Ірина Коваль

Кажуть, що на дуже актуальне нині питання «Що робити?» є одна проста відповідь — робити своє. Коли ми розгублені і не вміємо зробити висновків з новин, які приходять звідти і звідси, потрібно одне — не зупинятися там, де від нас щось залежить. Адже коли кожен на своєму місці щиро і ефективно виконує свою роботу, механізм суспільства працює злагоджено. І це не залежить ні від влади, ні від обставин. Це залежить від нас.

…Вона слушно наголошує, що Євромайдан від Майдану 2004-го відрізнявся тим, що тепер там не просто стояли. І не просто вимагали. Люди долучалися до спільної справи саме з того боку, з якого могли дати найкращий результат.

Саме тому у мікромоделі нового українського суспільства з’явився Автомайдан, ІТ-намет, Медична сотня, Відкритий університет, інші спільноти, що працювали на перемогу Революції Гідності. Ми зрозуміли, що можемо не стільки вимагати, скільки досягати.

…Саме на Євромайдані народився проект, який вона називає найголовнішим у її житті сьогодні — Центр зайнятості Вільних людей. Це не бізнес і не державна установа. Це громадська організація, яка поставила собі за мету змінити корінні підходи до розуміння ринку праці.

Результати є. Вони поки що не вражаючі, але вже — дуже помітні. Центр зайнятості Вільних людей навпрямки впливає на формування нового розуміння взаємин «роботодавець-працівник».

Успішна українка Ірина Коваль однієї з головних цінностей у своєму житті називає зміни. І, напевно, у постійному прагненні змінювати себе та світ на краще і полягає секрет її успіху.

   

   

   

    

Як ти стала такою, якою є зараз?

Те, якою я є зараз, безперечно, є результатом поєднання різноманітних факторів, обставин і дуже важливих людей, які мене супроводжували.

Якщо говорити про все спочатку, то народилася я на Закарпатті, у містечку Іршава. Закінчила звичайну місцеву загальноосвітню школу і жила доволі типовим життям. Так тривало фактично аж до вступу в університет. Проте і там мене теж нічого особливо не вразило, більше того — саме там я зіштовхнулася із не надто приємним досвідом корупції і на певний час втратила мотивацію вчитися. Взагалі. Так тривало до одного моменту — наче цілком пересічного, але водночас дуже важливого у моєму житті — я потрапила на презентацію організації AIESEC.

Фактично вступила у AIESEC на першому курсі. Тоді я ще майже нічого не розуміла про це, але одразу ж взялася працювати над першим у своєму житті соціальним проектом. Він був пов’язаний із темою ВІЛ/СНІДу, там були іноземні стажери, які проводили презентації у школах. Мета — підвищити обізнаність про проблему й попередити її поширення серед школярів. Це, можна сказати, був мій перший лідерський досвід, коли я без жодного уявлення про те, що таке проектний менеджмент, взялася втілювати проект і стала його керівничкою.

Тоді багато чого не вдавалося, але ми знову й знову ставили цілі, шукали партнерів, проводили зустрічі з компаніями. Для мене зараз очевидно, що тоді це був значно більший проект, ніж той, який я би могла подужати. Не знаю, чи наважилася б, якби до кінця усвідомлювала усю відповідальність, яка була на мене покладена. Але AIESEC дав таку можливість, і з того часу почалися виклики. Викликів ставало більше, вони ставали складнішими, і фактично усі мої п’ять років в університеті були роками нових досвідів і нових викликів. Приймала їх, намагалася робити проекти все кращими й кращими.

…AIESEC був, напевно, основним поштовхом не лише з точки зору практичного досвіду й навичок, але також з позиції формування мене як особистості, формування моїх цінностей. AIESEC дав інструменти і середовище, у якому зустрічалися «правильні» люди, у якому можна було знайти хороших менторів. Вони допомагали й наставляли. Це основне, що зі мною відбулося у ті роки. Також прищепив мені любов до HR. Мала змогу пробувати себе у дуже різноманітних напрямках, та саме HR виявився найближчим.

Чому саме HR? Чому тобі імпонувала робота з людьми?

Люди — це те, що мене надихало завжди і в усьому. Це те, що дає мені щоденну наснагу й мотивацію.  Класно, коли працюєш з людьми, з командами. Ти відчуваєш, що разом ви можете більше, й насолоджуєшся процесом спів-творення, co-creation. Урешті HR — це не лише про людей. Це також про стратегію, про розвиток, про досягнення цілей.

До речі, тоді в AIESEC це називалося «управлінням талантами». HR-підхід в організації був доволі особливим, непрагматичним. Якщо в компаніях основним фактором мотивації працівника є гроші, то в некомерційній сфері людей об’єднують ідеї, цінності, можливості навчання та розвитку, співучасть в процесі управління, тощо. Це нематеріальні стимули.  А залучати, відбирати й утримувати тисячі людей по свій країні, які до того ж не вмотивовані грошима, куди складніше, ніж робити це, маючи достатньо ресурсів.

AIESEC давав можливість дивитися на світ, так би мовити, очима HR, якого на той момент не було в Україні. Пригадую, брала участь в одній конференції у Києві. Там збиралися HR-спеціалісти. Уже тоді у мене була персональна візитівка. На ній було написано таке: «Ірина Коваль. Директор з управління талантами». Для українського HR це було чимось дуже новим. Пам’ятаю, усі розглядали мою візитівку й намагалися зрозуміти, хто я така і чи займаюся. (Усміхається) AIESEC давав молодим людям геть інші інструменти — щось таке, чого не було в інших компаніях і середовищах. Виникала можливість отримати унікальний досвід і практики.

Що було після AIESEC?

Свій досвід роботи в організації я закінчила професійним стажуванням — поїхала в Індію працювати у сфері HR. У моїй роботі там були дві основні складові. По-перше, я будувала програму стажувань у партнерстві з AIESEC в тамтешній IT-компанії. Відповідала за інтеграцію стажерів, які приїздили з різних країн. А по-друге, працювала у їхньому корпоративному HR-секторі.

Стажування тривало рік. Після дванадцяти місяців я продовжила термін свого перебування уже винятково як працівник. Отримала можливість попрацювати в іншій команді, в іншій частині Індії. Далі у мене закінчилася віза, і я повернулася в Україну.

Чим займалася після повернення?

Перший рік в Україні я займалася створенням HR-асоціації. Вона досі діє, проте зараз для мене це вже не головний пріоритет. Далі трохи працювала HR-фахівцем в агрохолдингу «Мрія». Але під час Євромайдану через економічну ситуацію втратила роботу (із «Мрії» тоді масово йшли люди, і я також потрапила під скорочення).

Але то був дуже гарний час! Під час Майдану я займалася дуже різними ініціативами — починаючи з банального чергування і закінчуючи участю в роботі Громадського телебачення, Жіночої сотні. Трохи менше долучалася й до інших ініціатив.

…А потім стався у моєму житті Центр зайнятості Вільних людей.

Як виникла ідея створення цього Центру?

Ідея виникла ще під час Євромайдану. Наша перша «приймальня» почала роботу фактично ще в ІТ-наметі. До нас зверталися і сотники, і прості волонтери, і кримчани, яким було нікуди повертатися. Намагалися допомогти усім.

…Ідея Центру зайнятості вільних людей виникла у моєї колеги Наталії Швайковської, яка, до слова, до того моменту ніколи не працювала у сфері HR. Вона написала пост у Facebook, де виклала свої думки, й цю ідею підтримало багато людей. Ну а я вже приєдналася до ініціативи трохи пізніше, у час, коли вже перша команда почала збирати перші профілі, створювати єдину базу документів. Мені ця ідея дуже припала до душі. Ясна річ, я не уявляла усіх перспектив й усього потенціалу, але розуміла, що це саме той момент, коли професійні HR-фахівці та рекрутери повинні долучатися до суспільних процесів.

…Тут наклалося кілька передумов. На «другому» Майдані люди хотіли уже не просто волонтерити, мастити канапки й чергувати біля сцени, а більше — займатися тим, у чому вони найсильніші, у чому вони зможуть задіювати свої сильні сторони. Ця ініціатива стала для мене тим ідеальним місцем. Тут можу використовувати свої сильні сторони, можу розвиватися і розвивати.

Події тепер в Україні розвиваються дуже швидко. Не встигли ми хоч якось розібратися із Майданом, як почалася окупація Криму. Відповідно усе швидко переформатували на допомогу із працевлаштуванням переселенців із Криму. Далі був Схід і багато всього іншого… Словом, роботи нам справді вистачає.

У якому форматі Центр зайнятості Вільних людей працює сьогодні?

Нині це вже офіційно зареєстрована громадська організація. Сьогодні ми відчуваємо суспільну потребу в існуванні такої організації як постійно діючої інституції, а не тимчасового проекту. На сьогодні ЦЗВЛ — це вже близько 120 волонтерів по всій країні.

Чим саме займаються ваші волонтери?

Ми сформували мережу волонтерів, які допомагають із працевлаштуванням. Зараз у нашій базі близько 4000 кандидатів, які звернулися до нас за допомогою. Працюють приймальні у містах, «гаряча лінія». Через усі ці канали консультуємо своїх «клієнтів», намагаємось допомогти й допомагаємо.

Також сформували потужну програму навчання та розвитку. Через цю програму пройшло уже більше 600 переселенців. Окрім того, постійно відбуваються різноманітні курси й «точкові» майстер-класи.

Ми розуміємо, що самим лише працевлаштуванням проблеми переселенців не вирішиш. Потрібні нові робочі місця. Тому думаємо над тим, як мотивувати підприємців, давати їм поштовх втілювати власні ідеї. Сподіваюся, дуже скоро реалізуємо і такий проект. Дуже тісно працюємо з роботодавцями, з громадським сектором, з job-порталами, державними інституціями. Ми не є конкурентами ні для кого. Навпаки — намагаємося взаємодіяти і залучати усі сильні сторони учасників цього процесу.

До слова, про державні установи. Ваш центр є фактично так званою «паралельною інституцією» до державного Центру зайнятості. Чому ви не ставали волонтерами чи радниками в державній структурі, а створили нове?

Тут ідеться про особисту відповідальність. У той час, коли одні пасивно чекали рішень від держави, згори, ми вирішили не стояти осторонь, а брати справу у свої руки. Як рекрутери і як люди, що мають стосунок до сфери працевлаштування, ми просто почали діяти.

…Якщо ж говорити про державний Центр зайнятості, то це досить негнучка структура. Не можу сказати, що вона погана, вона просто не гнучка. Центр зайнятості виявився неготовим оперативно реагувати на ті виклики й ситуацію, яка склалася в державі. (Це не лише Центру зайнятості стосується, а загалом — дуже багатьох держустанов та міністерств.) Схожим інституціям потрбен певний час для того, щоб на законодавчому рівні ухвалити зміни до законів, які б покращили їх роботу. Але реагувати треба було тут і зараз.

Ця прогалина була для нас дуже очевидною. Головна наша функція протягом багатьох місяців полягала в тому, щоб її заповнити. Упродовж тривалого періоду не було, наприклад, закону «Про внутрішньо переміщених осіб», але все одно слід було якось діяти.

Ми розуміємо, що самим лише працевлаштуванням проблеми переселенців не вирішиш. Потрібні нові робочі місця. Тому думаємо над тим, як мотивувати підприємців, давати їм поштовх втілювати власні ідеї. Сподіваюся, дуже скоро реалізуємо і такий проект

…Водночас, зі самого початку ми намагалися співпрацювати. Постійно брали участь в круглих столах, намагалися доносити різноманітні рекомендації, ідеї, пропозиції. Зараз дуже багато з тих ідей втілюється державними органами (зокрема, Міністерством соціальної політики). Усе це стало можливим не завдяки конфронтації, а власне завдяки співпраці.

…Ми не плануємо займати чиюсь нішу чи чиєсь місце. Це одна із причин, чому ми зареєстрували саме громадську організацію. Ми бачимо свою роль і свій формат саме в громадській роботі. Це оптимально. Також не плануємо перетворюватися на комерційну інституцію, адже бачимо свою роботу саме на перетині сфер.

Для нас дуже важливо бути центром працевлаштування із «людським обличчям». Це те, чого не вистачає на ринку. Є дуже багато рекрутингових агентств, які орієнтовані на компанії. Є державний Центр зайнятості. Свою роль ми бачимо саме в орієнтації на кандидата. Нам хочеться бачити ситуацію, коли стосунки роботодавця і кандидата є рівними. Вважаємо, що кожен заслуговує на гідну працю.

Поки що найбільше працюємо із переселенцями, але в перспективі прагнемо працювати і з іншими категоріями громадян — молодь, люди з особливими потребами, біженці (в класичному розумінні цього слова), ЛГБТ тощо.

Яка ситуація з фінансуванням?

Ситуація, звичайно ж, складніша, ніж у державних структур. Але зараз чітко відчуваємо увагу та зацікавлення з боку міжнародних організацій. Нас підтримують, наприклад, фонд «Відродження» і ПРООН, також міжнародна організація Rotary International. У перспективі, якщо ми займатимемося незахищеними, вразливими категоріями населення, фінансування теж зможемо отримати. Сподіваємося й очікуємо у тому числі і на благодійні внески бізнесу.

…Для нас важливо зберегти некомерційний формат, не заробляти на цьому. У Європі, до слова, більшість таких організацій фінансуються саме державою.

Ми запитуємо усіх героїв проекту, чому варто брати на себе відповідальність, але ти на це питання уже фактично відповіла. Якими цінностями, окрім відповідальності, ти керуєшся? Що для тебе найважливіше?

Точно – розвиток. Переконана, що ніколи не варто зупинятися на досягнутому. Розумію, що це не просто реакція на певні ситуації чи виклики часу, це внутрішня необхідність. І я робитиму це завжди. Можна сказати, що багато у чому мною керує така-от постійна потреба у навчанні й саморозвитку.

Ще одна цінність — свобода. Для мене це більше, ніж бути собою і робити що вважаєш за потрібне. Це у першу чергу велика відповідальність перед собою і суспільством.  Бути вільною людиною часто складніше, ніж жити за вже готовими сценаріями.  Є люди, які прожили життя, але так і не стали вільними. На жаль, на пострадянському просторі їх особливо багато.

Однією з цінностей також є зміни. Для мене дуже важливо відчувати, що моя робота і все те, у що вкладаю свій час й енергію, приносить користь суспільству, змінює його. Саме  тому громадський сектор мені більш до душі.

Але якщо в житті все добре і чудово складається, то навіщо щось змінювати?

Так буває лише в ідеальному світі, а у нас тут — купа роботи! (Усміхається) Розумієш, це дуже філософське питання, на яке непросто відповісти. Я радше перфекціоністка, завжди прагну змін, знаходжу якісь нові можливості, щоб покращити своє життя й життя людей навколо мене.

А чесність — це цінність?

Це цінність. І ще чесність — це підхід до справ. Для мене це дуже важливо у контексті стосунків з людьми, в контексті довіри один до одного. Команда — теж моя цінність. Я дуже поважаю людей, з якими працюю, я їх просто відчуваю. У нас є спільні ідеї і методи їх втілення. Цінності теж спільні. Ми не досягаємо цілей неприйнятними засобами. Люди, з якими я працюю пліч-о-пліч, дуже добре розуміють це і підтримують мене.

Чим для тебе є успіх? І чи вважаєш ти себе успішною людиною?

Успіх — це баланс того, що усередині кожного з нас, чогось внутрішнього, духовного і зовнішнього, того, що ти віддаєш світові. Знаєш, це просто чудово, коли ти чиниш так, як підказує тобі серце, підказує совість, своє внутрішнє «я». Коли світ приймає твої ідеї і ти відчуваєш свою причетність до чогось гарного… Оце успіх.

…Хоча дехто думає інакше і, можливо, навіть готовий подискутувати зі мною. Однак я усе ж переконана, що успіх без гармонії цих двох найголовніших людських начал — неможливий. Має бути взаємодія між тим, що всередині, і тим, що назовні, між тим, що очікують від тебе, і тим, чого очікуєш від цього світу ти. Світ постійно змінюється, і ми теж.

Чи вважаю я себе успішною? Відповім так. Я відчуваю себе на правильному шляху.

Як думаєш, чого в житті не треба робити, щоб досягти успіху?

Дуже важливо не бути в житті штучними, не малювати наперед якихось сценаріїв, а навпаки – давати своєму «я» нормально розвиватися, давати йому свободу. Не треба нікому нічого доводити. Треба займатися тим, що твоє. Будьте просто чесними перед собою, намагайтеся зрозуміти себе і давайте собі шанс.

Які правила ти порушила у своєму житті, а яких ніколи не порушиш?

Були випадки, коли я діяла так, як диктувало суспільство і середовище, замість того, щоб керуватися якимись внутрішніми правилами. Є речі, про які мені соромно говорити. Та ж корупція в університеті, наприклад. Була одна ситуація у виші, коли я змушена була платити. Робила так, як це робили усі мої колеги, замість того, щоб проявити характер, піти на конфлікт і зробити так, як це  було насправді правильно. Моє внутрішнє протестувало, але через зовнішні фактори я здалася. Вчинила так, як диктувала система. Соромно. Нині вважаю, що це принципово неправильно. Завжди слід керуватися своїми установками, а не чужими.

…А ще переходила дорогу не на зелене світло. Це дрібниця, але навіть таке правило не треба порушувати, це може багато коштувати.

Чи є у твоєму житті щось таке, чим ти пишаєшся?

Зараз я пишаюся саме Центром зайнятості вільних людей. Для мене це унікальна ініціатива. Дуже довгий час я не вірила, що таке взагалі можливо. Дуже пишаюся, що нам вдалося створити дієву платформу, яка допомагає людям і навіть змінює світогляд. Наша спільнота навіть трохи змінила парадигму волонтерства — якщо раніше волонтерство було тим, що ти можеш робити в позаробочий час, і найбільше цим займалися студенти, то тепер це фахівці, у яких зовсім інша мотивація, які беруть на себе відповідальність і які не байдужі до того, що відбувається.

Європейські науковці кажуть про найвищу волонтерську активність українців у Європі. Тепер навіть страшно думати, якою була б ситуація, якщо волонтерів — військових, медичних й інших — не було б. Тож зараз волонтерів, в принципі, вистачає. А чого, на твою думку, українцям не вистачає?

Українцям, звичайно ж, поки не вистачає відповідальності. Хоча ситуація дуже змінюється, і це не може не тішити. Це перше. Також, як на мене, українцям не вистачає досвіду. Чому? Бо навіть банальна подорож в іншу країну може тебе дуже змінити. Ти можеш побачити інший світ, нову реальність і нові можливості. Багатьом українцям не вистачає таких досвідів. Відповідно, не вистачає відкритості до інших і іншого.

Що ти зараз читаєш? Які твої книги улюблені?

Зараз це дві книги. Дочитую «The World Peace Diet» Віта Тутла. Це книга, яка надихнула мене остаточно відмовитись від м’яса і стати вегетаріанкою.

Інша книга — «Creating We» авторства Джудіт Ґласер. Вона дає дуже добру модель переходу від «я-думання» до «ми-думання», від індивідуалізованої позиції до колективної. Це книга про командну роботу і про те, як досягати синергії між «я» і «ми». Вважаю, що як наша команда, так і увесь волонтерський рух загалом можуть бути ефективними лише у моделі «we-thinking», коли ми не тягнемо на себе ковдру, а працюємо на синергію й командний дух.

…А загалом читаю дуже різноманітні книги. Усе залежить від періоду життя. Дуже люблю читати закордонних авторів, досліджувати культури інших країн, пізнавати. Люблю різноманіття. У нас цього трохи не вистачає.

А що дивишся зараз? Фільми? Серіали?

На серіали часу не вистачає, але фільми люблю. Дуже люблю документальне кіно — фільми про права людини, соціальне кіно. Люблю артхаус.

Що б ти порадила молодим українцям?

Будьте відкритими. Світ неймовірно цікавий. У ньому дуже багато можливостей і ними потрібно користатися.