Ляна Кромбет, 25 років
до війни працювала у контакт-центрі «Ощадбанку»; старший стрілець батальйону оперативного призначення резервістів імені Героя України генерала Сергія Кульчицького
***
— Що смерть близько, вперше в житті я відчула у лютому 2014-го. Щойно вийшла з Будинку профспілок, як він почав горіти. Повз мене носили поранених, бачила, як із вікон вистрибували люди. Це було своєрідне бойове хрещення. А далі — війна.
Ляна Кромбет вирішила служити через кілька місяців після початку бойових дій на Донбасі. Їй було 20 — звільнилася з роботи і пішла до військової частини.
Нині Ляна — старший стрілець батальйону оперативного призначення резервістів імені Героя України генерала Сергія Кульчицького.
Однак, щоб узяти зброю до рук, мусила постійно доводити, що може захищати країну нарівні з чоловіками.
Напруга
— Через кілька місяців я стану «цивільною», але навряд чи моя війна на цьому закінчиться, — починає розмову Ляна.
Ми зустрічаємось у київському центрі Veteran Hub, де відбувається форум жінок-військових, учасниць війни на Донбасі.
Ляна повернулася з ротації кілька днів тому. Запевняє, що вже встигла відпочити. Не могла не прийти. Вона — з тих, хто може зірватися з місця будь-якої миті. Аби лише не сидіти склавши руки.
До війська Ляна працювала у контактному центрі «Ощадбанку». Найчастіше їй дзвонили військові пенсіонери й матері щодо дитячих виплат. Але у 2014-му ситуація змінилась. У державний банк почали звертатися люди з Криму, Луганської та Донецької областей. Консультація банку перетворилася на психологічну допомогу.
— 18 лютого я всю ніч була на Майдані. Прийшла на зміну о восьмій ранку, а мені дзвонить якась тітка з Донецької області й каже: «Щоб ви там всі здохли, щоб Київ горів!». Боляче було, — каже дівчина.
Навесні дзвонили з Криму. Запитували, чи працює «Ощадбанк» на півострові.
— Ми довгозобов’язані були казати, що ніяких проблем у роботі банку немає. А якось клієнт на тому кінці дроту каже: «Давайте електронну пошту, я вам надішлю відео, як зелені чоловічки виносять із вашого відділення банкомат та іншу техніку».
На початку мусила переконувати керівництво, що хоче служити. Одним з аргументів було татуювання у вигляді тризуба на грудях
Почалися дзвінки з Донбасу. Дзвонив, наприклад, старший чоловік, питав, чи є у нього на рахунку гроші.
— Я кажу — ні. І він починає розповідати, що три місяці сидить у погребі, всі сусіди виїхали, їжі немає, питає, що йому робити. Як людині мені хочеться якось його розрадити, а як працівник банку я маю сказати: «Якщо це питання не стосується «Ощадбанку», то ми змушені перервати розмову», — пояснює Ляна.
І наголошує, що працівників ніхто до цього не готував. Дівчина брала такі розмови близько до серця.
— Напруга наростала. Першою служити пішла подруга Ніна Прокоп’єва, одразу навесні 2014-го, — розповідає військова. — Якось вона приїхала на ротацію і кілька днів жила у мене. Розказала про службу. І тоді я їй кажу: «Все, я зрозуміла, йду писати заяву на звільнення».
Це рішення не було раптовим. Ляна хотіла йти на війну від самого початку, але не могла: рідні один за одним потрапляли в лікарню, й вона не могла їх залишити.
Почала збирати документи у листопаді 2014, офіційно стала військовою в лютому 2015. На початку мусила переконувати керівництво, що хоче служити. Одним з аргументів було татуювання у вигляді тризуба на грудях.
— Я сказала їм, що це мій конституційний обов’язок — захищати свою державу. Що маю тризуб на грудях і мені буде щеміти, якщо далі сидітиму вдома під час війни, — згадує військова.
«Тому що ти — дівчина»
Батальйон Кульчицького створили у березні 2014. Тоді після Революції Гідності близько півтисячі добровольців із Самооборони Майдану вирішили стати резервістами Національної гвардії України.
На полігоні в Нових Петрівцях їх тренував генерал-майор Сергій Кульчицький, який пізніше — у травні 2014 року — загине у Слов’янську.
Офіційно серед добровольців не було жодної дівчини. Але це лише офіційно. Насправді ж серед них були дівчата-волонтерки. Згодом ту саму подругу Ляни внесли до списку як санітарку-інструкторку.
— Було три шляхи потрапити до батальйону: йти медиком, діловодом чи кухарем. Коли я записувалася, поруч зі мною стояли ще двоє чоловіків. У комбата виникло до мене купа питань. Основне з них: чому я хочу йти служити?. А у тих двох не питали нічого, просто взяли, — розповідає Ляна.
Дівчина припускає, що її не допускали до служби, аби вберегти.
— У них одразу вмикається батьківська опіка. Мовляв, вони — чоловіки, мають захистити, а це ж маленька дівчинка. Вони герої, а я маю вдома сидіти, народжувати дітей. Можливо, то було не зі злості, — каже військова.
Свою боротьбу за місце у війську Ляна згадує емоційно і вже не може перелічити, скільки разів їй доводилося чути відмови з формулюванням «тому що ти — дівчина».
Коли вона прийшла до батальйону, вільною була посада діловода. Ляна, крім оформлення документів, почала займатися різною організаційною роботою. А одночасно — їздити на полігон.
— Це було моє прохання. Ротний брав мене на полігон, я могла стріляти. За мною був закріплений лише автомат Калашникова, але я ходила і просила навчити мене стріляти з різної зброї.
Така поведінка викликала нерозуміння. У Ляни постійно запитували: «Для чого це тобі?».
— Якщо побратима пристрелять і поруч лежатиме гранатомет, а я не знатиму, що з ним робити? — пояснювала Ляна.
Після першого року служби діловодом Ляна вирішила отримати офіцерське звання і вступила до Національного університету оборони України імені Івана Черняховського.
Там у 2015 році мали відбутися офіцерські курси для учасників АТО. Однак початок затягувався, Ляна поїхала на ротацію й на навчання не потрапила. У 2016 посади діловода у батальйоні не було. Тоді вона пройшла снайперські курси, та посади не отримала. Гадає, таким чином командування намагалося її вберегти.
Врешті Ляна підписала контракт із Нацгвардією як стрілець. І залишилася старшим солдатом. Тепер вважає, що її боротьба з бюрократією, стереотипами й забобонами була більшою, ніж у зоні бойових дій.
Врешті Ляна підписала контракт із Нацгвардією як стрілець. І залишилася старшим солдатом. Тепер вважає, що її боротьба з бюрократією, стереотипами й забобонами була більшою, ніж у зоні бойових дій
Як дочка або сестра
Батальйон, де служить Ляна Кромбет, стоїть на другій лінії оборони. У найважчий час, улітку 2014, Нацгвардія захищала передову. Однак Ляна це пропустила і зізнається, що під час перебування на фронті не брала участі у надто небезпечних ситуаціях.
— Ми періодично потрапляємо під обстріли, але це мене не лякає. Не стає страшно, навпаки, відчуваю цікавість. Мабуть, це дурна реакція, але, принаймні, я намагаюсь не панікувати, — розповідає військова.
Найчіткіше вона пам’ятає обстріл у День незалежності 2016 року. Він розпочався рівно опівночі.
— Я здала зміну і мала йти відпочивати. Але рівно о 12-й ночі почався обстріл. Так сепари нас «привітали».
Військові Нацгвардії проводять у зоні бойових дій менше часу, ніж воїни ЗСУ. Найгвардійці частіше повертаються додому, мають вихідні, після чого служать у частинах, а перед черговим виїздом проводять полігонні збори.
— Ті, хто служить у Збройних силах України, можуть не виїжджати з фронту півроку й більше. Комусь може здатися, що нам, нацгвардійцям, у цьому легше. Ми частіше повертаємось до родини. Але це також травматично. Мусиш постійно перемикатись. У перші дні вдома просто не хочеться виходити на вулицю, — зізнається Ляна.
Однак повернення не лише лякають, а й приносять задоволення. Час у зоні бойових дій змушує цінувати прості речі.
— Там доводиться митися водою з відра, нагрітого на буржуйці. А потім я приїжджаю додому, набираю теплу ванну. Мені класно відчувати такі зміни, — каже жінка.
На ротаціях ми живемо в бліндажі чи наметі. Взимку треба гріти приміщення. А я люблю рубати дрова. Спочатку хлопці забирали у мене сокиру. Дійшло до того, що я купила собі власну
Ляна не вважає, що умови для жінок у війську мають бути особливими. Як і чоловіки, вони можуть спати у бліндажі чи наметі.
— Ми всі на якийсь час зживаємося, стаємо сім’єю. Комусь я як дочка, комусь — як сестра.
Під час однієї з ротацій на опорному пункті, де служила Ляна, серед чоловіків вона була єдиною дівчиною.
— Спочатку чоловіки ставляться з пересторогою. Адже як це так — дівчина, а навколо бойові дії! З часом ти показуєш, чого прийшла служити, робиш те, що й усі. А потім приходять нові люди — і все спочатку.
Ляна від самого початку ходила в наряд, хоча в перші роки війни дівчат туди не призначали, а також, нарівні з чоловіками, облаштовувала воєнний побут:
— На ротаціях ми живемо в бліндажі чи наметі. Взимку треба гріти приміщення. А я люблю рубати дрова. Спочатку хлопці забирали у мене сокиру. Дійшло до того, що я купила собі власну, — пригадує військова.
Тепер Ляна має власні інструменти, засоби чистки зброї і часто сама може дати поради новим військовим щодо стрілецької справи.
На зустріч ветеранок вона прийшла у реглані з написом «4.5.0. Одна із нескорених». Такі цифри для військових означають «усе добре».
Спочатку принти робили тільки для чоловіків — зі словом «один». Але згодом дівчата звернулися до підприємця, який їх робить, і з’явився варіант і для дівчат.
Війна — свідомий вибір
Ляна не засуджує тих, хто служити не хоче. Участь у війні, на її думку, має бути свідомим вибором.
Двоюрідний брат дівчини відслужив артилеристом у ЗСУ. Натомість молодший у 2014 був іще неповнолітнім, зараз до війська не збирається, хоча, якби повістка, то пішов би.
— Він не військова людина, але свідомий громадянин. Він бариста, любить варити каву і від того щасливий. Як я можу його засуджувати? Навпаки мрію про те, що армія буде професійна, а контрактники — вмотивовані. Людина має відчувати, що хоче бути військовим, захищати державу.
Для Ляни неважливо, чоловік це чи жінка. Кожен має право пройти рівний відбір.
— Якщо чоловік по духу — не військовий і у кризовій ситуації не зможе взяти себе в руки — то для чого він там? Адже тоді стає загрозою і собі, і іншим, — наголошує дівчина.
Про те, що дочка на війні, Лянина мама дізналася випадково, майже через рік після початку служби на фронті.
— Мама сказала, шо відчувала це. Хоча я завжди говорила, що їду на полігон. А друзі, здається, чекали від мене такого і, можливо, навіть здивувалися, що я не опинилась на війні ще раніше, — згадує військова.
Вона рада, що у столиці люди живуть спокійно. Але з давніми друзями спілкується мало. Найкомфортніше почувається з тими, хто також бачив війну.
— Іноді зберуся з давніми друзями, вони всі кажуть, що я молодець, підтримують. А після першого келиха пива починають жалітися на військовий збір і на те, як дістала війна. І коли я кажу: «Гей, я щойно звідти повернулася, — як вважаєте, мене не дістала?». Відповідають: «Тебе ніхто туди не посилав».
Але Ляна ставиться до цього спокійно. Вона належить до людей, які найбільше критикують себе, а не інших:
— Мені завжди здається, що я роблю надто мало. Це все — така дрібничка. Шкодую, що зробила менше, ніж могла, і бачу, що інші люди роблять більше, — каже Ляна.
Вона досі картає себе за те, що не змогла піти на війну з перших днів, хоча й займалась волонтерством. А після служби планує працювати з жіночим волонтерським рухом.
Жінок-військових кілька років тому почала об’єднувати військова Марія Берлінська, засновниця правозахисного проекту «Невидимий Батальйон».
Ляна переконана, що люди, які ризикували на війні життям, стали безстрашніші, мають загострене відчуття справедливості і тільки цим відрізняються від більшості цивільних.
— У світі ветеранські рухи — це сила, вони мають вплив на владу. Я відчуваю, що мої думки тут мають значення. Ще до Майдану я хотіла якось вплинути на зміни в країні. Зараз така можливість є.
***
***
[Спецпроект створений в рамках спецпроекту «Справжня країна» за підтримки Фонду розвитку ЗМІ Посольства США в Україні. Погляди авторів не обов‘язково збігаються з офіційною позицією уряду США. — Supported by the Media Development Fund of the U.S. Embassy in Ukraine. The views of the authors do not necessarily reflect the official position of the U.S. Government.]
