img

Ляна, стрілець

08.03.2019 Наталія Патрікєєва

Ляна Кромбет, 25 років

до війни працювала у контакт-центрі «Ощадбанку»; старший стрілець батальйону оперативного призначення резервістів імені Героя України генерала Сергія Кульчицького

***

— Що смерть близько, вперше в житті я відчула у лютому 2014-го. Щойно вийшла з Будинку профспілок, як він почав горіти. Повз мене носили поранених, бачила, як із вікон вистрибували люди. Це було своєрідне бойове хрещення. А далі — війна.

Ляна Кромбет вирішила служити через кілька місяців після початку бойових дій на Донбасі. Їй було 20 — звільнилася з роботи і пішла до військової частини.

Нині Ляна — старший стрілець батальйону оперативного призначення резервістів імені Героя України генерала Сергія Кульчицького.

Однак, щоб узяти зброю до рук, мусила постійно доводити, що може захищати країну нарівні з чоловіками.

Напруга

— Через кілька місяців я стану «цивільною», але навряд чи моя війна на цьому закінчиться, — починає розмову Ляна.

Ми зустрічаємось у київському центрі Veteran Hub, де відбувається форум жінок-військових, учасниць війни на Донбасі.

Ляна повернулася з ротації кілька днів тому. Запевняє, що вже встигла відпочити. Не могла не прийти. Вона — з тих, хто може зірватися з місця будь-якої миті. Аби лише не сидіти склавши руки.

До війська Ляна працювала у контактному центрі «Ощадбанку». Найчастіше їй дзвонили військові пенсіонери й матері щодо дитячих виплат. Але у 2014-му ситуація змінилась. У державний банк почали звертатися люди з Криму, Луганської та Донецької областей. Консультація банку перетворилася на психологічну допомогу.

— 18 лютого я всю ніч була на Майдані. Прийшла на зміну о восьмій ранку, а мені дзвонить якась тітка з Донецької області й каже: «Щоб ви там всі здохли, щоб Київ горів!». Боляче було, — каже дівчина.

Навесні дзвонили з Криму. Запитували, чи працює «Ощадбанк» на півострові.

— Ми довгозобов’язані були казати, що ніяких проблем у роботі банку немає. А якось клієнт на тому кінці дроту каже: «Давайте електронну пошту, я вам надішлю відео, як зелені чоловічки виносять із вашого відділення банкомат та іншу техніку».

На початку мусила переконувати керівництво, що хоче служити. Одним з аргументів було татуювання у вигляді тризуба на грудях

DSC_8143

Почалися дзвінки з Донбасу. Дзвонив, наприклад, старший чоловік, питав, чи є у нього на рахунку гроші.

— Я кажу — ні. І він починає розповідати, що три місяці сидить у погребі, всі сусіди виїхали, їжі немає, питає, що йому робити. Як людині мені хочеться якось його розрадити, а як працівник банку я маю сказати: «Якщо це питання не стосується «Ощадбанку», то ми змушені перервати розмову», — пояснює Ляна.

І наголошує, що працівників ніхто до цього не готував. Дівчина брала такі розмови близько до серця.

— Напруга наростала. Першою служити пішла подруга Ніна Прокоп’єва, одразу навесні 2014-го, — розповідає військова. — Якось вона приїхала на ротацію і кілька днів жила у мене. Розказала про службу. І тоді я їй кажу: «Все, я зрозуміла, йду писати заяву на звільнення».

Це рішення не було раптовим. Ляна хотіла йти на війну від самого початку, але не могла: рідні один за одним потрапляли в лікарню, й вона не могла їх залишити.

Почала збирати документи у листопаді 2014, офіційно стала військовою в лютому 2015. На початку мусила переконувати керівництво, що хоче служити. Одним з аргументів було татуювання у вигляді тризуба на грудях.

— Я сказала їм, що це мій конституційний обов’язок — захищати свою державу. Що маю тризуб на грудях і мені буде щеміти, якщо далі сидітиму вдома під час війни, — згадує військова.

«Тому що ти — дівчина»

Батальйон Кульчицького створили у березні 2014. Тоді після Революції Гідності близько півтисячі добровольців із Самооборони Майдану вирішили стати резервістами Національної гвардії України.

На полігоні в Нових Петрівцях їх тренував генерал-майор Сергій Кульчицький, який пізніше — у травні 2014 року — загине у Слов’янську.

Офіційно серед добровольців не було жодної дівчини. Але це лише офіційно. Насправді ж серед них були дівчата-волонтерки. Згодом ту саму подругу Ляни внесли до списку як санітарку-інструкторку.

— Було три шляхи потрапити до батальйону: йти медиком, діловодом чи кухарем. Коли я записувалася, поруч зі мною стояли ще двоє чоловіків. У комбата виникло до мене купа питань. Основне з них: чому я хочу йти служити?. А у тих двох не питали нічого, просто взяли, — розповідає Ляна.

Дівчина припускає, що її не допускали до служби, аби вберегти.

— У них одразу вмикається батьківська опіка. Мовляв, вони — чоловіки, мають захистити, а це ж маленька дівчинка. Вони герої, а я маю вдома сидіти, народжувати дітей. Можливо, то було не зі злості, — каже військова.

Свою боротьбу за місце у війську Ляна згадує емоційно і вже не може перелічити, скільки разів їй доводилося чути відмови з формулюванням «тому що ти — дівчина».

Коли вона прийшла до батальйону, вільною була посада діловода. Ляна, крім оформлення документів, почала займатися різною організаційною роботою. А одночасно — їздити на полігон.

— Це було моє прохання. Ротний брав мене на полігон, я могла стріляти. За мною був закріплений лише автомат Калашникова, але я ходила і просила навчити мене стріляти з різної зброї.

Така поведінка викликала нерозуміння. У Ляни постійно запитували: «Для чого це тобі?».

— Якщо побратима пристрелять і поруч лежатиме гранатомет, а я не знатиму, що з ним робити? — пояснювала Ляна.

Після першого року служби діловодом Ляна вирішила отримати офіцерське звання і вступила до Національного університету оборони України імені Івана Черняховського.

Там у 2015 році мали відбутися офіцерські курси для учасників АТО. Однак початок затягувався, Ляна поїхала на ротацію й на навчання не потрапила. У 2016 посади діловода у батальйоні не було. Тоді вона пройшла снайперські курси, та посади не отримала. Гадає, таким чином командування намагалося її вберегти.

Врешті Ляна підписала контракт із Нацгвардією як стрілець. І залишилася старшим солдатом. Тепер вважає, що її боротьба з бюрократією, стереотипами й забобонами була більшою, ніж у зоні бойових дій.

Врешті Ляна підписала контракт із Нацгвардією як стрілець. І залишилася старшим солдатом. Тепер вважає, що її боротьба з бюрократією, стереотипами й забобонами була більшою, ніж у зоні бойових дій

DSC_8143

Як дочка або сестра

Батальйон, де служить Ляна Кромбет, стоїть на другій лінії оборони. У найважчий час, улітку 2014, Нацгвардія захищала передову. Однак Ляна це пропустила і зізнається, що під час перебування на фронті не брала участі у надто небезпечних ситуаціях.

— Ми періодично потрапляємо під обстріли, але це мене не лякає. Не стає страшно, навпаки, відчуваю цікавість. Мабуть, це дурна реакція, але, принаймні, я намагаюсь не панікувати, — розповідає військова.

Найчіткіше вона пам’ятає обстріл у День незалежності 2016 року. Він розпочався рівно опівночі.

— Я здала зміну і мала йти відпочивати. Але рівно о 12-й ночі почався обстріл. Так сепари нас «привітали».

Військові Нацгвардії проводять у зоні бойових дій менше часу, ніж воїни ЗСУ. Найгвардійці частіше повертаються додому, мають вихідні, після чого служать у частинах, а перед черговим виїздом проводять полігонні збори.

— Ті, хто служить у Збройних силах України, можуть не виїжджати з фронту півроку й більше. Комусь може здатися, що нам, нацгвардійцям, у цьому легше. Ми частіше повертаємось до родини. Але це також травматично. Мусиш постійно перемикатись. У перші дні вдома просто не хочеться виходити на вулицю, — зізнається Ляна.

Однак повернення не лише лякають, а й приносять задоволення. Час у зоні бойових дій змушує цінувати прості речі.

— Там доводиться митися водою з відра, нагрітого на буржуйці. А потім я приїжджаю додому, набираю теплу ванну. Мені класно відчувати такі зміни, — каже жінка.

На ротаціях ми живемо в бліндажі чи наметі. Взимку треба гріти приміщення. А я люблю рубати дрова. Спочатку хлопці забирали у мене сокиру. Дійшло до того, що я купила собі власну

Ляна не вважає, що умови для жінок у війську мають бути особливими. Як і чоловіки, вони можуть спати у бліндажі чи наметі.

— Ми всі на якийсь час зживаємося, стаємо сім’єю. Комусь я як дочка, комусь — як сестра.

Під час однієї з ротацій на опорному пункті, де служила Ляна, серед чоловіків вона була єдиною дівчиною.

— Спочатку чоловіки ставляться з пересторогою. Адже як це так — дівчина, а навколо бойові дії! З часом ти показуєш, чого прийшла служити, робиш те, що й усі. А потім приходять нові люди — і все спочатку.

Ляна від самого початку ходила в наряд, хоча в перші роки війни дівчат туди не призначали, а також, нарівні з чоловіками, облаштовувала воєнний побут:

— На ротаціях ми живемо в бліндажі чи наметі. Взимку треба гріти приміщення. А я люблю рубати дрова. Спочатку хлопці забирали у мене сокиру. Дійшло до того, що я купила собі власну, — пригадує військова.

Тепер Ляна має власні інструменти, засоби чистки зброї і часто сама може дати поради новим військовим щодо стрілецької справи.

На зустріч ветеранок вона прийшла у реглані з написом «4.5.0. Одна із нескорених». Такі цифри для військових означають «усе добре».

Спочатку принти робили тільки для чоловіків — зі словом «один». Але згодом дівчата звернулися до підприємця, який їх робить, і з’явився варіант і для дівчат.

DSC_8143

Війна — свідомий вибір

Ляна не засуджує тих, хто служити не хоче. Участь у війні, на її думку, має бути свідомим вибором.

Двоюрідний брат дівчини відслужив артилеристом у ЗСУ. Натомість молодший у 2014 був іще неповнолітнім, зараз до війська не збирається, хоча, якби повістка, то пішов би.

— Він не військова людина, але свідомий громадянин. Він бариста, любить варити каву і від того щасливий. Як я можу його засуджувати? Навпаки мрію про те, що армія буде професійна, а контрактники — вмотивовані. Людина має відчувати, що хоче бути військовим, захищати державу.

Для Ляни неважливо, чоловік це чи жінка. Кожен має право пройти рівний відбір.

— Якщо чоловік по духу — не військовий і у кризовій ситуації не зможе взяти себе в руки — то для чого він там? Адже тоді стає загрозою і собі, і іншим, — наголошує дівчина.

Про те, що дочка на війні, Лянина мама дізналася випадково, майже через рік після початку служби на фронті.

DSC_8143

— Мама сказала, шо відчувала це. Хоча я завжди говорила, що їду на полігон. А друзі, здається, чекали від мене такого і, можливо, навіть здивувалися, що я не опинилась на війні ще раніше, — згадує військова.

Вона рада, що у столиці люди живуть спокійно. Але з давніми друзями спілкується мало. Найкомфортніше почувається з тими, хто також бачив війну.

— Іноді зберуся з давніми друзями, вони всі кажуть, що я молодець, підтримують. А після першого келиха пива починають жалітися на військовий збір і на те, як дістала війна. І коли я кажу: «Гей, я щойно звідти повернулася, — як вважаєте, мене не дістала?». Відповідають: «Тебе ніхто туди не посилав».

Але Ляна ставиться до цього спокійно. Вона належить до людей, які найбільше критикують себе, а не інших:

— Мені завжди здається, що я роблю надто мало. Це все — така дрібничка. Шкодую, що зробила менше, ніж могла, і бачу, що інші люди роблять більше, — каже Ляна.

Вона досі картає себе за те, що не змогла піти на війну з перших днів, хоча й займалась волонтерством. А після служби планує працювати з жіночим волонтерським рухом.

Жінок-військових кілька років тому почала об’єднувати військова Марія Берлінська, засновниця правозахисного проекту «Невидимий Батальйон».

Ляна переконана, що люди, які ризикували на війні життям, стали безстрашніші, мають загострене відчуття справедливості і тільки цим відрізняються від більшості цивільних.

— У світі ветеранські рухи — це сила, вони мають вплив на владу. Я відчуваю, що мої думки тут мають значення. Ще до Майдану я хотіла якось вплинути на зміни в країні. Зараз така можливість є.

***

 

 

***
[Спецпроект створений в рамках спецпроекту «Справжня країна» за підтримки Фонду розвитку ЗМІ Посольства США в Україні. Погляди авторів не обов‘язково збігаються з офіційною позицією уряду США. — Supported by the Media Development Fund of the U.S. Embassy in Ukraine. The views of the authors do not necessarily reflect the official position of the U.S. Government.]

Наталія Патрікєєва Данило Павлов

Схожі публікації

926 5

Місце в ланцюжку

Як і чому радіотелефоністка знайшла своє місце в артилерійській розвідці

08.03.2019 Віра Курико
1169 7

Талісмани на війні

Коли почалася війна, їй було 13. І вона буквально виросла на війні: з малого дівчиська — до військової парамедика

08.03.2019 Аліна Шеремета
410 5

Фінік для війська

Чому фінансистка із десятирічним стажем вирушила у прифронтову зону. І не пошкодувала

08.03.2019 Анастасія Дзюбак

Популярні публікації

36044 17

Ярослав Грицак

Розмова з відомим українським істориком та публіцистом
04.04.2014 Володимир Бєглов
48481 8

Легенда Хрещатика

Чому інженер, який запускав у космос ракети, а тепер миє вікна на Хрещатику, так не любить вихідних
25.11.2016 Анна Давидова
29854 5

7 відмінностей між професіоналами й аматорами

Письменник і підприємець Джеф Гоінз про аматорів і професіоналів
07.12.2016 The Ukrainians

Краудфандинг

Малі міста

2608
зібрали
36000
потрібно

Нові медіа нової країни

36
зібрали
5000
потрібно

Найрозумніші діти країни

2538
зібрали
4500
потрібно

підтримайте проект

Donate

Введіть слово, щоб почати