«Інфлуенсер здорової людини». Так зазвичай я починаю розповідь, коли хочу розказати про Інну Мірошниченко комусь, хто її ще не знає. А вже потім кажу про те, що вона юристка і дружина відомого телеведучого — Тімура Мірошниченка. І що разом вони — батьки чотирьох дітей, двоє з яких — усиновлені, або, як каже сама Інна, народжені серцем. Улітку 2023 року Інна й Тімур усиновили майже дворічного хлопчика Марселя. А ще через рік — восьмирічну Ангеліну. Обоє дітей мали свої непрості історії і ще непростішу низку складних діагнозів, котрі майбутніх батьків усе ж не зупинили. Понад те, саме завдяки публічній артикуляції всього шляху всиновлення — від підготовки, пошуку дітей, їхньої появи в родині до непростої адаптації, втоми, долання численних викликів, але, попри все, абсолютної любові — подружжя Мірошниченків стало головними публічними амбасадорами усиновлення в Україні. А Інна Мірошниченко, юристка й правозахисниця, увійшла до групи громадського моніторингу інституційних закладів. 2025 року Інна написала відверту книжку «Ми знайшли свого Марселя», котра одразу стала бестселером.
Ми зустрілися з Інною на терасі однієї зі столичних галерей. Вона прийшла без мейкапу і, що одразу впало у вічі, помітно втомлена. Кілька днів, як у мережі палало від укотре оприлюдненого нею випадку злочинного поводження з дітьми. Цього разу в Кременчуцькому будинку дитини. А отже, Іннин директ теж палав, і не лише від слів підтримки, а й від прокльонів, образ і погроз. Так щоразу, коли вона як правозахисниця виносить у публічний простір черговий кричущий кейс.
§§§
[Це інтерв’ю створене завдяки підтримці Спільноти The Ukrainians — тисячам людей, які системно підтримують якісну незалежну журналістику. Приєднуйтеся!]
§§§
Ті кілька годин, які ми запланували для розмови, — результат тривалої синхронізації графіків жінок, у яких на двох шестеро дітей, робота і активна громадська діяльність. Особливо в контексті твоїх останніх дописів. Інно, як тобі загалом вдається менеджерити життя, враховуючи усі ці вихідні дані?
Насправді я не можу дати якогось чіткого мануалу, бо все буває дуже по-різному. Мені іноді кажуть: «А зробіть якийсь марафон або книжку з тайм-менеджменту». Але в мене немає цього тайм-менеджменту чи якоїсь єдиної системи. Просто багато років я розвивала в собі інтуїцію і вміння чути себе. І якщо відчуваю, приміром, що мені треба побути наодинці з собою, то всім повідомляю, що в наступні вихідні їду кудись сама або з чоловіком. Чи коли бачиш, що дітям зараз дуже потрібна моя присутність, — а по них зазвичай це видно, бо вони стають вимогливіші, або коли якась конкретна дитина потребує більше уваги. Тоді я знаю, що треба відкласти все і побути тільки з нею.
Тобто немає якоїсь чіткої системи. Ця система називається — «вижити сьогодні» (сміється). Зазвичай я питаю себе: «Що нам треба, щоб день пройшов максимально добре і ми всі вижили?». О, ми вижили, чудово — наступний день. Особливо коли у нас з’явилася Ангеліна, ми живемо здебільшого одним днем. Бо адаптація була настільки важкою, що я кожного ранку думала, як мені дожити до вечора. Здавалося, що життя назавжди зіпсоване, ми ніколи не впораємося.
Тоді я собі говорила: «Просто доживи до вечора, а ранок принесе нових сил». І він дійсно їх приносив.
Відтоді ми навчилися не планувати. Хоча, звісно, плануємо якісь поїздки, відрядження, це теж допомагає триматися.
Звісно, таке балансування виснажує, бо ти балансуєш не просто на якихось своїх потребах, а це вже і потреби твоїх дітей, чоловіка, твоя активна громадська робота, котра теж може впасти нізвідки на голову. Але, з іншого боку, мені подобаються всі сфери, в яких я балансую. Так, це забирає чимало життєвих сил, але й багато дає натомість. Навіть коли часом з’являється відчуття, що ми все програли, нічого не вийде, все одно потім приходить розуміння, що нехай сьогодні ти ніби крапля в морі, але колись це приведе до великих результатів. І це наснажує рухатися далі.
Але, разом з тим, у мене є одна корисна риса, успадкована від мого тата, — він ніколи не робить зараз того, що можна трошечки відкласти (сміється). І воно якось саме собою вирішується. Тому, повертаючись до питання, як воно все вдається, — чесно, не знаю, але поки що вдається. Мене взагалі не покидає відчуття, ніби я пливу, балансуючи на хвилі, і наразі пливеться, а потім, якщо хвиля накриє, будемо думати, як із цього вирулювати (сміється).
Ти коли-небудь приміряла на себе образ багатодітної матері? Та маленька Інна, котра росла в Донецьку єдиною любленою дитиною, взагалі уявляла, що колись буде мамою чотирьох «янголят»?
Не просто не уявляла — навіть коли я намагалася натягнути на себе цю роль, розуміла, що мені це не подобається, тому в бік дітей не дивилась. Вони здавалися мені чимось дуже далеким і асоціювалися чомусь із кінцем усього (сміється). Навіть коли вийшла заміж, все одно не могла собі тих дітей уявити. Хоча мій чоловік, а він такий у мене мрійник, одразу казав, що в нас буде багато дітей. «Ха-ха», у відповідь тихенько думала я. Хоча це ж було всього лише вісім років тому.
Але зараз мені прекрасно з чотирма моїми дітьми, особливо коли ми удвох з чоловіком, бо ми ж двоє вписувалися в цю авантюру.
Зрештою, діти з’являлися в нашому житті поступово, ми якось оцінювали свій внутрішній ресурс, чи вистачає його на кожну наступну дитину. Але коли Тімур не поруч, коли він працює, і я беру, приміром, кудись із собою маму, то бачу, що якраз вона свій ресурс на чотирьох онуків не оцінювала (сміється). Вона тривожиться, іноді навіть панікує. Їй важко зрозуміти поведінку Марселя чи Ангеліни, що це не погане виховання, а інакше влаштований мозок. І тоді доводиться пояснювати, що його чи її не треба виправляти, вони правильні. Просто не такі, якими ми, можливо, звикли бачити дітей в їхньому віці.
У своїй книжці «Ми знайдемо свого Марселя» ти доволі відверто пишеш про різні аспекти материнства. Твій блог — це так само трансляція материнства майже в режимі онлайн. Публічне материнство — це як? Які виклики воно накладає, з одного боку, але і яку місію ти в цьому вбачаєш?
Насправді я розповідаю далеко не все і в книжці, і в блозі, а рівно те, з хейтом чого готова впоратися. Наприклад, ми виклали останнє відео, де є четверо наших дітей, я, Тімур і няня. Відео чотири секунди, де Марсель ридає, бо не хоче фотографуватись, а хоче кудись тікати з повітряною кулькою. І це було таке абсолютно звичайне відео про фотосесії багатодітних батьків. Ну бо покажіть мені хоч одну дитину, яка нормально фотографується на всіх зйомках.
І от я публікую це «безневинне» відео. Спочатку, коли воно залетіло в мою лояльну аудиторію, там були нормальні коментарі, а потім, коли воно зайшло на незнайому аудиторію, мені раптом почали писати, що він хворий, що вам треба до лікаря, що треба було думати, кого ви усиновляєте, ви що не бачили, які там гени. Коли я це постила, то навіть не припускала, що його поведінка може здатися комусь «нездоровою». Припускала, що максимальний хейт буде в площині «нащо ви змушуєте дитину фотографуватися, неадекватні батьки», але що почнеться «діагностування» дитини, до цього була не готова.
Тому публічне материнство, про яке ти питаєш, — це, з одного боку, непросто. Але, з іншого боку, в нього є своя місія. Бо коли я вперше стикнулася з проблемами материнства, мені було дуже самотньо, ніхто мене не розумів. Чоловік щиро хотів, але не міг зрозуміти, бо він чоловік, у нього не було цих гормонів, якихось тривог, які тягнуться з дитинства чи ще звідкись. Близьке оточення теж не розуміло, бо в мене не було нікого з дітьми навколо. Батьки теж розповідали, що материнство — це зовсім не так, як я думаю. І тоді я вперше наважилася сказати про якісь труднощі материнства публічно. А потім несподівано, як зомбі з тіні, повиходили інші мами: «А мені теж так важко, а мені ще гірше». І я така: «Ого, то я не одна з цими труднощами!». З того моменту вирішила не мовчати. Так, звісно, це не перетворилося в те, що я постійно нию, як мені погано, бо теж має бути здоровий глузд. Якщо постійно казати, що тобі погано, це нікому не допоможе, всі будуть думати, що їй погано, мені погано і всі ми разом помремо (сміється).
Тому я розповідаю далеко не все. Наприклад, намагаюся м’яко показати, що усиновлення — це не так легко, як ти думаєш, але й не так, що ми всі маємо вийти у вікно.
Для мене важливо, щоб люди, з одного боку, відчули емпатію до усиновлення, але, з іншого, — усвідомили рівень відповідальності й не побігли усиновлювати, якщо не готові.
І це теж про постійне балансування й промацування аудиторії. Тому інстаграм я веду винятково сама, в мене нема ніякого менеджера, нікого, хто читає мої приватні повідомлення чи пише за мене тексти. Мені дуже важливо відчувати, що аудиторія думає, що їй відгукується. І коли, наприклад, у моєму блозі було багато негативу про дитячі будинки, я відчула, як люди цю хвилю підхопили, а потім у них почалася паніка, що кінця-краю цьому не видно. І я відчула, що їм треба дати позитиву, й розповіла про виховательку Марту Володимирівну, котра теж працює в закладі, але вкладає у дітей всю душу, що не вся система гнила, в ній трапляються хороші люди. А це означає, що не все втрачено.
Як би ти сьогодні описала ДНК свого блогу і свого публічного проявлення?
Це точно простір для мами, якій складно. Бо тій, кому легко, у мене немає що читати (сміється). Це простір, де жінки знаходять опору. І не лише мами-усиновлювачки, бо в нашій країні не так багато усиновлювачів і прийомних родин. Це різні мами, які стикнулися з тим, що материнство не таке, як вони собі уявляли. Не таке з різних причин. І їм потрібно, щоби хтось сказав: «Дивись, тобі зараз важко, мені теж важко, але я якось стягую, і ти теж якось стягнеш, давай разом будемо це стягувати».
Цікаво, що на презентаціях книжки я мала змогу побачити наживо оцю свою найлояльнішу аудиторію. І це були переважно мами, які підходили й казали: «А в мене син з аутизмом», «А в мене дитина з інвалідністю». І я розумію, що це мами, які щодня долають дуже сильні особисті перешкоди. Це не лише прийняти дитину, якою вона є, а й навчитися бачити світ, яким його бачить твоя дитина. А це як вивчити китайську, коли ти носій української, повірте мені (сміється). І от вони приходять до мене, щоби самою своєю присутністю сказати: «Мені важко, і я знаю, що ви знаєте, як мені важко, а отже, мені стало від цього легше». Приблизно такий діалог між нами щоразу відбувається.
Звісно, буває і багато деструктиву, коли занадто «залазять» на мою територію, і тоді я відчуваю, що зараз маю закритися. Приміром, після історії з Кременчуком (оприлюдненням порушень у Кременчуцькому будинку дитини. — Ред.) я зникла із соцмереж, бо не хотіла взагалі підходити до телефону, не хотіла бачити, що про мене пишуть, бо все це влізло в мій особистий простір. Відчула, що маю подбати про себе, відновитися, бути там і з тими, хто мене наповнює: близькі, чоловік, діти, прогулянки, сонце, кава, зустрічі з приємними людьми. Ось цим наповнитися і потім із новими силами повернутися.
Як ви з чоловіком загалом знаходите цей баланс приватності?
Тільки керуючись внутрішніми відчуттями. Люди часто кажуть, що щастя любить тишу. Я з цим не завжди погоджуюсь, але вважаю, що у твого щастя точно має бути те, що ви з чоловіком і з дітьми маєте залишити тільки для себе. З різних причин. Бо відчуваємо настрій суспільства, що воно зараз не буде готове до цього. Бо не на часі ділитися своєю радістю. А буває, відчуваєш, що ця радість допоможе комусь, особливо якщо це стосується, наприклад, дітей. Коли зараз усім навколо погано, і якщо ти скажеш: «Дивіться, що змогла моя дитина!». Я бачу, що це дає людям якийсь промінь надії. Мовляв, якщо Марселю вдалось опанувати нові слова, то ми точно переможемо Росію (сміється). Розумію, що таке собі порівняння, але ж про надію. Бо іноді людині дуже важливо просто вчепитися за якесь диво, а наш Марсель якраз показує динаміку, засновану здебільшого на диві, а не на роботі. І коли люди дивляться на таке диво, можливо, воно й не стосується всього, що ми проживаємо, але це дає відчуття, що будь-яке диво можливе.
Або, наприклад, я поїхала на Балі рік тому. У мене ніколи такого не було, щоб жодної реакції від аудиторії за день, що б я не запостила, навіть якщо просто прокинулася в ліжку, — завжди будуть реагувати й коментувати. А тут поїхала на Балі, а мої підписники — тиша. Підозрюю, вони просто були достатньо чемні, щоб не казати: «Інно, а ти не офігіла? У нас тут сіра зима, і ми не збираємося дивитися, як ти там на своєму Балі» (сміється). Але я відчула, що їм зараз це не ок, і припинила. Так, я все одно відпочивала і набиралася сил, бо в той момент мені це було дуже потрібно, але не показувала цього, бо це не було потрібно моїй аудиторії. А через рік я вирушила в Непал і помітила, що це вже сприймалося краще, бо там для моїх читачів було щось цікаве, а не просто Балі, пляж, ресторан. Непал — це був для них якийсь світ навиворіт, який їх відволікає від буденності, відкриває щось новеньке, що розширює їхнє світосприйняття, а Балі нічого не розширювало і навпаки бісило (сміється).
Тому, транслюючи життя, ми завжди опираємося лише на внутрішні відчуття. Буває, хочу щось розповісти, але це, приміром, може зачепити мого чоловіка, то я з ним раджуся, чи хоче він про це зараз говорити. В нас це переважно про якийсь час тільки для двох. Бо для багатьох сімей це зараз розкіш. І я розумію, що людям може бути боляче зараз дивитися, тому ми вкрай рідко показуємо таке, бо я розумію, що воно нікого не зігріє, але може комусь зачепити ось ці незагоєні рани. Зараз як ніколи ми маємо відчувати настрої і бути чутливими до різних досвідів.
Твоя книжка, на відміну від блогу, це все одно вже інший вимір відвертості, таке емоційне «оголення» як мами, як дружини, як доньки. Чи складно було на нього наважитися? Про який аспект життя писалося найважче? І як ти для себе зрештою вирішуєш оцю етичну дилему: чи я розповідаю про себе, чи, можливо, заходжу на приватну територію інших, хай і рідних мені людей, котрі є частиною моєї історії?
Ой, це досі лишається дуже складним питанням для мене. Не знаю, скільки разів я редагувала рукопис. Загалом було дві теми, на які важко писалося. Перша — це стосунки з батьками, бо батьки — це люди, котрі постійно є в моєму житті і ніколи від мене не чули, що щось у дитинстві мені було не так. Оскільки я проживала це самостійно. А друга тема — це діти і їхня приватна історія. Але почну з батьків.
Спочатку я, звісно ж, сіла і написала все як є, все, про що мовчала свої на той момент тридцять шість років. Для мене цей процес письма став дуже терапевтичним. Потім це почитала редакторка і нічого не редагувала. А потім я сама перечитала, і така: «Еее, стоп, чекайте, це ще не фінальна версія». І почала все видаляти (сміється). Ми на той час були з батьками і дітьми за містом, я їздила на семінар Аспен, батьки були з дітьми. І одного вечора я прийшла в номер, сиджу, читаю рукопис, і мені стало так соромно… Бо приїхала на семінар, мої батьки з моїми дітьми, а я тут понаписувала, як ними незадоволена. І почала все видаляти. Видалила, сиджу і розумію, що це нечесно стосовно себе. Бо ідеєю книжки було дати відповідь на питання, яке мені постійно ставлять: чому ви прийшли в усиновлення. А я не знаю, як відповісти на це питання, викинувши шістнадцять років мого життя і становлення. Одне слово, я довго вагалася, видаляла, повертала, знову видаляла і знову повертала, радилася з редакторкою — і врешті лишила все як є, але це було дуже хвилююче.
Моя мама досі не читала книжки. Тато прочитав, але тато загалом у житті легше до всього ставиться.
А з мамою в нас потім був діалог, коли після презентації ми їхали машиною додому. І вона ніби й не сказала мені: «Так, якого дідька ти оце все вивалила в книжці?». Та все ж натякнула, що є речі, які б вона не хотіла оприлюднювати, щоб люди знали це про неї, про її стосунки. І ця дорога додому наче була й недовга, але мені вона здавалася безкінечною. Я спробувала пояснити мамі, що бути чесною — це велике багатство, і чесно розказати, що твоя історія дала тобі сили стати такою людиною, як ти є зараз, робити те, що ти робиш, — це дати іншим надію, що в кінці будь-якого тунелю є світло і будь-який негативний досвід можна перетворити на мудрість і робити щось корисне в цьому житті. Я не знаю, чи мама зрозуміла, чи вона просто достатньо тактовна, але книжки вона досі не читала.
А другий момент, у якому мені було дуже важко бути відвертою, — це діти. І вони, звісно, можуть вирости й запитати: «Якого дідька ти на всю країну розповідала такі інтимні подробиці нашого життя?». Бо це справді оголення історії моїх дітей, їхніх біологічних батьків, їхніх соціальних історій. Але я ставила в той момент на ваги, з одного боку, ті позитивні й дуже вагомі наслідки, які несе моя книга, бо наша історія дозволила багатьом людям розкрити свої серця і прийняти дітей у родини, але, з іншого боку, на цих вагах завжди приватність моїх дітей. Пам’ятаю, як сказала собі, що колись просто покажу Марселю його фото з дитбудинку, а потім скажу, що завдяки його історії дуже багато дітей з дитбудинків більше не мають таких очей, і він ніколи не впізнає їх на вулиці за таким поглядом, бо вони з мамами і татами, вони щасливі. Так, це дуже великий жертовний крок, який, сподіваюся, мої діти зрозуміють, але вони, безумовно, мають право на якомусь етапі свого розвитку сказати, що вони цього не хотіли, що я порушила їхні кордони. Але, попри все, вірю, що вони зрозуміють наше рішення.
Що натомість я можу дати їм зараз, щоб якось компенсувати це оголення їхніх історій? Можу дати свою силу. Тобто коли вони будуть зустрічати негатив, булінг, критику, я завжди буду поруч із ними, щоб захистити, щоб сказати: «Ти не такий, як усі, бо ти унікальний». Я хочу глибоко вселити в них віру, що їхні діагнози — це не щось, що робить їх неправильними, але це щось, що робить їх особливими, і нехай інші люди шукають до них ключик так само, як зараз його шукаю я.
Загалом я мрію про Україну, в якій люди безумовно прийматимуть будь-яку інакшість. Ми дуже довго були заручниками оцих норм, коли хтось має в них вписатися, починаючи від того, скільки важити, якою має бути твоя талія, як одягатися, і закінчуючи тим, яким має бути рівень твого розвитку. Але світ настільки багатогранний, а людей, які відрізняються одне від одного, з кожним днем з’являється дедалі більше, тож ми просто не можемо прагнути звести всіх до цієї «норми». Ми маємо усвідомити, що є діти, котрі бачать світ інакше, і зрозуміти їх. Я хочу жити і ростити своїх дітей у такій країні.
Приміром, учора ми були в гостях у наших друзів, у яких двоє дітей з’явилися на світ завдяки сурогатному материнству. Моя Ангеліна запитала, чи вони народилися з животика. Я відповіла, що з животика, але з животика іншої мами. І вона така: «Та що ж це таке, скільки ще тих способів появи дітей» (сміється). Тобто усі мої четверо дітей живуть у світі, де діти можуть народитися біологічно, можуть завдяки сурогатному материнству, а можуть прийти в сім’ю із закладу. Для них усі ці способи є різновидами норми. Так само для них немає чогось «ненормального» у різних проявах чи особливостях дітей. Наприклад, вони не розуміють, а що не так з дітками із синдромом Дауна. Мої діти не виокремлять їх. Бо для них є діти пухкенькі, а є худенькі, є світленькі, є темненькі, є високі, є низькі, а є такі, котрі мають певні інакші риси обличчя. Вони не думають, що це щось не таке. І мені би дуже хотілося, щоби всі діти так думали. Щоби за двадцять років вони виросли і стали тим суспільством, у якому буде місце будь-якому різноманіттю і досвідам.
Допоки книжка пишеться, редагується, друкується, все одно лишається відчуття, що твого життя торкається тільки невелике коло людей. Але настає день, коли надруковані примірники починають отримувати тисячі незнайомих людей і заходити, читаючи, на ось цю настільки відкриту приватну територію. Ти пам’ятаєш свої відчуття цього дня?
Для мене це було — як вийти голою на площу, адже люди дуже різні. Бо ти ж ніби знаєш своє тіло і приймаєш його, але не знаєш, як відреагують на нього інші. Їм може в цілому не сподобатися, що ти вийшов голим, може не сподобатися твоє тіло, якась його конкретна частина, твій запах, твій колір, і ти до цього ніколи не будеш готовий. Бо не знаєш, як саме вони виявлять своє невдоволення: просто пройдуть повз — за це вже дякую, чи почнуть виливати на тебе щось, із чим ти не знатимеш, як працювати.
Одна річ — щось розповісти в інстаграмі, де ти можеш будь-коли видалити пост чи взагалі закрити сторінку, окреслити свою приватність, зрештою сказати: «Все, я більше не хочу ваших думок!»
А інша річ — книжка, котра вийшла друком, поїхала до книгарень, і ти більше її ніяк не контролюєш. Це було страшно. Тоді я сіла й поговорила із собою приблизно так: «Це твоє життя, ти не маєш його соромитися, і якщо хоча б одна людина знайде в ньому якусь відповідь для себе, я буду щаслива».
Спершу пішли позитивні відгуки від моєї лояльної аудиторії, вони писали теплі слова. Тоді я нарешті розслабилася. Зрештою, найгірше, що могло статися, це якби книжка взагалі не зайшла, не розлетілась, але чи змінилось би щось у моєму житті, чи стала б я від цього іншою? Але далі для мене було шоком, коли книжку брали в руки люди, які ніколи про мене не чули. Пам’ятаю, на одному з книжкових ярмарків, де я проводила автограф-сесію, до мене переважно підходили дівчата або вже з купленими книжками, або купували на місці й підписували. А потім підійшла дівчинка, яка довго крутила книжку і врешті купила. І я, звісно ж, їй широко усміхаюся, переконана, що зараз вона підійде підписувати, а дівчина дивиться на мене підозріло, як на притрушену (сміється). І тут до мене доходить, що вона взагалі мене не знає. Тобто людина просто вирішила рандомно купити мою книжку. І коли потім писали коментарі такі люди, це було дуже круте відчуття. Якось я робила пост із відгуками про книжку і не спала до ранку, боялася побачити щось, із чим потім не зможу заснути. Ну бо ти ж не можеш вступити з усіма в діалог, щоб пояснити свою позицію, мовляв, дивіться, я просто так жила (сміється). Одне слово, це оголення з книгою далося мені справді важко.
Ти дуже чесно, іноді навіть гостро говориш про різні досвіди вашої сім’ї. Про один із них не можу не запитати, оскільки ваша родина є для мене рольовою моделлю в цьому питанні. У 2022 році ви повністю перейшли на українську мову, і ти наголошувала, що це найкраще, що батьки в Україні можуть зробити для своїх маленьких дітей. Чи складно було ухвалити це рішення? І як відбувався цей перехід саме з дітьми? Чому це було для вас важливо?
Коли відбувається якась стресова подія, як-от війна, ти насамперед чіпляєшся за щось звичне, щось стабільне у твоєму житті, щоб якось вижити. Тоді, у 2022 році, російська мова для мене була цим звичним і стабільним. І коли мені починали вкрай грубо писати про мову, бо їм боліло, як мені болить зараз, я їх не розуміла, а декого навіть блокувала. До речі, моєму чоловікові й досі пишуть: «Ваша дружина мене заблокувала, скажіть їй, хай розблокує» (сміється). І мені знадобився час, щоби все це прийняти. Бо коли тебе тицяють носом, що ти неправий, ти починаєш автоматично захищатися, мовляв, що значить — не правий, мама мене цією мовою виховувала, колискові співала і так далі — оце все, яке тепер говорять як аргумент мені. І лише потім до тебе поступово починає доходити, а що взагалі відбувалося в останні століття з нами, українцями, з нашою мовою, як ти і твої батьки, твоя бабуся, твоя прабабуся потерпіли від цього зросійщення. В якийсь момент ти починаєш усе це аналізувати, згадувати, як у тобі виховували ставлення до всього українського в Донецьку. Мені зараз, буває, теж пишуть: от, ми теж росли в Донецьку, у нас було в школі по-іншому. Я, звісно, рада, що у вас було по-іншому, але ви коли в школу ходили, певно, за Ющенка? Бо я ходила в часи, коли так не було, і мій досвід, на жаль, був таким, і Донецьк був таким, і Україна зовсім інша.
Насправді, коли усвідомлюєш, що ти був глибоко неправий, але з піною біля рота обстоював свою правоту, бо не хотів здаватися, — в цей момент стає дуже боляче.
Ми на той момент були з дітьми в Німеччині, а чоловік у Києві. І тоді я сказала Тімуру: «Я не хочу, щоб наші діти повторювали нашу долю, я хочу, щоб вони виросли українцями. Що ми можемо для цього зробити? Ми можемо дати їм українську мову як базу».
Звісно, ми не сідали з ними й не говорили якось спеціально, бо Мії було три роки, Маркові — два. Але ми просто почали говорити українською між собою і всю комунікацію з усіма людьми навколо теж почали вести лише українською. Спочатку у мене було враження, що в мене відняло мову. Хоча в Тімура був досвід роботи українською на телебаченні, соціальні мережі теж вів українською, хоча в побуті (він про це не любить говорити) і Тімур, і його батьки, як і мої, були російськомовними. Нашим батькам досі важко, але вони дуже стараються. Мені було надзвичайно складно на початку, коли тобі щось говорять, а ти поки думку в голові сформулюєш українською, вже втрачена актуальність, а тому просто мовчиш. Але найбільше протестувала Мія, вона кричала: «Нормально говори!». Я відповідала, що говорю нормально, а вона: «Нормально! Как раньше!». І я казала, що як раніше не буде, тепер ми будемо розмовляти так. А коли ми вже повернулися до Києва, діти почали ходити в садочок, ми почали їм пояснювати, що хочемо відмежуватися від усього російського. Бо Мія першою почала ставити питання, мовляв, чому ця мама говорить з дитиною російською, вона ж зараз тікає з нею від російської ракети. І я така: «Вау! Дуже слушне зауваження!».
Маркусику було легше, бо українська, власне, — перша мова, якою він заговорив. До того він казав лише окремі слова: мама, папа, хлеб, а потім раптом папа став татом — дивно, але добре.
Мії було важко, вона чинила спротив, але потім, раз у раз, я помічала, як вона грається з ляльками і її ляльки в цій рольовій грі вже говорять між собою українською, хоча вона з ними й далі російською. А одного дня Мія просто почала говорити тільки українською. Окрім того, вона росла, росла її свідомість, вона усвідомлювала, чому йде війна, що таке Росія, російські ракети. Іноді питала, чому в садочку діти досі говорять російською, а чому досі говорять дорослі, я ж у три роки вивчила українську мову, чому вони не можуть. І це справді було дуже слушне зауваження від Мії, якого ми її не вчили спеціально.
Для мене ж найбільшим викликом було повернутися в Україну з Німеччини і зрозуміти, що навіть якщо в месенджерах люди спілкуються з тобою українською, в побуті вони й далі використовують російську. Пам’ятаю, як, повернувшись, ми вперше прийшли на якусь тусовку до знайомих, це було таке щастя, бо ми взагалі не знали, чи виживемо, чи коли-небудь побачимося. І от ми зібралися, й виявилося, що тільки я і мій чоловік говоримо українською, решта — ні. Був такий момент, коли всі розмовляють, жартують, а ти навіть пожартувати не можеш, бо поки перекладеш у голові той жарт, стає вже пізно.
Так я весь вечір промовчала, а потім вийшла, сіла в машину й розплакалась. Було дуже важко психологічно, що не можу з ними комунікувати на тому ж рівні, на якому вони зараз комунікують, через мій мовний бар’єр. І от я сиджу в машині, плачу й кажу Тімурові: «Мені важко. Я думала, що всім буде однаково важко, а важко тільки мені, бо вони і далі говорять російською». Але Тімур сказав, що ми не можемо здатися заради них, що ми маємо бути прикладом і якщо ми зараз відкотимося назад, ніхто ніколи тут не перейде на українську мову. І ми стали тими людьми, які, попри все, продовжили.
Так, ми досі не бачимо навіть серед нашого кола тих результатів, яких сподівалися, і мені дуже це болить. Мені важко прийняти, чому люди не розуміють. Й коли починаються всі ці розмови, що війна почалася не через мову. Окей, може, й не через мову, тобто не тільки через мову, але все, абсолютно все — і мова також — має свій причинно-наслідковий зв’язок. Дуже хочеться, щоб люди демонстрували спротив Росії, не бажаючи мати з нею нічого спільного, і мови теж.
Бо ми ж самі відчуваємо оце безсилля і відчай, коли світ бачить, що в нас війна, гинуть люди, ніби й глибоко занепокоєні, але, тим не менше, росіяни в усьому світі й далі комфортно почуваються. Понад те, спокійно несуть свою культуру, свої цінності. Куди не приїдеш, є їхній russian салат, russian водка, russian балет, russian Достоєвський і Толстой. І світ настільки до цього звик, що йому дуже важко це кенселити. Люди не готові щось змінювати, від чогось відмовлятися тільки тому, що десь страждають українці. Нам же це болить, правда? Але чому ми вимагаємо від умовних європейців, якщо самі не готові відмовитися від салату олів’є, від російської музики, літератури і, головне, — від мови? Мені дуже важко, коли десь за кордоном українці на екскурсіях беруть російськомовний буклет, щоб у музеї почитати інформацію. Та гугл-перекладач візьми і переклади українською! Ти ж сам створюєш в умовного італійця в Колізеї уявлення, що ця мова популярна. Він же не знає, що ти українка, яка говорить російською. Він думає, що ти росіянка, яка привезла гроші в його бюджет. От від цього мені стає дуже сумно.
Чи говорите ви з дітьми про війну і ті події, які ми проживаємо? Бо батьки діляться на два табори: одні ізолюють дітей од війни, інші — навпаки вважають, що проговорення подій як вони є формує у дітях дуже важливі підвалини у розрізі ідентичності. Що з цього обрали ви?
Спочатку мені дуже хотілося вберегти їх від розмов про війну. Але потім я зрозуміла, що обман навіть із найкращою метою — це про брак довіри. І ти маєш не уникати проговорення, а шукати такі форми подачі інформації, які будуть зрозумілі дитині і не травмуватимуть її. Бо брехати кілька місяців — окей, але кілька років — уже не дуже. Звісно, мені дуже боляче дивитися, як вони бояться тривог, як болісно на них реагують, як одразу біжать додому, бо це для них єдине безпечне місце. Мені сумно, що вони мають це проживати, сумно, що я не забезпечила інших умов, але по-іншому не можна було. Але принаймні я чесна з ними.
Для мене дуже важливо, щоб за тридцять років, коли вони приїдуть в умовну Іспанію, сядуть у барі, а поряд з ними сидітиме якийсь москаль, у них не було нічого з ним спільного, передусім не було спільної мови. Щоби в них не виникло думки з ним дружити і забути, що тридцять років тому вони ховалися у підвалах. Інакше ми підемо на нове замкнене коло. Я хочу, щоб російська мова була для них як китайська, максимально чужа і незрозуміла. І саме тому мені так болить, коли мої діти, які чудово володіють українською, все одно чують мову ворога у своїй же країні. Наші діти не дивляться російський контент. Понад те, вони уважно стежать, щоб ніхто інший поруч теж не дивився, і як тільки чують, то одразу кричать: «О ні, ти спонсоруєш російську ракету!». Вони знають, як це працює. Знають: якщо ти подивився російський мультик, який до цього любив, то податки з російського мультика підуть у російський бюджет, а з цього бюджету спонсоруватимуться російські заводи, які робитимуть російські ракети. І цей зв’язок у їхній голові є тільки тому, що ми чесно з ними про все говоримо.
Дякую вам із Тімуром за цю вашу тверду позицію. Є ще одна тема, яка свого часу, як і тема мови, відкрила для мене іншу Інну Мірошниченко. І, думаю, не лише для мене. Це — тема усиновлення. Але чи справді шлях усиновлення і народжені серцем Марсель і Ангеліна народили в тобі ось цю іншу Інну?
Так, бо я була зовсім іншою до усиновлення і появи цих дітей. Інколи, дивлячись на свої старі фото, я бачу зовсім інший вираз обличчя. Іноді мені стає смішно від того, що я вважала турботами і проблемами. І якщо зараз подивитися на весь наш шлях якось по-філософськи, то здається, що я просто знала, в яку точку мені треба прийти, і знала, що на шляху мені трапиться потрібний ресурс.
Чесно: коли ми вже всиновили Марселя, минув рік, була якась чергова його операція, ми з Тімуром чекали в коридорі, чомусь не було інтернету, і ми, щоб не хвилюватися, зайняли себе тим, що читали його медичну документацію. Пам’ятаю, як я щось зачитую звідти і кажу чоловікові: «Ти взагалі в курсі, на що ми вписувалися, це ж дуже страшні речі, які там написані?». А ми такі були ентузіасти: «О, є дитина, є ми, все, ми її забираємо». І Тімур у цей момент дивиться на мене й так дуже спокійно каже: «А хіба це щось би змінило в нашому житті? Чи ми б від нього відмовилися? Не відмовилися, а тільки більше б хвилювалися». І все, я більше нічого не запитувала. Не знаю, як буде далі з цими дітьми, чи прийде до нас іще одна дитина, але в мене є оце відчуття, що я там, де мала бути, і з тим рівнем викликів, з яким здатна впоратися.
Хоча так, мені буває важко, я й досі шукаю ключ до своїх дітей. І це не тільки про Ангеліну чи Марселя, з Мією і Маркусиком те саме.
Адже вони ростуть, я бачу якісь прогалини виховання, і це їм лише сім і п’ять, а що буде в п’ятнадцять.
Я дуже вдячна моєму чоловікові, що він завжди був за будь-який егегей і жодного разу не скаржився. Хоча є багато речей, до яких ми справді були не готові. Але я бачу, як кожна наша дитина ніби повністю закриває один розділ всередині нас і відкриває новий. Тобто ще півтора року тому, коли не було Ангеліни, а був тільки Марсель, я була зовсім інакшою. І щоразу, коли мені буває складно, а це щодня (сміється), я згадую про те, наскільки діти допомогли мені вивчити себе, а я ж могла ніколи в житті не пізнати таку свою глибину, яку вони в мені розкривають. І це дуже круто, бо якщо ми в житті не пізнали себе, то навіщо взагалі жили.
Як мама дитини з інвалідністю, хочу подякувати тобі за ще один наратив, який ви з Тімуром щодня сієте у суспільстві: діагноз не визначає право дитини на родину й любов. Ти говориш про це публічно, і Марсель, і Ангеліна мали непрості діагнози, проте вас це не зупинило. Чому?
Важко відповісти, бо, з одного боку, я всюди кажу, що люди мають готуватися, мають знати більше, тоді їм буде легше. Але конкретно в нашому випадку — знати більше не зробило б легше. Навпаки, я б малювала тисячу і один негативний сценарій, як ми не впораємося, як буде важко. Але, на мою суб’єктивну думку, взяти в родину дитину зі складними діагнозами набагато простіше, ніж ухвалити рішення народжувати або ні, знаючи, приміром, що у вас з чоловіком є якась генетична схильність і дитина може мати певні особливості, до яких ви не готові. Легше, бо ця дитина вже є, і там, де вона є, їй погано, а з вами буде набагато краще.
І коли ми дивилися на Марселя, то розуміли, що, можливо, він ніколи не зможе нормально ходити, говорити чи взаємодіяти. Але водночас ставили собі питання: «Ну і що буде? Він же зараз теж майже не ходить, не говорить і не взаємодіє, тому гірше не стане однозначно (сміється). А якщо буде краще, це вже буде велика перемога». А далі ти вкладаєш у дитину всю свою любов, бачиш динаміку, і тобі здається в цей момент, що ти практично відкрив новий Всесвіт. Бо Марсель дійсно показував фантастичну динаміку, з ним дуже легко було вірити в диво.
Тому, коли в моє життя прийшла Ангеліна, я зрозуміла, що вона з’явилася, щоб показати мені: прийняття — це не тільки про те, що любов дає точку для зростання. Іноді твоя любов може нічого не давати, жодної динаміки, або й навіть піде регрес. І ти маєш навчитися любити і приймати дитину просто тому, що вона є. Тоді почалася така глибинна робота над тим, що насправді любити — це прийняти, що все може лишитися в тій же точці назавжди, але ти все одно будеш любити дитину, якою б вона не була.
І повертаючись до обізнаності, що варто чи не варто знати батькам на старті, чи може це їх мотивувати або навпаки відлякати, я хочу провести паралель з юриспруденцією. Хороший юрист не знає всі статті напам’ять, але він знає, де шукати кожну статтю і її тлумачення. Тому хороші мама і тато можуть не знати, як жити з дитиною з тим чи іншим розладом або синдромом, але вони точно мають знати, де їм взяти інформацію. Якою б не народилася дитина чи яку б дитину ми не прийняли в родину, ми маємо знати, куди піти і де нам розкажуть, як із цим жити. Але тут, на жаль, держава й соціальна сфера все ще недопрацьовують. Бо батьки зазвичай ідуть до інших батьків. І це, напевно, ще одна причина, чому потрібні такі блоги, як мій.
Коли ти стаєш не просто публічною усиновлювачкою, а вже чи не головною амбасадоркою всиновлення в Україні, постає один великий виклик: як тримати цей баланс, щоби, з одного боку, не романтизувати всиновлення, а з іншого боку — транслюючи, як воно іноді є, не відбити бажання родин усиновлювати? Як ти знаходиш цей баланс?
Це вже якась відпрацьована система, бо я точно знаю, що інформацію про всиновлення важливо давати малими дозами, щоб люди її сприймали, вона їх не шокувала, а надихала. Але надихала не настільки, щоб вони все кидали і бігли подавати документи. Проте щоб зацікавилися, більше дізналися і ухвалили рішення прийняти дитину саме тоді, коли будуть по-справжньому готові.
З таким завданням дуже добре давали раду психологи на курсах для усиновлювачів. Наприклад, коли була наша група перед усиновленням Марселя, то всі в ній були такі ентузіасти, як ми з Тімуром, котрі хотіли врятувати одразу всіх дітей на світі. І тому нам приводили батьків, у досвіді яких були максимально трешові історії, після прослуховування яких ми з чоловіком не могли говорити три дні, просто перетравлювали інформацію, а потім сідали й запитували себе, чи готові з таким жити. І на той момент ми не були до такого готові.
Але від першого усиновлення Марселя до другого усиновлення Ангеліни минув рік, і весь рік я працювала над тим, щоб, якщо знову доведеться таке почути — а це була мова про випадки сексуального насилля, — щоб я була вже готова. Але на моїх других курсах була зовсім інша група — трохи перелякана. Переважно батьки, які багато років намагалися народити біологічну дитину, в них не виходило і вони перебували ще в стані такого відчаю. На першому занятті вони, наприклад, говорили, що не можуть мати своїх дітей. А я така: «Еее, а всиновлені що, будуть не свої?». Але насправді розуміла, що вони ще досі оплакують цю неможливість виносити, народити, та все ж поступово йдуть в усиновлення. І їм психологи навпаки наводили дуже щасливі історії. Про те, як мама знайшла того самого малючка, який був вилікуваний її любов’ю, пішов у перший клас і всі щасливі. Тому що їм треба було почути саме це. Але це маленька група, і психологи можуть відчути її. У мене ж велика аудиторія, тому я поступово розкриваю різну правду, щоб виокремити саме тих людей, які дійсно готові. Бо прийомне батьківство — не для всіх. І я не хочу всіх надихати на всиновлення. На щастя, в нас і не така кількість дітей, які мають бути всиновлені чи прийняті в прийомну сім’ю.
Проте я хочу, щоб усі люди були обізнані, щоб навколо всиновлення більше не було стигми, щоб усі знали про труднощі прийомних родин, підтримували їх і допомагали, щоб не було всіх цих страшних історій про розусиновлення, тому що батьки не впоралися.
Бо це майже завжди говорить про брак підтримки зі сторони. Я хочу, щоби всі, хто працюють із дітьми, стикаються з ними в різний спосіб, були обізнані в усіх аспектах. Тоді прийомній мамі, татові, родині буде легше. Вони будуть відчувати підтримку суспільства. І коли вони, приміром, прийдуть до лікарні з прийомною дитиною, яка має якісь складні вади, на них не будуть дивитися як на божевільних, мовляв, ви взагалі думали перед тим, як це зробили. Саме тому я так багато розповідаю нашу історію. Звісно, не знаю, чи не скажуть мені колись наші діти: «Дякую, що весь світ знає, які в мене порушення». Але це про ту ширшу користь, яку ти завжди ставиш на ваги.
З появою у твоєму житті Марселя і Ангеліни оприявилася ще одна Інна Мірошниченко — громадська діячка. Якою станом на сьогодні є твоя громадська діяльність у темі всиновлення та деінституалізації?
Я дуже чіпляюся саме за це словосполучення «громадська діячка», бо ти все одно не можеш бути автономною одиницею, а, як правозахисниця, працюєш із кимось в тандемі. Часто цей хтось наділений певними владними повноваженнями. Іноді ці люди намагаються якось дуже акуратно тобі сказати: «Почекай, аж так не можна, бо, розумієш, воно може нашкодити навіть державі». І тоді я кажу: це ви на посаді, а я — громадська діячка, яка говорить те, що відчуває. А я відчуваю болі тисяч дітей, котрі ростуть без батьківського піклування, і деякою мірою я — їхній голос. І якщо я буду мовчати, інші будуть мовчати, то виросте ціле покоління скалічених системою жертв нашого мовчання. Розумію, багатьом це не подобається. І куди б я не прийшла, мене багато хто сприймає як ворога, особливо ті, хто працює в системі. Звісно, як жива людина, я іноді думаю: «Інно, у тебе четверо дітей, двох з яких треба ще довго реабілітовувати після системи, займайся ними, їхнім вихованням». А потім дивишся на всіх цих дітей, яких навіть не бачить ніхто, і вже не можеш мовчати, хоча енергії це забирає дуже багато.
У кожного з нас, хто прийшов у громадську діяльність через особистий досвід, був той самий момент, коли стало очевидно, що шляху назад немає. Для мене цим моментом був день, коли моєму синові відмовили у дитячому садку, бо в нього аутизм. Що для тебе стало оцією визначальною точкою?
Напевно, не було такої єдиної точки. Це накопичувалося поступово. Спочатку мене шокував просто сам факт того, як в інституційних закладах живуть діти. Бо раніше, як і більшість, я думала, що є якісь заклади, там живуть діти, які чекають на батьків, а потім приходять батьки, забирають діток — і всі щасливі. Але потім на власні очі побачила, що не приходять і не щасливі. Побачила, як до них ставляться і які від цього можуть бути для дитини наслідки. Побачила поруч із дітьми всіх цих людей, які чинять жахливі речі, і ці люди глибоко впевнені, що це і є добро. Спочатку мені хотілося боротися з цією системою, побороти, розламати її. Десь між Марселем і Ангеліною був сильний відчай, навіть депресивний стан, коли я зрозуміла, що не можу всиновити усі ці тисячі дітей. Але тоді виходить, що я не здатна їх врятувати. Як із цим розумінням далі жити? Мені не достатньо, що я витягла з цієї системи двох, якщо там і далі залишаються діти. І тоді я зрозуміла, що маю стати максимально голосною, щоб мене чули ті, від кого залежать рішення.
Але якщо все ж спробувати визначити, що стало моєю точкою неповернення, то це, напевно, коли після перших гучних розголосів я побачила реакцію людей.
До того жила з думкою, що це нікому не цікаво, а люди, які наживаються на дітях чи ігнорують їхні потреби, просто використовують цю незацікавленість суспільства.
А потім, коли я почала говорити публічно, побачила, який відгук це знаходить у людях, і зрозуміла, що проблема не в тому, що вони не цікавилися, а в тому, що їм не давали доступу до цієї інформації. Вони просто не знали і через це незнання дозволяли цій системі існувати. І це мотивувало мене продовжувати.
Іноді я чую: «Ой, знову ця Мірошниченко на інтернатах хайпує». Шановні, так хайпуйте і ви. Я після кожного такого розголосу потім тижнями відходжу, стільки всього ллється, що залишається за кадром. Наприклад, погрози. Хоча я вдаюся до оприлюднення лише тоді, коли всі інші сценарії не спрацювали. Приміром, історія з Кременчуком сталася ще в січні. Нині — кінець серпня. Весь цей час тривала щоденна боротьба за те, щоб домогтися змін для дітей без оприлюднення. Бо іноді так буває. У нас є приклади моніторингів, після яких були розкішні результати. Коли військова адміністрація йшла назустріч, міняла, реформувала. І, звісно, ти мегащасливий, коли трапляються такі кейси. Коли проблеми вирішуються тихо, без виходу в публічну площину.
Але насправді, попри всі труднощі, виклики, виснаження, в цій справі я почуваюся найбільш гармонійно за все своє життя. І дуже вдячна моєму чоловікові, що він ніколи не сіяв у мені додаткову тривогу, мовляв, ти розумієш, як це небезпечно для нас, може, ти прямо таке не публікуй, у нас же діти. Ніколи такого не казав. Звісно, він все усвідомлює, звісно, хвилюється, але глибоко розуміє, навіщо я це роблю, і надає мені ту підтримку, яку може надавати, часто найпотрібнішу — мовчазну.
Коли я роблю цю громадську роботу, то почуваюся в ній ніби вдома, бо точно роблю все правильно. Я працювала в правозахисній сфері з вісімнадцяти років, а це більш як половина життя, і ніколи не відчувала користі від того, що я роблю, бо просто робила щось для клієнта. Чесно кажучи, це навіть не завжди було справедливо. Бо юриспруденція — це вміння хитрувати. І остаточно я покинула юриспруденцію тоді, коли побачила, що мої знання, моя компетенція не мають ніякого впливу. Головне, який вплив має керівник і скільки він кому заніс. А тут я відчуваю змогу бути по-справжньому корисною: і завдяки медійному впливу, і завдяки юридичним знанням, і завдяки особистому досвіду. Тут я можу все це об’єднати заради дітей, які й далі залишаються в системі.
Якби я попросила тебе описати трьома словами цю систему, з якою Інна Мірошниченко як громадська діячка і дитяча правозахисниця сьогодні веде боротьбу, що б це були за слова і чому?
Руйнівна, бездушна і міцна — так би, напевно, її описала. І в якийсь момент я припинила з нею боротися, бо зрозуміла, що одній боротися з цілою системою — це як намагатися пофарбувати море, крапаючи в нього свою кров — одного дня можна й померти, а вода від того зовсім не зміниться. І тоді я вирішила, що буду проливати світло: тут пролила, там пролила, хтось цим світлом зарядився й пішов далі множити світло. І тільки так ми зможемо щось змінити. Тому, наприклад, у мене немає мети закрити всі заклади, я навіть не оперую таким поняттям. Бо поки там лишаються діти, в них є потреба. Але я хочу робити так, щоб одного дня в таких закладах просто не стало потреби. Хочу мотивувати забирати звідти дітей. Хочу підтримувати сім’ї, щоби діти туди просто не потрапляли. Хочу культивувати в людях уміння дивитись навколо, цікавитися потребами інших. Приміром, а як виживає самотня мама з хлопчиком, у якого ДЦП, які в неї складнощі, чим я можу їй допомогти, щоби вона впоралася і не віддала дитину в інституцію, або й не допомогти просто зараз, але, як мінімум, знати, що таке у світі існує.
Колись подруга запитала мене у контексті моєї громадської діяльності захисту прав дітей з інвалідністю: «Оленко, а яка твоя візія? Ти ж свідома того, що з такою кількістю викликів ти можеш не дочекатися ідеального суспільства та ідеальної системи?». А я хочу переадресувати це питання тобі. Інно, яка твоя візія?
Якщо нічого не робити і просто сподіватися, що зміни або будуть за моєї життєвої каденції, або їх не буде взагалі, то їх точно не буде. І ця система… я її завжди порівнюю з російською мовою. Наприклад, у нас на майданчику грається двоє дівчаток — одна українськомовна, інша російськомовна. І російськомовна дитина чомусь, я досі не можу зрозуміти чому, українські слова не переймає, але українськомовна дівчинка вже через слово оперує російськими. Це наче пухлина, котра миттєво вкорінюється. Так і з системою.
Чому ми кажемо слово «система»? Тому що це найкраще описує сталість цієї конструкції, котра має дуже міцне коріння. Вона, як ракова пухлина, заходить і руйнує все живе всередині і навколо. Навіть якщо світла людина потрапляє в систему, то далі в неї два шляхи: або вона швидко звідти тікає — і це хороший результат, або система її поглинає, і вона теж стає руйнівником. Саме завдяки цьому система розмножується. Якщо ми всі будемо мовчати, то колись вона поглине і нас. А коли ти щось робиш, то є шанси її перемогти. Навіть якщо зараз це для тебе величезна гора, до якої ти не знаєш, як підійти, але ти все одно підходиш і кажеш: дивись, горо, зараз я тут одна й маленька, але все одно готова тобі протистояти, але з часом я приведу за собою людей, які теж стануть поруч. Далі разом з ними ми будемо ростити нове покоління, якому ти теж не подобатимешся. І одного дня настане момент, коли світло поглине тебе, бо світло завжди має поглинути темряву, інакше ніяк. Так, звісно, я усвідомлюю, що це не відбудеться у найближчому майбутньому, але якщо це відбудеться хоча б за двадцять років, це вже буде велика перемога. Нині дуже багато факторів об’єктивно гальмують зміни. Зрештою, вся енергія країни йде на те, щоби Україна просто вижила. Але все одно кожен із нас повинен мати свою місію. І хтось має постійно говорити про дітей, які лишилися без батьківського піклування. Нехай це буду, зокрема, і я.
