Галина Клемпоуз, 24 роки
вчилась на прокурорку, аеророзвідниця у першій окремій штурмовій роті Правого сектора
***
Помаранчеві пуховик, шапка, шалик. Речі революційних кольорів у неї з’явились ще задовго до початку першого Майдану. Та коли люди у Києві вийшли з протестом на Майдан, п’ятикласниця Галина Клемпоуз затято сперечалася з однокласницями: якщо вони діти — отже, не мають брати участі в революції?
«Ющенко — так! Ющенко — так!» — закричала школярка, коли до збудженого натовпу почали підбігати стривожені вчителі.
П’ятикласницю було не зупинити. Одразу після уроків вона разом із друзями малювала плакати «Ганьба ЦВК!». Потім був живий ланцюг на трасі Київ-Чоп: машини не могли проїхати повз дітей, не взявши з їхніх рук помаранчеву стрічку.
Коли Ющенко переміг, дівчина вмовила тата відвезти її на інавгурацію. Для неї це була значуща перемога. Здавалося, що все зміниться і Україна ось-ось опиниться у квітучому майбутньому.
«А тут оп — і трішки не те вийшло», — іронічно посміхається тепер уже 24-річна дівчина із позивним Перлинка.
Два тижні тому вона приїхала з фронту.
Ціна допомоги
Галині було соромно перед іншими: вона не була на Майдані в найзапекліші дні революції вже 2014-го року — мала сесію.
— Будь ласка, склади іспити. Ти зробиш для країни набагато більше, якщо вивчишся! — благали батьки.
Вона ж, після шкільної наукової роботи про діяльність ОУН-УПА, переконалась: люди навколо мало знають власну історію — і твердо вирішила вивчати право та «шукати правди». Національний юридичний університет імені Ярослава Мудрого мав перетворити дівчину з рівненського села Птича на компетентну прокурорку.
Лютий 2014-го. Галина все ще не на Майдані, але поїзд, яким вона туди їде, вже скоро має зупинитися.
— Не сходь із поїзда, там пекло! Ти ж дівчина — їдь додому! — рідні обривають телефон.
Одногрупники перемовляються: після Майдану буде все погано, якщо тільки вони не відділяться від України.
Навпроти навчального корпусу на летовище Харківського авіаційного заводу сідають гвинтокрили. На всіх бортах — поранені. Для чого освіта? Що буде завтра?
Літо стає для Галини нестерпним. Вона удома, а десь далеко — війна: помирають сотні незнайомих, безліч односельців безвісти зникають в Іловайському котлі.
24 серпня 2014 року Донецьком суне парад полонених. І раптом серед облич у телевізорі мама впізнає земляка. Вражена Галина вирішує, що більше сидіти не можна — хоча б грішми, але треба підтримувати обороноздатність.
Як згодом дізналась, на передовій не вистачало елементарного: шкарпеток, рукавиць, шапок. Так у маминому кафе з’являється пункт збору, рідна академія допомагає організувати збір коштів.
Галина нарешті при ділі, та не всім це подобається: через три місяці активної волонтерської роботи друзі знаходять її фото на сайті «Трибунал», у «базі даних українських карателів». Студентка підозрює: можливо, її кандидатуру запропонували знайомі зі Сходу — відколи вона почала допомагати армії, вони її зненавиділи.
Перлинка
Галина пам’ятає першу поїздку на фронт: хотіла на власні очі побачити, що конче треба хлопцям.
Повернувшись додому, зайшлася плачем. Такого вона не чекала. Краматорський аеродром, охорона штабу, а хлопці сплять на землі. Хто на кариматах, хто у бліндажі, хтось в окопі під машиною.
Через кілька днів бійців вивозять на позиції під Дебальцеве — Галина за ними. Допомогу возила, зброю чистила. Вареники ліпила на парті посеред старої школи, щоби потім подати їх у цинку з-під патронів.
Батьки знали, що її вже не зупинити. Поставили умову: тільки довчися. Через труднощі з навчанням одного разу мама навіть погодилась привезти допомогу на Схід замість доньки. Її зустріли тепло, жінка аж запишалась дитиною. Зрозуміла, що та робить щось важливе, її цінують та не скривдять. У батальйоні «Горинь» вдячні чоловіки придумали своїй волонтерці теплий позивний — наша «Перлинка».
Роботи більшало, і Перлинка почала їздити на фронт часто. Ну дуже часто. Так, що аж почала відчувати: вдома бути не зможе.
— Друже командире, візьміть мене у батальйон на контракт! Я ж у будь-якому випадку опинюсь на фронті, — просила командира «Горині».
Та той мав доньку віку Перлинки — і був непохитний:
— Дитино, дівчат у моєму батальйоні не буде!
Найкращі
Улітку 2016-го другові Галини, бійцеві добровольчого корпусу Правого сектору, лікарі поставили діагноз — енцефалопатія. Тобто відмирання клітин головного мозку — хвороба, характерна для літніх людей, що виникає через струс мозку, постійні стреси, контузію.
Але ж не у молодого хлопця! За ним потрібен був постійний серйозний нагляд.
Згодом з’ясувалось, що попередній діагноз не підтвердився. Та опинившись на Світлодарській дузі, Галина лишилась надовго. І завертілось: догляд за пораненими, пошук грошей хлопцям на берці, обов’язки зв’язкової. Одне, друге, третє.
А 29 червня 2016 року відбувся бій.
«Ми ніяк не могли усвідомити: як він міг бути з нами? Від чого йому довелося відмовитись, аби бути там, поряд із нами?» — згадує дівчина той важкий день. Тоді від кулі снайпера загинув Василь Сліпак, усесвітньо відомий оперний співак, соліст Паризької національної опери.
Він був добровольцем Правого сектору, перебував на позиціях неофіційно, як Перлинка та інші. Але більше так тривати не могло.
У той же день усіх скликали і поставили перед вимушеним вибором: або підписуєте контракт, або знімаєтесь.
Батьки намагались відмовити доньку. Мовляв, навіть не всі чоловіки зважуються на такий крок. Однак Галина таки переконала рідних.
На кінець жовтня у їхньому підрозділі було вже понад 120 контрактників.
Разом не страшно
Ніхто з них насправді вже не був такий голий-голодний, як у 2014-му. Гостра потреба у волонтерах відпала. І виникла нова: відновити дух братерства.
Вчорашні добровольці тримались одне одного й хотіли своїм величезним підрозділом розбавити панівну армійську бюрократію. Тут і придалась юридична освіта: Перлинка намагалась максимально спростити процедуру, аби не виїжджати у якийсь центр на навчання.
Бо ж усі вони вже знали, що таке війна. А з такими як Перлинка — займались.
Ось тут не ходи — міни. Тут роби ось так, а там дивись отак. Люби зброю свою: постріляла — почисти. (Це правило вже вивела собі сама дівчина).
Найбільше навчались на практиці — в окопах, на постах.
«Чи страшно? На фронті бояться всі, — каже дівчина. — Але ти або вмієш контролювати страх, або не вмієш. У певний момент я для себе зрозуміла, що вмію».
Це відбулось одного ранку о 5-ій. Перлинка з командиром ішла на нейтральну територію між сепаратистськими позиціями чіпляти прапор України. За спиною в неї — лише автомат, на грудях — маленький бронежилет. Командир і зовсім без нічого — тільки прапор і скручений з гілляччя флагшток у руці.
Вони рухалися замінованим полем — раз, і тебе немає! Та в ті хвилини, коли Галина впевнено йшла слідочком за командиром, зрозуміла: на фронті є люди, поряд із якими не страшно.
«Я зрозуміла, що мені загрожує не страх, а тільки незнання чогось. Але вони зроблять так, аби я знала все».
Без питань
На початку 2017-го колишні добровольці разом опинились у 46-му батальйоні. Щоб роздати посади, їх вивели для перевірки вмінь на полігон. Усі страшенно хотіли бути кулеметниками. Та, на подив інструкторів, найкраще з усіх упорались дівчата. А Перлинка ще й опанувала гранатомет.
Але не встигла повправлятись із гранатами, як з’ясувалося, що на позиції немає санінструктора.
— Станеш?
— Та без питань, — відгукнулась на пропозицію Перлинка, пригадавши свій минулий досвід мешкання з медиками на Світлодарській дузі.
Ще трохи практики, відео на Youtube — і ось уже в розпал сезону пожеж дівчина бігає зі своїм санрюкзаком відкачувати хлопців від чадного диму та робити перев’язки. Галина отримала досвід бойового медика — і їй довірили приглядати за цілою чотою. Їй було байдуже, за що братися, — аби бути корисною.
Галина отримала досвід бойового медика — і їй довірили приглядати за цілою чотою. Їй було байдуже, за що братися, — аби бути корисною
Аж поки вона не побачила його.
Маленький квадрокоптер, який принесли волонтери, тиждень лежав без діла. У побратима, який до цього літав на безпілотних літальних апаратах, здали нерви з ним розбиратися.
«Ні, так бути не може, — міркувала Перлинка, зиркаючи на коптер. — Замість сидіти самим в окопі та ризикувати життям, виглядаючи звідти у надії, що ніхто не виповзе і нас не застрелить, можна скористатися річчю, яка підніметься в небо, можна пролетіти, все побачити…»
Так, із порадами подруги та відеоуроками, дівчина почала вивчати нову техніку. Під час свого першого бойового польоту молилась: інструкція забороняє польоти над водою, а летіти треба було над річкою. Ох, як упаде, як упаде!
Минулося. Тоді Перлинка зробила висновок: правила можна порушувати.
Коптер літає за два кілометри над противником. А дівчина тим часом сидить у касці та бронежилеті десь у відкритому полі — де краща видимість.
Це наче запускати паперового змія. «З однією лише різницею: ти не бачиш того, що бачить паперовий змій. А тут ти усе бачиш. Таке враження, що сам летиш», — усміхається Перлинка.
На екрані відображається онлайн-трансляція. Ось їхні позиції, отам стоїть техніка, а тут — протоптані стежки. Можна розгледіти навіть побут бойовиків.
Досі Перлинка ніколи не мала такого близького контакту з ворогом — ні тоді, коли працювала з автоматом, ні тоді, як із гранатами. Коптер показує картинку, а вона прикидає, куди цілитись. Затим приносить командуванню стоп-кадри, координати.
Наказ — і артилерія б’є у ціль.
«Під час наступного польоту я бачу, що вони знищені, — сміється Перлинка. — Що відчуваю тоді? Потрібність! Це ж результат моєї роботи!»
Голос дівчини серйознішає:
«Занадто багато моїх друзів убито. Жалість і співчуття зникають. Просто противників ми сприймаємо як «ту сторону». А у більшості випадків — як Росію. Вибачте, та вони приїхали на мою сторону мене вбивати. То хай ідуть туди, звідки приїхали».
Опіка
Перлинка зізнається, що загалом ніколи не відчувала нерівності в армії. «Насамперед слід самій адекватно оцінювати свої можливості, сили та професійність. Не треба показувати, що ти якась крута, якщо насправді чогось не можеш».
Ось можеш нести два відра води чи тяжкі мішки — неси. Та це може мати й певні наслідки для здоров’я. Тож коли на допомогу прибігають побратими, дівчина не сперечається. Але і спеціально їх не кличе.
Часом Перлинка бунтувала проти надмірної опіки з боку командира: туди не йти, там небезпечно і всяке таке. Та бути аеророзвідницею — означає стояти трохи осторонь від підрозділу. Тож помалу опіка звелася до кількох фраз:
— Ось тобі завдання, але ти звідси не вийдеш без бронежилета і каски. Ти мене зрозуміла? Я перевірю!
Найбільший страх дівчини — втратити коптер. Буває, що він летить і починають стріляти. Вона чує, бачить, відчуває: це по ньому. І тоді починає сильно хвилюватись і молитись: аби тільки долетів і вона могла працювати далі.
Якось «змія» довелось віддати: десь на гарячішому напрямку його потребували кров з носа. Дівчина нервувала, переживала, а потім написала пост у соцмережі й за три дні зібрала кошти на новенький коптер.
Це ж не абищо з-за кордону. В інших країнах існують спеціальні мілітаризовані моделі — а головною зброєю Перлинки зазвичай знімають весілля.
Та навіть таких коптерів в українській армії не вистачає. Усе тримається на власній ініціативі та ставленні людей до техніки: багато хто поводиться недбало, несерйозно, непрофесійно.
«Чи почуваюся я важливою? — перепитує аеророзвідниця. — Просто це круто — знати, що це не людина кудись проповзла, аби щось дізнатись. Це просто техніка, яка вартує грошей, а не людського життя.
Боже, як так узагалі могло статись, що в 21 столітті ми досі воюємо людьми? Накупити таких коптерів на кожен лоб — тоді й голови не треба буде висовувати!»
Бути щасливою
Галина Клемпоуз так і не звикла втрачати. Найстрашнішим для неї стало 18 грудня 2016 року — за лічені години загинули п’ять побратимів.
«Наші кажуть: ми стали цинічними на війні, — пояснює дівчина. — Та ні, ми просто більше в собі переносимо. Усе всередині, а десь вночі можемо поплакати — коли ніхто не бачить».
Минулого серпня не стало тата. І довелося робити вибір.
Галина повернулась додому, а згодом знайшла собі нове місце на фронті — перша окрема штурмова рота, Правий сектор. Звідти вона може і аеророзвідкою займатись, і країні допомагати, і до сім’ї частіше їздити. До того ж дівчина розвиває жіночий ветеранський рух: нещодавно разом з бойовими посестрами їздила з офіційною дипломатичною місією до штаб-квартири НАТО.
Та мамі не стало спокійніше за доньку. У шухляді береже її волонтерські відзнаки. Перлинка відмахується — для неї це не так важливо. Мама не згодна: «Це для твоїх дітей».
Молодша сестра старається цих тем не зачіпати. Старша каже, що пора заспокоїтись, творити сім’ю, думати про себе.
Знайомі та рідні знають, як дівчина змінилася за ці роки. Перлинка, як і раніше, обожнює сукні, якось по-дитячому сміється, але їй важко знаходити спільну мову з людьми, яким байдуже те, що в країні триває війна.
«Байдуже, що і вчора, і позавчора загинули хлопці. Їм навіть не цікаво, хто це. А для мене це важливо. Мені важливо, щоб люди жили. І щось робити для того, щоб менше гинули».
Перлинка помітила, що, на відміну від фронту, в тилу люди часто поводяться з нею нещиро. Щось удають, одягають маски. Єдині, кого вона бачить наскрізь, це хлопці.
«Просто коли ти цілодобово перебуваєш із чоловіками, то знаєш їхні найдрібніші звички. І коли заходить і сідає поруч незнайомий хлопець, то я вже знаю, що він говоритиме. Бо я це вже десь бачила. Вже десь до мене так говорили!» — заливається сміхом дівчина.
Побратими застерігають, що цей міні-рентген створить їй проблеми в особистому житті: скрізь бачитиме своїх хлопців. І вона справді бачить.
Дівчина боїться не впоратись із соціальним тиском на неї. Та коли виникає потреба сформувати собі завдання на майбутнє, Перлинка впевнено та по-військовому відчеканює:
«Знайти свій вектор. Ставити мрії. Іти до них.»
І стишено додає: «Ну і бути щасливою, зрештою».
***
***
[Спецпроект створений в рамках спецпроекту «Справжня країна» за підтримки Фонду розвитку ЗМІ Посольства США в Україні. Погляди авторів не обов‘язково збігаються з офіційною позицією уряду США. — Supported by the Media Development Fund of the U.S. Embassy in Ukraine. The views of the authors do not necessarily reflect the official position of the U.S. Government.]
