли гості. То була теж гра — вгадати, яка стать ховається під обтислими бриджами і екстраваґантним ґримом…

– переклад Тетяни Некряч

 

Вавилонська Бібліотека
Пристрасть
Джанет Вінтерсон
купити

Читайте ще

Вона розповіла
Джоді Кантор і Меґан Туей
Про секс. То як, поговоримо?
Ханна Віттон
Залізна вода
Мирослав Лаюк
Момент еврики
Джон Куніос, Марк Біман

Блог