img

Борис Ґудзяк: «Людські стосунки — найбільше мистецтво»

04.01.2021 The Ukrainians

Борис Ґудзяк причетний до розбудови важливих для України довгобудів — Паризької єпархії Української греко-католицької церкви та Українського католицького університету. УКУ йому вдалось із закинутого приміщення перетворити на один із найкращих в Україні університетів. Та з часом він передав ці проєкти в руки інших людей, бо переконаний: треба вміти делегувати справи, щоб вони й далі успішно продовжували своє життя. А 2019 року папа Франциск призначив його Архиєпископом-Митрополитом Філадельфійським УГКЦ в США. 

Борис Ґудзяк є моральним авторитетом і наставником для багатьох українців. Він любить жартувати і радить іншим сміятися із себе. На його думку, розуміння довгого нелегкого шляху і гумор допомагають пройти його і не вигоріти емоційно.

На The Ukrainians Festival 2020 в інтерв’ю з виконавчим директором «Центру спільних дій», випускником Українського католицького університету, магістром богослов’я Андрієм Андрушківим Владика Борис Ґудзяк розповів, як навчитись слухати, відрізняти фальшиве від правдивого і зберігати людяність під час складних випробувань.

Публікуємо текстовий фрагмент цієї розмови. Фестиваль організували завдяки підтримці Work.ua — сайту із пошуку роботи №1 в Україні.

Повне відео доступне учасникам і учасницям нашої Спільноти. Приєднуйтеся!

 

Цього року через карантинні заборони багато людей опинилися наодинці з собою. Виявилося, що бути сам на сам із собою, із тими, кого ти любиш, — досить складна задача. Я знаю, що ви, Владико, маєте досвід усамітнення. Як давати собі раду із самим собою, із тим, кого любиш, щоби вийти із зачинених будинків і квартир людиною?

Ми творимо фантазії про те, що щось можна мати швидко. Тут є наші найбільші розчарування. Коли реальність не збігається з нашими уявленнями, ми бентежимося і розгублюємося. Людські стосунки — це найбільше мистецтво. Це є наша найвища цінність. Це також делікатний процес. Обставини в час пандемії ставлять нас у «лабораторію», де виклики людського спілкування не можуть бути до кінця закриті. Ми мусимо конфронтувати це питання.

У стратегії наших стосунків треба мати здоровий глузд. Є моменти, коли треба відступити. Ми маємо бути не лише у стосунках із іншими, а й у глибокому стосунку з Богом у собі. Ми потребуємо самотності. Коли є напруження, треба не тиснути, а трошки відступити. Я вважаю, що цей час є благословенний. Це час, коли ми можемо краще подивитися на себе у дзеркалі. Але не кожен хоче це робити.

Цей час для мене виявився певним викликом. Мені допомагає мати якусь програму і певні цілі, аскези, дисципліни, порядок. Починати і завершувати день з молитвою. Я, наприклад, постановив собі втратити вагу, бо лікар сказав мені, що це потрібно. І я вісім кілограмів втратив. Мій час набрав плідності в обмежених умовах. А це відкриває мене на кращі стосунки з моїми ближніми.

Я заохочую, щоби ми з вами знаходили час трошки заспокоїтися і побачити, подумати, відчути, що це булькотить у нас. Як ми реагуємо в різних обставинах? Бо така нагода може скоро знову не трапитися. Вона підготує нас до конфронтації з великими викликами. А передовсім до найбільшого виклику нашого життя його кінця. Я думаю, велике мистецтво вміти жити пов’язане з нашою готовністю вмирати. А цей час є часом умертвлення і великою нагодою пройти добру школу.

Ви сказали, Владико, про спілкування. І одним зі способів під час карантину були соціальні мережі. Але соціальні мережі, як ми вже знаємо з досліджень і документальних фільмів, сконструйовані таким чином, що кожного користувача нібито поміщають у бульбашку собі подібних. Поведінкові психологи, соціологи кажуть, що все це потім впливає на те, як ми себе поводимо в реальному житті. Як звідти вибратися до іншого? До того, що треба домовлятися, шукати спільної розмови про майбутнє міста, двору, країни, сім’ї?

Це дуже важливо. Прослідковується феномен закриття у «междусобойчику». Ми закриваємося в системах дрібних індивідуалізмів. Треба мати бажання. Блаженніший Любомир відповів комусь, хто ставив питання про якийсь важкий подвиг: «Перше, ти мусиш хотіти то зробити. Якщо ти не хочеш цього робити, то марні будуть твої зусилля». Треба мати цікавість, відкритість на інше й іншого. Треба мати смирення. Тобто відчуття, що у мене і у моєму не закривається весь світ, а що є багато поза мною.

Окрім бульбашок, соцмережі ще крадуть час. Ви згадували апостола Павла. І апостол Павло точно не мав сторінки у фейсбуці, але він писав до ефесян: «Отож, уважайте, щоб поводитися обережно, не як немудрі, але як мудрі, використовуючи час, дні бо лукаві!». Як можна перелаштувати своє життя або частину життя, щоби мати оце відчуття часу таке, як мав апостол Павло?

Павло жив дуже інтенсивно.

Тревел-блогером був. Ми знаємо це. Подорожував по Середземномор’ю.

Так, він подорожував, писав. Думаю, що він би використовував соцмережі сьогодні. Але він би також знаходив час на самотність, на молитву, на самоту, щоб заглиблюватись у стосунок з Богом, щоб відчувати, що діється в душі. Для мене завжди є допоміжним спілкування, зустрічі з особами, які є прикладом.

Варто дивитися на приклади, і тому Церква канонізує святих. На жаль, сьогодні є дуже багато антиприкладів. Дехто є славним, тому що є крикливо провокативним. Можна навіть добитися політичної влади на підставі гайпу. Для мене прикладом лишається моя вже покійна мама. Я кілька разів на день чую, як вона мені щось шепче у вушко. Маю перед обличчям її стиль, її порядок в житті: від фізичних вправ, які робила моя мама, до її молитви. Ми маємо дуже гарних людей поруч. Для мене Мирослав Маринович є вже більше ніж чверть століття прикладом. Як буду зрілим, виросту великим, хочу бути таким, як Мирослав Маринович.

Шукаймо, дивімося. Вони поруч. Люди, які помимо недуги, болю, терпіння усміхаються. Люди, які не здаються. Це є ті люди, які нам допоможуть навіть простими справами, як дисципліна з інтернетом.

Святий Павло говорив про кайрос як специфічний час, у якому є конкретна нагода на зміну, яка може перемінити життя конкретної людини, моє або моїх близьких, мого міста, країни. Як розуміти, що це є кайрос, і відрізнити його від ситуації, коли тебе хочуть ошукати або коли ти сам шукаєш нагоди, щоб ошукатися?

Це як мати здоровий, глибокий розсудок. Вміти бути маєстром слухання. Слухати розбірливо. Чути різні тональності. Чути, що є правдиве, а що фальшиве. Над тим треба працювати. Треба загострювати свій слух, своє спостереження. На це потрібно великої терпеливості. Ти мусиш відкриватися на зовнішнє і аналізувати, осмислювати його, перепускати через сита. Якщо не робити цього в дисциплінований спосіб, ти ніколи не навчишся, що є корисне.

До такої постави доведений не один постсовєтський чоловік. Система нищить, вона небезпечна. Я відсторонююся в обивательський спосіб. Ковбаса, горілка і якийсь там футбол, серіали. Якщо ми хочемо жити, мусимо розуміти, що є шкідливі речі. Ми потребуємо різних речей, які живлять тіло, дух, наші думки. Слід вміти відсторонювати те, що не потрібне. Нема короткої дороги, треба над тим працювати. Треба загострювати свої смисли.

Чи правильно я розумію? Для того, щоб настав кайрос, оцей унікальний час, в якому ти, наприклад, заходиш у глибоку воду, закидуєш сітки і ловиш найбільшу кількість риби в своєму житті, треба просто багато і довго ловити на тому озері рибу.

Саме так. Але вкінці ми приходимо до розуміння, що той кайрос не є лише в очікуванні, але що Бог є зі мною тут і тепер. Кожен момент, коли я є з Богом, наповнений можливостями. Великі святі живуть у кайросі. Вони не чекають його, а розкривають. Ми в Інституті історії Церкви протягом чверті століття збирали свідчення про людей, які лишалися християнами помимо системи. За це вони платили дорого. Арештами, Сибіром, дехто — смертю. Яким є один із моїх висновків? Немає обставин, в яких не можна жити духовно. Це є питання нашої внутрішньої свободи.

Для мене великим святим, зразком для життя є Климентій Шептицький. Це брат Митрополита Андрея. Він був адвокатом, бізнесменом, членом австрійського парламенту, депутатом. Довго не одружувався. Вважався в галицькому і польському суспільстві дуже бажаним женихом. Кажуть, що він мав найкращі мешти в Галичині. Це був аристократ. Син родини мільярдерів, на сьогоднішні мірки. І він звідтам пішов вниз. Лишив це все і став монахом студитом. Будучи ігуменом, він мив туалет за сільськими хлопцями. Наприкінці його заарештували. Загинув у Володимирській тюрмі, в камері-одиночці.

У 90-х роках єпископ Теодор Мартинюк знайшов жінку, яка в 40-х роках працювала в тій тюрмі і розносила якусь баланду. Вона засвідчила про Климентія Шептицького і його спокій. Як він у цій камері-одиночці, коли вона підходила, стояв і дивився крізь вікно, ну явно молився. У нього обличчя було погідне, постава мирна. Доживав він свого віку ізольованим від всього, втративши все. Але він був вільним у душі і в серці. Для нього кожний момент був кайросом.

Наша чаша може бути повна, де б ми не були, ким би ми не були і які би не трапилися обставини. Але це не може статися без Божої благодаті, на самоті. У Климентія Шептицького відбувалося це, бо його камера наповнювалася Божою присутністю. Всемогучістю, любов’ю, безмежністю. Оце особливий дар. Я його не маю. Але для мене це орієнтир для стремління.

Ви, Владико, маєте досвід, як мінімум, двох успішних довгобудів. Маю на увазі Українську греко-католицьку церкву і Український католицький університет. Що ви могли би порадити людям, які вигорають і стомлюються?

Наші розчарування пов’язані з очікуваннями. Для багатьох молодих людей очікування моделюються на підставі технологій. Технологія мені удоступлює щось вже — думаю, що життя таким і буде. От як «Нескафе». Порошок, окріп — і задоволення. Ну, мої дорогі, життя таким не є. Коли ми можемо цей факт прийняти, все трішки по-іншому виглядає.

Вигорання є внутрішнім феноменом. Ця проблема психічна і духовна. Вона стосується наявності чи відсутності великої чесноти, про яку мало говориться. Говориться про любов, дуже часто на поверхневому рівні. Говориться навіть про віру. Але менше говориться про надію. Людина, яка переживає кайрос, людина, яка може бути в тривалому проєкті, є людиною, яка має надію. Надія є відкрита. Закритість, захист, у якійсь мірі, є протилежними надії.

Я казав на Майдані в кінці 2013 року: «Так, тут ми маємо зірвати дах в моральний спосіб, але готуймося на довге паломництво». Це паломництво від страху до гідності. Це не є спринт, це не є стометрівка. Воно є марафоном на ціле життя.

Важливим є гумор. Посмійся із себе самого. Я думаю, що ми тому як країна полюбили Любомира Гузара, бо він в тому плавав. Очевидно, він переживав, мав відчуття великої відповідальності, щоб вести людей до кращого. Але він знав свої немочі. От він сміявся зі своїх габаритів, наприклад. Сміявся з плачевного стану людства. Тому що він мав надію. Надія була не на свої сили і не на сили одного чи другого реформатора. А надія була на Бога.

Український католицький університет, єпархія в Парижі. Ви вклали туди себе, свій досвід, свою енергію — і потім все це передали іншим людям. Як наважитися відпускати відповідальність, делегувати і не боятися масштабувати свої проєкти? 

Треба не поклонятися бузкові свого его. Треба розуміти, що я є смертний, що я вмру. Якщо діло має жити, треба вміти його передати і готувати цю передачу від першого дня.

Це є велика проблема у нашому суспільстві, що багато чого лідери замикають на собі. Ми маємо партії імені когось, а не імені ідеї. Ми маємо мільйон прекрасних проєктів. Уявіть всі ті реформаторські проєкти, які починалися в 90-х роках. Скільки тих організацій постало і де вони сьогодні є? Що трапилося після Революції Гідності? Важливо розуміти соборність, синодальність, гідність і творчість кожної людини. Кожна людина може зробити свій внесок. Одна з причин, чому вона не робить цього, тому що ти як керівник їм не даєш місця на цей внесок.

Я старався, щоб у ректораті УКУ практично всі рішення були консенсусними. Це є спільна справа. Вона живе довше, навіть як керівник відходить. Для мене найбільша радість, коли бачу, як хтось росте. Я не кажу, що я є ідеальний у цьому, що у мене немає амбіцій. Але досвід дає більше задоволення. Коли ти бачиш, що інші люди розквітають, що вони розвиваються, мужніють, стають зрілими. Університет є іншим, ніж він був, у багатьох вимірах. Він утричі більший. У Парижі тепер також є нові процеси, служить там Владика Гліб Лончина. Тяглість продовжується…

Нагадуємо, повна відеоверсія цієї розмови доступна учасникам і учасницям нашої Спільноти. Приєднуйтеся!

The Ukrainians Струк Анастасія

Схожі публікації

3931 10

Орися Біла: «Університет ХХІ століття — той, який розуміє свою додану вартість»

Завідувачка кафедри філософії УКУ — про філософію в університетах, проблему якісних наукових досліджень та філософсько-богословські факультети

01.01.2021 Тарас Прокопишин
15306 9

Олексій Молчановський: «Інноваційний університет — це не про високотехнологічність, а про швидку адаптивність до змін»

Розмова з керівником магістерської програми з комп’ютерних наук УКУ

25.02.2020 Оксана Левантович
2537 5

Ярослав Рущишин: «Університет має навчити молоду людину давати собі раду»

Про проблеми університетської освіти в Україні, яких фахівців чекає бізнес і чи може їх підготувати університет

18.07.2019 Оксана Левантович

Популярні публікації

55930 10

Pavlo Kuznetsov

How could a 16-year-old Ukrainian establish a start up at half a million dollars and begin to work at the communications "major league"
24.05.2017 Yaroslav Nazar
71002 11

Суспільство, яке здатне себе змінити

Про можливість змін в українському суспільстві
03.10.2016 Руслан Савчинський
53413 5

Піаніно для Ніколя

Як «нездатному до навчання» хлопчику вдається перемагати у міжнародних фортепіанних конкурсах
13.04.2017 Катерина Олексенко

Введіть слово, щоб почати