Інна Мірошниченко: «Я мрію про Україну, в якій люди безумовно прийматимуть будь-яку інакшість»

«Інфлуенсер здорової людини». Так зазвичай я починаю розповідь, коли хочу розказати про Інну Мірошниченко комусь, хто її ще не знає. А вже потім кажу про те, що вона юристка і дружина відомого телеведучого — Тімура Мірошниченка. І що разом вони — батьки чотирьох дітей, двоє з яких — усиновлені, або, як каже сама Інна, народжені серцем. Улітку 2023 року Інна й Тімур усиновили майже дворічного хлопчика Марселя. А ще через рік — восьмирічну Ангеліну. Обоє дітей мали свої непрості історії і ще непростішу низку складних діагнозів, котрі майбутніх батьків усе ж не зупинили. Понад те, саме завдяки публічній артикуляції всього шляху всиновлення — від підготовки, пошуку дітей, їхньої появи в родині до непростої адаптації, втоми, долання численних викликів, але, попри все, абсолютної любові — подружжя Мірошниченків стало головними публічними амбасадорами усиновлення в Україні. А Інна Мірошниченко, юристка й  правозахисниця, увійшла до групи громадського моніторингу інституційних закладів. 2025 року Інна написала відверту книжку «Ми знайшли свого Марселя», котра одразу стала бестселером.

Ми зустрілися з Інною на терасі однієї зі столичних галерей. Вона прийшла без мейкапу і, що одразу впало у вічі, помітно втомлена. Кілька днів, як у мережі палало від укотре оприлюдненого нею випадку злочинного поводження з дітьми. Цього разу в Кременчуцькому будинку дитини. А отже, Іннин директ теж палав, і не лише від слів підтримки, а й від прокльонів, образ і погроз. Так щоразу, коли вона як правозахисниця виносить у публічний простір черговий кричущий кейс. 

§§§

[Це інтерв’ю створене завдяки підтримці Спільноти The Ukrainians — тисячам людей, які системно підтримують якісну незалежну журналістику. Приєднуйтеся!]

§§§

Ті кілька годин, які ми запланували для розмови, — результат тривалої синхронізації графіків жінок, у яких на двох шестеро дітей, робота і активна громадська діяльність. Особливо в контексті твоїх останніх дописів. Інно, як тобі загалом вдається менеджерити життя, враховуючи усі ці вихідні дані?  

Насправді я не можу дати якогось чіткого мануалу, бо все буває дуже по-різному. Мені іноді кажуть: «А зробіть якийсь марафон або книжку з тайм-менеджменту». Але в мене немає цього тайм-менеджменту чи якоїсь єдиної системи. Просто багато років я розвивала в собі інтуїцію і вміння чути себе. І якщо відчуваю, приміром, що мені треба побути наодинці з собою, то всім повідомляю, що в наступні вихідні їду кудись сама або з чоловіком. Чи коли бачиш, що дітям зараз дуже потрібна моя присутність, — а по них зазвичай це видно, бо вони стають вимогливіші, або коли якась конкретна дитина потребує більше уваги. Тоді я знаю, що треба відкласти все і побути тільки з нею.

Тобто немає якоїсь чіткої системи. Ця система називається — «вижити сьогодні» (сміється). Зазвичай я питаю себе: «Що нам треба, щоб день пройшов максимально добре і ми всі вижили?». О, ми вижили, чудово — наступний день. Особливо коли у нас з’явилася Ангеліна, ми живемо здебільшого одним днем. Бо адаптація була настільки важкою, що я кожного ранку думала, як мені дожити до вечора. Здавалося, що життя назавжди зіпсоване, ми ніколи не впораємося.

Тоді я собі говорила: «Просто доживи до вечора, а ранок принесе нових сил». І він дійсно їх приносив.

Відтоді ми навчилися не планувати. Хоча, звісно, плануємо якісь поїздки, відрядження, це теж допомагає триматися. 

Звісно, таке балансування виснажує, бо ти балансуєш не просто на якихось своїх потребах, а це вже і потреби твоїх дітей, чоловіка, твоя активна громадська робота, котра теж може впасти нізвідки на голову. Але, з іншого боку, мені подобаються всі сфери, в яких я балансую. Так, це забирає чимало життєвих сил, але й багато дає натомість. Навіть коли часом з’являється відчуття, що ми все програли, нічого не вийде, все одно потім приходить розуміння, що нехай сьогодні ти ніби крапля в морі, але колись це приведе до великих результатів. І це наснажує рухатися далі.  

Але, разом з тим,  у мене є одна корисна риса, успадкована від мого тата, — він ніколи не робить зараз того, що можна трошечки відкласти (сміється). І воно якось саме собою вирішується. Тому, повертаючись до питання, як воно все вдається, — чесно, не знаю, але поки що вдається. Мене взагалі не покидає відчуття, ніби я пливу, балансуючи на хвилі, і наразі пливеться, а потім, якщо хвиля накриє, будемо думати, як із цього вирулювати (сміється). 

Ти коли-небудь приміряла на себе образ багатодітної матері? Та маленька Інна, котра росла в Донецьку єдиною любленою дитиною, взагалі уявляла, що колись буде мамою чотирьох «янголят»? 

Не просто не уявляла — навіть коли я намагалася натягнути на себе цю роль, розуміла, що мені це не подобається, тому в бік дітей не дивилась. Вони здавалися мені чимось дуже далеким і асоціювалися чомусь із кінцем усього (сміється). Навіть коли вийшла заміж, все одно не могла собі тих дітей уявити. Хоча мій чоловік, а він такий у мене мрійник, одразу казав, що в нас буде багато дітей.  «Ха-ха», у відповідь тихенько думала я. Хоча це ж було всього лише вісім років тому.  

Але зараз мені прекрасно з чотирма моїми дітьми, особливо коли ми удвох з чоловіком, бо ми ж двоє вписувалися в цю авантюру.

Зрештою, діти з’являлися в нашому житті поступово, ми якось оцінювали свій внутрішній ресурс, чи вистачає його на кожну наступну дитину. Але коли Тімур не поруч, коли він працює, і я беру, приміром, кудись із собою маму, то бачу, що якраз вона свій ресурс на чотирьох онуків не оцінювала (сміється). Вона тривожиться, іноді навіть панікує. Їй важко зрозуміти поведінку Марселя чи Ангеліни, що це не погане виховання, а інакше влаштований мозок. І тоді доводиться пояснювати, що його чи її не треба виправляти, вони правильні. Просто не такі, якими ми, можливо, звикли бачити дітей в їхньому віці.  

У своїй книжці «Ми знайдемо свого Марселя» ти доволі відверто пишеш про різні аспекти материнства. Твій блог — це так само трансляція материнства  майже в режимі онлайн. Публічне материнство — це як? Які виклики воно накладає, з одного боку, але і яку місію ти в цьому вбачаєш? 

Насправді я розповідаю далеко не все і в книжці, і в блозі, а рівно те, з хейтом чого готова впоратися. Наприклад, ми виклали останнє відео, де є четверо наших дітей, я, Тімур і няня. Відео чотири секунди, де Марсель ридає, бо не хоче фотографуватись, а хоче кудись тікати з повітряною кулькою. І це було таке абсолютно звичайне відео про фотосесії багатодітних батьків. Ну бо покажіть мені хоч одну дитину, яка нормально фотографується на всіх зйомках. 

І от я публікую це «безневинне» відео. Спочатку, коли воно залетіло в мою лояльну аудиторію, там були нормальні коментарі, а потім, коли воно зайшло на незнайому аудиторію, мені раптом почали писати, що він хворий, що вам треба до лікаря, що треба було думати, кого ви усиновляєте, ви що не бачили, які там гени. Коли я це постила, то навіть не припускала, що його поведінка може здатися комусь «нездоровою». Припускала, що максимальний хейт буде в площині «нащо ви змушуєте дитину фотографуватися, неадекватні батьки», але що почнеться «діагностування» дитини, до цього була не готова.  

Тому публічне материнство, про яке ти питаєш, — це, з одного боку, непросто. Але, з іншого боку, в нього є своя