Майже готово
Вкажіть ще, будь ласка, своє ім’я та емейл.
Дякуємо і до зв’язку незабаром!
Остання війна
23 вересня 2023 року уряд Азербайджану оголосив про початок антитерористичної операції на території самопроголошеної Нагірно-Карабаської Республіки (НКР). Ця маленька ніким не визнана держава з’явилася ще у 1991 році на місці автономної області. Більшість населення у ній складали вірмени, які не хотіли бути частиною Азербайджану і боялися повернення військ Баку. Впродовж усього одного дня від початку операції армія Азербайджану розгромила самопроголошену країну. Понад сотня тисяч вірменів — а це майже все місцеве населення, покинуло свої рідні землі, тікаючи від азербайджанської армії у Вірменію. 1 січня 2024 року Республіка Арцах, як самі вірмени називали невизнану НКР, офіційно припинила своє існування.
Вірменія не мала жодної змоги і, як видається, бажання, втручатися у війну. Азербайджан — авторитарна держава, якою керує клан Алієвих, був сильнішим. Азербайджанська армія була модернізована за гроші, здобуті від продажу нафти, і підготована за участі Туреччини — найближчого союзника Баку, країни НАТО, яка є близькою азербайджанцям за історією та культурою. Перевірити могутність свого супротивника вірменам довелося у 2020 році: тоді відбулася друга війна за Нагірний Карабах, під час якої Азербайджан відвоював частину території, яку Вірменія окупувала кілька десятків років тому. Менша за територією й населенням і значно бідніша Вірменія, яку з двох сторін оточували супротивники, чітко зрозуміла, що не впорається у відкритій боротьбі за Карабах.
Сумнівний союзник
Тому вірмени звернулися до свого єдиного союзника — РФ. Москва розташувала на території Нагірного Карабаху «миротворців», які мали завадити кожній зі сторін проводити військові операції. Але коли Азербайджан почав наступ, російські військові не зробили абсолютно нічого. Вони просто залишалися осторонь і дивилися як вірмени — їхні традиційні союзники, втрачають все. Причини такої поведінки Кремля точно не відомі. Можливо, у розпал війни проти України Москва не мала як втручатися у ще один збройний конфлікт. Можливо, справа була в співпраці з урядом в Баку — Азербайджан є однією з країн, яка дозволяє Росії оминати міжнародні санкції, забезпечує постачання товарів до РФ і прямий доступ до одного з основних союзників Москви — Ірану.
Але є ще одне пояснення — Вірменією керував і досі керує демократичний уряд, обраний народом після революції, яка скинула владу місцевого дружнього до Росії і глибоко корумпованого режиму. Ймовірно, залишивши Карабах напризволяще, Кремль хотів «покарати» бунтівливих вірменів за демократичну революцію, адже агресію проти інших країн після народних протестів РФ вже вчиняла — в Україні у 2014 році. Зрештою, й сам конфлікт в Карабаху свого часу почався за безпосереднього сприяння Москви.
З чого все почалося
Вірменія та Азербайджан, як і Україна, вперше проголосили свою незалежність після розпаду Російської імперії у 1918 році. Питання про те, кому належить Нагірний Карабах, виникло майже одразу, але вирішити його не встигли. За два роки після здобуття країнами Південного Кавказу свободи російська Червона армія захопила ці дві держави. Їх приєднали до новоствореного СРСР, а населений вірменами Нагірний Карабах вирішили затвердити у складі Азербайджанської Радянської республіки.
Попри те, що влада Вірменської Радянської республіки неодноразово просила Москву передати регіон під контроль Єревану, Кремль відмовлявся. Натомість у складі Азербайджану створили Нагірно-Карабаську автономну область. Поки існував імперський контроль центрального московського уряду, суперечка навколо гірського регіону затихла, як, зрештою, і всі національні процеси в окупованих державах. Але незгода накопичувалася, а напруга наростала. Варто лише було СРСР втратити силу, а поневоленим народам підняти голови, як питання Нагірного Карабаху повернулося. У 1988 році, коли радянська імперія вже доживала останні роки, парламент Нагірно-Карабаської автономії почав вимагати передати їхні землі до складу Вірменії.
Азербайджанці виступили проти і почався етнічний конфлікт. Не лише у спірному регіоні, але і в решті Азербайджану та у Вірменії почалися сутички між двома народами. Московські війська намагалися зупинити будь-який рух на місцях, тому вдалися до репресій, атакуючи цивільних людей і арештовуючи активістів, але це лише загострило ситуацію. А потім СРСР розпався. Азербайджан проголосив незалежність і скасував Карабаську автономію. У відповідь вірмени провели референдум і проголосили незалежність Нагірного Карабаху. У 1991 році почалася повномасштабна війна між Баку та Єреваном.
Від Степанакерту до Ханкенді
Близько 30 тисяч людей загинули внаслідок першої війни за Нагірний Карабах. Сотні тисяч людей з обох сторін кордону були вимушені стати біженцями, тікаючи від бойових дій та погромів. Коли у 1994 році Вірменія й Азербайджан домовилися про перемир’я, війська Єревана повністю контролювали Нагірний Карабах, а з ним — ще й азербайджанську територію навколо нього, яка сполучала самопроголошену республіку із дійсними землями вірменської держави. Втім, Республіка Арцах не мала жодного визнання — увесь світ вважав її законною територією Азербайджану. Навіть сама Вірменія не визнала незалежність НКР, адже бажала офіційно взяти цю територію під свій контроль.
Але час ішов і ситуація змінювалася. Поки Єреван, який відкрито прагнув окупувати законно визнану азербайджанську територію, опинився у відносній ізоляції, Азербайджан нарощував сили. Влада в Баку зуміла заробити значні статки на продажі нафти — основного ресурсу, яким багата ця кавказька країна. Окрім того, зростала і сила Туреччини — головного союзника Азербайджану. У гірській місцевості Карабаху складно воювати, тож уряд азербайджанського диктатора Ільхама Алієва закупив новітні турецькі технології, передусім безпілотники, зокрема й відомі в Україні БПЛА Bayraktar TB2. Так справа дійшла до 2020 року, коли почалася нова війна. Цього разу перевага була на стороні військ Баку.
Вірменська армія, яка залишилася приблизно на рівні 90-х років, не змогла чинити особливого опору. Азербайджанські солдати деокупували не лише території навколо Карабаху, але й одне з основних місць населеного вірменами регіону — місто Шуша. Після цього Баку встановило блокаду Нагірного Карабаху, закривши Лачинський коридор — єдиний шлях, який вів з цієї гористої місцини до Вірменії. Саме після цієї війни в регіоні розмістили російських «миротворців», але жодного опору блокаді вони не чинили. Так, коли у 2023 році Азербайджан почав свою останню наступальну операцію, вірменські сили вже не могли нічого протиставити. Столиця самопроголошеної НКР — місто Степанакерт, яке покинули майже всі його жителі, знову отримало азербайджанську назву — Ханкенді.
Російська пастка для вірменів
Позиція Єревана як уряду країни-окупанта залишила його майже без союзників у світі. Серед безпосередніх сусідів Вірменії Азербайджан з Туреччиною були головними противниками, Грузія не могла і не хотіла підтримувати прагнення вірменської влади, адже і сама боролася з сепаратистськими рухами, підтримуваними Росією, та рухалася у напрямку євроатлантичної інтеграції. Лише Іран — південний сусід Вірменії, утримував з Єреваном досить близькі стосунки, побоюючись активності Азербайджану, бо ж значна частина іранської території населена етнічними азербайджанцями. Головним же союзником Вірменії стала РФ. Дві країни підписали низку угод і на вірменській території навіть розташували російську військову базу.
Певним чином саме Москва найбільше вигравала від конфлікту на південному Кавказі. Поки в регіоні залишалася нестабільність, Кремль міг виступати як своєрідний «миротворець», щоб міжнародна спільнота бачила його як головного гравця, який просуває цивілізовані дипломатичні підходи у нестабільному войовничому середовищі. Не можна сказати, що війна у Карабаху була організована Росією, зовсім ні. Вона виникла сама по собі між двома сусідніми народами. Але Москва, безумовно, вирішила нею скористатися.
Ймовірно, саме для збереження контролю конфлікт в Нагірному Карабаху законсервували при створенні СРСР: не провели обмін населенням, як це комуністична влада зробила між Польщею та Україною, не змінили кордони, як московський уряд робив безліч разів із захопленими землями. Цілком можливо, що населений вірменами Нагірний Карабах навмисно об’єднали в окрему одиницю, яку залишили частиною Азербайджану, щоб у випадку втрати Москвою впливу між двома кавказькими країнами виникла війна, яка б їх ослабила і вирішити яку вони могли б, за задумом, лише за допомогою Росії. Власне, саме РФ постійно виступала головним посередником на перемовинах між Вірменією та Азербайджаном, які ні до чого не призводили. А поки ситуація у Нагірному Карабаху залишалася стабільно поганою, російські війська, а з ними й політичний і економічний вплив, продовжували займати своє значне місце на Південному Кавказі.
Поразка веде до змін
Навколо Нагірного Карабаху виникла абсолютно абсурдна ситуація: Вірменія — демократична країна, в якій народ активно вирішує свою долю, позбулася будь-якої можливості співпрацювати з демократичним світом через власні загарбницькі наміри. Натомість авторитарний режим в Азербайджані отримав усі можливості для збільшення власного впливу через співпрацю з Москвою для уникнення нею санкцій і одночасний продаж нафти західним державам, які після початку повномасштабного російського вторгнення в Україну шукали нових джерел для закупівлі ресурсів.
Тепер ситуація почала змінюватися. Відколи у 2018 року внаслідок революції у Вірменії до влади прийшов прозахідно налаштований уряд Ніколо Пашиняна, Єреван став щораз більш критично ставитися до ролі Москви на Кавказі. Повне ігнорування російськими «миротворцями» своїх обов’язків тільки посилило цю тенденцію: Вірменія почала проводити військові навчання спільно зі США та ратифікувала Римський статут, за яким має легальне право заарештувати Путіна на вимогу Міжнародного кримінального суду, а Москва почала висловлювати Єревану погрози.
Сьогодні Вірменія все ще є далекою від близької співпраці з рештою демократичного світу, але завершення її загарбницьких намірів, спричинене масштабною поразкою в Карабаху, дає їй шанс на зміни. Росія все ще може активно загрожувати Кавказу — її напад на Грузію у 2008-му це підтверджує. Азербайджан вибудував сильну армію і союз з Туреччиною, тому його шанси на захист свого суверенітету є досить значними. А ось у Єревана залишається не так багато можливостей — рано чи пізно маленька християнська держава на межі мусульманського Сходу або прийде до західних структур, або житиме в умовах постійної боротьби за існування.
Автор статті: Дмитро Спорняк
Фото: Reuters
Приєднуйтеся до Спільноти The Ukrainians — підтримуйте розвиток українськомовної журналістики
Оновлено. Станом на 18:50 омбудсмен Дмитро Лубінець підтвердив заяву Меланії Трамп про гуманітарну місію в Олешках. За домовленістю, буде забезпечено режим тиші, доставлений гуманітарний вантаж і вільне пересування цивільного населення з міста.
Україна і Росія домовилися про тимчасове припинення бойових дій в Олешках на Херсонщині із 29 жовтня для забезпечення гуманітарної допомоги та підготовки евакуації цивільних. Про це повідомили в Білому домі.
Що ще відомо? Там додали, що домовленості вдалося досягнути за посередництва першої леді США Меланії Трамп.
Перша леді зазначила, що представники обох країн відвідуватимуть жителів удома, визначатимуть їхні потреби й допомагатимуть охочим евакуюватися до обраного місця. Процес супроводжуватиме американська медіаорганізація.
Прем’єр-міністр Сергій Корецький заявив, що максимальний рівень бронювання, зокрема для енергетики та оборонно-промислового комплексу (ОПК), більше не становитиме 100%. Підприємства зможуть просити про більший відсоток, якщо обґрунтують необхідність.
Що ще зміниться? Підприємства зможуть бронювати 100% працівників, якщо регулярно добровільно залучатимуть частину з них до військової служби. Працівник має заздалегідь знати, де й скільки служитиме. За ним зберігатимуть робоче місце та зарплату. Механізм мають розробити Міноборони й Мінекономіки разом із бізнесом до 1 грудня.
Статус критичного підприємства більше не залежатиме від його економічних показників. Галузеві та регіональні критерії переглянуть і перевірятимуть на зловживання.
Упродовж вересня росіяни пошкодили близько десяти українських датацентрів. Росія також посилює кібератаки на українські державні інформаційні системи та бізнес, зокрема використовує технології штучного інтелекту. Про це повідомив прем’єр-міністр Сергій Корецький.
Що ще відомо? Уряд доручив усім органам виконавчої влади терміново створити команди з кібербезпеки, закупити необхідне програмне забезпечення та запустити його в роботу.
За словами Корецького, ключові державні органи у цифровій сфері вже можуть протидіяти кібератакам із використанням штучного інтелекту. Такий рівень захисту мають забезпечити й інші державні установи.
Нагадаємо. 19 жовтня внаслідок російської балістичної атаки в Києві виведено з ладу обладнання й інфраструктуру датацентру «Датагруп». Його відновлення та подальша робота неможливі.
Унаслідок російської атаки на Чернігів одна людина загинула, ще 25 постраждали. Пошкоджено будівлі двох підприємств. Про це повідомили в ДСНС і обласній прокуратурі міста.
Що ще відомо? Унаслідок атаки виникла пожежа й сталися руйнування будівель.
Нагадаємо. РФ атакувала Полтавщину, Сумщину, Житомирщину і Дніпропетровщину.
Фото: ДСНС
Оновлено. До України повернули п’ятьох військових, які пережили російський теракт в Оленівці. Йдеться не про тих, кого вважали загиблими. Спочатку у першоджерелі — повідомленні на сторінці Володимира Зеленського — йшлося про загиблих. Проте зараз повідомлення оновили.
Оновлено. Станом на 15:24 омбудсман Дмитро Лубінець розповів, що вдалося повернути найбільшу кількість засуджених військових — 86. Також до України повернувся один військовослужбовець «Айдару».
З російського полону повернули 261 українського військового і дев’ятьох цивільних. Серед тих, хто повертається, п’ятеро людей, яких вважали загиблими під час російського теракту в Оленівці в липні 2022 року. Про це повідомив Володимир Зеленський.
Що ще відомо? До України повертаються військовослужбовці, які воювали на Донецькому, Луганському, Харківському, Запорізькому, Херсонському, Київському, Миколаївському та Чернігівському напрямках, а також оборонці ЧАЕС.
Серед звільнених — 38 офіцерів, бійці різних підрозділів, зокрема «Азову», а також військові, які потрапили в полон ще у 2018 та 2020 роках. Дев’ятеро повернених — важкохворі.
Фото: Володимир Зеленський / Telegram
Під час сьогоднішнього обміну до України вдалося повернути 61 військового 12-ї бригади «Азов». Серед них — 35 бійців окремого загону спеціального призначення «Азов», які боронили Маріуполь. Про це повідомив командир 1-го корпусу НГУ «Азов» Денис Прокопенко.
Що ще відомо? Денис Прокопенко зазначив, що в полоні ще залишаються понад 500 азовців.
Нагадаємо. Під час обміну 5 червня з російського полону повернули 33 бійців 1-го корпусу Нацгвардії «Азов». Серед них — два воїни окремого загону спеціального призначення «Азов», які боронили Маріуполь.
Контекст. Сьогодні, 23 жовтня, з російського полону повернули 261 українського військового і дев’ятьох цивільних. Серед тих, хто повертається, п’ятеро людей, яких вважали загиблими під час російського теракту в Оленівці в липні 2022 року.
Фото: Володимир Зеленський / Telegram
На підконтрольну Україні територію повернули сімох цивільних з тимчасово окупованих територій. Серед них — 90-річна маломобільна жінка та 50-річна українка, яка перенесла інфаркт і інсульт. Водночас Україна повернула до Росії сімох людей. Про це повідомив омбудсман Дмитро Лубінець.
Що ще відомо? Також вдалося повернути матір із дитиною. На початку повномасштабного вторгнення вони опинилися в Маріуполі й через бойові дії та окупацію не могли повернутися до родини.
Нагадаємо. У межах Bring Kids Back з тимчасово окупованої території вдалося повернути трьох дітей.
Сили оборони України уразили місце зберігання, підготовки й пуску ударних БпЛА армії РФ у Донецьку, а також пункт управління російського підрозділу в Криму. Про це повідомили в Генштабі.
Що ще атакували? Українські військові також уразили склад боєприпасів і матеріально-технічних засобів росіян на Донеччині і Запоріжжі. Крім того, завдали удару по зосередженню живої сили підрозділу зі складу «Рубікон» в Запорізькій області.
Що ще відомо? У Генштабі також додали, що наразі ще фіксуються випадки втрат зв’язку у роботі Starlink/StarShield на певних швидкостях.
Нагадаємо. Дональд Трамп повідомив, що Ілон Маск зняв обмеження швидкості для військової версії Starlink в Україні. Однак він відмовився уточнити, чи телефонував особисто Маску з щодо цієї ситуації.
Оновлено. Станом на 12:14 у Міноборони наразі немає підтверджень, що обмеження роботи Starlink/Starshield зняли. Про це повідомили джерела «Суспільного» в міністерстві.
Дональд Трамп повідомив, що Ілон Маск зняв обмеження швидкості для військової версії Starlink в Україні. Однак він відмовився уточнити, чи телефонував особисто Маску з цього приводу. Про це повідомляє «Суспільне».
Що передувало? Учора, 22 жовтня, The Wall Street Journal писало, що Трамп зателефонував Маскові й попросив зняти обмеження на використання Starlink в Україні. За даними видання, Президент США сказав американському бізнесмену, що його не влаштовує обмеження швидкості, яке досі діє.
Нагадаємо. Майже 20 конгресменів США підписали груповий лист, у якому закликають дозволити Україні застосовувати Starlink для ураження місць запуску на території Росії.
Контекст. 14 жовтня запровадили обмеження швидкості роботи терміналів Starlink під час руху. Вони стосуються «військового пакету» послуг StarShield.
15 жовтня власник SpaceX Ілон Маск повідомив, що ліміти швидкості для військового пакета Starshield залежать не від його компанії, а від уряду США.
19 жовтня Володимир Зеленський заявив, що сигнал обмежити роботу Starlink на високих швидкостях надійшов від уряду США, а технічно це реалізувала SpaceX. Водночас міністр фінансів США Скотт Бессент заявив, що адміністрація Президента США не давала вказівок обмежувати роботу Starlink для України. Про це раніше також заявили Дональд Трамп і держсекретар Марко Рубіо.
21 жовтня The Wall Street Journal з посиланням на американських посадовців повідомило, що засновник SpaceX Ілон Маск розпорядився обмежити роботу військової версії Starlink.
Фото: Білий дім
Документальну українську стрічку To Die to Live відібрали до Балтійського конкурсу документального кіно 30-го Талліннського міжнародного кінофестивалю «Темні ночі». Про це повідомили в Держкіно.
Про що фільм? У сюжеті кінострічки To Die to Live — історія трьох українських добровольців: Шахти, Танцюриста та Гончара. У 2014 році вони без військового досвіду долучилися до ЗСУ. Після двох років на фронті чоловіки намагалися повернутися до мирного життя, однак після початку повномасштабного вторгнення Росії в лютому 2022 року знову приєдналися до війська.
Хто створив? Фільм створено в копродукції України, Латвії та Словаччини. Режисерка стрічки — Юлія Гонтарук. Загалом фільм знімали впродовж 12 років.
Довідка. Талліннський кінофестиваль — один із найбільших кінофестивалів Північної Європи. Його проводять у столиці Естонії з 1997 року. Щороку в програмі показують близько 250 повнометражних і 300 короткометражних фільмів з різних країн. У 2026 році фестиваль відбудеться з 6 до 22 листопада.
Фото: кадр з трейлеру
Запросіть друга до Спільноти
Вкажіть, будь ласка, контактні дані людини, яку хочете запросити
Придбайте для друга подарунок від TUM
Вкажіть, будь ласка, контактні дані цієї людини, щоби ми надіслали їй посилку
Майже готово
Вкажіть ще, будь ласка, своє ім’я та емейл.
Дякуємо і до зв’язку незабаром!
Вхід в кабінет
Відновлення пароля
Вітаємо у спільноті!
