російсько-українська війна

Про що стрічка? Документальний фільм Hell Jumper розповідає історію британського волонтера Кріса Перрі, якому вдалося врятувати понад 400 людей, а також багатьох покинутих тварин на Донеччині. 

Що відомо про волонтера? Кріс Перрі разом з друзями приїхав до України, аби допомагати цивільним вибиратися з небезпечних зон. Раніше хлопець працював програмістом, мріяв подорожувати світом і любив активний відпочинок.

У січні 2023 року Кріс Перрі загинув внаслідок артилерійського обстрілу під час евакуації старшої жінки з Соледара. У 2024 році Україна посмертно нагородила Кріса Перрі відзнакою «Честь і Слава».

Прем’єра фільму Hell Jumper відбулася на цьогорічній премії BAFTA. Також він здобув дві відзнаки на премії Prix Italia 2025.

Довідка. «Еммі» — міжнародна премія, яку присуджують лише телевізійним проєктам, створеним за межами США.

Фото: BBC

За його словами, 37 іноземців, які воювали на російському боці, потрапили в український полон. Усов додав, що Росія не зацікавлена повертати з полону громадян інших держав у обмін на українських полонених.

Чому іноземці воюють на стороні РФ? Дмитро Усов розповів, що основним мотивом для більшості є фінансова вигода, однак чимало іноземців опинилися в армії РФ через обман або примус.

Що ще відомо? З 2023 року Росія створила розгалужену мережу вербувальників по всьому світу. Внаслідок цього кількість підписаних іноземцями контрактів із армією РФ щомісяця зростала — спочатку до сотень, а згодом і до тисяч.

Зараз саме час підтримати незалежну журналістику — долучайтеся до Спільноти

Василь Сліпак: «Я нічого не боюсь. Тільки Бога»

Оперний співак і соліст Паризької національної опери, кавалер ордена «За мужність» і Герой України був учасником Революції Гідності. Від початку російського наступу на Донбасі брав участь у бойових діях. У 2016 році Василь загинув на Донеччині під час бою.

Василь ріс у родині батьків із технічними професіями, однак з дитинства захоплювався музикою. Він мав широкий вокальний діапазон, тому у 1996 році Сліпака запросили стати солістом Паризької національної опери. Згодом він провів кілька успішних сольних гастролей Європою та отримав приз як найкращий виконавець на Оперному конкурсі Armel та на фестивалі в Угорщині за виконання «Пісні Тореадора» з опери «Кармен».

Коли почалася Революція Гідності у 2013 році, Василь організував волонтерський рух у Франції, брав участь в акціях української діаспори на підтримку активістів Майдану, влаштовував збори та надсилав гуманітарну допомогу.

Після повернення в Україну у 2014 році Василь брав участь у війні на сході України у складі 7-го окремого батальйону Добровольчого українського корпусу. Він воював у небезпечних зонах бойових дій — у Пісках, Авдіївці, захищав Донецький аеропорт. Військовим позивним Василя був «Міф» — на честь його улюбленої арії Мефістофеля з опери «Фауст».

Ірина Цвіла. «Можливо, я розридаюся, коли настане перемога, а доти не час киснути»

Вчителька за освітою, громадська активістка, волонтерка, мисткиня, членкиня ВО «Свобода», фотохудожниця, ветеранка батальйону «Січ», учасниця російсько-української війни та боїв за Київ. У 2022 році нагороджена орденом «За мужність» III ступеня посмертно.

Ірина Цвіла народилася на Київщині. Після здобуття педагогічної освіти за фахом «учитель початкових класів» працювала в Міжнародній школі у Києві та домашнім учителем. З 2006 року припинила педагогічну діяльність і почала створювати ландшафтний дизайн. Під час Революції Гідності жінка перебувала на Майдані, де фотографувала усі події.

На початку російсько-української війни Ірина Цвіла пішла захищати Батьківщину доброволицею. Жінка воювала у батальйоні «Січ». У 2017 році за ініціативи учасника Майдану Андрія Павленка відкрилася фотовиставка Ірини у спортивно-патріотичному комплексі «Доброволець» у селищі Святопетрівське на Київщині.

Коли почався повномасштабний наступ Росії, ветеранка знову стала на захист країни. У перший день великої війни Ірина Цвіла загинула у боях на Київщині. У Фейсбуці Жіночий ветеранський рух повідомив, що жінка захищала Україну від ворога «із самого початку війни — з 14-го і тепер, коли ворог прийшов на мирну територію, Ірина знову однією з перших хоробро стала в бій».

Дмитро Вербич. «Хочу, щоб Україна розвивалася, а нація консолідувалася»

Український мандрівник, письменник, громадський активіст, боєць-доброволець, захисник Донецького аеропорту. За свою діяльність отримав знак «За оборону Донецького аеропорту» та орден «Лицарський хрест добровольця».

Народився Дмитро Вербич у Києві. За освітою — політолог, закінчив Національний педагогічний університет імені М. Драгоманова. Пішов воювати в зону АТО після загибелі друга. На фронті отримав позивний «Івіч», був командиром 3-ї роти 5-го окремого батальйону ДУК ПС. У 2016 повернувся з війни, вдома працював тату-майстром, навчався у Київській школі економіки.

3 2018 року Дмитро є автором і ведучим спецпроєкту «По азимуту»: відео про подорожі маловідомими маршрутами України. Героями проєкту є колишні воїни АТО, медики, волонтери. Програма розповідає про досвід спільноти ветеранів, про їхню реалізацію в житті й реабілітацію. 

У 2020 році вийшла книга Дмитра Вербича «Точка неповернення», у якій автор розповідає про бойові дії у 2014-2015 роках, про побратимів і ворогів. З 24 лютого 2022 року як військовослужбовець ЗСУ вступив у війну проти Росії. Зараз продовжує захищати Україну на передовій.

Валерія Бурлакова. «Ми хотіли змін — ми їх отримали. Але питання, якою ціною»

Українська журналістка, письменниця, волонтерка, військовослужбовиця. У 2016 році отримала медаль «За військову службу Україні». У 2021 стала лавреаткою особливої відзнаки премії Women in Arts.

Як і у багатьох військовослужбовців, історія Валерії почалася з Майдану. Тоді вона працювала журналісткою «Українського тижня» і висвітлювала події як кореспондентка.  Так само як журналістка вона потрапила й на Донбас після російського вторгнення. 

У 2014 році добровільно вступила в добробат «Карпатська січ». Згодом стала командиркою мінометного підрозділу 93-й окремої механізованої бригади ЗСУ. Пройшла бої за Піски, шахту «Бутівка», Світлодарську дугу та Дебальцеве. На війні втратила коханого.

У 2017 році Валерія повернулася до Києва, де продовжила журналістську діяльність. Випустила книжку «Життя P. S.» — військовий щоденник бійчині із щемливою історією втраченого кохання. У театрі ім. Марії Заньковецької відбулася вистава за автобіографічною книжкою ветеранки. Зараз жінка працює журналісткою «Цензор.нет» та пише про війну.

Андріана Сусак. «В можливість справжньої війни з Росією вірити не хотілося»

Військовослужбовиця, доброволиця російсько-української війни з 2014 року у складі батальйону «Айдар», молодша сержантка запасу Збройних сил України, голова Жіночого ветеранського руху. Нагороджена орденом «За мужність» III ступеня та орденом «Народний Герой України». 

Андріана народилася на Івано-Франківщині. Здобула освіту у Києві за фахом перекладачки з англійської, згодом працювала у фармацевтичній компанії. У 2014 була учасницею Революції гідності. У травні того ж року добровольцем поїхала на фронт. 

Бойовим хрещенням для жінки став бій під Металістом на Луганщині. Згодом брала участь у боях за Луганський аеропорт та звільнення Щастя. За свій молодий вік отримала позивний «Малиш». Півтора року Андріана воювала на Донбасі у штурмовій групі «Чорні» батальйону «Айдар». У 2015 році на п’ятому місяці вагітності повернулася додому. Після народження сина вона з чоловіком Максимом переїхали до Києва. Чоловік повернувся до армії й воював у складі Сил спеціальних операцій.

З 2019 року Андріана стала співзасновницею Жіночого ветеранського руху, в організації відповідала за напрямок дипломатії, займалася питаннями постачання зброї зі США до України. Також координує проєкт «Мандри ветеранок» із реабілітації жінок-військових. Знялася в документальному фільмі «Невидимий батальйон». 

З 24 лютого 2022 року Андріана Сусак повернулася до військової справи. 2 грудня стало відомо, що військовослужбовиця отримала важке поранення на фронті. Андріана підірвалася на міні в цивільному авто неподалік Херсона. Згодом бійчиня у Фейсбуці повідомила, що вона жива і проходить лікування. «Мене чекає дуже довгий шлях реабілітації. Повернусь згодом», — написала Андріана.

Фото: ukrinform.ua
Приєднуйтеся до Спільноти The Ukrainians — підтримуйте розвиток українськомовної журналістики