Залізна вода
Видавництво Старого Лева
Залізна вода
Мирослав Лаюк
купити зі знижкою 30%
знижка діє до 6 Березня, 23:59
Промокод — chytanka

З нагоди ювілею Лесі Українки запрошуємо зануритися в роман українського письменника Мирослава Лаюка «Залізна вода», що обертається навколо постаті головної жінки української культури. Якою була Леся Українка? І чому ми хочемо її зрозуміти, довідатися про неї, відчути її?

Театральна режисерка та молодий чоловік, який після довгої відсутності повертається у рідні краї, — як далеко вони готові зайти у пошуках унікального листа, що міг би внести ясність в один із найтаємничіших і найбільш резонансних сюжетів історії нашої літератури? Як на початку минулого століття йшли за Лесею невідома поетка, проста гуцулка, плотогон і черниця-бернардинка?

6 березня з 00:00 та до 23:59 купуйте роман зі знижкою 30% (за умови реєстрації в Спільноті Старого Лева) – з промокодом chytanka

***

Не просила я їх зупинятися, але ці діячі стали. Як велетенська головка часнику, засунута в горло.

«Ой, дякую вам, люди добрі, хай береже вас Господь», — кажу я, а сама думаю: ґвалт! от кому потрібні ці пасторальні комедії: їхали собі — то їдьте далі, навіщо мені ставати? Ви бачите — іде черниця: і це означає, що вона хоче іти. Що таке її завдання перед собою — іти. Але ж ні — ці «добрі самаритяни» зупинилися, а щоб їм скисло за такі бздури. То мусила вже сідати. Я хоч останнім часом і харкаю кров’ю, як старі діди мокротинням, але своїми ногами ходити годна — не треба було мені ставати, ще раз повторюю. Мені то й лишалося вже небагато — верст десять до Шибеного, а там і Буркут близько. От якби в Яворові десь підхопили — хай уже… У Криворівні чи у Жаб’ю — ну нехай. А ставати під Буркутом? Бігме, це знущання, якого Господь їм не забуде! Майте, люди, гонор! Ви ж люди, а не бусурмани якісь. Ви ж людоньки, а не пси погані.

Я, сестра Петра, вирушила зі свого кляштора у Львові в гори до Буркута. Маю тут одну справу, про яку вам не розкажу. Не розказала протягом дороги людям, які мене підвозили, не розказала господарям, які мені давали нічліг і годували, то й не розкажу першим зустрічним, ще й таким вагабундам.

Леся Українка? Чула я про таку, читала в книжках, що їх мала моя сестра, яка теж усяке виписує. Викладено незле, на фоні того, що наше жіноцтво загалом виписує, може бути. Але чи є сенс у тому письмі, якщо воно не славить Господа Бога нашого? Знаю, у вас уже є коментар, але почекайте. Чи є сенс у письмі, якщо в цей час можна молитися? Молитва — от найвищий стиль, найсильніша думка і найдосконаліший спосіб самовираження!

Ви скажете, що я говорю як звичайна темна черниця. А я й дійсно темна! Звичайна темна черниця. Як нафта. Або ворона. Або ніч! Хай так і буде — принаймні я знаю, що таке темрява. Бо тільки так годен побачити саме те — праведне світло, а не всі ці ваші блискучки. Я час на пусте витрачати не звикла.

Кажу ж, зупинилася мені фіра, на якій їхала ця письменниця в керунку Буркута. Ото честь! Така честь, що просто зараз від радості заплачу! (Ні, не заплачу.) Пані Леся була така лагідна, поблажлива, що мені аж варені боби, які на сніданок їла, до горла підходили. Вона зважувала слова, старалася бути чемною зі мною, хоча я бачила, що то — клята безбожниця. Бачила картини її товариша Івана Труша, бачила. І на вечорах доктора Франка бувала. І Михайла Павлика знаю — чого ж не знати. І Гнатюків, і Шухевичів я знаю. І Олену Пчілку, матінку пані Лесі. Все і всіх.

І політику їхню знаю. Наприклад, щодо Ольги Франкової. Вони всі накинулися на неї, злословлять за спиною, москалькою називають, кажуть, що вона на Франка погано впливає. А мало, що саме завдяки її посагу доктор і став доктором — у Відні зміг вчитися, коли вона у Львові стовбичила? Пані Ольга походила з багатої родини, а попала тут у таке, що довго не протримається. Лицеміри пусті! Знаю я про них усіх. Але, повірте, не дає мені це нічого. Всі ці мистецтва і науки — то пусті забавки для обмежених людей, які думають, що всі уми поїли. Мені більшу радість приносить от стати біля кляшторної стіни і послухати — ми з сестрою з дитинства любили цей звук, — як біля дороги косар гострить брусом лезо.

А хто сказав, що в гострінні леза немає Бога?

Та от звичайна картопля — і та краща за найкращу поезію. Росте просто і красиво. Ви помічали, як навесні над чорною землею з’являються темно-зелені, як пляшка від шампану, м’ясисті листочки? А хто сказав, що в картоплі немає Бога? А хто сказав, що в картоплі менше Бога, ніж у їхній поезії?

Раптом здійнявся вітер і вихопив у Лесі з рук синій дзвіночок, яких вона нарвала половину воза — щоб вінки плести; три корови, а четвертого бика можна було тими дзвіночками нагодувати. Я кажу: «Сильний тут вітер», — бесіду підтримую. Я запасла також фразу про те, що вчора відчувалося холодніше, а завтра, напевне, потеплішає. Найбільше люблю про погоду поговорити: це ж стільки тем — дощ, сніг, хурделиця, хмарно, прояснення, безхмарно — стільки тем! А вона відповідає: «Та де ж це сильний вітер?». І почала розказувати, як у Ялті на віллі, здається, з назвою «Іфгенія», три роки тому вітер лавки перевертав, з одвірків двері виривав, а ще як залізні листи бляхи в повітрі літали, ніби пелікани. Я б це підсумувала так: хвалилася, що може собі дозволити відпочинок у Криму.

Ми договорилися до згадки про Ніцше. Рано чи пізно це мало статися.

Леся каже, що вона не поділяє ніцшеанства, що Übermensch — то для неї не ідеал. Хай так. Але як же вона не ніцшеанка, якщо мовить, що християнство поневолило людину? Каже: якщо людині й важливий ідеал любові, то до нього вона годна дійти сама. Але я сміялася в душі, як гуска: чи ти, пані інтелектуалко, бачила наших людей? Та ці деколи з корчми додому самі не годні дійти — не те що до ідеалу любові.

Розумію, що сама для себе попередньою фразою будую пастку: прості люди нібито вірять у Бога, бо дурні й не потребують доказів. Але чи достатній аргумент оце: якщо в Бога вірять дурні люди, з якого дива це має означати, що Бога нема? Прості люди так само дихають — то переставайте дихати, бо прості люди так роблять.

Вона, певне, думала, що я не читала Фрідріха Вільгельма Ніцше. Ну а що хотіти з темної чернички? Це лиш вони — аристократи — у нас начитані, елегантні, елітарні, модернові. А я ще і як читала! І в оригіналі. Я німецьку мову знаю краще за рідну. Ми з сестрою відвідували уроки пані Штраус, яка, отримавши таку можливість, змусила б цілу планету знати німецьку. Вона могла б стати, прости Господи, Папою Римським німецької мови — за нею б ішли мільйони. Правда, у Бога вона не вірила взагалі — не ходила навіть до кірхи. Вилизує, певне, тепер розпечені сковороди у пеклі й сірку нюхає — natürlich. Але то така, що при цьому, напевне, каже: «Das ist fantastisch! Du riechst so gut!».

Волею-неволею дійшли ми до того, що нарешті я побачила, яка користь може статися з цієї письменниці.

Кажу: маю сестру у Вижниці, теж поетесу. Але взагалі невідому. Може, за останні два роки, відколи ми перестали бачитися, щось десь і опублікувала, але навряд чи — вона мені вже сто листів написала. Знаю, що один з вашої братії — муж якийсь вчений — сказав, що все її письмо — сон рябої кобили.

Мовлю далі Лесі: а якби я написала листа моїй сестрі з вашою адресою — чи мали б ви охоту прийняти від неї вірші? Бо вона дуже хоче, щоб це почитав хтось справді тямущий. Може, хтось тямущий сказав би, що нічого з цього не вийде. Наша не сповна розуму матінка тільки підтримує сестру мою в тому безумстві. Вона й книжки їй купує, і папір, і заохочує, і в церкві після служби людям розказує, яка в них у родині видатна поетеса, й уроки французької оплачує — мало їй німецької. Але це не помагає: не стає моя сестра видатною, на цім усе далі від Бога відходячи. То що якби ви почитали ті вірші й сказали, чого вони вартують? То марне псування паперу і чорнила, запевняю, але, може, ви б врятували її душу? А може — Вижниця тут недалеко — вона б до вас у Буркут приїхала?

А Леся Українка спочатку відмовилася ставати рятівним човном для чужої душі, на те відповіла: якщо людина знає, що вона поетеса, то ніхто не переконає її у зворотному. Якщо людина знає, що їй важливо, то вона не зрадить ту справу, навіть якщо їй щось нашепче сам Господь Бог.

От блюзнірка, думаю я. Та за такі слова ти так у пеклі горітимеш, що з дев’ятого кола чорти бачитимуть заграву. Сама ж кажу: «Добра пані, будьте такі ласкаві, не відмовте черниці». А Леся ж мовить, що навіть якби над такою людиною розверзлися небеса, вдарила блискавка і влучила у рукопис, то особа, що зве себе поетом, не зупинилася б. Я ж думаю собі: ой, за такі слова, дорогенька, тобі диявол в рота засуне рурку таку, щоб у стравохід потрапляло, і заливатиме розтоплене олово. Ти й так хвора — думаю — та тебе й кліщами та вогнем у пеклі мучити не треба: просто хай біси на табурет посадять, стануть біля тебе і дихають — падатимеш. А сама кажу: «Ласкава пані! Ніколи не зустрічала більш інтелігентної й інтелектуальної, ніж ви, людини. Дуже прошу вас спробувати принаймні. Якщо у вас нічого не вийде, то так і бути, амінь».

Зрештою, дала пані Леся добро, щоб сестра моя надіслала їй вірші. Причому вказала свою київську адресу — щоб ті вірші не загубилися.

Давно, ой давно я не писала сестричці. Вони з мамою пробували виманити мене з монастиря. Кажу їм: я заручилася з Ісусом. Тепер він мені й матір, і сестра, і брат, який загинув на фабриці в землях корони Святого Вацлава, й улюблена собачка Горгулья, і все на світі. Ні ж — вони ходили, аби побачити мене, кожної неділі. А раз на день народження кофтину подарувати хотіли. От де я ту кофтину би носила — на літургію чи до сповіді?

Після служби завжди доводилося втікати. Раз вони таки мене зловили. Вийшла ціла драма: я вириваюся, вони тримають, я біжу далі, вони доганяють… У нас тут таке деколи трапляється і з іншими сестрами, яких хочуть «навернути» родичі, але все одно було соромно перед іншими черницями. Кажу сестрі та мамі: от тепер — все. Ідіть геть, бо більше не напишу вам ні одного листа (а до того, до речі, писала я справно їм кожного місяця, а також на дванадцять головних свят). І, по-друге, кажу, переведуся до такого монастиря, що ви й не знатимете, в глухомань страшну, на край світу.

І вони більше не приходили. Тільки листи писали. Я ж на Різдво і Великдень ще й присилала листівку. Просила в абатиси трохи грошей, виходила в місто і купувала найдорожчу поштівку — з написом золотими буквами. Писала там деколи й про себе, тільки не казала, що кров’ю почала харкати — бо ці б знову приперлися. Мене інші сестри, навіть абатиса, жаліють, кажуть: біда в тебе. А я сміюся: вилікую скоро я цю слабість і проживу до ста літ! А якщо не вилікую — то, виходить, ви погано за мене молилися. Люблю деколи з них посміятися, дуже вони часом потішні.

Розказала я трохи про життя своє Лесі Українці, а вона мені про християнських мучеників узялася каз- ки виплітати. Так, ніби я не знала. «Ой, як гарно, що ви цікавитеся такими глибокими історіями», — кажу їй, коли письменниця повернулася з катакомбів Риму в тему Галілеї. Але, думаю, хай уже — все ж не так шкідливо, якщо вона напише колись про перших християн, а не про дивних дам, як у всіх її інших творах. А ще я, прости Боже, неправду мовила, що нібито нічого не чула про її творчість. Хай знає, що не кожен мусить про неї відати.

Ще таке одне смішне: письменниця так часто вживала слово «смерека», треба чи не треба, що я аж перепитала: «Чого це пані так любить оте дерево — смереку?». На це Леся Українка відповіла таке, що хіба дитина могла відказати: її сестра перекладала оповідання Ольги Кобилянської на російську, там було це слово — і вони не розуміли значення. То Леся питала в Михайла Павлика, щоб дізнатися. Тому тепер так часто і любить ословлювати це дерево.

Наслухалася я про здоров’я цієї пані. Письменниця, до її честі, сама нічого не говорила, але про всі сухоти й катари розказав її молодий попутник.

Що це взагалі за справи такі, коли молодик їде з тридцятилітньою неодруженою жінкою? Пані Леся мовчала, потім просила, щоб він припинив, а той усе одно всю її історію хвороби мені вивідав, ніби Язиката Хвеська: які у Берліні лікарні, які в нас лікарі, як люди відходять від хлороформу… Не знаю, не знаю, що й сказати про зв’язки між двома неодруженими людьми… Хоча — знаю! Про що тут узагалі говорити?

Словом, від цього пустослова і від цього спостерігання гріховності урятували нас дарабники.

Це такі чоловіки, що спускаються на колодах річкою, сплавляють ліс. Вони з’єднують багато смерек у пліт і спрямовують їх униз річкою звідси, з верхів’я Чорного Черемошу, аж до мого колишнього дому — у Вижницю. То зупинилися ці дарабники чогось біля берега. Я знаю, що вони посеред річки на плоті й сплять, і їдять, і ватру можуть розкласти, але деколи зупиняються. Цього разу стали, бо впав один їхній у річку. І ледве виліз.

Дарабники витягли його на берег і взялися розтирати горілкою — вода тут холодна страшно. Та гляньте на гори — скрізь сніги. Вони тут тримаються аж до кінця літа, а деколи взагалі не сходять. Як блощиці якісь.

Звали того леґеня, що впав, Кирилом. Рослий, міцний, на лице слічний. На щастя, не втопився, але обидві ноги зламав. Певне, калікою лишиться.

Пані Леся стояла на березі, у воду дивилася, щось промовляла, а той молодик, що з нею, одразу вчепився до дарабників, щоб йому диктували пісні, які вони тут співають. «Співаємо на дарабах?» — питали чоловіки. «Можна і не на дарабах, а просто так», — відповідав той, можна сказати, юнак, бо між ним і Лесею — дев’ять років різниці, це я теж вияснила. Отож мужчини обступили його і стали співати, та такі соромітні, що вуха в’янули, поки наш візник не сказав, що вимагатиме більшої плати, якщо вони зараз же не сядуть на воза і не доїдуть з ним до Буркута.

Я відтак розчула, що пані Леся до себе говорила. Треба сказати, вона теж зі своєю кінематографією в голові — там, певне, такі повітряні поїзди свистять, що мамко рідненька. Так-от, почула я, що вона бубніла, вдивляючись у воду. А примовляла таке: «Форель, бистрянка, минь, в’юн, марена, підуст, щука, головень, карась, пічкур, щипівка». І так знову і знову. Те саме: форель, бистрянка, минь, в’юн… Клянуся! І згадала я, як ми з сестрицею ловили рибу. Ловили краще за хлопців. І забула я на цьому місці, де пані Леся казала «карась», про місію — дійти до залізної води, до найдальшого карпатського села, до найглибшої лісової темряви.

І почала я більше про свою божевільну мамку і сест- рицю мислити. А мислила таке: мені ж і справді нічого не вартувало — бачитися з ними деколи? А для них це — дуже важить. І чи дійсно я не помилялася й чесно казала собі, коли думала, що вони за ці два роки змирилися з моєю відсутністю? І чи Бог хотів, аби я аж так обтинала всі нитки? Бо що це відтинання дає, крім як примноження суєти? І чи справжня сила не в цьому — бути з ними, але ні на крок не відходити від Всевишнього?

— Ви ж, хлопці, до Вижниці пливете? — питаю в дарабників.

— До Вижниці, але за кілька верст треба буде зупинитися, щоб Кирила знести, — відповідають.

— То я з вами, — кажу.

— Яке з нами? Ні-ні! — відповідають.

— Чи ви не боїтеся гніву Господнього за те, що відмовили невісті Божій? — одразу я хотіла обрізати всі їхні відмовки.

Вони ж почали мені розказувати, як на порогах можна впасти, показувати свого товариша, що від горілки віджив. Так, ніби я не знаю, що кажу.

І я просто ступила з берега на дарабу, як в екіпаж, сплюнула кров’ю у річку і всілася посередині. Що мені той Буркут? Поїду-но я до сестри, сама повідомлю, що згодилася тут одна письменниця допомогти моїй сестриці, Польовій Птиці, чи як вона там себе називає.

Стала я на пліт. Поплили.

— Лиш не моліться до Матері Божої, — просили вони.

— Чого це мені не молитися до Діви Марії? — казала цим мужикам.

— І краще її не згадуйте навіть. Бо вона може нас усіх на воді прийняти як жертву й відняти життя, — казали ці погани.

Сіла я біля скаліченого леґеня. Він так дивиться на небо, не блимає очима, ніби збожеволів. А відтак каже:

— Сестро, я не чую ніг. Гляньте, чи вони в мене є.

Я ж мовлю:

— Хлопче, поламав ти свої ноги. Радій, що живим лишився, що Господь життя твоє зберіг — дякуй, молися, свічку в церкві потім постав, в отця службу замов.

А той Кирило ніби не тямить.

— Це був мій останній сплав, — говорить.

Не знала я, як його втішати. Молитву до святого Миколая проказувала.

Плили ми далі, плили спокійно, хоч вони й лякали мене порогами й крутими поворотами.

Стала я, походила по дарабі. Ще раз про сестру і маму подумала. Відтак як гляну — а той леґінь, відштовхуючись руками, докотився до краю і впав у Чорний Черемош. Біла шумна вода проковтнула його, як риба грудочку кулеші. Наплили на Кирила інші дараби й стерли життя людське.

Біжать всі ці люди за водою, біжать. І ніколи не встигають.

І ніколи не встигають.

Видавництво Старого Лева
Залізна вода
Мирослав Лаюк
купити зі знижкою 30%
знижка діє до 6 Березня, 23:59

Читайте ще

Антикрихкість. Про (не)вразливе у реальному житті
Насім Ніколас Талеб
Цивілізація. Як Захід став успішним
Ніл Ферґюсон
Татуювальник Аушвіцу
Гізер Морріс
Як ми бачимо
Джон Берджер

Блог