«Мені вісім років. Третя кляса. Я новенька, нікого не знаю. Ми перенеслися з Лондону (канадського) до Оттави. То була французька школа. І мене вчителька представила: «Привітайте нашу новеньку Наталі». Я на неї дивлюся й кажу: «Вибачте, я не є Наталі, я є Наталка». А вона каже: «Ну, слухай, Наталі — це дуже гарне французьке імʼя для такої гарної французької дівчинки». Я обертаюся до класу: «Так, це дуже гарне імʼя для французької дівчинки, але я є гарна українська дівчинка, то, будь ласка, звіть мене Наталка».
Нині перед іменем тієї восьмирічної дівчинки з французької школи пишуть «Надзвичайний і Повноважний Посол Канади в Україні». А на запитання «То хто ви: українка чи канадійка?» Наталка Цмоць відповідає: «Я — канадійка з українським корінням».
§§§
[Ми створили цю історію завдяки читачам і читачкам The Ukrainians Media, які системно підтримують якісну незалежну журналістику. Доєднуйтеся, щоб таких матеріалів було ще більше!]
§§§
Остання розмова
1944 рік. На львівському залізничному вокзалі молодий чоловік проводжає дружину і сина. Хлопчикові два роки. Заходять у потяг. Жінка до останнього сподівається, що вони поїдуть утрьох, однак більше вони не побачаться.
«То була остання розмова Марії і Костя. Він мав із нею їхати, вона думала, що вони разом їдуть. Він посадив її в поїзд і сказав: я залишаюся. Вона виїхала, він загинув через кілька місяців. Вона розуміла, що в Україну не повернеться: її родина була вислана в Сибір, проти неї вже була справа», — Наталка Цмоць розповідає про свого діда Костя Цмоця, окружного провідника ОУН, та бабусю Марію Білас, членкиню ОУН, сестру Василя Біласа, члена Дрогобицької бойової групи ОУН, страченого 1932 року.
22 грудня 1944 року Кость зі своєю групою з дев’яти людей натрапить на облаву загону НКВС. Їх усіх розстріляють.
Марія із сином Модестом кілька років проведе в Австрії. Про загибель чоловіка дізнається лише через багато місяців. Разом із сином їй вдасться перебратися до Канади.
«Якби вони не виїхали, то мене і моєї сестри Мотрі б не було. Якби вони не виїхали, я би не існувала», — емоційно стверджує пані посолка. Вона звикла до складних розмов перед різними аудиторіями, але питання про родину її бентежить: «Боже, чого я плачу, я ніколи не плачу», — каже.
Історії, як совєти нищили її родину, вросли в Наталку з пелюшок.
Вона знала, що на Сибір вивезли всю родину по татовій лінії — рідних діда Костя: його батька, братів Михайла та Ярослава, сестер Степанію та Наталку: «Всі були маленькі, мацьопенькі. Мали дозвіл вернутися до Львова аж 1975 року. Їм не можна було вчитися в університеті».
І всю родину по маминій лінії.
Він — герой, він помер за Україну — казали про її діда, Костя Цмоця — пластуна, співробітника референтури служби безпеки Крайового проводу ОУН Галичини, керівника охорони підпільної радіостанції «Вільна Україна» («Афродита») — в середовищі української діаспори в Канаді.
Автор документального роману «Радіо Афродіта» Олег Криштопа розповідає, що радіостанція українського руху опору була розташована у селі Ямельниця на Сколівщині. Виходила в ефір кількома мовами, планувалося, що вона охопить усю Європу. «Кость Цмоць виконував роль керівника охорони. Відповідав за безпеку самої радіостанції, її працівників та захист від можливого знищення чи полону. Принаймні так було у 1943–1944 роках, поки лінія фронту не пройшла через Карпатський регіон, зокрема через село Ямельниця. Відомо, що ще до монтажу радіостанції у Ямельниці Цмоць відігравав одну з ключових ролей у її підготовці: брав участь у виборі місця для станції та осель для працівників. Охорона була досить чисельною — десятки людей забезпечували безпеку роботи радіостанції».
Радіостанція проіснувала близько півтора року.
Однак, сидячи в залі для прийому гостей у Києві, у резиденції посла, пані Наталка хоче говорити не про нього, а про жінок її роду.
«Мої бабці — то є сила моєї родини. Марія Білас — мама мого тата. З боку мами бабця — Наталка Градюк. І я названа Наталка-Марія Цмоць після них. Вони — сила, моя мама — сила».
Її бабуся, Марійка Білас, залишилася сама з дитиною — так, як сьогодні залишаються багато жінок. Хоча тепер жінкам теж нелегко, у післявоєнний час було значно складніше: після Другої світової на них тиснули, аби вони поступалися роботою чоловікам.
«Бабуся була емігранткою, швидко вивчила англійську, згодом одружилася вдруге й мала сина Андрія з того шлюбу. Вона була дуже розумною і самостійною жінкою. Мене часто з нею порівнюють, і для мене це велика честь. Вона у шпиталі була технічною працівницею, брала кров на аналіз. Заробляла, щоб вигодувати сина».
Батьки Наталчиної мами спершу опинилися в таборі в Бельгії, де дідусь працював у вугільній промисловості. Вони жили у постійному страху, що їх можуть знову переправити у Союз. У цьому таборі й народилася Наталчина мама.
До Канади родині допомогли виїхати отці василіяни. «З ними наша сім’я й досі має тісні звʼязки. Вони пливли великим кораблем. Моя бабця в той час мала четверо дітей і була вагітною. Вона не любила згадувати ті часи: на кораблі чоловіків і жінок розділяли, тож їй довелося самій дбати про чотирьох дітей. Першим їхнім житлом у Канаді став гараж, де під ногами була земля замість підлоги. Це 1946–47 роки».
Вдома говорили тільки українською
Наталчині батьки — Модест і Богданна — сформувалися у Канаді. Україну знали хіба що з розповідей. Мама виховувалась у Спілці української молоді, тато — у «Пласті». Познайомилися під час роботи у студентській газеті «Зозуля». Разом брали участь у демонстраціях перед посольством СРСР. Були активними і пропагували Україну в Канаді. Народили двох доньок — Наталку та Мотрю. Удома розмовляли винятково українською.
«Я говорила лише по-українськи. Але хотіла мати друзів, а вони всі в громаді говорили по-англійськи. Одного дня попросила маму спекти тістечка. Мама спекла. Я взяла цілу тарілку, пішла надвір, стояла на розі, а якраз приїхав шкільний автобус, діти виходять, а я стою, мала — кукі, кукі. І всьо. Товариство. Я не розуміла, що вони кажуть, але йшла з ними, ми разом плавали і я навчилася англійської», — пригадує пані посолка Канади.
Щовівторка по вечорах Наталка з сестрою мусили відвідувати уроки українознавства. Вона зі сміхом зізнається, що воліла б у той час кататися на скейті, але батьки наполягали на школі.
«Ми мусили “Лісову пісню” декларувати на сцені. То був стрес, я не розуміла всі слова, що говорила, але ми розуміли, що то потрібно.
Ми щиро вірили, що ми — архів української мови, культури, літератури.
Ми переписувалися з родиною, яка була в Україні, і знали, що в Україні то все нищиться. Тому було відчуття, що ми це затримували».
Їм розповідали про героїчну боротьбу українців. У сімейній бібліотеці були найкращі зразки забороненої в Союзі літератури. Але коли дівчинці давали читати чергову книжку про УПА, вона не витримувала:
«Я казала: ну, може, досить з тим. Я спитала маму, чи є щось несумне, таке, де не всі вмирають. Ми читали історії, як діти виживали в голод, коли перепливали річку, ховалися в очереті. Тоді мама дала мені книжку “Наречена”, то була романтика. І ще була одна книжка, що літак літає і мандрує по Україні, і то був дуже гарний спосіб учити про Україну».
Українська школа зробила з неї бунтарку. В канадській вона сперечалася з учителями, щойно мова заходила про Радянський Союз. Доводила, що це не добровільне зʼєднання націй, а колонізація. І що Союз — це не лише Росія, що там є країна Україна. І що є українська мова — і це не сільський діалект російської. Вчителі часто не знали, що відповісти. І тоді відправляли Наталку до директора. І мама за це її не сварила, навпаки завжди пишалася донькою.
Наталчина мама, Богданна, часом приходила до її французької школи і відкривала дітям українську культуру — проводила майстер-класи з писанкарства. А щоб учити інших дітей з діаспори української мови, видавала дитячі книжки. Пані посолка показує дві з них, датовані 1979 роком.
«Мамині книжки продавалися всюди — навіть у дитячих садочках. Українська мова нелегка, а типові українські книжки були заважкі для дітей. Тому вона хотіла написати так, щоб канадські діти могли легко зрозуміти: щоб на сторінці було мало слів, зате багато малюнків. Зайчик-Натальчик — то про мене. А про сестру — “Мушка-мотрушка”. Її історія вийшла трагічнішою — вона опинилася в супі. А я лиш мала катер. І сестра завжди шуткувала, що моя мама більше мене любить».
Я запитую фотографа, чи знає він, що таке «катер». Він не знає. Мені ж це слово знайоме, це — нежить. Пані Наталка пригадує, що коли в 90-х приїжджала в Україну, з її української сміялися. Вона, наприклад, вживала слово «маринарка», а не «піджак».
«Казали, мовляв, то так смішно, бабці в селі так говорять».
Тепер чує, як ті «смішні» слова в Україні вживають. Тому дійсно виходить, що діаспоряни були таким собі архівом мови.
Танцюристка, антропологиня, археологиня
У школі Наталка мріяла стати танцівницею чи балериною. Танцями займалася багато і професійно, в тому числі в українському ансамблі «Дніпро». Та подалася вчити антропологію — зрозуміла, що «для карʼєри танцівниці їй бракує даних». У процесі навчання захопилася археологією — під час літніх канікул у Греції побачила розкопки і це її зацікавило.
«Я закінчила археологію. А з цього мене найбільше цікавили кості, їх аналіз. Я розуміла: той, хто пише, контролює історію, але над археологією ніхто не має контролю, ніхто не може її контролювати. А ви подивіться, хто писав історію, — чоловіки, вони її контролювали. Читаєш історію і думаєш, що лише чоловіки щось доброго робили. Це мені не подобалося. Я завжди була феміністкою. А археологія дала мені змогу збагнути: ми можемо самі зрозуміти, що відбувалося колись. Бо читати — одне, а є ще речі, які говорять правду».
В Університеті Торонто був курс, який передбачав участь у реальних розкопках. Однокурсники Наталки Цмоць проходили його в Єгипті, Ізраїлі, Йорданії. В Наталки не було на це грошей. За своє навчання в університеті вона платила сама — працювала офіціанткою.
«Я почула, що в Камʼянці-Подільському є курс, і знайшла людей, які допомогли оплатити навчання. Потім іще чотири рази поверталася туди — і дуже полюбила це місто. Порівнювала, як жили вірмени, поляки, українці в маленькому містечку. І навіть із кісток було видно, що вони інакші».
Вийти заміж за людину з українським корінням
Бабця Марія померла 1990-го, так і не побачивши незалежності України. Її онука вперше побуває на Батьківщині теж уже по Маріїній смерті.
Зустріли Наталку в Україні наче іншопланетянку.
«Уперше я приїхала в Україну 1992 року. У Канаді я завжди пояснювала про себе: я українка. А тут мене не приймали як українку, казали, що я канадійка. Спершу був шок. Але тоді я зрозуміла, що інакша. Українці лише зараз починають пізнавати свою історію. У 90-х українці її знали дуже мало. І часом виходило, шо я могла розповісти більше завдяки урокам українознавства.
Я зустрічалася з багатьма людьми, яким було сумно від незалежності, бо вони збідніли після розпаду Союзу. Я могла це зрозуміти: коли система змінюється, завжди нелегко. Та водночас людям було цікаво, що хтось приїхав із Канади».
У той свій перший візит Наталка поїде до родинних місць, про які розповідала бабця, і зустрінеться з родичами, які лишилися в Україні.
«Бабця Марійка часто розповідала про Трускавець, про хатку, де вони жили. На тому місці вже височів великий готель. Коли родину виселили в Сибір, землю забрали, збудували типовий радянський готель і казали, що там бував навіть Горбачов.
Я мала нагоду зустрітися з нашою родиною. Бабця листувалася з троюрідною сестрою, вони були близькі, приятелювали. Писали одна одній багато. І ось ти сидиш на кухні за столом, а тобі приносять і показують усі фотографії з твого дитинства. А я ж не знала, що моя бабця все це надсилала в Україну. Вона дуже уважно й обережно писала ті листи, бо розуміла: перед тим, як вони доходили, їх хтось перечитував».
Я запитую пані Наталку, чи допомагає їй антропологічна та археологічна освіта в дипломатії, куди вона зрештою прийшла. Пані посолка відповідає ствердно.
«Антропологія — це наука про культуру: про те, що єднає суспільство і що відрізняє його від інших. Вона показує, як легко можна когось образити, навіть не усвідомлюючи цього. Наприклад, в Україні природно дарувати квіти. В Канаді такої традиції немає. Тут я навчилася: день народження — приношу квіти, якесь інше свято — теж квіти. Але з цим я не виросла. Або ще ця українська увага до того, чи букет має бути парним, чи непарним. І в такі моменти я відчуваю, що я канадійка. Бо культурно я маю всі риси, які мають канадійці».
На підвіконні в її кабінеті стоїть ваза з великим букетом рожевих троянд. Подарунок чоловіка до 27-ї річниці їхнього шлюбу. Він зараз у Канаді. Канадський уряд ухвалив рішення, що під час воєнного стану працівники посольства не мають права забирати з собою в Україну членів родини. Це питання безпеки й фінансів. Але традицію дарувати квіти чоловік вивчив, бо 13 років тому, коли Наталка працювала в технічному відділі посольства, вони родиною мешкали в Києві.
Чоловік пані Наталки — канадієць з австралійським та німецьким корінням. Вони познайомилися в університеті, мали спільний курс, і Наталка спершу відбивалася від його залицянь. Їй здавалося, що зустрічатися з тим, із ким разом навчаєшся, — негоже. Коли ж нарешті почали зустрічатися, поставила перед фактом:
«Я йому сказала: для мене важливо, щоб я вийшла заміж за людину з українським корінням або з України. Він відповів: “Я цього змінити не можу. А що я можу?” Тоді я сказала: “Мій чоловік мусить говорити українською”. Наступного дня він записався на курси і вивчив мову. Тепер він гарно розмовляє українською, читає книжки, які я йому висилаю. В Україні він представлявся як Григорій».
У подружжя народилися син і донька. Наталка намагалася розмовляти з дітьми українською. Як колись її батьки, змушувала їх відвідувати українську школу. 2013-го, коли вона працювала в Посольстві Канади в Києві, дуже мріяла, що нарешті вони добре заговорять українською. Але цього не сталося. Донька, нині біологиня, розуміє мову, але розмовляти соромиться.
«Тепер мій син на мене нарікає: “Ти повинна була мене примусити, щоб я знав українську”. Але вони ходили в українську школу. Та більшість дітей були такі, що українська в них слабка, але щось мої діти могли розуміти. Син може читати по-українськи. Але говорити йому тяжко».
Наталчиного сина звати Кость — як і її діда, котрого вона ніколи не бачила. Він — професійний актор, і його талант, підозрює пані Цмоць, якраз від Костя-старшого.
Дід-революціонер не грав на сцені, але, як розповідала онуці бабця Марія, влаштовував «театральні перформанси» і для родичів, і для ворогів.
«Коли я була в університеті, то дуже багато спілкувалася з бабцею Марією. Коли розпитувала про діда — вона починала плакати. Але мама теж питалася. Він двічі тікав із тюрми на Лонцького. Рятував інших людей: вбирався німецьким офіцером і так виводив вʼязнів на волю. Одного разу, переховуючись, чув, як приходили й розпитували. Коли один із них проходив повз, він застрелив п’ятьох і затягнув тіла досередини. Навіть власна родина його не впізнала. Прийшов якось відвідати близьких — його брат з сестрою не впізнали. Іншим разом переодягнувся отцем, приїхав на ровері. То, може, мій син має той талант».
Син. Соняшник. Вистава.
2022. Зала — повна глядачів. На сцені молодий режисер представляє свою виставу — дипломну роботу. Пʼєсу присвячує мамі. Раптом на сцені зʼявляється соняшник, і режисер, який сам грає головну роль, починає говорити про Україну.
«Глядачі розуміють: соняшник у виставі — то його донька. Він веде цей соняшник до школи, тримає його за руку, говорить до нього. П’єсу він написав тоді, коли росіяни вдарили по школі. У ній соняшник-донька гине, а батько тримає на руках свою загиблу дитину. Він уявив, як це — бути батьком дитини, що загинула. Всі в залі плакали. І тоді мій син, який не говорить українською, заспівав “Червону руту”. Це була його дипломна робота. Я ніколи не плачу, що то таке?.. Я дуже сумую за дітьми», — раптом пані посолка, у цьому випадку горда мама, перериває свою розповідь, а після паузи веде далі: «Я навіть не знала, що він стежить за новинами з України. Тією п’єсою він показав мені, що добре розуміє, що відбувається в Україні. Я не знала, що він читає, що він найняв українську жінку, яка навчила його співати “Червону руту”».
Пані посолка
24 серпня 2023 року Наталку Цмоць призначили Надзвичайним і Повноважним Послом Канади в Україні. Те, що це сталося в День Незалежності, — дуже символічно.
Канада з початку повномасштабного вторгнення надала Україні 17 мільярдів доларів — 4,5 млрд військової допомоги і 12,4 млрд прямої фінансової підтримки.
А з 2015 року проводить курс UNIFIER: за 10 років канадські військові провели навчання для 44 тисяч українських солдатів. Нині, каже пані посолка, уже канадці вчаться в українців того, що стосується безпілотників та інших видів озброєнь.
«Я зустрілася з новим радником Президента Павлом Палісою, і він мені розповів, що проходив той курс. Для мене це була велика приємність. Ми й далі тренуємо, тепер у Польщі. Цікаво, що Канада встановила квоти: там має бути певний відсоток жінок. І ті жінки, які приходили на тренування, виявилися дуже сильними кандидатками. Казали — вау!»
Також пані посолка адвокатує питання добудови музею Голодомору, і уряд Канади вже виділив на це кошти. А ще працює над поверненням полонених — на дипломатичному рівні. Восени 2024 року за організації Канади, Норвегії та України в Монреалі відбулася Міністерська конференція з людського виміру, де формували дорожню карту повернення українців із полону.
«Одна з найважливіших тем, над якими я працюю, — люди в полоні. Ця робота мене рятує.
Я чула історії: жінка в полоні, а її дитина не розуміє, де мама. Каже: “Мама обіцяла, що буде зі мною, обіцяла, що я буду мати котика. Де мама?”
Це відгукується мені, бо я думаю про свого батька — про дитину, яка виросла сама, без тата, у Торонто».
Модест Цмоць відчував образу на свого тата Костя. Він хотів бути сином живого батька, а не загиблого героя. У кінці квітня 2021 року Наталка повезла свого тата на Львівщину, в село Юшківці. Туди, де у спільній могилі впокоєний прах Костя Цмоця.
«За чотири дні до татової смерті ми його взяли в Австрію, в гори, де він з мамою кілька років чекав перед відправкою в Канаду, і ми також побували на місці, де поховали мого діда. Це було дуже емоційно.
Тоді тато сказав: “Я простив свого батька, вже простив”. Бо з дитинства він чув, що батько герой, але виростав без батька».
У збірнику Центру досліджень визвольного руху є «Лист воїна УПА Ярослава Іваськіва (“Гарматія”), написаний до своїх родичів, які перебували в той час за границею, і переданий підпільною поштою УПА». В листі серед побратимів Ярослав згадує й Наталчиного діда.
«Зложили своє життя: Цмоць Кость, Цмоць Дмитро, Борис Іван, Шило Святослав, Шило Богдан, Гриб, Мисик Василько, Федько, Карпінець Михайло, Коваль Іван, Борщ Теодор, Чех, Хандон і багато інших. З нашого села геройською смертю впало 48 повстанців, з котрих ні один не здався живцем в руки ката, тільки розривали себе гранатою чи пускали останню кулю в лоб з пістоля. Великі зміни зайшли в селі, а саме: багато вивезли родин на Сибір, родини майже всіх повстанців і тих, котрі нам допомагали».
Наталка Цмоць раз на кілька місяців їде з одного дому до іншого — в Канаду: провідати маму, чоловіка, дітей. Останнього разу в подарунок купила мамі хустку з київськими каштанами. Мама з дитинства розповідала їй про ті каштани, а ще про Карпати.
Коли перетинає кордон, каже, що відчуває, мабуть, те, що й інші українці —розгубленість і трохи злість. Адже достатньо вийти в Польщі з поїзда, накриває усвідомлення, що існує життя без війни. За океаном Наталці часто доводиться говорити про те, яке воно, життя з війною.
«У Канаді мене часто запитують: “Невже війна ще триває?” І тоді я намагаюся пояснювати дипломатично».
Нині пані Наталка думає англійською, хоча це третя з мов, яку вона вивчила. Тішиться, що її українська кращає. І трохи переживає за французьку, бо нині мало її використовує. В неї багато планів і бажань, щоб Канада й надалі допомагала українцям. Адже Україна для неї — не просто чергове місце дипломатичної служби.
Це — Земля її предків. Земля, з якою вони заповідали себе хоронити навіть за тисячі кілометрів від дому.
«Моя бабця Наталка мала землю з України. І коли ми її хоронили, ту землю кинули в могилу, так ніби вона вернулася в Україну. На [українському] похороні в Канаді співають пісню Богдана Лепкого:
Кличуть: кру! кру! кру!
В чужині умру,
заки море перелечу,
крилонька зітру».
Наталка, внучка Наталки, не стирає крил, хоч й перелітає «море» кілька разів на рік. Вона повертається на Землю предків. Щоб продовжувати столітню родинну боротьбу з Росією і злом.
