Від початку Революції Гідності українці живуть із відчуттям, що на їхніх очах твориться історія. Ба більше — дедалі частіше вони й самі відчувають, як стають її творцями. Водночас, за нашої участі чи без, твориться й новий глобальний світ. У 2020-му видається, що зміни, свідками яких стаємо, набувають карколомних масштабів.
Разом із Українським ПЕН-клубом ми осмислюємо ці зміни і шукаємо відповіді на питання, як кожному з нас, а також нам як спільноті зберегти себе, але й бути готовими до нового, як творити майбутнє, не гублячи уроків минулого. У межах Дискусійного ПЕН-клубу, що втілюється за підтримки Фонду сприяння демократії Посольства США в Україні, досвідчені журналісти говорять з інтелектуалами, письменниками, лідерами думок про питання засадничі, світоглядні.
Розмовою письменника Сергія Жадана з церковним та громадським діячем, архієпископом-емеритом, науковцем Ігорем Ісіченком продовжуємо цикл інтерв’ю «Україна на зламі епох».
Церква є комунікаційним механізмом, вона показує, як може збиратися громада. Це цікаво в теперішніх реаліях, бо ми начебто живемо в секуляризованому суспільстві, але присутність священника може багато важити, багато чого змінювати для людей.
Такий потенціал у Церкви, безперечно, є. Але, з іншого боку, Церква в державі, починаючи від Середньовіччя, перетворюється на частинку цієї держави. Особливо це абсурдно виглядало в совєтські часи. Церква існувала ― та для цього потрібно було піти на змову з владою.
Цей час позаду, Церкві треба знову ставати самостійним середовищем. Якщо почитати спогади навіть XIX століття, то священник знав усіх своїх парафіян, відвідував їх зі святою водою на Йордан, міг насварити, коли вони чогось не зробили.
Нині ж українська Церква входить в інший спосіб комунікації: розкидана по всіх континентах, вона має забезпечувати зв’язок між усіма і єдину стратегію розвитку. З пандемією додалося викликів. Очевидно, що йдеться про пошук інших форм спілкування, суспільних вимірів Церкви, не пов’язаних із рустикальною традицією минулого.
Раніше належати до Церкви було певним викликом. Зараз ситуація змінилася. Церкви у всіх країнах ― не тільки в нас ― чекають на зміну авторитарної моделі на духовне товаришування. Не всі до цього звикнуть. Частину людей абсолютно влаштовує Церква, виокремлена у своєрідне гетто, такий собі музей старовини, куди можна або прийти погратися у старовинні звичаї, або відчути сільську атмосферу минулого століття з дідухами й колядками. Але це не відповідає покликанню Церкви.
Владико, ви казали про те, що часто наша Церква, зокрема деякі конфесії, справді бачать свою роль передусім у менторстві. Часто і суспільство дає запит саме на таку функцію Церкви: щоб вона повчала, десь карала, а десь обмежувала. Але потім можна піти висповідатися ― й вважати справу вирішеною. Як Церква може функціонувати інакше, як може змінюватися?
Вважаю, таке нове розуміння має формуватися ще в семінаріях, академіях, куди приходять навчатись різні хлопці. Хтось із них може прийти з глухенького села, де ще існують давні звичаї. Та хай там як, вони не можуть не роззиратися навколо, не помічати довколишнього життя. Є ще одне застереження. Частина людей приходить до церкви з тим, щоб віддатись на волю священника, щоб він керував ними цілком. Ідеться про те, щоб знайти авторитет та перекласти на нього свою відповідальність.
Почуття відповідальності кожен із нас має в собі виховувати
Ми навіть обговорювали з парафіянами ідею круглого столу «Чому сучасна людина боїться відповідальності?». Чому воліємо перекласти відповідальність на мера, президента, прем’єр-міністра, в найкращому разі, на політичну партію, і уникаємо власної відповідальності за все? Ось це почуття відповідальності кожен із нас має в собі виховувати.
Екстенсивний розвиток Церкви, побудова й відкриття нових парафій, поширення мережі церков по Україні абсолютно не збігається з тими змінами, що відбулися в суспільстві після повалення Радянського Союзу. З комуністичної особистості людина мала вирости у самостійну. Бо хоч ми називаємо себе посттоталітарними, посткомуністичними, але хіба в нас мало людей, які все ще живуть за старими звичками?
Владико, чи сьогодні Церква, на ваш погляд, здатна достосуватись до нових реалій, реагувати на виклики?
Це не зовсім нові реалії. Не думаю, що ми маємо щось принципово відмінне від того, що було після завершення античної епохи. Колись так само влада хотіла використати Церкву, так само долучала до своїх проєктів, і Церква поводилась по-різному. І були випадки, очевидно, коли церковні діячі долучалися, скажімо, до кампанії іконоборництва. Сьогодні, звісно, важко уявити, що хтось таке чинив би.
Церква несе в собі прості здорові норми. Євангеліє незмінне. Гадаю, в Церкві маємо цінувати якраз ось цю стабільність у найкращому її розумінні, непохитність. Бо її істина протистоїть світові, у якому зараз панує фальш, яку сором’язливо називаємо постправдою Таку «постправду» можемо знайти навіть у Пилата, який запитує: «А що таке правда?» Тобто цьому явищу вже дві тисячі років. Тривала історія Церкви, її зброя ― мудрість Євангелія, мудрість отців ― допомагають їй вижити. Якось на початку 1990-х один священник у відчаї сказав мені: «Ось як не повірити, що Церква свята, коли ми чинимо стільки гріха? Стільки помилок робимо, а вона стоїть і розвивається».
Але є ще одне важливе для нас, східних українців, у Церкві: подолати смугу відчуження довкола неї. Ще з XVIII століття Церква в нас почала перетворюватися на офіційну зовнішню інституцію, і цей підхід зберігається донині. Люди ніби чекають, що хтось збудує церкву, що пришлють священника, забезпечать йому зарплату, а ми тоді подумаємо, ходити туди чи ні.
Сподобається нам чи ні.
Так, можливо, прийдемо на Великдень, на Йордан посвятимо воду, в ополонку стрибнемо десь біля церкви. І все. А це найлегше. Збудити ж у собі відчуття необхідності церкви, особистої відповідальності за неї ― дуже важливо, але складно. Знаю конфесії, в яких жодного храму в наших краях не збудовано на гроші парафіян, а тільки коштом олігархів. (Навіть наше місто Харків може бути в цьому прикладом). Це не просто розбещує ― людина зберігає дистанцію, статус «прихожанина».
Покійний патріарх Димитрій завжди поминав на Великій ході «парафіян і прихожан святого храму цього». «Парафіян і прихожан» ― звучить, ніби тавтологія, але семантичні відмінності усе ж дуже помітні. Парафіяни ― це ті, що належать до парафії, що працюють у ній, прибирають храм, постійно приходять молитися, дбають про парафію, підтримують її своїми коштами, організують парафіяльні заходи. А прихожани ― це ті, хто зайшли, помолилися, поставили свічку, може, дали пожертву й пішли собі геть, не залишаючи церкви у своєму серці. При цьому вони не розуміють, як багато втрачають.
Владико, ми зіткнулися з новими обставинами ― зокрема з карантинними обмеженнями, й мусимо давати собі раду. І філософи, і люди Церкви, і політики говорять про те, що часи міняються. Що змінюється світ, механіка комунікацій між людьми, змінюється сам простір. Чи це насправді так? Чи, можливо, це ілюзія, самі себе намагаємось переконати в тому, що так є?
За цих умов Церква якраз мусить шукати нові перспективи впровадження людей у систему міжособистісних стосунків. Тим паче, що зараз соціальні мережі й телефон дозволяють контактувати набагато активніше, ніж до цього. Але нині, коли входимо у дуже тривалий, на жаль, карантин, якому не видно ні кінця, ні краю, маємо шукати вихід і спосіб залучення людей до живого спілкування й порятунку їх від самотності, при цьому дотримуючись правил безпеки.
Власне, покликання Церкви ― долати, з одного боку, трагедію самотності, з іншого ― ілюзію самодостатності людини. Сучасна людина може жити сама у квартирі, себе утримувати, годувати, заробляти гроші, не виходячи з дому, і це створює ілюзію самодостатності. Це новий виклик, до якого, гадаю, ми не цілком готові. Крім того, ще один нинішній виклик ― змагання за пріоритет. Прагнення вийти в топ-моделі, здобути популярність, накопичити найбільшу кількість лайків або переглядів ― це те, що засмоктує різних людей, особливо наймолодших, підлітків. І як від цього рятувати, як позбавити оцього відчуття своєї меншовартості, периферійності ― це теж виклик Церкві.
Покликання Церкви ― долати, з одного боку, трагедію самотності, з іншого ― ілюзію самодостатності людини
І те, що вона, може й повинна постійно робити, ― це зазирати у власне єство. Йдеться про відкриття власної креативності. А що таке креативність? Це відображення в людині якостей Творця, про які пише Книга Буття: образ і подоба Божі. Бог створює людину, унікальну істоту, аби вона стала співтворцем світу з Ним. Кожен із нас, незалежно від своїх талантів, покликаний до цього. Але наскільки ми можемо реалізувати свій творчий потенціал, те, наскільки ми відповідаємо покликанню бути образом й подобою Божою, ― це залежить від нас. І роль Церкви у пробудженні наших ― ні, не амбіцій, а талантів, які є в кожного, ― надзвичайно велика. Це особливо важливо сьогодні. Ситуація порізненості людей під час карантину дає можливість індивідуального пошуку того, що людина може зараз зробити, щоб відчути себе творчим реалізованим членом суспільства.
Останніми роками, з 2014-го, мені випало познайомитися з багатьма священниками з різних конфесій, з різних українських Церков. Часто вони були й далі є капеланами чи волонтерами на фронті, і помітно було, що коли людина вміє говорити звичайною, простою, зрозумілою мовою, то вона викликає до себе великий інтерес.
Йдеться не так про релігійність чи церковність, як про канал довіри, можливо, наразі не надто дієвий. І я не знаю, чи тут ідеться ще про Церкву, чи загалом про міжлюдські стосунки, про потребу порозуміння, комунікації, що сьогодні в українському суспільстві страшенно затребувані.
Провести бар’єр між людськими стосунками й Церквою неможливо. Бо Церква повинна інтегруватися в суспільство, її місія ― єднати. Ми часто розуміємо це звужено ― мовляв, щоб церковна спільнота мала одну структуру і всі в неї влилися. Але йдеться зовсім про інше: про вміння поєднати у своїй сфері ціле людство. Без обов’язкового навернення, без прозелітизму, але коректно долаючи міжособистісні бар’єри. Для Церкви це поки що нерозв’язна проблема, нам наразі шкодить політизація міжцерковних стосунків, постійні суперечки про те, хто ж канонічніший… Тим часом реальне порізнення суспільства, що так трагічно простежується у всьому світі, від Сполучених Штатів і до периферії, свідчить про те, скільки викликів стоїть перед Церквою.
А Церква, як у час Майдану, може просто вийти, стати посередині між опонентами й не давати їм вбивати одне одного. І мова Церкви має бути зразком подолання агресії.
