Ніл Ферґюсон зауважує: «Ще на початку XV століття сама лише думка про те, що наступні п’ять століть Захід буде домінувати над рештою світу, здалася б дуже дивною. А втім, це сталося».

І нині могутність Заходу вражає навіть найбагатшу уяву… То чому ж так трапилося? Чому Європа, що на 1500-й рік поступалася Сходу за багатьма показниками — економічними, технологічними, демографічними, — зуміла різко рвонути уперед і досягти безперечного світового панування? Які складові успіху західної цивілізації? Саме ці дражливі питання украй сміливо, часом навіть зухвало, а проте надзвичайно захопливо висвітлює Ніл Ферґюсон. 

***

Гонитва за прянощами

У замку святого Георгія (Каштель-де-Сан-Хорхе), на відкритій вітрам гавані Лісабона, нещодавно коронований португальський король Мануель I звелів Васко да Ґамі очолити велику місію із чотирма невеликими кораблями. Усі чотири судна могли повністю поміститися в одному кораблі Чжен Хе, який перевозив скарби. Екіпаж цієї місії налічував усього 170 людей. Але місія — «робити відкриття й вирушити на пошуки прянощів» — мала схилити весь світ на бік Заходу.

Цими прянощами були кориця, гвоздика, мускатний горіх та мускат, які самі європейці не могли вирощувати, але яких потребували для поліпшення смаку їжі. Століттями маршрут завезення прянощів пролягав із Індійського океану через Червоне море або суходолом через Аравію та Анатолію. На середину XV століття останній з указаних шляхів до Європи опинився під жорстким контролем турків та венеційців. Португальці розуміли: якщо вони знайдуть альтернативний маршрут до Індійського океану через західне узбережжя Африки і мис Доброї Надії, вони привласнять цей бізнес. Ще один португальський мореплавець Бартоломеу Діаш обігнув цей мис 1488 року, але мусив повернути свою команду назад. Через дев’ять років да Ґама мав пройти тим самим шляхом.

Укази короля Мануеля повідомляють нам дещо важливе про спосіб, яким Західна цивілізація поширювала свій вплив за кордоном. Як ми далі побачимо, Захід мав декілька переваг над Рештою світу. Але рушієм, безумовно, стала жорстка конкуренція, якою розпочалася епоха великих географічних відкриттів. Для європейців обігнути Африку не означало віддати символічну шану власній величній й могутній династії. Така подорож давала економічну і політичну перевагу над суперниками. Якби місія да Ґами закінчилася успіхом, Лісабон здобув би перемогу над Венецією. Загалом, морська експедиція стала для Європи XV століття своєрідним аналогом космічної гонитви (space race). Або, радше, її гонитви за прянощами (spice race).

Да Ґама вирушив у подорож 8 липня 1497 року. Коли через чотири місяці він зі своїми португальськими побратимами обігнув мис Доброї Надії на південному краю Африки, перед ними не поставало питання, яких екзотичних тварин слід привезти для короля. Вони хотіли знати, чи пощастить їм у тому, в чому інші зазнали невдачі — у відкритті нового маршруту завезення прянощів. Вони прагнули торгівлі, а не данини.

У лютому 1498 року, рівно через вісімдесят два роки після того, як Чжен Хе побував у Малінді, туди прибув да Ґама. Китайці лишили по собі трохи порцеляни та ДНК, — тих двадцятьох китайських моряків, які зазнали кораблетрощі поблизу острова Пате, випливли на берег і залишилися там жити, побралися із африканками і навчили місцевих жителів плести кошики, а також виробляти шовк, як це робили в Китаї. Португальці, навпаки, одразу ж збагнули, що Малінді має потенціал торгового порту. Да Ґаму надзвичайно вразила зустріч з індійськими купцями, і, ймовірно за сприяння одного з них він зміг упіймати мусон і дійти до Калікута.

Це прагнення торгувати було не єдиною відмінністю між португальцями й китайцями. Лісабонці виявляли жорстокість і відверту грубість значно частіше за Чжен Хе. Коли цар Калікута косо зиркнув на товари, привезені португальцями з Лісабона, да Ґама захопив у заручники шістнадцятьох рибалок. Під час своєї другої подорожі до Індії він на чолі п’ятнадцяти кораблів бомбардував Калікут, а захоплених у полон бранців жахливо покалічив. Під час іншого інциденту він, кажуть, замкнув пасажирів на судні, що мало йти до Мекки, й спалив їх там.

Португальці чинили типове насильство, бо знали: відкритт ними нового маршруту прянощів навколо мису викличе опір. Вони, вочевидь, вірили, що одразу ж отримають відсіч. Другий Губернатор Португальської Індії Афонсу де Альбукеркі гордо в 1513 році повідомляв своєму королю: «Коли почули про прибуття [наших] кораблів, усі позникали і навіть птахи перестали ширяти над водою». Звісно, проти деяких ворогів гармат і шабель виявилося замало. Півекіпажу з першої експедиції да Ґами не пережили подорожі вже тому, що їхній капітан намагався повернутися до Африки назустріч мусону. Тільки два з чотирьох кораблів дісталися Лісабона. Сам да Ґама помер від малярії під час третьої подорожі до Індії 1524 року. Його останки повернули до Європи і тепер вони спочивають в ошатній могилі в монастирі святого Ієроніма в Лісабоні. Але інші португальські першовідкривачі пропливли повз Індію весь шлях до Китаю. Колись китайці ставилися до далеких європейських варварів байдуже, якщо не з огидою. Але тепер гонитва за прянощами привела варварів під браму самої Піднебесної. І не забуваймо, що, хоча й португальці мали при собі дорогоцінні товари, які цікавили китайців, вони не привезли срібла, якого Китай династії Мін неабияк потребував для карбування монет, що могли замінити паперові гроші і панщину — основний спосіб оплати.

У 1557 році португальці дісталися Макао, півострова в дельті Сіцзяну. Найперше, що вони зробили, — спорудили браму Porta do Cerco, прикрашену написом: «Тремтіть від нашої величі і поважайте нашу доброчесність». Уже в 1586 році Макао був важливим торговим форпостом, достатнім для того, щоб португальська корона визнала його Містом імені Божого (Cidade de Nome de Deus). Воно стало першим із багатьох подібних європейських комерційних анклавів у Китаї. Луїс де Камоенс, автор «Лузіад», епічної поеми доби португальської морської експансії, деякий час жив у Макао після того, як його вигнали з Лісабона, покаравши таким чином за вчинений замах. Як сталося, дивувався він, що таке маленьке королівство як Португалія, із населенням менше 1 % населення Китаю, змогло претендувати на контроль над торгівлею між значно чисельнішими азійськими імперіями? І все ж таки його співвітчизники вирушали у море, створюючи дивовижну мережу факторій, що розтягнулися як світове намисто від Лісабона, вздовж берегів Африки, Аравії та Індії, через Малаккську протоку до островів з прянощами, а потім ще далі за Макао. «Якби були світи, які ще слід відкрити, — писав де Камоенс про своїх співвітчизників, — вони їх все одно знайшли б!»

Переваги морської експансії підхопили європейські конкуренти Португалії. Слідом за Португалією, Іспанія, яка спочатку не квапилася, захопила ініціативу в Новому світі (див. розділ 3), також створюючи азійські форпости на Філіппінах, звідки іспанці могли навантажувати величезну кількість мексиканського срібла для перевезення до Китаю70. Протягом багатьох десятиліть після Тордесільяського договору (1494) про поділ світу дві іберійські держави ставилися до своїх імперських здобутків із зарозумілою самовпевненістю. Однак бунтівні й комерційно досвідченіші піддані Іспанської корони — голландці — спробували оцінити можливості створення нового маршруту для ввезення прянощів. І справді, в середині XVII століття вони випередили португальців за кількістю кораблів і тоннажем провезених повз мис Доброї Надії товарів. Французи теж долучилися до учасників гонитви.

А що ж англійці, чиї територіальні амбіції раніше не виходили за межі Франції і чия нова економічна ідея доби Середньовіччя полягала у продажу вовни фламандцям? Як могли вони спокійно залишатися осторонь, дізнаючись про те, що їхні давні вороги — іспанці та французи — роблять собі статки в чужих краях? Звісно, невдовзі англійці долучилися до заморської комерційної гонитви. 1496 року Джон Кабот зробив першу спробу перетнути Атлантику, відчаливши з Бристоля. 1553 року Г’ю Віллоубі та Річард Ченслор вирушили з Дептфорда на пошуки «північно-східного маршруту» до Індії. Під час цієї подорожі Віллоубі загинув від обмороження, а Ченслору вдалося доплисти до Архангельська, а згодом дістатися суходолом до московського двору Івана Грозного. Після повернення до Лондона, Ченслор, не гаючи часу, створив Московську компанію (Muscovy Company) (її повна назва: «Таємна компанія торгових справ для відкриття регіонів, домініонів, островів і невідомих місць»), щоб розвивати торгівлю з Росією. Подібні проекти ширилися за натхненної монаршої підтримки не лише по той бік Атлантики, а й за маршрутом імпорту прянощів. На середину XVII століття англійська торгівля процвітала від Белфаста до Бостона і від Бенґалії до Багамських островів.

Тепер світ гинув у безумстві запеклої конкуренції. Та залишається питання: чому європейці мали більше комерційного запалу, ніж китайці? Чому Васко да Ґама так жадібно прагнув грошей — настільки жадібно, що був готовий заради них на вбивство?

Відповідь можна знайти, якщо уважніше придивитися до карт середньовічної Європи, на яких зображено буквально сотні держав-суперників — від королівств західного узбережжя до численних міст-держав, розташованих від Балтійського до Адріатичного моря, від Любека до Венеції. В Європі XIV століття налічувалося близько тисячі міст-держав, а через 200 років їхня кількість скоротилася наполовину. Чому так? Найпростішу відповідь дає географія. Китаї мав три великі річки: Хуанхе, Янцзи та Сіцзян, які протікали із заходу на схід71. У Європі було кілька річок, що протікали врізнобіч, не кажучи вже про чимало гірських хребтів, як-от Альпи й Піренеї, густі німецькі та польські ліси й болота. Войовничим монголам легше було вдертися у Китай. Ордам кочовиків було складніше проникнути до Європи, а отже, вона мала менше потреб у згуртуванні. Ми не можемо знати напевне, чому центральноазійська загроза відступила від Європи після смерті Тимура. Можливо, покращилася російська оборона. Можливо, монгольські коні більше любили степові трави.

Щоправда, як ми вже побачили, конфлікт міг стати для Європи руйнівним — поміркуймо лишень про свавілля, викликане Тридцятилітною війною в Німеччині середини XVII століття. Лихо тим, хто жив на рубежі між десятком або й більше великих європейських держав, які у 1550–1650 роки в середньому воювали понад дві третини часу. За весь період від 1500 до 1799 років Іспанія перебувала у стані війни з іноземними ворогами 81 % часу, Англія — 53 %, а Франція — 52 %. Але ця невпинна боротьба мала три побіжні переваги. По-перше, вона стимулювала інновації у військовій техніці. На суші укріплення міцнішали щойно гармати ставали потужнішими й маневренішими. Доля зруйнованого замку «барона-грабіжника» на Танненберзькому пагорбі над Зеегаймом у південній Німеччині слугувала попередженням: в 1399 році він став першою європейською фортецею, яку зруйнували вибухівкою.

Тим часом на морі розмір кораблів із об’єктивних причин і досі був невеликим. Порівняно із середземноморською галерою, конструкція якої ледь змінилася від римських часів, португальська каравела кінця XV століття з її квадратними вітрилами й двома щоглами досягла ідеального балансу між швидкістю та вогневою потугою. Їй було легше маневрувати, в неї було поцілити важче, ніж в один із гігантських кораблів Чжен Хе. 1501 року французький прилад для розміщення ряду гармат у спеціальних ложах по обидва боки судна перетворив європейські «бойові кораблі» на плавучі фортеці. Якби коли-небудь відбулося морське зіткнення між Чжен Хе й Васко да Ґамою, імовірно, португальці відправили би незграбні китайські кораблі на дно так само, як вони розправилися із меншими, а проте спритнішими арабськими дхау в Індійському океані. Щоправда, біля Тамао в 1521 році китайський флот таки затопив португальську каравелу.

Другою перевагою майже безперервної війни в Європі було те, що держави-суперниці накопичували прибутки для фінансування своїх експедицій. Узявши за мірило грам срібла на людину, правителям Англії та Франції вдалося зібрати значно більше податків, ніж їхньому китайському колезі за 1520–1630 роки. До того ж, починаючи з Італії XIII століття, європейці експериментували з небаченими досі урядовими позиками, заклавши основи сучасних ринків облігацій. Державний борг став інституцією, абсолютно невідомою Китаю династії Мін. До нього вдалися лише наприкінці XIX століття під впливом Європи. Ще одним фінансовим нововведенням, значення якого змінило світ, стала ідея голландців надавати акціонерним компаніям монопольні права на торгівлю в обмін на частку в їхньому прибутку, і усвідомлення того, що ці компанії вестимуть боротьбу на морі проти держав-конкурентів. Заснована 1602 року Голландська Ост-Індська компанія та її однойменний англійський конкурент стали першими справжніми капіталістичними корпораціями, власний капітал яких поділявся на торгові паї, за які дивіденди платили готівкою за рішенням директорів компанії. Нічого, що нагадувало б ці динамічні інституції, на Сході не з’явилося. І хоча компанії збільшили королівський дохід, вони одночасно звузили монарші повноваження, адже у ранньомодерній державі виникли нові постійні акціонери: банкіри, власники облігацій та директори компаній.

Насамперед, десятиліття міжусобних воєн довело, що жоден європейський монарх ніколи не зміцніє настільки, щоб мати змогу заборонити заморські експедиції. Навіть коли турки дійшли до меж Східної Європи, а вони це неодноразово робили в XVI–XVII століттях, не було загальноєвропейського імператора, який би міг наказати португальцям призупинити свої морські розвідки й зосередитися на східному ворогові. Навпаки, всі європейські монархи заохочувати торгівлю, завоювання й колонізацію як продовження взаємної конкуренції.

Релігійна війна стала для європейців покаранням на понад століття після того, як Німеччиною прокотилася лютеранська Реформація (див. розділ 2). Але криваві бої між протестантами й католиками і періодичні переслідування євреїв також побіжно дали корисні наслідки. 1492 року євреїв як релігійних єретиків прогнали з Кастилії та Араґона. Спочатку чимало з них знайшли собі притулок в Османській імперії, але після 1509 року єврейська громада виникла і у Венеції. З початком повстання голландців проти іспанського панування в 1566 році і створенням протестантської республіки Об’єднаних провінцій, Амстердам перетворився на ще одну оазу терпимості. Коли протестантів-гугенотів вигнали з Франції 1685 року, вони змогли переселитися до Англії, Голландії та Швейцарії75. І, звичайно, релігійні пристрасті створили додатковий стимул розширити морські подорожі. Португальський принц Енріке Мореплавець закликав своїх моряків розвідати узбережжя Африки, частково сподіваючись, що вони знайдуть міфічне царство зниклого святого пресвітера Іоанна, і той зможе допомогти Європі в боротьбі з турками. Крім вимоги уникнути індійських митних зборів, Васко да Ґама нахабно зажадав від царя Калікута вигнати зі свого царства всіх мусульман і розпочав піратську війну проти мусульманського флоту, що прямував до Мекки.

Одне слово, політична роздрібненість, що характеризувала тогочасну Європу, завадила створенню чогось віддалено подібного до китайської імперії. До того ж вона спонукала європейців шукати можливості — економічні, геополітичні й релігійні — у далеких краях. Можна сказати, що тоді діяло правило «розділяй і володарюй», проте, хоч як це парадоксально, розділені між собою європейці спромоглися заволодарювати світом. У Європі невелике виявилося гарним тому, що означало конкуренцію — не лише між державами, а й усередині держав.

Офіційно Генріх V був королем Англії, Уельсу і, фактично, Франції, на яку він заявив претензії. Та насправді у сільській Англії реальна влада зосередилася в руках великого дворянства, нащадків тих, хто змусив короля Іоанна підписати Велику хартію вольностей, а також тисяч лендлордів, численних церковних і світських корпоративних установ. Церква залишалася непідконтрольною королю аж до правління Генріха VIII. Міста часто були самоврядними. І, головне: найважливіший торговий центр країни був майже цілковито автономним. Європа складалася не лише з держав, вона також складалася зі станів: аристократів, священиків і містян.

Корпорація лондонського сіті (City of London Corporation) своїм походженням та структурою сягає углиб XII століття. Показово, що лорд-мер, шерифи, старійшини, муніципальна рада, члени гільдій та почесні громадяни тут існували більш ніж 800 років. Корпорація — один із перших прикладів автономної комерційної організації і, подекуди, предтеча економічних корпорацій, а ще — предтеча самої демократії.

Уже в 1130-х роках Генріх I дарував лондонцям право обирати своїм шерифом та суддею «тих, кого вони бажають зі свого кола», і управляти власними судовими й фінансовими справами без втручання Корони чи інших органів влади76. 1191 року, поки Річард I перебував у хрестовому поході на Святу Землю, Сіті отримало право обирати мера — це право король Іоанн підтвердив 1215 року77. У результаті воно не знало страху перед Короною. За підтримки повноправних членів корпорації Сіті мер Томас Фітцтомас підтримав Симона де Монфора в його бунті проти Генріха III у 1263–1265 роках. 1319 року настала черга Едуарда II протистояти Сіті, щойно торговці тканинами зажадали урізати привілеї для іноземних купців. Коли Корона відповіла відмовою, «лондонський натовп» допоміг Роджеру Мортімеру усунути короля з трону. За правління Едуарда III ситуація змінилася не на користь Сіті. Італійські та ганзейські купці осіли в Лондоні не в останню чергу завдяки тому, що забезпечували Корону пільговими кредитами — це тривало і протягом регентства Річарда II78. Проте лондонці продовжували випробовувати королівську владу, кволо реагуючи на загрозу Короні під час Селянського повстання (1381) та на небезпеку для правління Річарда з боку лордів-апелянтів. 1392 року король позбавив Лондон привілеїв та вольностей, але через п’ять років щедрий «дар» у десять тисяч фунтів стерлінгів, який мер Віттінґтон передав королю, забезпечив їхнє повернення.

Кредити та дари короні виявилися ключем до міської автономії. Що багатшим ставало Сіті, то більше важелів впливу воно здобувало. Віттінґтон дав у позику Генріхові IV щонайменше 24 тисячі фунтів стерлінгів, а його синові Генріху V — близько 7,5 тисячі.

Не тільки Сіті змагалося із Короною за владу. Конкуренція була і в межах самого Сіті. Ліврейні компанії з’явилися за доби Середньовіччя: ткачі — в 1130-му, пекарі — в 1155-му, торговці рибою — в 1272-му, ювеліри, торговці одягом та кушніри— в 1327-му, драпівники — в 1364-му, торговці тканинами — в 1384-му, а бакалійники — в 1428-му. Ці гільдії (misteries) заволоділи значною часткою економіки, і, крім того, мали політичну владу. Едуард III визнав її, коли проголосив себе «братом» гільдії кравців (згодом торговців одягом). До 1607 року почесними членами гільдії торговців одягом вважалися сім королів і одна королева, сімнадцять принців і герцогів, дев’ять графинь, герцогинь і баронес, понад двохсот графів, лордів й інших аристократів та один архієпископ. «Велика двадцятка» компаній — у порядку першості: торговці тканинами, бакалійники, драпівники, торговці рибою, ювеліри, кушніри, торговці одягом, галантерейники, торговці сіллю, торговці виробами із заліза, винороби і кравці — це нагадування про владу, якою колись володіли лондонські ремісники й торговці, хай навіть їхня роль сьогодні, здебільшого, церемоніальна. У розпал взаємної конкуренції вони мусили як боротися, так і домовлятися між собою.

З-поміж іншого, ця багаторівнева конкуренція між державами та всередині них, навіть в окремих містах, допомагає пояснити швидке поширення й розвиток у Європі технології механічних годинників. Уже в 1330-х роках Річард Воллінґфорд установив на стіні південного трансепта абатства Сент-Олбан на диво складний механічний годинник, який показував рух Місяця, припливів і відливів та деяких небесних тіл. Своїм щогодинним дзвоном (звідси й назви: clock, clokke, Glocke, cloche) механічний годинник і годинник із пружинним приводом, який його витіснив у XV столітті, не просто показували час точніше за китайський водяний годинник. Їх почали виробляти на продаж, а не лише для привласнення астрономами імператора. Отже, якщо на вежі собору якогось міста встановлювали гарний новий годинник, найближчий конкурент незабаром почувався зобов’язаним наслідувати його приклад. Якщо протестантських годинникарів вигнали з Франції після 1685 року, їх радо прийняли швейцарці. І, як і у випадку з військовою технікою, конкуренція призводила до поліпшення: щоразу додаючи до свого виробу невеликі зміни, майстри робили його ще точнішим і елегантнішим. На той час (кінець XVI століття), коли місіонер-єзуїт Маттео Річчі завіз європейські годинники до Китаю, вони настільки перевершували місцеві аналоги, що на них дивилися з острахом81. 1602 року Річчі на прохання імператора Чжу Їцзюня виготовив із рисового паперу гарну карту світу, яка зображувала Китай у центрі. Однак йому слід було взяти до уваги, що, з погляду технологій, тодішній Китай уже перетворився на світову периферію.

Завдяки збільшенню точності вимірювань і злагодженій дії, роль годинника, а згодом і портативного годинника, зросла одночасно з піднесенням Європи й поширенням Західної цивілізації. Із появою персональних годинників збігали останні хвилини переважання Сходу.

Східна Азія, порівняно з клаптиковою ковдрою Європи, принаймні політично, була розлогою суцільною ковдрою. Головними суперниками Піднебесної на півночі були монголи, а на сході — японські пірати. Від часів Цінь Шихуанді, якого зазвичай вважають «першим імператором» Китаю (221–210 рр. до н. е.), загроза з півночі все більше зростала; загроза, яка змушувала вкладати надзвичайно великі кошти в оборонну споруду імперії — Великий мур. Нічого схожого в Європі не було побудовано від доби Адріана до періоду Еріха Гонеккера. За масштабами Мур можна порівняти хіба що з мережею каналів і ровів — через них зрошували орні землі Китаю, — яку марксистський китаєзнавець Карл Віттфоґель вважав найважливішим витвором «гідравлічно-бюрократичного» східного деспотизму.

Заборонене місто в Пекіні — ще один пам’ятник монолітній китайській владі. Щоб мати уявлення про його велетенський розмір й особливий етос, відвідувачу потрібно пройти крізь Браму вищої гармонії до Зали вищої гармонії, в якій стоїть сам Трон дракона, далі до Зали центральної гармонії, місця прикінцевого етапу іспиту з імперської державної служби (див. далі). Гармонію, схоже, нерозривно пов’язували з ідеєю неподільності імперської влади.

Як і Великий мур, Заборонене місто просто не мало аналогів на Заході XV століття, особливо в Лондоні, де владу поділяли Корона, духовні та світські лорди, Палата громад, Корпорація лондонського сіті та ліврейні компанії. Вони мали свій палац і залу, але, за східними стандартами, були замалими. У той час як середньовічними європейськими королівствами правили союзи спадкових лендлордів та священнослужителів, обраних (а часто й безжально повалених) з милості короля, Китаєм згори донизу правила конфуціанська бюрократія, узята на службу на основі найвимогливішої в історії людства системи іспитів. Ті, хто прагнув зробити кар’єру на службі імператору, мали подолати три етапи виснажливих випробувань, проведених у спеціально збудованих іспитових центрах; один досі можна побачити у Нанкіні — величезну, оточену стіною споруду, всередині якої розміщені тисячі крихітних келій, трохи більших за туалет у потязі:

Ці крихітні цегляні відсіки [писав європейський мандрівник] були 1,1 метра завдовжки, 1 метра завширшки та 1,7 метра заввишки. Всередині було два кам’яні виступи: один слугував столом, інший — стільцем. Протягом двох днів, поки тривав іспит, за претендентами зі спеціальних веж наглядали солдати… Єдине, що дозволялося — приймати слуг, які приносили їжу й воду, і справляти природні людські потреби. Коли претендент стомлювався, він міг розкласти постіль і відпочити у тісняві. Проте яскраве світло з сусідньої келії, мабуть, спонукало його знову братися за паличку для письма… Внаслідок цього деякі претенденти божеволіли.

Немає сумнівів у тому, що після двох діб, проведених у такій коробці, лише найздібніші — і, звісно, найрішучіші — претенденти складали іспит. Але через те, що особливу увагу приділяли чотирикнижжю класиків конфуціанства, з якого слід було завчити напам’ять 431 286 знаків, а запроваджене в 1487 році строго визначене письмове завдання належало виконати у вісім послідовних етапів, іспит могли скласти лише слухняні й обачні84. Безумовно, то було жорсткий конкурс, але він не сприяв нововведенням, а ще меншою мірою заохочував прагнення змін. В основі китайської цивілізації лежала писемність, яка слугувала формуванню консервативної еліти і вилученню мас за межі освіти. Відмінність стане ще більш разючою, якщо додати, що європейські розмовні мови — італійська, французька й кастильська, португальська й англійська — використовувалися для створення елітарної літератури, легкодоступної для широкої публіки завдяки відносно простій та поширеній освіті.

Як казав Конфуцій, «звичайна людина дивується незвичайному. Мудра людина дивується повсякденному». Але в способі життя Китаю династії Мін було забагато повсякденного і замало нового.