img

Місце в ланцюжку

08.03.2019 Віра Курико

Альона Інтулова, 32 роки

товарознавиця, радіотелефоністка, служить у реактивному артилерійському дивізіоні 1-ї окремої танкової Сіверської бригади (Сухопутні війська ЗСУ)

***

Автобус поступається дорогою двом військовим вантажним автомобілям, опісля продовжує повільний рух уздовж бетонної стіни та в’їжджає між плитами воріт у Гончарівське, маленьке військове містечко на Чернігівщині. Альона Інтулова чекатиме на автостанції, буде в синій курточці й бордовому шалику. Їй тридцять два, хоч на вигляд — як юна дівчинка. І не здогадаєшся, що служить у реактивному артилерійському дивізіоні 1-ої танкової Сіверської бригади.

Не життя

Альона народилася й жила у Гончарівському, тоді ще закритому військовому містечку. Обоє її батьків військові — їх майже ніколи нема вдома: то на службі, то на навчаннях. А якщо вдома — мама вчить статут, тренується вдягати протигаз на швидкість, тато заміряє час. Часом о третій ночі у містечку вмикаються сирени, посильні біжать вулицями, стукають у кожні двері, оголошуючи тривогу та збори. Маленька Альона лежить у ліжку, дивиться, як збираються батьки, потім залазить під ковдру й засинає, думаючи, що точно ніколи не обере собі такого шляху.

— І чоловіка військового не буде. Ну бо що це таке? Хіба це життя?

DSC_8143

За кулісами

Після того як закінчила вивчати товарознавство та комерційну діяльність, Альона прийшла до гарнізонного Будинку офіцерів у Гончарівському без думки пов’язати себе з військом. Організувала з колегами студії танцю, акторства й вокалу для військових та їхніх родин — інших тут і нема.

Проводили офіцерські бали. Кілька місяців чоловіки з дружинами вчилися танцювати вальс, а потім увесь вечір святково вбрані кружляли залом.

Альона лишалася за лаштунками.

— Тоді це було зовсім не для підтримки бойового духу, а більше задля розваги — відволікання від військових буднів.

Усе змінилося 1 березня 2014-го року, коли в містечку вкотре спрацювали сирени.

Підбитий танк

Працюючи і спілкуючись із військовослужбовцями, Альона закохалась у військового-контрактника. Одружилися. Він завершив службу, й сім’я перебралася до Чернігова. Дівчина пішла працювати в рекламу. Народила сина.

У перший день весни 2014 року друзі Альони з Гончарівського теж одружилися. На святкуванні було багато військових.

Сирени увімкнулись о 20 годині. Загальна тривога. Росія неофіційно, але фактично, ввела своє військо у Крим — на материку повна бойова готовність. Частина гостей повертається в частину.

Коли постало питання першої мобілізації — чоловік, який, хоч і складав присягу на вірність Україні, збирає речі і слідом за батьками їде до Росії

Коли постало питання першої мобілізації — чоловік, який, хоч і складав присягу на вірність Україні, збирає речі і слідом за батьками їде до Росії, де в них рідня. Альона розлучається й забирає сина до Гончарівського. У військовому містечку ще намагаються жартувати й казати, буцім усе скоро закінчиться.

— Ніхто не розумів до кінця, що це війна. Поки не поїхали перші хлопці з нашої танкової бригади. Поки не стало відомо про перші втрати. Наш танкіст згорів у підбитому танку, коли їхню колону, яка йшла на допомогу до заблокованого Луганського аеропорту, обстріляли.

У малому військовому містечку, коли всі знайомі живуть поруч, такі втрати відчуваєш гостріше, — міркує тепер Альона.

— Я ще трішки вагалася, та й маленький син. Але у 2015 році закінчувався мій декрет. Сказала мамі, що піду служити.

DSC_8143

Час на передумати

До частини Альона ходила не раз.

— Мені казали, що треба їхати в навчальний центр: «Це важко, а ти готова? А куди ми тебе відправимо? Може, на кухню?»

— Ні. Буду радіотелефоністкою.

У навчальний центр Альону і ще майже сотню дівчат з усієї України супроводжували військові комісари.

— Боялися нас розгубити. Вони чомусь думали, що ми як курчата, можемо повтікати. А чого тікати, якщо ми самі прийшли?

Дівчата поставили свої речі і, чекаючи команд, сиділи на стільцях біля ліжок.

— До нас прийшов командир батальйону. І всі три дні до підписання контракту тиснув на нас: «Ви «попали», тут буде пекло, через тиждень помрете, броніки будете тягати, маєте три дні, щоб передумати, спакувати речі й поїхати додому».

Контракт підписала вся жіноча рота. Через тиждень — на полігон.

Витриваліші

Це був березень — грязюка та мокрий сніг. Ніхто не встиг розходити нові берці. На полігон дівчата йшли 12 кілометрів, з яких два — у бронежилеті, касці, з боєприпасами. Перед полігоном дорога йшла під гору. Хтось падав. Командир батальйону скомандував:

— Автомат на груди!

Обабіч дівчат кидали вибухові пакети. Пропонували їхати додому всім, хто втомився. На першій стрільбі Альона не потрапила лише у найвіддаленішу мішень. Вона загорілася цим.

— Під час тренування нам боялися давати в руки гранати, щоб ми не повідривали собі пальців. Але за кінцевими результатами ми виявилися кращими й витривалішими, ніж хлопці, які були після нас. Із часом наше командування почало нами пишатися.

За три тижні солдат Інтулова муштровим кроком виходить до командира й зачитує присягу.

— Це все. Те, що контракт на три роки, уже не суттєво. Ти присягнув на вірність своєму народові. У випадку чого — маєш з’явитися, що б там не було.

Чи збори, чи навчання, чи війна.

Під час тренування нам боялися давати в руки гранати, щоб ми не повідривали собі пальців. Але за кінцевими результатами ми виявилися кращими й витривалішими, ніж хлопці, які були після нас

DSC_8143

Ланка ланцюжка

Альона повернулась у свою танкову бригаду як радіотелефоністка. Залазила в запилюжені машини, цікавилися всіма кнопками, умовними сигналами — налагоджувала зв’язок.

— У реактивному дивізіоні я була два місяці, до того — в батареї управління і артилерійської розвідки. В мене у спеціальній машині була станціятак я працювала. До частини приїхала зі знанням нової для нас польової радіостанції. Вчила працювати з нею інших, бо у 2016 році ніхто її до діла ще не знав.

Так носила в частину свої конспекти з навчального центру, пояснювала, усі розходилися поверхами й під’єднувалися до зв’язку. Так знайшлося її місце в ланцюжку роботи частини. І, звісно, наряди й паперова робота, коли нема навчань.

Військові навчання у частині ставали інтенсивнішими. Альона інтуїтивно відчувала, що готуються до виїзду. Страшно не було.

Першого разу на війну наш окремий підрозділ рушив, не взявши із собою дівчат, бо артилерійська розвідка їхала на «нульову» лінію. Побоялися.

Проте наступного разу їде й Альона. Донеччина, спеціальна розвідувальна техніка, в неї залазять механік-водій, комбат, розвідник-далекомірник і дівчина-радіотелефоністка. Альона стає у новий ланцюжок, фіксує дані розвідки, передає їх на штаб, далі — артилерія отримує координати ворожої техніки.

Військова розгортає засоби зв’язку, перевіряє їх і готує до роботи: прийом, передавання сигналів, команд і розпоряджень.

Альона не може розповідати деталей роботи розвідки — на те вона і розвідка. Але наспівати може:

— Все-таки робота розвідника — як із пісні нашого капітана Юрія Веселки: «Ми воюємо тихо! Наша зброя — планшет. Дав кути по бусолі. Два снаряди — вперед!».

Із цією піснею Альона з іншими дівчатами зі служби зустрічала свій розвідувальний підрозділ, коли той повернувся з фронту.

DSC_8143

Відрядження

Мама у відрядженні так вона казала малому синові, коли чотири місяці була на сході та зі звільненого міста надсилала йому іграшки. Але син звик, що мама служить у війську і її часто подовгу нема. Це допомагає йому швидко вчитися і ставати самостійним. Нині прийшов зі школи, зробив собі чай і бутерброд, пішов на музику.

— Буде військовим? — запитую.

— Якщо захоче, — усміхається Альона й додає: — Але, якщо таки захоче, спробую відрадити, бо це важко — втрачаєш за військом багато цінних моментів із родиною. Хоча кожен, який маєш, цінуєш іще більше.

Коханий Альони — військовий танкової бригади — то в частині, то на сході. Вони бачаться нечасто, проте для Альони будь-яка можливість побути вдвох за щастя. Частіше вони зустрічаються на полігоні, де він в одному його кінці, а вона — в іншому.

Альона, яка малою думала, що ніколи не буде військовою, кілька днів тому підписала контракт. Тут вона почувається впевнено. Вчитиметься й перевірятиме себе в реактивному артилерійському дивізіоні.

Сміється з того, як хтось із приїжджих великими очима дивиться, коли на КПП виходить жінка зі зброєю, а інша залазить під авто, щоб оглянути його.

Якось у маршрутці вона простягнула водієві два посвідчення учасника бойових дій — свого хлопця і власне. На перше водій зреагував нормально, на її — підняв здивовані очі.

І де ти його взяла?

— Там, де і всі, — усміхнулася Альона.

***

 

 

***
[Спецпроект створений в рамках спецпроекту «Справжня країна» за підтримки Фонду розвитку ЗМІ Посольства США в Україні. Погляди авторів не обов‘язково збігаються з офіційною позицією уряду США. — Supported by the Media Development Fund of the U.S. Embassy in Ukraine. The views of the authors do not necessarily reflect the official position of the U.S. Government.]

Віра Курико Данило Павлов

Схожі публікації

410 5

Фінік для війська

Чому фінансистка із десятирічним стажем вирушила у прифронтову зону. І не пошкодувала

08.03.2019 Анастасія Дзюбак
1103 5

Ляна, стрілець

Працівниця банківського контакт-центру стала старшим солдатом батальйону Нацгвардії

08.03.2019 Наталія Патрікєєва
1168 7

Талісмани на війні

Коли почалася війна, їй було 13. І вона буквально виросла на війні: з малого дівчиська — до військової парамедика

08.03.2019 Аліна Шеремета

Популярні публікації

241141 6

8 речей, які кожен повинен зробити до 8 ранку

Декілька простих, але важливих порад
25.02.2017 The Ukrainians
63951 5

Громада в дії

Чому в селі, де з’явився вуличний вай-фай, перестали красти квіти
07.02.2017 Альона Вишницька
36044 17

Ярослав Грицак

Розмова з відомим українським істориком та публіцистом
04.04.2014 Володимир Бєглов

Краудфандинг

Малі міста

2608
зібрали
36000
потрібно

Нові медіа нової країни

36
зібрали
5000
потрібно

Найрозумніші діти країни

2538
зібрали
4500
потрібно

підтримайте проект

Donate

Введіть слово, щоб почати