добровольці

Згодом такі добровольчі батальйони почали створювати по всій Україні — як і поза державними структурами, так і при облдержадміністраціях, Нацгвардії, поліції.

На Дніпропетровщині з’явилися добровольчі батальйони «Дніпро-1», «Дніпро-2» і «Кривбас» та формувалися «Донбас» і «Правий сектор». На Луганщині — «Айдар». У Бердянську сформували «Азов». У Харкові створили «Харків-1», «Слобожанщину» та «Східний Корпус». У Києві — «Золоті ворота», «Київ-1» та «Київ-2», які згодом об’єднали та реформували у полк «Київ». 

Протягом 2014–2015 років сформувалося близько 40 добровольчих батальйонів. Більшість із них згодом трансформувалися у військові частини силових структур.

 «Айдар»
Батальйон, який захищав східні рубежі Луганської області, створили на початку травня. Туди увійшли активісти Самооборони Майдану та інші добровольці зі всієї України.  Спочатку їхній девіз був – «Ми прийшли перемогти і розійтися по домівках!». Згодом на шевроні з’явився новий — «З нами Бог!».

У червні 2014 року Айдар півсотнею бійців звільнив місто Щастя.

«Азов»
Батальйон «Азов» створили 5 травня 2014 року у місті Бердянськ у складі Міністерства внутрішніх справ.  Пізніше вже полк «Азов» перевели до складу Нацгвардії. Тепер це бригада спецпризначення «Азов».

13 червня 2014 року «Азов» за підтримки частин Нацгвардії та ЗСУ звільнили Маріуполь від терористів так званої «ДНР».

«Кривбас»
Добровольчий батальйон створили 15 травня 2014 року, до його складу увійшли мешканці Кривого Рогу та Дніпропетровської області. 

Бійці батальйону брали участь у найзапекліших боях за Іловайськ у серпні 2014 року та боях за Дебальцеве взимку 2015 року.

Добровольчий український корпус «Правий сектор»
Це добровольче формування, яке створили 17 липня 2014 року, стало бойовою частиною організації «Правий сектор». Його створили для громадян України та інших держав, які хочуть боротися проти «зовнішнього та внутрішнього ворога».

Вони разом з 93 механізованою бригадою звільнили у 2014 році Авдіївку, також брали участь в обороні Донецького аеропорту та селища Піски.

Фото: Reuters

Приєднуйтеся до Спільноти The Ukrainians — підтримуйте розвиток українськомовної журналістики

Василь Сліпак: «Я нічого не боюсь. Тільки Бога»

Оперний співак і соліст Паризької національної опери, кавалер ордена «За мужність» і Герой України був учасником Революції Гідності. Від початку російського наступу на Донбасі брав участь у бойових діях. У 2016 році Василь загинув на Донеччині під час бою.

Василь ріс у родині батьків із технічними професіями, однак з дитинства захоплювався музикою. Він мав широкий вокальний діапазон, тому у 1996 році Сліпака запросили стати солістом Паризької національної опери. Згодом він провів кілька успішних сольних гастролей Європою та отримав приз як найкращий виконавець на Оперному конкурсі Armel та на фестивалі в Угорщині за виконання «Пісні Тореадора» з опери «Кармен».

Коли почалася Революція Гідності у 2013 році, Василь організував волонтерський рух у Франції, брав участь в акціях української діаспори на підтримку активістів Майдану, влаштовував збори та надсилав гуманітарну допомогу.

Після повернення в Україну у 2014 році Василь брав участь у війні на сході України у складі 7-го окремого батальйону Добровольчого українського корпусу. Він воював у небезпечних зонах бойових дій — у Пісках, Авдіївці, захищав Донецький аеропорт. Військовим позивним Василя був «Міф» — на честь його улюбленої арії Мефістофеля з опери «Фауст».

Ірина Цвіла. «Можливо, я розридаюся, коли настане перемога, а доти не час киснути»

Вчителька за освітою, громадська активістка, волонтерка, мисткиня, членкиня ВО «Свобода», фотохудожниця, ветеранка батальйону «Січ», учасниця російсько-української війни та боїв за Київ. У 2022 році нагороджена орденом «За мужність» III ступеня посмертно.

Ірина Цвіла народилася на Київщині. Після здобуття педагогічної освіти за фахом «учитель початкових класів» працювала в Міжнародній школі у Києві та домашнім учителем. З 2006 року припинила педагогічну діяльність і почала створювати ландшафтний дизайн. Під час Революції Гідності жінка перебувала на Майдані, де фотографувала усі події.

На початку російсько-української війни Ірина Цвіла пішла захищати Батьківщину доброволицею. Жінка воювала у батальйоні «Січ». У 2017 році за ініціативи учасника Майдану Андрія Павленка відкрилася фотовиставка Ірини у спортивно-патріотичному комплексі «Доброволець» у селищі Святопетрівське на Київщині.

Коли почався повномасштабний наступ Росії, ветеранка знову стала на захист країни. У перший день великої війни Ірина Цвіла загинула у боях на Київщині. У Фейсбуці Жіночий ветеранський рух повідомив, що жінка захищала Україну від ворога «із самого початку війни — з 14-го і тепер, коли ворог прийшов на мирну територію, Ірина знову однією з перших хоробро стала в бій».

Дмитро Вербич. «Хочу, щоб Україна розвивалася, а нація консолідувалася»

Український мандрівник, письменник, громадський активіст, боєць-доброволець, захисник Донецького аеропорту. За свою діяльність отримав знак «За оборону Донецького аеропорту» та орден «Лицарський хрест добровольця».

Народився Дмитро Вербич у Києві. За освітою — політолог, закінчив Національний педагогічний університет імені М. Драгоманова. Пішов воювати в зону АТО після загибелі друга. На фронті отримав позивний «Івіч», був командиром 3-ї роти 5-го окремого батальйону ДУК ПС. У 2016 повернувся з війни, вдома працював тату-майстром, навчався у Київській школі економіки.

3 2018 року Дмитро є автором і ведучим спецпроєкту «По азимуту»: відео про подорожі маловідомими маршрутами України. Героями проєкту є колишні воїни АТО, медики, волонтери. Програма розповідає про досвід спільноти ветеранів, про їхню реалізацію в житті й реабілітацію. 

У 2020 році вийшла книга Дмитра Вербича «Точка неповернення», у якій автор розповідає про бойові дії у 2014-2015 роках, про побратимів і ворогів. З 24 лютого 2022 року як військовослужбовець ЗСУ вступив у війну проти Росії. Зараз продовжує захищати Україну на передовій.

Валерія Бурлакова. «Ми хотіли змін — ми їх отримали. Але питання, якою ціною»

Українська журналістка, письменниця, волонтерка, військовослужбовиця. У 2016 році отримала медаль «За військову службу Україні». У 2021 стала лавреаткою особливої відзнаки премії Women in Arts.

Як і у багатьох військовослужбовців, історія Валерії почалася з Майдану. Тоді вона працювала журналісткою «Українського тижня» і висвітлювала події як кореспондентка.  Так само як журналістка вона потрапила й на Донбас після російського вторгнення. 

У 2014 році добровільно вступила в добробат «Карпатська січ». Згодом стала командиркою мінометного підрозділу 93-й окремої механізованої бригади ЗСУ. Пройшла бої за Піски, шахту «Бутівка», Світлодарську дугу та Дебальцеве. На війні втратила коханого.

У 2017 році Валерія повернулася до Києва, де продовжила журналістську діяльність. Випустила книжку «Життя P. S.» — військовий щоденник бійчині із щемливою історією втраченого кохання. У театрі ім. Марії Заньковецької відбулася вистава за автобіографічною книжкою ветеранки. Зараз жінка працює журналісткою «Цензор.нет» та пише про війну.

Андріана Сусак. «В можливість справжньої війни з Росією вірити не хотілося»

Військовослужбовиця, доброволиця російсько-української війни з 2014 року у складі батальйону «Айдар», молодша сержантка запасу Збройних сил України, голова Жіночого ветеранського руху. Нагороджена орденом «За мужність» III ступеня та орденом «Народний Герой України». 

Андріана народилася на Івано-Франківщині. Здобула освіту у Києві за фахом перекладачки з англійської, згодом працювала у фармацевтичній компанії. У 2014 була учасницею Революції гідності. У травні того ж року добровольцем поїхала на фронт. 

Бойовим хрещенням для жінки став бій під Металістом на Луганщині. Згодом брала участь у боях за Луганський аеропорт та звільнення Щастя. За свій молодий вік отримала позивний «Малиш». Півтора року Андріана воювала на Донбасі у штурмовій групі «Чорні» батальйону «Айдар». У 2015 році на п’ятому місяці вагітності повернулася додому. Після народження сина вона з чоловіком Максимом переїхали до Києва. Чоловік повернувся до армії й воював у складі Сил спеціальних операцій.

З 2019 року Андріана стала співзасновницею Жіночого ветеранського руху, в організації відповідала за напрямок дипломатії, займалася питаннями постачання зброї зі США до України. Також координує проєкт «Мандри ветеранок» із реабілітації жінок-військових. Знялася в документальному фільмі «Невидимий батальйон». 

З 24 лютого 2022 року Андріана Сусак повернулася до військової справи. 2 грудня стало відомо, що військовослужбовиця отримала важке поранення на фронті. Андріана підірвалася на міні в цивільному авто неподалік Херсона. Згодом бійчиня у Фейсбуці повідомила, що вона жива і проходить лікування. «Мене чекає дуже довгий шлях реабілітації. Повернусь згодом», — написала Андріана.

Фото: ukrinform.ua
Приєднуйтеся до Спільноти The Ukrainians — підтримуйте розвиток українськомовної журналістики

Детальніше. NASA досліджуватиме, як добровольці реагують на жорсткість довготривалої наземної симуляції. Серія місій Crew Health and Performance Exploration Analog  —  місії “імітуватимуть перебування на поверхні Марса”. Кожна місія буде складатися з чотирьох членів екіпажу, які житимуть і працюватимуть в 3D-надрукованому ізольованому модулі площею 1700 квадратних футів (518 квадратних метрів) під назвою Mars Dune Alpha. 

Для отримання найточніших даних середовища наземна симуляція буде максимально наближеним до Марса, включно з обмеженими ресурсами, ізоляцією, значними навантаженнями та виходом із ладу обладнання. Під час навчання екіпажі будуть здійснювати імітовані виходи в космос, наукові дослідження, а також вивчатимуть роботизоване управління та інструменти обміну комунікаціями. 

У рамках програми будуть збиратися дані про фізичне і психічне здоровʼя учасників, а також їхню працездатність. Це допоможе відстежити всі майбутні виклики, з якими можуть зіткнутися астронавти.

Які вимоги. 

• Заявку можуть подати громадяни США або постійні мешканці країни, віком від 30 до 55 років (не курці);
• Кандидат має володіти розмовною англійською мовою;
• Необхідний ступінь магістра та мінімум 2 роки практичного досвіду у галузях STEM: інженерія, математика, біологія, фізика та комп’ютерні науки;
• досвід у пілотуванні літаком (2 роки роботи або 1000 годин управління)

Цей матеріал підготовлено у межах Програми міжредакційних обмінів за підтримки Національного фонду на підтримку демократії NED

Фото: inews.co.uk

Приєднуйтеся до Спільноти The Ukrainians — підтримуйте розвиток українськомовної журналістики

Детальніше. У суботу, 26 жовтня, президент України Володимир Зеленський приїхав у село Золоте-4, де добровольці та ветерани виступають проти відведення українських військ. За словами Зеленського, мешканці Золотого виступають за відведення військ. Він почав вимагати, щоб учасники акції у Золотому прибрали зброю, однак добровольці та ветерани заявили, що не збираються відступати та не дозволять відведення військ.

Під час розмови відбулася словесна перепалка. Зеленський сказав: «Я прийшов тобі сказав, ви зброю відведіть. Ти мені переводиш стрілки. Ти мені взагалі не можеш ніякі ультиматуми озвучувати. Я президент цієї країни. Мені 42-й рік. Я ж не лох якийсь. Я тобі прийшов і сказав — зброю прибери. А ти мене не переводь на акції (йдеться про акцію «Ні капітуляції» — Авт.). Я хотів побачити в очах розуміння. А побачив хлопця, який вирішив, що перед ним якийсь лопух стоїть і переводить мене на іншу тему».

Володимир Зеленський написав на своїй сторінці у Фейсбуці: «Провів дві доби у Золотому. Їздив на передову. Зрозумів одне – всі хочуть миру. Всі готові до розведення. Від місцевих дізнався, що на околиці у приватному будинку оселилася група озброєних людей. Мешканці Золотого не на жарт стурбовані, хто це такі. Вирішив поспілкуватися з ними сам. Деякі розмови виявилися емоційними. Проте готовий і далі говорити та шукати порозуміння. Але самими лише розмовами війни не закінчити. 

Мені важливо було почути українців, які чекають миру. Це для мене головне. Ми маємо шукати шляхи та працювати для завершення війни. І не будь-якою ціною – наголошую на цьому. Капітуляції не буде в жодному разі. Це я кажу як Президент і Верховний Головнокомандувач. Впевнений, у нас все вийде і Україна знову буде єдиною».

Контекст. Розведення сил у Петровському і Золотому — це одна з умов для проведення саміту «нормандськ четвірки» (за участі лідерів України, Росії, Німеччини та Франції). 1 жовтня Володимир Зеленський заявив про досягнення домовленості про початок розведення військ у Петровському та Золотому.  

6 жовтня лідер Національного корпусу Андрій Білецький разом із ветеранами АТО (нині – ООС) прибули до Золотого на Луганщині та заявили про готовність захищати селище у випадку відведення українських військ. 9 жовтня на блокпосту у місті Кремінна сталися сутички між поліцією та добровольцями і ветеранами, які прямували у Золоте, аби не допустити розведення сил.

⟶ Ветерани вивезли зброю з Золотого. Заступник глави Нацполіції Вадим Троян заявив, що ветерани-добровольці, які мали легальну зброю, вивезли її у супроводі поліції із Золотого-4. За словами Трояна, зараз в районі підготовки до розведення військ у зоні ООС, зокрема Золоте-4 та Катеринівка, перебуває лише група волонтерів без зброї.

⟶ «У Золотому може бути і 10 тисяч людей»: Білецький записав відеозвернення до Зеленського. Лідер Нацкорпусу записав відео, присвячене «хамству Зеленського у Золотому». У ньому він сказав: «Володимире Олександровичу, всі почули ваші погрози. Вони трохи поза законним полем. Ми будемо залишатися, і нам ворог, безумовно, не президент країни, а в першу чергу ми бачимо ворога з тієї сторони, зі сходу.

Якщо ви вирішите ці погрози виконувати, а у нас є зараз такі перші ознаки, викинути звідти ветеранів, то замість кількох десятків людей наступного тижня там буде тисяча. Якщо з тисячею не вийде, там буде 10 тисяч.

Нас не зламав 2014-2015 роки, нас не зламала величезна навала, яка йшла тоді зі Сходу. Ви думаєте, що нас зламає що? Ваше бажання домовитися з ворогом за будь-яку ціну? Україна цю ціну заплатила, не ви її заплатили, тому не вам все-таки вирішувати, віддавати наші території чи ні, а в тому числі кожному з нас, в першу чергу з тих людей, які дотичні до оборони України».

Фото: unian.ua