§§§
Публікуємо Листи про любов і війну, які читали в межах Спеціальної програми Українського ПЕН на XIІI Міжнародному фестивалі «Книжковий Арсенал».
§§§
Мамо, усі квіти на твоєму підвіконні — живуть. Ти так довго не мала змоги їх поливати, а вони й далі на тебе чекають. Червоні калачики навіть квітнуть, уявляєш? Я торкаюся пучками пальців шорсткого смарагдового листя і легенько розтираю, щоб відчути терпкий запах, від якого в мене мимоволі морщиться ніс і який ти — навдивовижу — так любиш.
Тату, я посиділа трохи у твоєму кріслі, поусміхалася до твоїх портретів над робочим столом і тоді ненадовго заплющила очі, уявляючи, що наступної миті ти покличеш нас із мамою пити чай на балконі.
Але ти не кличеш, і я виходжу на балкон сама. Мружуся від сонця, вдивляюся у велику воду Південного Бугу. Шкода, що зараз полудень і сонце ще й не думає пірнати за горизонт. Ми разом проводжали його стільки разів, що й не злічити. Можливо, оце спільне споглядання, як завершується день, було однією з найважливіших наших традицій. Тішуся, що ви з мамою і далі тримаєтеся її, — дарма, що тепер сонце ховається не у нашій великій воді, а за верхівками дерев литовського лісу.
Я повертаюся до кімнати та відчиняю шафу, усе ще повну ваших речей. Шукаю серед них не одяг — спогад. Навпомацки знаходжу мʼякий фліс і витягаю з нетрів полиці мамину улюблену піжаму — костюм котика в повен зріст. Обережно складаю його в коробку, яка згодом поїде до вас. Кладу туди ще книжку, яку безліч разів перечитувала молодша сестра, й маленьку картинку з янголом — чомусь мені здається, вона мала б зробити вам приємність.
Оглядаюся в пошуках інших дрібничок, які могла б захопити, але зупиняю погляд на стосі рахунків — за три роки їх назбиралося чимало. Якби не вони, і не дзвінка тиша, що, здається, оселилася тут замість вас, можна було б уявити, що ви не поїхали, ні, просто вийшли кудись ненадовго.
Але не печалься, мамо, я не хочу, щоб ти сумувала. Розповідаю тобі все це лише для того, аби ти знала: наш дім — в порядку. Про нього піклується наша чудесна сусідка: щокілька днів заходить полити квіти й прочинити вікна, якщо раніше зачинила їх на випадок дощу. Каже, так її навчив досвід інших — якщо поруч вибухне, прочинені вікна матимуть більше шансів уціліти.
Я вслухаюся в тишу і думаю, що вона насправді оселилася не лише тут. Мовчання торкається і наших розмов. Мені гірко, що я так рідко знаходжу час подзвонити. Мені прикро, що різність досвідів, час, відстань, утома часом відбирають слова. Лишаються традиційні «як ви?» і «добраніч. люблю вас» у спільному чаті. Знаю, мамо, що ти таки сумуєш, але не можу дібрати слів, якими могла б зарадити.
Тепер, перш ніж піти, затримуюся ще на хвильку в коридорі, біля полиць, які ти, тату, колись власноруч змайстрував. Ми роками складали туди туристичне спорядження, і я знаходжу поглядом краєчок твого синього рюкзака, який ти також шив сам, здається, ще до мого народження, і все відмовлявся обрати собі новий, навіть тоді, коли зʼявилися туристичні магазини. Десь там захований і наш намет, спальники й кольорові каремати — найтепліший архів нашої спільної памʼяті. Памʼяті про гори, маршрути, нічні посиденьки біля вогнища і туманні ранки.
Ці ранки у горах, тату, — найщасливіший мій дитячий спогад. Ми часто прокидалися з тобою першими, вибиралися з теплих спальників у ранкову сирість та імлу. Хукали на руки, аби зігрітися, і дмухали на вугілля, що дотлівало звечора, аби наново розвести вогонь. Готували кашу на сніданок, гріли в казанку воду для чаю під пташиний акомпанемент. Були удвох аж до часу, поки не прокинеться решта.
Ці ранки, тату, навчили мене свободи, легкості й простоти.
Наші родинні вилазки в наметах, мамо, навчили мене думки, що дім — це насправді не місце. Дім — це буття з тими, кого любиш. Дім там, де люблять тебе.
Як і ти, мамо, я мрію, що одного дня ви повернетеся до нашої квартири і я знову зможу бути донькою на відстані нічного потяга й не вимірювати більше час до вас довжиною черги на кордоні. Зможу сідати від вокзалу в тролейбус і дзвонити вам із традиційним «ставте чайник, скоро буду!».
Та понад це я мрію, аби ви не відкладали власного життя. Ви навчили мене бути сміливою, авантюрною, ризиковою у прагненні відчувати щастя тут і тепер. Тож і ви будьте. Смійтеся. Подорожуйте. Мрійте.
І наступного разу, коли я приїду до вас у Литву, ми сидітимемо босоніж на терасі вашого будиночка, слухатимемо, як дихає ліс, спостерігатимемо за лисицею, що вийде привітатися, і разом проводжатимемо сонце, що сховається за верхівками дерев. Бо дім — це традиції. Він там, де вони є.
Марічка Паплаускайте, журналістка, співзасновниця The Ukrainians Media, головна редакторка онлайн-журналу Reporters.
Якщо ви хотіли б поділитися своїми думками, ідеями чи досвідами і написати колонку, то надсилайте листа на емейл — [email protected]. Погляди, висловлені у матеріалі, можуть не співпадати з точкою зору The Ukrainians Media. Передрук тексту чи його частин дозволений лише з письмової згоди редакції. Зображення Вадима Блонського за мотивами вистави Марії Каретник та Артура Манукяна, акторів Київського національного університету театру, кіно і телебачення імені Карпенка-Карого.
