Книжник Вікторія, 19 років
волонтерка медичного руху «Госпітальєри». На фронті відбула 5 ротацій загальною тривалістю в сім з половиною місяців. Небезпечні точки: Авдіївка, Піски, Мар’їнка
***
Хто ж міг знати, що того дня працюватиме снайпер?
Метушня на базі «Госпітальєрів» почалась іще зранку. Хтось складає речі в рюкзак, пакує амуніцію, хтось п’є каву на кухні. Віка збирається швидко: вмивається, фарбується і йде з усіма до машини.
Вона помітно хвилюється, це відчувають усі присутні. В машині грає музика. Медики розказують веселі історії з фронту, сміються. Це єдиний порятунок від страху.
У районі Авдіївки стає по-справжньому моторошно. Зруйновані будинки, школи, дороги — усе вказує на слід війни. За вікном автівки — порожньо, темно. Бах, бах, бах. Вона чує далекі постріли та звуки власного серцебиття. Усі затихли, водій вимикає фари й заїжджає по-темному. Вони приїхали на місце дислокації — у Мар’їнку.
Уранці Віка знайомиться з бійцями УДА (Українська Добровольча Армія, — TU). Їй 18 років, її позивний — Руда.
На вулиці сонячно — Віка просить показати їй місцевість і ввести в курс справи. Трохи іронізуючи й закидаючи незграбні жарти про місце жінки на передовій, боєць Мося таки проводить екскурсію, детально розповідаючи про евакуацію в надзвичайних ситуаціях. Територія, на якій дислокуються військові й медики, невеличка і розташована близько до «кордону». Це місце — нульова позиція. Тут надають першу домедичну допомогу.
На війні люди швидко стають друзями і ніколи не тримають образ одне на одного. Бо ж через хвилину людини може не стати, а сварки та скандали — це привілеї цивільних
Аж раптом — постріли. Ніхто не міг передбачити, що того дня працюватиме снайпер. Парамедики у повній готовності — у бронежилетах та касках. Спаковані медичні рюкзаки — біля дверей. Допомога знадобилася вже — куля снайпера поранила службовця ЗСУ, чоловіка років 55-ти. Він був у повному спорядженні, з бронежилетом та зброєю, біг допомагати побратимам тримати оборону. Та куля калібром у 7,62 міліметра влучила у бетонний гараж й рикошетом відскочила у тіло бійця.
Парамедики біжать до пораненого. Перевертають на бік. Віка розрізає його одяг тактичними ножицями. Хтось закриває діру в тілі, щоб до неї не потрапило повітря.
Чоловік перестає дихати.
Зіниці не реагують.
Зникає пульс.
Серце та обидві легені — наскрізь пробиті, ребра зламані. Куля влучила у підключичну артерію — рани несумісні з життям.
Це був її перший день на фронті.
— Жорстко нам тоді влетіло від командира ЗСУшних, — каже Віка. — Я його розумію, він втратив хорошого вояку. Але нашої вини не було. Це потім довів розтин. Після всього, що сталось, коли тіло забрали, ми пішли в хату. Пили чай. То мовчали, то обговорювали цю ситуацію сто разів по колу. Всі переживали, як я з цим впораюсь. Мені пару днів тому стукнуло 18 років, і коли я проходила попередні курси першої медичної допомоги, то плакала. Але я нормально почувалася. Сумно, звісно, але я «рєзко поняла», куди приїхала.
Упродовж наступних двох тижнів на позиції не було жодного пораненого. До постійних пострілів та вибухів Віка швидко звикла. Крапала військовим вітаміни, давала ліки від застуди, просто спілкувалась. Каже, на війні люди швидко стають друзями і ніколи не тримають образ одне на одного. Бо ж через хвилину людини може не стати, а сварки та скандали — це привілеї цивільних. Щодня одягаючи бронежилет, часом проводячи безсонні ночі на чергуваннях, Віка дедалі більше переконується в тому, що вона на своєму місці. Але ротація добігає кінця. Єдине питання, яке її турбує: коли вона зможе повернутися сюди знову?
Зміна всередині
«Проста сільська кімната. Стіни, мазані соломою та глиною, прикрашені в’язаними килимами. У кутку — невеликий комод із фікусом та стіл для роботи. Це кімната батьків, але тут усі колективно дивляться телевізор та роблять уроки. У моїй сім’ї десятеро дітей. Я — третя.
Тато вмикає телевізор. Екран показує новини, а новини розказують про початок Революції Гідності.
Мені було тринадцять років, коли все почалось. Раніше я не переймалася за долю країни, не знала історії, не мала власної думки. Тільки постійно чула про корупціонерів, зраду та бідність. Не знаю, чому дивилась новини, — просто дивилась, та й усе. Я захоплювалась усіма, хто вийшов на Майдан. Мені подобалося, що люди згуртувались і роблять спільну справу, щоб було краще жити.
Пам’ятаю випуск новин, коли розказали про вбивство Сергія Нігояна. Я відчула, як у мені щось ніби зламалося — стало боляче і захотілося змінювати щось власними силами. Здається, навіть фізично відчула власні зміни. Разом з думками змінилось і життя.
Але що було робити? Куди йти? Я живу в селі Верблюжка Кіровоградської області. Наш край взагалі не патріотичний. Тут люди забули історію та мову.
Мені 13 років — у країні починається війна.
Шукаю різні націоналістичні організації, читаю про них, вишукую патріотичні пабліки у «Вконтакті». Вдома мене не розуміють, та й у школі теж.
Після тривалих пошуків остаточно вирішила, що найбільше мені підходить «Правий сектор». З часом у Кропивницькому створили осередок організації від ПС — «Права молодь». Для того, щоб долучитись до них, треба скласти іспит з історії ОУН-УПА. Завдяки цьому я трохи вивчила іншу історію нашої країни. Раніше, на уроках у школі, я чула тільки серенади совєцкій армії та прокльони Степану Бандері.
У «Правій молоді» знайшла однодумців. Це єдині люди, які мене розуміють, а я розумію їх. Спочатку мене не сприймали серйозно. Та й не дивно. 14-річне дівча, яке тягає харчі з дому для допомоги хлопцям на сході, говорить щось про благодійні акції, прибирання та плетіння сітки на фронт. Але я далі ходила й допомагала як могла.
Спочатку мене не сприймали серйозно. Та й не дивно. 14-річне дівча, яке тягає харчі з дому для допомоги хлопцям на сході, говорить щось про благодійні акції, прибирання та плетіння сітки на фронт
Потім у Черкасах утворилася «21 резервна сотня ДУК ПС». Я захотіла до них приєднатись. Офіційно це зробити було неможливо, бо ж я була неповнолітньою, тому я просто постійно приїжджала до них на базу. Ганяла зі зброєю в руках на тренуваннях, допомагала по-всякому: від тягання продуктів і банок на кухню — до проведення ранкової руханки. Певний час навіть жила з ними, бо їздити додому далеко. Та й навіщо? Тут я можу бути кориснішою.
Проблем у побуті не було, бо я хлопцям одразу пояснила, що приїхала не романчики крутити, а ділом заніматися; що ніякі інтрижки мене не цікавлять. З часом всі звикли, що я якась странна, і вже не звертали уваги на те, що я дівчина: спокійно матюкались і вели пацанські розмови. Командир зі мною дружив. Він знав, що я хочу їхати на схід, але відмовляв і забороняв навіть згадувати про це. Казав, що тут я потрібніша. Але хіба сидіти на базі в Черкасах важливіше за реальну допомогу на фронті?
Постійно каталась на вишколи, патріотичні фестивалі, військові навчання. Двічі їздила на «Звитягу» на Волинь, одного разу навіть була в Києві на мітингу в підтримку політв’язнів. Якось проходила вишкіл під Сумами. Їхала дві доби, бо ще не вміла нормально складати маршрут з пересадками. Просто підходила в каси на автовокзалах і питала, коли буде наступний автобус. Там ми жили в наметах, а на вулиці — зима. Оце було круто, канєшно.
Якщо чесно, заняття з медицини я постійно пропускала, бо ходити з хлопцями стріляти було значно цікавіше.
Час минав, а війна не припинялась. Я навчалася в ПТУ на кухаря. Коли мені виповнилося 17, хтось із «сотні» порадив поїхати на навчання до «Госпітальєрів». Мене все ще не цікавила медицина, але це був єдиний шанс потрапити на фронт. Я вже це розуміла. Навчання було вкрай складне. Коли в мене був перший манекен трьохсотого і я не надала допомоги — ридала довго. Відчувалося, що готують до реальної війни.
Вкінці відома медик-волонтерка, командирка «Госпітальєрі» Яна Зінкевич мене похвалила:
— Скільки тобі до вісімнадцятиріччя?
— Три місяці.
— Чекаємо.
І я чекала. Коли повернулась, то розказала в «сотні», що їду на схід. Горда така, довольна. Всі розізлились, а я розізлилась на них. Вони думали, що я до них гратися ходжу? Я ж попереджала, що все одно поїду!
Можливо, хтось чекає повноліття, щоб без проблем купляти бухло, але не я. Я чекала цього дня чотири роки, щоби поїхати на війну.
Не могла сидіти вдома. На поїздку на базу «Госпітальєрів» чекала в Черкасах із 21 сотнею. Після дня народження вони провели мене на нічний автобус до Дніпра, а звідти я поїхала в Павлоград. Саме там мене вже чекали «Госпітальєри».
Батькам сказала, що їду в Дніпро допомагати в лікарні Мечникова: ставити крапельниці, міняти пов’язки і бла-бла-бла. Повірили. Хоча мама, по ходу, знала, що я брешу. Коли вона подзвонила, я крикнула, що нема часу, бо в мене двохсотий.
Хто ж міг знати, що того дня працюватиме снайпер».
***
Вона малює військову мапу з позиціями в селі Мар’їнка на столі: з телефонів, чашок та ложечки. Сьогодні Вікторія Книжник із позивним «Лисенятко» — ветеранка-парамедик медичного батальйону «Госпітальєри». Нещодавно її нагородили орденом «Сила жінок».
У неї руде волосся, великі зелені очі та сумна усмішка на обличчі. На її телефоні — наліпка з тризубом, на правій руці кольорове тату із зображенням лисиці, а на одному із зубів — пломба, вкрита фотополімером у колір синьо-жовтого стягу. Вона не звикла розповідати історії зі свого життя: про роботу говорить чітко та холодно, про особисте — хаотично та сором’язливо. Зовні важко ідентифікувати Вікторію як дев’ятнадцятирічну військову парамедика, яка відбула п’ять ротацій.
П’ять ротацій тривалістю в сім з половиною місяців.
Сім місяців на нульових та перших позиціях.
Талісман
«Мені реально повезло, що я повернулася саме в Мар’їнку на другу ротацію — змогла залишитись там аж на три місяці. За весь цей час ми не мали жодного трьохсотого. Тож мене прозвали талісманчиком із позивним «Руда».
Я дружила з хлопцями — вони мене поважали, не приставали, знали, що я такого не допускаю. Всі думали, що мені десь 22, що в мене є медична освіта, але коли питали — казала правду. Вони були шоковані, не розуміли, звідки я тоді так багато знаю. Часом приїжджали нові медики, я їх вчила. Трохи незвично. Їм по 40 років, а я їх вчу. Але мене слухали і поважали. Не було такого, щоб закривали рот, бо я малá.
Кожного дня були обов’язкові ритуали: поприбирати, набрати технічної води в каністри й принести до хати, розпалити буржуйку, назбирати дров в мішки. Я збирала, а хлопці носили — мене шанували. Всі пацани змирилися з тим, що я приїхала працювати, а не романи крутити, але шоколадки і квіти таки носили. Коли приїжджали молоді, яким ледь двадцятка стукнула, то я кричала і відправляла їх додому. Кажу: ви що, не розумієте, що можете тут померти? У вас все життя попереду. Вертайтесь назад і забудьте! Але хто я така, щоб це казати? Я ж іще молодша. Тоді я ще не цінувала свого життя, мабуть. Просто у нашій сім’ї якось так було — турботи про себе я не відчувала.
До мене щодня хтось приходив: по ліки, на обстеження, поговорити, якщо треба. Був час, коли я цілий місяць була єдиною медпрацівницею. Насправді це було страшно, бо якби раптом що — я не знаю, чи впоралась би. По-перше, реального досвіду допомоги трьохсотому в мене не було, по-друге — я одна. Але пронесло. Все було мирно.
Був один чоловік. Позивний «Жук». Йому було десь 60. Хороший, обережний, відповідальний і світлий «хлопець». Плакав, що такі молоді, як я, мусять їздити на війну. Він мені вірша присвятив. Вірш про дівчину, яка шукала себе. Ніби про мене написано. Це ж він мене талісманчиком завжди кликав.
Коли я повернулась додому, мені подзвонили і сказали, що його вбили. Не минуло й тижня, як я поїхала, а там почались обстріли, посипались трьохсоті, двохсоті. Я відчувала провину — я ж талісманчик, я мусила бути поруч… Але що було вже зробить? Я не зациклювалась.
Не знаю, як так, але я навчилась не зациклюватись і допомагати собі самостійно.
Інакше — ніяк».
Часом приїжджали нові медики, я їх вчила. Трохи незвично. Їм по 40 років, а я їх вчу. Але мене слухали і поважали. Не було такого, щоб закривали рот, бо я малá
Лисенятко
«Я сиділа на лавці під лікарнею в Авдіївці, щойно приїхала. А він вийшов викидати сміття попри мене. Підсів — розговорились. З тих пір ми разом.
Олежик працював санітаром. Він контрактник в ЗСУ, відповідальний дуже. Я спочатку і не думала, що буду з ним зустрічатись, він не наполягав. Але якось все сталося само собою.
Його пізніше перевели на іншу позицію, то ми їздили одне до одного, щойно була можливість. Часом спеціально сідала в машину до трьохсотих, щоб потрапити до Олежика. У нас там є, може, якась година вільна, то ми не замовкали: говорили, говорили. Але не про війну. У нас багато тем для розмов, ми не хотіли, щоб нас об’єднувала тільки війна. Йому тяжко, насправді. Він втратив не одного близького друга. Я стараюсь його підтримати, а він — мене. Але ми таки рідко говоримо про війну, бо обоє розчаровані фронтом.
В Авдіївці було жорстко. Зате реальна практика. Це була моя третя ротація — і вже не на нульовці, а на першій позиції: стабілізували поранених на місці. До нашої лікарні звозили поранених із п’ятьох локацій, а то й більше.
Я дружила з усіма лікарями й волонтерами, хоч була наймолодша і просто виконувала їхні вказівки. Тут мене прозвали «Лисенятко», бо травматологу від ЗСУ не подобалось, що всі кличуть «Руда». Я була «Руда» з 15 років, звикла, але нове псевдо теж класне.
Найважче було на початку жовтня, до нас за два тижні завезли тринадцятеро важкопоранених. Працювали на повну потужність. Не висипалися. Недоїдали. Часу не було, постійно — робота. Перевірити хворого, поміняти крапельницю, взяти донорську кров, промити рани… Робила все, що казали: бинтувала, міряла тиск і так далі.
Був один хлопчина, не пам’ятаю, як звати, йому 7 метрів кишки відрізали. За його життя тієї ночі боролися всі лікарі: військові та цивільні. Врятували, але він тепер назавжди до коляски прикутий. Переконую його: класно, що живий, що вернеться і буде відпочивати. Але куди? До кого? Каже, що на нього вдома більше ніхто не чекає.
Таких людей часто залишають, коли дізнаються про біду. Я не розумію, як можна кинути коханого тільки через те, що він захищав Україну і став калікою. Але що я можу йому сказати чи пообіцяти? Можу тільки вигадувати причини радіти й боротися за життя.
У лікарні були й «мєсні». Старі. Да, часто доводилося возити з лікарні людей в морг, а тоді вертатись і йти підбадьорювати трьохсотих, серед яких є люди з кулями всередині чи кінцівками на ампутацію.
Тяжко.
Був один випадок з цивільним. Його привезли до нас, ми почали надавати допомогу. Поруч стояв його одинадцятирічний син, дружина. А він помер на місці від розриву серця. Просто у них на очах. Ми не могли його врятувати, у нашій лікарні навіть не було нормального рентгену. Коли його привезли — ми не знали, що у нього розрив серця. Це було жорстко. Його син геть малий, а побачив смерть тата.
Я їздила з трьохсотими — не давала заснути. Це важливо, щоб поранений не заснув. Йому хочеться спати — знеболюючі ж діють, але не можна. Я не могла такого допустити. Багато історій чула, поки тримала їх за руки.
Тяжко. Добре, що в мене є Олежик.
Пам’ятаю всі подяки хлопців. Руки цілували, плакали. Такі моменти зігрівають у той час, коли з кожним днем зростає розчарування. А воно зростає, і ти вже розумієш, що не хочеш повертатись на війну. Сенсу не бачиш.
Я більше там не потрібна — медиків вистачає.
Мої руки — зайві».
Епілог
Олег повертається на фронт через декілька днів, його контракт закінчується за півроку. Каже, продовжувати більше не буде. Не хоче, щоб і Віка їздила на ротації.
— Вона ж шалена. Сто разів бачив, як вона ганяла на позиціях без броніка і каски. До війни звикаєш, але ж обережність втрачати не маєш права, — розповідає хлопець, коли ми залишаємось удвох. — Вона спочатку бісилась. Не розуміла просто, що я ж добра бажаю. Казала, що хочу забрати в неї єдине, що має. Я розумію, що вона виросла на фронті, що привикла вже, але я ж люблю її. Я не хочу, щоб вона там… ну, щоб щось сталося.
Вулиці Жидачева прикрашають білборди з політичною рекламою. На місці, де зараз світиться обличчя Гройсмана, раніше був білборд із добровольцями УДА.
Олег закурює. Ми проходимо алеєю Героїв Небесної Сотні.
— Знаєш, що таке Жидачів? Це місто, де хочеться жити! Я чуть не заплакав зо сміху, коли то прочитав у нас на міськраді.
Проходимо військкомат, де на стіні висить великий банер із фото красивої дівчини у формі, яка закликає вступати в ЗСУ. Віка усміхається, тримаючи за руку Олега.
За рогом уздовж вулиці працює крамниця, куди хлопець забігає купити харчів, а ми роздивляємось асортимент одягу крізь вітрини.
— Красива, — зупиняємось біля манекена, на якому висить темно-синя сукня, — цікаво, скільки коштує. Я раніше ніколи не носила такого одягу, але якось мені подарували довгу червону спідницю. Поміряла — красиво. Виявляється, в мене і фігура така нічо. Приїхала якось в такому наряді до Олега, а він дивиться на мене і не впізнає, уявляєш? Завжди бачив мене у формі, а тут я приїхала, як справжня леді.
Я спочатку злилась, коли він заборонив їхати на схід. Не розуміла, боялась, що, може, в нього там якась дівчина інша. А потім спитала прямо — і він пояснив, що просто хвилюється за мене. Уявляєш? І мені так приємно стало, я зрозуміла, що я комусь потрібна. От і я зараз вчуся себе любити. Чітких планів на майбутнє немає. У Львові хочу жити. Може, буду вишивкою займатись. Я ж навіть Олегу вишила сорочку. Коротше, починаю нове життя. Але якщо буде потреба поїхати на схід — поїду.
***
***
[Спецпроект створений в рамках спецпроекту «Справжня країна» за підтримки Фонду розвитку ЗМІ Посольства США в Україні. Погляди авторів не обов‘язково збігаються з офіційною позицією уряду США. — Supported by the Media Development Fund of the U.S. Embassy in Ukraine. The views of the authors do not necessarily reflect the official position of the U.S. Government.]
