Майже готово
Вкажіть ще, будь ласка, своє ім’я та емейл.
Дякуємо і до зв’язку незабаром!
Який твій найкращий спогад із дитинства до війни?
Найулюбленішою справою тоді був футбол. Я й досі є фанатом футбольного клубу «Шахтар». З 2010 року почав вболівати й відвідувати матчі на стадіоні «Донбас Арена». Навіть пам’ятаю, що був рівно на десятьох матчах, а одного разу навіть виходив на стадіон як супровід футболіста.
Дуже яскравий спогад – це Євро-2012. Я жив недалеко від стадіону, тому пам’ятаю перекриті вулиці, купу туристів, іноземців, різні прапори — одне величезне свято протягом цілого місяця. Запам’ятався момент, коли я зустрівся з вболівальниками збірної Англії, які зі мною фотографувалися. Я тоді був одягнений у футболку з написом Шевченко, й це був дуже милий момент. Узагалі всі спогади, пов’язані з футболом, — це для мене символ довоєнного Донецька й часів, коли він процвітав.
Яким було ставлення однокласників до твоєї проукраїнської позиції, і чи вільно ти про неї говорив?
Якщо говорити про ставлення у школі, то можу виділити кілька етапів.
Перший — з лютого по травень 2014 року. Тоді ще не почалися бойові дії, не було так званої «днр», були просто сепаратистські рухи. Під час цього періоду я вже почав відчувати неприязнь серед своїх однокласників. У них з’явились георгіївські стрічки й наклейки «днр». Такі атрибути були у мого майбутнього друга, адже його батько був сепаратистом й змушував їх носити. Одного разу класна керівничка насварила мене за зірвану у дівчинки георгіївську стрічку з рюкзака.
Другий етап — з травня по жовтень 2014 року. Школу закрили через дуже сильні обстріли, постійно вибухали склади з боєприпасами, не було світла й води. Коли я повернувся в школу, то вже існували «днр» і їхні сформовані заклади освіти. Так вийшло, що 4 клас я закінчив під українським прапором, а вже в жовтні пішов в ту саму школу під прапором «днр». Тоді 70% моїх однокласників поїхали. Із двадцяти восьми нас залишилося тринадцятеро. На мою думку, більшість людей, які мали проукраїнські погляди, виїхала, а залишились ті, хто толерували захоплення міста. Стало складніше, бо всі навколо були проросійськими, а я — ні.
І останній період — від жовтня 2014 року по травень 2021. Процес примирення з ситуацією. Спочатку я протестував: малював герби України на сторінках підручників, тож моїх родичів постійно викликали до школи, а вчителі погрожували проблемами. Пам’ятаєш, в кожному українському підручнику на перших сторінках були прапор, герб і гімн? Їх виривали або ж заклеювали, а я відклеював. Таким був мій своєрідний прояв дитячого протесту.
Одного разу однокласники побили мене за мою проукраїнську позицію. А ще нас часто змушували брати участь у маршах з прапорами та георгіївськими стрічками: я робив це, проте ховався від камер й принципово не носив стрічку, бо не люблю й не визнаю «днр».
Як тобі вдалося під постійним впливом пропаганди не зрадити себе?
Я просто пам’ятав: під час Євро-2012 люди ходили з українськими прапорами, а я — у формі збірної України. Ще закарбувалося, як у класної керівнички до початку всіх подій була традиція вмикати гімн України на деяких уроках, ми співали його разом. Проте потім вона перейшла на сторону «днр» і почала підтримувати сепаратистів.
Працював асоціативний зв’язок, що заклав певний фундамент, а вже відштовхуючись від нього, я бачив, як погіршується ситуація в місті й падає рівень життя. Я був дитиною, але ж розумів, що люди з автоматами — це погано, немає води і світла – це теж погано. А чому погано? Бо прийшли люди з автоматами. Опісля я почав все більше і більше розкладати в голові події, тож з віком лише підкріплював власну протестну позицію.
Я, звісно, потрапив під певну русифікацію, адже майже не знав української, слухав російські пісні, розмовляв російською, мав друзів з Росії. Не можу сказати, що мене оминув цей вплив.
Розкажи про найяскравіший спогад прояву несправедливості окупаційної влади?
Зараз усе набагато гірше, аніж було тоді. Моя взаємодія з окупантами відбувалася саме через школу. Учнів змушували ходити як масовку на різні зібрання й дивитися пропагандистські фільми. На початку війни бойовики забирали речі й машини просто на вулиці — так розповідав дідусь. Могли забрати авто просто через те, що воно здавалося занадто розкішним для простого народу.
Грабували квартири, заселялися в пусті. Після вбивства Захарченка прийшов Пушилін і почалася націоналізація всіх підприємств за принципом «вали звідси, або ми все й так заберемо». Нав’язування, пропаганда, тиск, змушування — от мої головні спогади про окупантів.
Чому твоя родина вирішила залишитися в окупованому Донецьку?
Моя сім’я розділилася. Старша сестра на той момент підтримувала сепаратистів і толерувала їхні дії. У неї з’явився хлопець з міста, яке постійно було під обстрілами. Він частково на неї вплинув. Вона працювала в досить великому магазині, який теж постійно був під обстрілами, й дійсно вважала, що це все чинить Україна. Це — проросійська частина моєї сім’ї.
Я й мій дідусь — проукраїнська. Бабуся мала більш нейтральну позицію. Було багато конфліктів через це, але згодом бабуся дуже захворіла, тож гроші йшли на її лікування. Потім сестра зі своїм хлопцем виїхала, а бабуся — померла. Я залишився з іншою сестрою і дідусем. Згодом, вже у 2021 році, моя сестра з проросійськими поглядами розчарувалась у сепаратистах. І саме наприкінці закінчення школи назріло питання виїзду. Я принципово хотів вчитися лише в Україні.
Як тобі вдалося виїхати?
На той момент було легше. Уже тоді ходили плітки про мобілізацію, відсутність можливості виїхати, але це було на рівні чуток. Ми зібрали стільки речей, скільки могли, найняли спеціальну людину. На окупованих територіях існує така каста «підприємців», які займаються перевезеннями. Возять із Донецька по всьому світу, дорого, проте куди завгодно: Москва, Тула, Петербург, Мінськ, Київ, Варшава, Таллін, Львів, Одеса, Рим, Париж — і це все одна людина.
Із 2019 по 2020 у нас через блокпости Новоазовськ, Оленівка можна було легко виїхати з території «днр» на неокуповану територію України. Я так їздив до своєї мами, яка залишалася в селі на українській території ще з 2014 року. Ходили рейсові автобуси, які довозили з Донецька до блокпоста, далі переходив пішки, а там забирав інший автобус. У цілому можна було вранці поїхати в Україну, а ввечері з України повернутися. Єдине — черга на блокпості.
Потім сепаратисти почали обмежувати людей та унеможливлювати виїзд. Окупанти перекрили шляхи в Україну й виїхати можна було лише через Росію. Ми найняли таку людину за 30 тисяч рублів, тоді це — десь 13-15 тисяч гривень. За те, що перевезуть сім’ю з Донецька в Україну. Перед російським кордоном придумали легенду, що їдемо навідати тітку в Ростові, адже таке запитують.
У водія на території «днр» і Росії були номери «днр», а перед українським кордоном на пункті Чорткове-Милове водій поставив українські. Дев’ять годин ми стояли на кордоні України, адже нас вважали тими, хто незаконно перетнув кордон. Треба було отримати три талони для розмови з СБУ. Можливо, це правильна система, але дуже-дуже довготривала. Я мав документи ЗНО, адже екстерном закінчив дистанційно українську школу. Завдяки цьому зміг виїхати без штрафу. Сестра поїхала через Харків в Одесу, а я поїхав в Донецьку область.
Крім українського свідоцтва, я маю ще одне про закінчення школи в «днр». Його зберігаю як пам’ятку про те життя, а не як документ. Ще є додаток із оцінками. Найбільше там дивує «Урок громадянства й духовності Донбаса». Половина уроку — про «дідів», а інша про те, яка «днр» класна і яка Україна жахлива.
Чи підтримуєш контакти з друзями/рідними з Донецька?
Спілкуюся з дідусем, поки є зв’язок. Через інтернет, бо українського мобільного зв’язку там немає. Домовилися, що спочатку виїдемо ми, а потім через деякий час, можливо, кілька років, виїде й він. Однак почалося повномасштабне вторгнення, і зараз виїхати звідти ще проблематичніше, ніж було раніше.
А ще там залишився мій найкращий друг і один знайомий. Один притримується близьких мені поглядів, тож спілкуємося вільно з урахуванням його безпеки, а інший — нейтральних, тому найчастіше говоримо про побутові речі. Донедавна був ще один друг, проте після початку повномасштабного вторгнення ми припинили спілкування через різні погляди.
Яким ти бачиш свій Донецьк через п’ять років?
Я не політичний експерт, але в цілому, відштовхуючись від власних мрій, я хотів би бачити Донецьк звільненим та проукраїнським. Це — найголовніше. З усіма комунальними проблемами, соціальними конфліктами й благами будемо розбиратися з часом. Хочу, щоб проукраїнські донеччани, такі як я, повернулися й показали, як і в 2014 році, свою позицію. Тоді 10 тисяч містян вийшли в центр міста на проукраїнську акцію «Донецьк — це Україна», а ми весь цей час просто працювали з умовного підпілля й чекали моменту.
Що найбільше мріяв зробити, коли опинився на неокупованій території?
Мені дуже хотілося мати прапор, бо я не міг повірити, що я врешті в Україні. Спочатку з мамою я поїхав оформлювати документи до Вугледара, компактного містечка серед полів. Тішився кожному стягу на стовпі, українській символіці, гривням. У пошуках свого прапора сходив до кількох магазинів, але знайшов лише в магазинчику з канцелярією. Купив один маленький і один великий усього за 30 грн.
Це звичайний великий синьо-жовтий прапор. Він насправді дуже неякісний (це я вже як колекціонер прапорів говорю), але це важлива мені річ та щемлива історія. Тоді я міг його тримати й знав, що мене за це не вб’ють. А після долі Вугледара сьогодні він став ще більше символом сили Донбасу. Бережу його й навіть за мільйон не продам, хоч і придбав за 30 гривень.
Вірю, що саме цей неякісний прапор привезу у Вугледар, пройдусь там, а згодом привезу в Донецьк і повішаю на своєму будинку. Це буде найкраще завершення його історії, а поки він чекає свого часу. Вірю.
З героєм поспілкувалися Вікторія Васильченко та Іванна Галащук
Фото: з архіву Романа
Приєднуйтеся до Спільноти The Ukrainians — підтримуйте розвиток українськомовної журналістики
Війська РФ завдали удару по маршрутці в Херсоні. Внаслідок цього одна людина загинула. Про це повідомив голова міської військової адміністрації Ярослав Шанько.
Що ще відомо? Загиблий, за попередніми даними, водій автобуса, його особу наразі встановлюють відповідні служби. Ще п’ятеро пасажирів постраждали. Двоє людей перебувають у тяжкому стані.
Рік тому в Києві почали оголошувати про хвилину мовчання — на Хрещатику, у громадському транспорті, в додатку «КиївЦифровий» і на всіх телеекранах міста. У деяких містах, як-от Вінниці чи Львові, це зробили ще раніше. Цьому допомогла статися організація «Вшануй», ідейною натхненницею якої була Ірина (Чека) Цибух. Ми поспілкувалися зі співзасновницею «Вшануй» Катериною Даценко про те, звідки ми починали та де ми є зараз.
Згадаймо початок «Вшануй», що змінилося відтоді?
Ми не розуміли, що робити, як і куди рухатися, як комунікувати та які обережні слова підбирати. Зараз ми це все чітко розуміємо. У всіх наших комунікаціях намагаємося обирати максимально нетравматичний спосіб спілкування. Ми перестали боятися брати складні теми й навчилися працювати з регіонами.
Мені б дуже не хотілося, щоб пам’ять вимірювалася цифрами — ми встановили стільки-то табличок, а ми провели стільки-то акцій. Результат — це про навчання і про те, наскільки свідомішим стало суспільство. Це ніколи не про навʼязування, це про гру в довгу.
Можливо, є ситуація, яка б пояснила, що саме змінилося?
Мабуть, найпоказовішим є те, що деякі речі почали поширюватись без нашого втручання. В якихось містах немає наших координаторів [акцій-нагадувань про хвилину мовчання, — ред.], друзів, близьких чи знайомих, але там почали виходити на акції й активніше просувати цю тему.
За останній рік я помітила, що на багатьох виставках і в різних комунікаціях почала зʼявлятися тема пам’яті. Але я не скажу, що це лише наша заслуга, бо вона — комплексна. По-перше, заслуга Іри, яка говорила про це. По-друге, люди говорять про пам’ять і про те, навіщо нам пам’ятати. Третє, це «Платформа пам’яті Меморіал», яка теж комунікує про персоналізацію пам’яті.
Що «Вшануй» намагаєтеся впроваджувати ще, окрім хвилини мовчання?
Зраз одне з важливих — прощання з прапором. Мені дуже хочеться створити цей ритуал, адже прапорів на кладовищах у нас багато. І мені дуже сумно, коли вони валяються десь на смітниках. Не всі так роблять, але, на жаль, таке теж трапляється. Часто люди просто зберігають, бо не знають, що з ним робити.
Ми також — співорганізатори фестивалю «ЧекаFest». У нас є кілька проєктів, з якими хотілося б поїздити регіонами й розповісти їм про різні практики, які існують в Україні. Також разом із моєю подругою мисткинею Веронікою Моль зробили проєкт «Вікна пам’яті». Окрім цього, ми співпрацювали з агенцією nar.but і створили «Простір пам’яті» — місце, де є тільки камера і мікрофон. Туди можна зайти, повністю зануритись у власні думки, розповісти про близьких, про свої відчуття, про тих, кого хочете згадати.
Я б хотіла, щоб цей рік став роком складних тем. Щоб ми не боялися обговорювати питання алей памʼяті, табличок на школах чи будинках, де жили люди. Мені б хотілося, щоб ми були тим голосом, який допомагає іншим дієвцям пам’яті звучати.
Щодо Києва — як там усе починалося і що відбувається зараз із оголошенням хвилини мовчання?
Початкова комунікація з їхнього боку звучала так: «Давайте не сіяти сум, нам це не треба». Потім ми познайомилися з Вікторією Мухою, яка очолила Координаційну раду з питань пам’ятання. Вона запропонувала приєднатися, щоб організувати хвилину мовчання.
Ми шляхом довгих обговорень дійшли до рішення Київської міської ради про звукове оголошення на Хрещатику, в метро, у застосунку «Київ Цифровий» і про трансляцію на всіх екранах міста.
Після цього ми чекали кінця 2025-го, бо нам сказали, що до того часу мають завершити оновлення системи оповіщення. На початку січня я надіслала їм запит, щоб дізнатися, чи тепер вони можуть оголошувати хвилину мовчання по всьому місту. Поки що відповіді не отримала.
Чому Київ так довго зволікав із цією темою? До прикладу, Вінниця почала впроваджувати хвилину мовчання ще 2022 року, Львів також узявся це швидше робити.
По-перше, Київ — це справді величезне місто. Якщо у Вінниці чи Львові з акціями можна побувати в кожному районі, то в столиці це зробити дуже складно. Ми одного разу приїхали на Лук’янівку, іншого — на Позняки, а наступного зможемо повернутися туди лише за кілька місяців. По-друге, взаємодія з місцевою владою. Якщо вона активно долучається — то процес рухається.
Київ, наприклад, як місто каже: «Держава нам не сприяла». Не дала прикладів, способів, інструментів, не запропонувала якоїсь наративної рамки, як це робити. Місто боїться брати на себе відповідальність. Проте столиця могла б узяти першість у цьому напрямку і стати таким собі локомотивом. Вона могла б як мінімум ініціювати розмову з державою і запитати: «Підкажіть, а що нам робити?».
Чи відчуваєте ви саботаж цього процесу з боку окремих людей?
Це відчувається. Не в усіх і не завжди, але загалом — так. Це схоже на дуже типову чиновницьку поведінку — небажання брати на себе відповідальність. Таке справді є. Не у всіх, але є.
Коли ви зрозумієте, що «Вшануй» зробила все, заради чого починали. Чи це все ж процес, який не має завершення?
Я не думаю, що ми — та організація, без якої не може існувати всесвіт. Тому, можливо, наша діяльність колись завершиться. Але поки що я бачу, що в нас пам’ять — це радше процес. Ми постійно щось робимо.
Я розумію, що в осмисленні досвіду війни, у спробах знайти відповіді на питання, як пам’ятати, як згадувати, як взаємодіяти з цією реальністю, — ми не єдині. Ми просто одні з тих, хто потенційно може з цим працювати. І після завершення війни теж.
Якщо казати про довший період, ми справді змінимося. Можливо, прийдуть нові люди і я як голова організації передам повноваження комусь іншому і піду в якийсь інший проєкт або буду займатися чимось іншим.
Яка порада або життєвий принцип Іри Цибух рухає вас у цій справі?
Мабуть, це цінності, про які Іра неодноразово говорила, та її безпрецедентність. Вона була доволі різкою — в хорошому сенсі цього слова — і могла чітко відстоювати свої кордони та позицію.
Я досі згадую її першу і, на жаль, єдину лекцію у Veteran-хабі в травні 2024-го. Більшість її слів завжди десь поруч зі мною. Вони ніби над організацією й вказують нам шлях. Я періодично повертаюся до них і починаю розуміти їх заново.
Вона казала про тяглість інституцій і про те, чому пам’ять — це про майбутнє. Це ніби дуже очевидна цитата, але коли розкладаєш її на молекули, то розумієш, чому це про майбутнє, що таке тяглість і для чого вона треба. Коли ми починали «Вшануй», я їх ніби розуміла. І от лише тепер, протягом цих років, я до них дійшла.
Чому, на вашу думку, ми потребуємо цих усіх ритуалів зараз?
Я відповім цитатою Іри: «Нам ритуали дуже необхідні, аби реалізувати відповідальність живих перед мертвими».
Одягання вишиванки теж можна вважати ритуалом. Інколи, коли хтось каже: «Боже, яка в тебе красива вишиванка!», ти відповідаєш: «Так, це моя, з Полтавщини». І так ти ознакуєш про себе і цю вишиванку. І далі вже може розпочатися діалог. Або ритуал зі свічкою у вікні. Це теж дає тобі розуміння, чому ти бачиш ще одну свічку — у вікні навпроти, з якими цінностями ця людина і про що ви обоє думаєте в цей момент.
Авторка: Ірина Кравець
Фото: Андрій Якименко
ВАКС обрав запобіжний захід колишнім топпосадовцям Державної прикордонної служби (ДПСУ) України в справі про хабарі за сприяння перетину кордону. Колишньому голові ДПСУ призначили заставу в розмірі 10 мільйонів гривень. Правоохоронці не називають імені, однак зі справи випливає, що йдеться про Сергія Дейнека.
Що ще відомо? Вже колишньому начальнику відділу пункту пропуску Держприкордонслужби призначили два мільйони гривень застави. За даними «Суспільного», йдеться про ексначальника відділу прикордонної служби «Соломоново» Олександра Марущака
Також на обох підозрюваних поклали процесуальні обов’язки, зокрема не виїжджати з України, не спілкуватися з фігурантами справи та свідками, а також здати закордонні паспорти.
Нагадаємо. 4 січня Володимир Зеленський звільнив Сергія Дейнека з посади очільника Держприкордонної служби, яку той обіймав з червня 2019 року. Дейнеко став радником міністра внутрішніх справ.
Президент Франції Еммануель Макрон заявив, що буде змушений відпустити затриманий нафтовий танкер тіньового флоту РФ через вимоги французького законодавства. Про це він повідомив в телефонній розмові з Володимиром Зеленським.
Що ще відомо? Макрон повідомив, що планує змінити законодавство, щоб надалі затримані російські танкери залишалися заарештованими в Франції. Водночас Зеленський закликав європейські держави слідувати прикладу Франції та зупиняти й арештовувати танкери тіньового флоту РФ.
Нагадаємо. 22 січня у Середземному морі військово-морські сили Франції зупинили й обшукали нафтовий танкер, який прямував з Росії.
Українська Волонтерська Служба (УВС) оголосила набір на ретрити для волонтерів та волонтерок. Учасникам обіцяють відпочинок, нові знайомства з однодумцями та взаємну підтримку.
Програма складатиметься з трьох хвиль для різних груп волонтерів:
Як доєднатися? Зареєструватися можна за посиланням. УВС покриває проживання та харчування, а також компенсує вартість квитків.
Фото: УВС
У «Читомо» назвали переможців у трьох номінаціях за помітні здобутки у книговидавничій справі. Церемонія нагородження відбулася 29 січня в Києві. Про це повідомили на сайті медіа.
Переможцями стали:
Зокрема українське видавництво «Основи» отримало спеціальну відзнаку Франкфуртської книжкової виставки — безплатний стенд на цьогорічній виставці, що відбудеться з 7 до 11 жовтня.
Також переможці отримають по 150 000 гривень у кожній номінації.
Довідка. Премія Читомо — професійна нагорода у сфері книговидання та літератури в Україні. Її мета — висвітлювати роботу тих, хто змінює книговидання та популяризує українську літературу у світі.
У Національному музеї історії України у Другій світовій війні демонтували російськомовні написи зі скульптурної галереї, що зберігалися ще з радянських часів. Про це повідомили у Мінкульті.
Що відомо? Заступник міністра культури Іван Вербицький зазначив, що очищення музейного простору від радянських мотивів є важливим для усунення пропаганди тоталітарного режиму.
Що ще відомо? Робота із деколонізації музейних експозицій триватиме і надалі. Вона передбачає оновлення текстів, візуального оформлення та підходів до представлення історичного матеріалу.
Нагадаємо. У 2023 році на щиті «Батьківщина-Мати» замінили радянський герб на український Тризуб. Також у 2024 році на Алеї міст-героїв прибрали літери з назвами міст та зображення медалі «Золота Зірка».
Фото: Міністерство культури
Сили оборони завдали удару по російському зенітно-ракетному комплексі «Оса» у Семенівці на тимчасово окупованій території Запорізької області. Про це повідомили в Генштабі.
Що ще уразили? Українські військові атакували ремонтний підрозділ окремої бригади спеціального призначення РФ поблизу Токмака, склади матеріально-технічного забезпечення артилерійського полку неподалік Охримівки, а також об’єкти 76-ї десантно-штурмової дивізії в районі Кирилівки.
Німеччина збільшить екстрену енергетичну підтримку України до 120 мільйонів євро. Країна вже передала до Києва дві мобільні когенераційні установки, які нададуть тепло та світло 86 тисяч киян. Про це повідомили в Уряді.
Також в Україну доставлять ще 41 когенераційну установку та 76 модульних котелень. Це підтримає забезпечення світлом та теплом мільйони людей по всій країні.
Що ще відомо? Єврокомісія надала додаткові 50 мільйонів євро українській державній енергетичній компанії Нафтогаз. Кошти планують витратити на забезпечення опалення та енергопостачання домогосподарств, критично важливих служб та підприємств по всій країні.
Яка наразі ситуація в Києві? У столиці без тепла залишаються ще 378 багатоповерхівок — переважно на Троєщині. Протягом 29 січня там до опалення під’єднали перших понад 100 будинків. Цієї ночі — ще 50. Також вчора, 29 січня, Київ перейшов на тимчасові графіки відключень.
Війська РФ завдали удару по Кривому Розі — одна людина загинула, ще троє постраждали. У Синельниківському районі через пожежі пошкоджені житлові будинки, об’єкти інфраструктури та підрозділ ДСНС. У Павлоградському та Нікопольському районах пошкоджені транспорт та будинки. Про це повідомили в ДСНС.
Харківщина. Внаслідок російської атаки на Харківщині пошкоджено адміністративну будівлю. Також зайнявся дах двоповерхової будівлі на площі 100 метрів квадратних.
Запоріжжя. Увечері 29 січня росіяни атакували один із районів міста ударним БпЛА. Внаслідок обстрілу загорівся приватний житловий будинок — пожежу ліквідували. Вибуховою хвилею також пошкоджено два сусідні житлові будинки.
Запросіть друга до Спільноти
Вкажіть, будь ласка, контактні дані людини, яку хочете запросити
Придбайте для друга подарунок від TUM
Вкажіть, будь ласка, контактні дані цієї людини, щоби ми надіслали їй посилку
Майже готово
Вкажіть ще, будь ласка, своє ім’я та емейл.
Дякуємо і до зв’язку незабаром!
Дякуємо за покупку!
Вхід в кабінет
Відновлення пароля
