[Кожна дитина заслуговує на можливості для розвитку, самореалізації та здійснення мрій. І якщо постійно створювати ці можливості, підтримувати українських підлітків у їхніх прагненнях і починаннях, то результати не забаряться — нове покоління змінить країну на краще.
У спецпроекті «Борись за свою мрію!» разом із освітнім проектом «Школа успіху» Klitschko Foundation розповідаємо про талановитих, амбіційних та сміливих молодих українців. Це історії тих, хто не боїться мріяти і впевнено й наполегливо йде до мети.]
Іван Антонюк любить казати про себе так: «Я з маленького містечка Радехів». Місто і справді невелике — всього десять тисяч мешканців. Але в оповіді Івана воно — центральне і основоположне. Про яке личить говорити із повагою і любов’ю.
Окрім того, Іван любить вивчати історію і втілювати у життя усякі проекти. Це тепер він, одинадцятикласник і член місцевої громадської організації, каже, що головне — не сидіти на місці, розвиватися і рухатися. А ще два роки тому його тримала тягуча і звична апатія рідного містечка. Так було, поки завуч не привів хлопця до комп’ютерного класу, тицьнувши пальцем в анкету до «Школи успіху».
«Заповни», — порадив.
Більше для розваги, аніж всерйоз, Іван заповнив.
Недарма
Невдовзі після вигуку «Мамо, я їду до Києва!» хлопець спакував сумку і подався до столиці на десятиденну школу. Найбільше запам’ятав лекцію про важливість завжди бути активним. Це потрібно, засвоїв хлопець, щоб не звинувачувати владу у всіх своїх проблемах.
Наступна можливість від Klitschko Foundation поїхати до Києва вимагала реалізації проекту. Дедлайни були чіткі: робити потрібно було швидко, не чекаючи канікул.
— Ідея з’явилася, ще коли я приїхав на «Школу успіху», — пригадує Іван. — Я уявив, якою вона була б у Радехові — що можна було б у наших реаліях зробити. Тут же немає таких активностей, як у Києві чи Львові, де постійно щось організовують чи можна просто вийти в центр погуляти. Тут якщо ти сам щось не організуєш — ніхто не організує. Можна їздити до Львова, але це 70 км дороги. Оскільки великих спонсорів у маленькому місті немає — я вирішив не гнатися за масштабами, а організувати курси із саморозвитку.
На початку десятого класу Іван замислився, що може бути цікавим для ровесників. На уроках нудно, — думав, — бо учителі весь час мучать теорією. Тому краще дати більше практики, показати не що, а як. Щоправда, Іван не знав, з ким радитись. Боявся, пригадує, говорити з дорослими по-дорослому. І все ж почав.
Курси стартували. Учасники постійно змінювалися, але було їх завжди близько п’ятнадцяти. Для Радехова — багато, зауважує хлопець. Приходили переважно його однокласники і учні молодших класів. Організовували все діти, допомагала одна вчителька.
Учасники курсів вчилися збирати зброю разом з поліцією («Я вперше побачив, як це робиться», — пригадує Іван), пекли хліб, робили майонез («Прийшли робити його без віничків! Олії не вистачило…»), пройшли профорієнтаційні тести в центрі зайнятості й прослухали лекцію про громадську активність — думали, які є проблеми у місті і як їх можна вирішити.
— Я щасливий, — каже Іван, — бо потім діти писали, що задоволені й хочуть, щоб таке відбувалося ще. Це означає, що все недарма. І що в місті живе не сіра маса, а є люди, які чогось хочуть. Треба їм тільки запропонувати.
Знайти гроші й зібрати людей
Після реалізованого проекту і поїздки до Києва у 2017 році Іван пройшов відбір до школи «Агенти змін», яку організовує центр «Ейдос» і Мала академія наук. Щоб стати учасником, Іван писав есе. Про те, чому мрії одних стають реальністю, а інших — залишаються мріями.
Про власну каже так:
— От я зараз дивлюся за вікно і хочу побачити там щасливих людей, країну, яку поважають і на заході, і на сході. Щоб ми не почувалися меншовартісними. Хочеться це зробити. А зараз я бачу розбиту дорогу і людей, які у всьому звинувачують владу. Якась така апатія навколо і розчарування. Щодо мене, то кригу невпевненості, яка мене стримувала, розбила «Школа успіху». А «Агенти змін» дали подальше розуміння, хто я. Там я вчився робити великий проект, який буде змінювати нашу громаду.
От я зараз дивлюся за вікно і хочу побачити там щасливих людей, країну, яку поважають і на заході, і на сході. Щоб ми не почувалися меншовартісними. Хочеться це зробити
Так хлопець вирішив відновити спортмайданчик у центрі міста. 10 років тому він з’явився тут завдяки Klitschko Foundation, але з часом занепав. Іван зібрав команду, склав кошторис. З місцевого бюджету вдалося отримати менше, аніж потрібно — десять тисяч, але й від такої суми Іван був щасливий.
— Долучилася міська рада і активісти. Я більше ініціатор, аніж виконавець — усі ми разом фарбували, чистили і викопували стовпи. І той тенісний стіл, і лавки міняли. Найбільше я був здивований, що люди долучалися. Таке щастя, що то комусь треба! Що вони готові вкладати свої час і сили. Цей проект не мій, а наш. Робила його команда.
Але так було не одразу. Коли першого разу Іван написав у Facebook: «Приходьте, якщо хочете гарне волейбольне поле» — прийшло всього четверо (із ним включно). І на них чотирьох чекало 16 тонн піску.
— Я ж не силач, у мене біцепсів нема, — Іван сміється. — Потім до нас долучився бізнесмен, громадський активіст і помічник народного депутата. І ми всі дружно кидали той пісок. Це був такий фейл! Ще якийсь хлопчик маленький прийшов, просив лопату… Мені так соромно було!
Наступного разу Іван вирішив телефонувати і запрошувати кожного особисто. Аби збільшити шанси. Зібралося близько сорока людей, що перевершило його найсміливіші очікування. Легко не було: бракувало пензликів і шпателів, а згодом виявилося, що фарбували неправильно: треба було зверху донизу, а не навпаки. До того ж всі вимагали від нього, спантеличеного, інструкцій. Згодом ще й випав дощ — і місцями поморщилась фарба.
Реалізація проекту тривала місяць. Одна з місцевих підприємців делегувала робітників, давала воду і годувала піцою, інший — купив лавки. До робіт долучилася спілка ветеранів АТО і пластуни. За один вечір вдалося викопати з хлопцями-баскетболістами ділянку для баскетбольного поля.
Словом, усе вдалося. Але чому раніше нікому не вдавалося?
— Ми зараз думаємо, чому те не робиться, чому те? Але завжди легше долучитися, аніж організовувати. Так і тут. Люди не вірили, що це все діти роблять, думали, що нами хтось старший керує. А робили переважно діти.
Закінчивши школу, Іван планує вчитися на історичному факультет, а крім того — нову акцію у Радехові. Перевдягне людей в одяг радехівчан початку ХХ століття і зробить фото на фоні історичних будівель.
— Мені здається, що така акція мала б зацікавити людей нашою архітектурою та історією.
Дитячий Майдан — дорослі висновки
— Я повертався з музичної школи 18 лютого, а біля райдержадміністрації запалили шини. Не знав тоді нащо. В церкві били у дзвони.
Майдан почався, коли Іван був у сьомому класі. І саме тоді, припускає хлопець, він вперше ненадовго відчув важливість бути активним. Бо саме тоді разом з однокласниками мав перший досвід самоорганізації — вони разом запалювали на центральній вулиці свічки, які у крамниці їм дали безкоштовно.
Найбільше я був здивований, що люди долучалися! Одна з місцевих підприємців делегувала робітників, давала воду і годувала піцою, інший — купив лавки
— Майдан — це був крутий шанс, щоб щось змінилося. Тоді й побачив, що тут є хороші й активні люди. З кожним роком я розумів це все більше і більше. Раніше думав із жалем, ну чому я тут народився? Навіть уявляв, що живу десь в Англії. А тепер вважаю, що якщо жити — то тільки тут. Може, там я й буду мати великі гроші, але все одно буду людиною, яка приїхала. А тут рідний дім, все своє. І безліч можливостей!
Автор фото — Віталій Качур.
***
«Школа успіху» — безкоштовний літній проект, покликаний розкрити особистісний потенціал у підлітків і розвивати навички самостійних активних дій та відповідальної й цілеспрямованої поведінки. Підтримати проект можна за цим посиланням.
