img

Фінік для війська

08.03.2019 Анастасія Дзюбак

Ірина Крикотненко, 35 років

економістка, військова фінансистка у 42-му батальйоні 57-ї окремої мотопіхотної бригади (Сухопутні війська ЗСУ)

***

Мабуть, в армію мене привела доля, — каже моя співрозмовниця. На зустріч вона прийшла у яскравій синій сукні. Це не буденний образ для неї, радше — розкіш у відпустці. Зазвичай носить військову форму.

Лейтенантка Ірина Крикотненко. Тридцятитрирічна фінансистка, яка певної миті вирішила змінити своє життя й піти в армію.

Із кабінету — на передову

Два останні роки Ірина була завідувачкою фінансової частини 42-го батальйону 57-ї окремої мотопіхотної бригади. Десять років перед тим Ірина працювала у фінансовому управлінні Новомиргорода, райцентру на Кіровоградщині.

— У моїй сім’ї по маминій лінії були військові: брат, тітка, дядько. Хтось служив, хтось іще служить. І я вирішила зробити власний внесок, — розповідає Ірина й додає, що любить людей у формі. Думала про роботу в поліції, та все ж обрала військо.

Коли прийшла до військкомату проситись на контракт, їй дивувались. Війна тривала вже два роки, велика хвиля добровольців відлинула. Звісно, ніхто не відраджував, але питали, навіщо їй робота у бойовій частині, адже вона не військовозобов’язана.

— Молода дівчина! Нащо воно тобі треба? — казали тоді. Але, видно, було треба, — ствердно каже Ірина.

У цивільному житті робота фінансиста кабінетна. Але не в армії. Два роки минули у роз’їздах між Кропивницьким, де офіційно була сформована бригада, і Донеччиною, де проходили службу вояки.

DSC_8143

Внутрішня кухня

— Коли прибула у штаб під Маріуполем, то не розуміла, хто солдат, хто сержант, а хто полковник. Дядько з тіткою на призов мені подарували статут і сказали: «Вчи», — сміється жінка. — Я завчала звання, але досить було рознервуватись — одразу все забувала.

— Зима, шапки, куртки — взагалі незрозуміло, хто є хто.

Спершу почувалася чужою й соромилась.

— Покликали мене їсти, всі сидять, їдять, а я сиджу голодна. Настільки соромилася спершу, — заливається сміхом, згадуючи перші дні служби.

Коли роззнайомилась, виявилося, працювати у чоловічому колективі їй комфортно.

— Чоловіки відкритіші. Що думають, те й кажуть. Не пліткують за спиною.

Дівчата спочатку трохи насторожено, навіть із ревністю, ставилися до новенької. Дехто, крім кар’єри, вбачав у такому виборі можливість улаштувати особисте життя. Іра такої мети не мала. Одразу встановила чіткі рамки в робочих стосунках: була серйозною та суворою.

Та згодом армія дала відчуття сім’ї.

— Тут ми завжди разом. Усі близькі та рідні, — ділиться військова. Каже, знайшла друзів з усіх куточків країни. Тепер їздить у гості.

У Водяному, де довго базувався штаб, в одній триповерховій будівлі жили понад сорок людей. Ірина каже, що часом це зморює, бо майже немає змоги побути на самоті. Але це має і свої переваги.

— У тебе немає часу сумувати, — згадує. — Вечеря — це великий стіл. Всі сіли, кожен щось розповів. Це затягує.

Часом навіть забувала дзвонити додому.

Коли Іра потрапила у бригаду, жінок-офіцерок там не було. Серед сержантсько-старшинського складу були зв’язкові, медсестри — близько 30 жінок на батальйон із 350 осіб

 

Щоденна робота

Ірину називають «Фініком». Не тому, що солодка, як екзотичний фрукт, а тому, що опікується фінансами. Її завдання — нарахування зарплат воякам. Ірина працювала з банківськими переказами, але на початках війни військовим фінансистам доводилось буквально возити готівку на передову.

У 2016-му штаб розташовувався у Водяному, а сам батальйон був розкиданий ближче до лінії розмежування: в Авдіївці, Мар’їнці.

У батальйоні 350 військовослужбовців, тому велика плинність кадрів. Робота для дівчини спершу була «темним лісом». Вона фінансистка, проте цивільна, а у війську геть інша специфіка нарахування зарплати: окрім окладу, вислуги, звання, є ще низка складників, які залежать від виконаної вояком роботи.

Особливої фізичної підготовки на її посаді не вимагали. Але навчитись поводитися зі зброєю і відвідувати стрільби мусила обов’язково.

— Я була шалено зайнята, — згадує Іра. — Та й виїзди на позиції регулярні. Командир казав, що треба бути ближчими до людей. Тому беремо ноутбук, відомості — і їдемо спілкуватись.

Побалакати з бійцями бригади про життя — теж частина роботи. Окрім роз’яснень, везли хлопцям подарунки й замовлення. Ті зустрічали чаєм, кавою та шоколадом.

— Всі сходяться, приносять обвуглені горнятка й наливають каву. Бійцям бракує спілкування. Бувало, за день тої кави вже стільки вип’єш, що у голові крутиться. Але тут нове запрошення, і хочеш-не-хочеш — п’єш.

Жінка залишається жінкою

Коли Іра потрапила у бригаду, жінок-офіцерок там не було. Серед сержантсько-старшинського складу були зв’язкові, медсестри — близько 30 жінок на батальйон із 350 осіб.

Попри велику підтримку, треба було звикати до побуту.

— Пластиковий посуд, душ один на всіх, або його і геть нема, або він «літній». У травні на полігоні ми взагалі мали тільки холодну воду. До цього треба звикнути. Але всі ці розповіді, що дівчата на передовій недоглянуті-немиті, — неправда.

Якщо є бажання, є і догляд, і манікюр. Дівчина залишається дівчиною де б не була.

DSC_8143

Мама у формі

Два тижні поспіль, інколи й місяць тривали відрядження. А потім Ірина поверталась до Кропивницького, адже тут треба було вести роботу з банками.

— Приїжджаєш сюди, сідаєш у маршрутку — всі такі пахучі, з нафарбованими губами. А ти за два тижні «підкопчена» запахом буржуйки, ще й після доби дороги потягом із Маріуполя, — згадує жінка.

Вдома її підтримували рідні, адже вона сама виховує сина, який на той час навчався у 7-му класі.

— Не хотілося забирати його зі школи й переводити на навчання в село. Тому приїжджали сюди батьки, тітки, дядьки. Влітку простіше було, звісно, — згадує Іра.

Коли вперше пішла на шкільні збори після роботи у формі, він знітився. Думав, однокласники сміятимуться. Але чого сміятись? Ми захищаємо Україну, така професія

Хлопчик сумував і переживав. Інколи навіть соромився.

— Коли вперше пішла на шкільні збори після роботи у формі, він знітився. Думав, однокласники сміятимуться. Але чого сміятись? Ми захищаємо Україну, така професія, — каже Ірина. Тоді провела із сином серйозну розмову, зрозумів.

Тепер Владислав навіть думає про вступ до Київського військового ліцею імені Івана Богуна.

***

Зараз Ірина працює в обласному військкоматі. Перевелася сюди вимушено: її бригаду, яка раніше дислокувалась у Кропивницькому, перевели до Херсонської області, а висмикнути зі звичного середовища сина-дев’ятикласника не наважилась. Зізнається, що сумує.

— Кажу малому, що як стане самостійним — повернусь назад.

***

 

 

***
[Спецпроект створений в рамках спецпроекту «Справжня країна» за підтримки Фонду розвитку ЗМІ Посольства США в Україні. Погляди авторів не обов‘язково збігаються з офіційною позицією уряду США. — Supported by the Media Development Fund of the U.S. Embassy in Ukraine. The views of the authors do not necessarily reflect the official position of the U.S. Government.]

Анастасія Дзюбак Олександр Козловський
Анастасія Дзюбак Олександр Козловський

Схожі публікації

1573 5

Ляна, стрілець

Працівниця банківського контакт-центру стала старшим солдатом батальйону Нацгвардії

08.03.2019 Наталія Патрікєєва
2364 7

Перлинка й паперовий змій

З волонтерів — у аеророзвідниці. Як 24-річна дівчина знайшла спосіб зменшити кількість жертв на війні

08.03.2019 Ілона Громлюк
1424 5

Місце в ланцюжку

Як і чому радіотелефоністка знайшла своє місце в артилерійській розвідці

08.03.2019 Віра Курико

Популярні публікації

44138 7

Марина В’язовська

Українська дослідниця, яка розв’язала математичну задачу століть
03.11.2016 Олег Фея
36618 11

Анна Петрова

Розмова із молодою підприємицею, засновниця та генеральною директоркою Startup Ukraine
02.07.2014 Юліана Паранько
36186 6

22 риси істинного лідера

Ось що означає бути лідером: бажання іти далі, коли інші хочуть зупинитись
30.03.2017 The Ukrainians

Введіть слово, щоб почати