Художниця зі Львова Іванка Крипʼякевич-Димид працює як іконописиця. Онука історика Івана Крипʼякевича й греко-католицького священника Артемія Цегельського, Іванка є частиною родини, всі покоління якої борються за вільну й незалежну Україну. Спільно з чоловіком Михайлом Димидом, першим ректором відновленої Львівської богословської академії, має пʼятьох дітей. Обоє синів подружжя після повномасштабного вторгнення долучилися до війська.
18 червня 2022 року старший Іванчин син, військовослужбовець ЗСУ Артемій, названий на честь прадіда, загинув під час бойового виходу. Ця розмова історикині Олени Джеджори з Іванкою Крипʼякевич-Димид була записана у стінах майстерні художниці в межах відеопроєкту «Малі історії великої війни» через 17 днів після загибелі Артемія. Пропонуємо вашій увазі текстову версію бесіди — про ставлення до ворога, сприйняття війни та переживання втрати.
§§§
[The Ukrainians Media існує завдяки підтримці Спільноти — тисячам людей, які системно підтримують якісну незалежну журналістику. Ваша підтримка важлива]
§§§
Як для тебе розпочалась війна?
Мене розбудив телефонний дзвінок [журналіста] Ромка Ламанського. Він сказав: «Почалося, полетіли ракети на Харків, Київ. Почалася війна». Мене пробило морозом і страхом, але це не була новина, адже все вже висіло в повітрі. Для нас війна почалася ще 8 років тому. І хоча, з одного боку, все було очевидне, але з іншого — людина завжди шукає реверс: «А раптом не станеться? А раптом не буде?». Таким був ранок.
Потім почалась біганина до пивниці, де ми зробили укриття, сирени. А вже 3 березня ми евакуювалися зі старшою вагітною донечкою Климентією і з молодшою Емілією. Климентія моніторила ситуацію на кордоні, ми не їхали з першою хвилею, коли всі там стояли. Ми виїхали, коли перша хвиля вже спала. Нас відвіз Дмитро [молодший син]. Я почувалася дуже захищеною. Діти все вирішували. У мене дорослі діти, вони прийняли рішення, узгодили його з татом і ухвалили, що в нашій хаті прийматимуть біженців, оскільки будинок у нас великий. Так у нас замешкали чотири сім’ї переселенців, а ми з 4 березня були у свекрухи в Бельгії.
То в тебе не було якось особливої несподіванки, шоку від того, що почалося?
Та звісно, була і несподіванка, і шок. Але вони швидко замінилися на питання: що робити? Як допомогти? Як себе в цьому знайти? Хоча в цьому себе неможливо знайти. Нещодавно з Ламанським ми говорили, що війна не гідна того, щоб мати до неї ставлення і шукати слів для її окреслення. Це настільки нелюдське, бридке явище, не варте того, щоб до нього якось ставитися. Звісно, це страшно, тому що гинуть люди. Ярослав Грицак якось сказав Михайлові [Іванчиному чоловікові — отцеві Михайлові Димиду], що війна — це час, коли ми втрачаємо, ховаємо своїх дітей. Це дуже страшна фраза, і Михайло мені її повторив. Я кажу: «Замовкни, я не хочу цього взагалі чути». Ризик ховати дітей є завжди, а на війні це загострюється. Особливо коли в тебе є сини.
Іванко, наскільки легко вам було організувати свій побут у Бельгії, ввійти в їхнє середовище, навіть попри те, що ви там не вперше?
Так, ми щороку їздили в Бельгію. Але це був зовсім інший приїзд. Це була дійсно евакуація, ми приїхали ще й з маленьким котом у переносці… Годі очікувати від країни, щоб вона на тебе чекала, готувалася чи виявляла якесь співчуття. Ми, звісно, звернули увагу на повну бойову готовність у Польщі: намети з їжею, з психологічною допомогою, з перекладачами для тих, хто не знав ніякої європейської мови (таких було дуже багато). Дуже багато стареньких батьків, які мали просто божевільні погляди, бо не розуміли, чому їм треба зриватися з насиджених місць і кудись мандрувати у свої 80 років…
І наш приїзд цього разу був дійсно іншим. Емілія ще раз пішла до бельгійської школи, в яку вже ходила під час пандемії ковіду. Вона очікувала якоїсь співдії, хотіла розказувати про те, що відбулося, говорити правду ровесникам. Її зупинили. Мовляв, не потрібно, бо це вносить дискомфорт, дисбаланс, адже війна там, у вас, а в нас тут усе добре, все в порядку. Звичайно, Еміля гнівалася, була незадоволена. І я теж. Навіть ніякого співчуття до неї не було, ніяких розпитувань, що насправді відбувається… Але, попри це, була величезна кількість жовто-блакитних прапорів на ратуші Шарлеруа й на інших ратушах міст, які ми потім відвідували. Усі новини на всіх телеканалах тільки про Україну й розповідали. Тому цей приїзд був інакший. Відчувалося, що ти є громадянином держави, про яку тепер усі говорять, і ніхто вже не каже, що Україна це Росія. Це вже величезний прогрес, бо раніше плутали.
Слова «війна в Україні» ще не звучали — говорили «збройна агресія», «конфлікт», «протистояння», ще щось таке. Але отець Михайло, коли давав інтерв’ю, дуже чітко визначав, що це є саме війна.
Якщо йдеться про мою творчість, то мені взагалі нічого не малювалося. Я з собою взяла останню книжку Остапа Лозинського про українське мистецтво, бо планувала там розказувати про українське мистецтво. І це було 90% мого багажу: зубна щітка, паспорт і ця книжка. Більше нічого я з собою не везла, бо їхалося на місяць, до квітня-травня, щоб допомогти свекрусі, трошки там побути й повернутися.
Уже виїжджаючи зі Львова, я попрощалася з Артемом (старший син, який загинув на війні 18 червня 2022 р. — TU). Він повернувся з Ріо-де-Жанейро, де стрибав зі статуї Ісуса Христа якраз 24 лютого. Дізнавшись про війну, він одразу купив бронежилет і шолом, одягся в це і сів у літак. Він завжди подорожував економкласом і надаремно не витрачав ні одного цента, то ж і цього разу не хотів здавати в багаж чи купувати додаткове місце для бронежилета. Коли ми прийняли рішення, що виїжджаємо, він обняв мене в коридорі. Я запам’ятала, що він був дуже теплий. Він просто розчинився в мені…
Ми виїжджали тому, що донька була на шостому місяці вагітності. Але, з іншого боку, діти мене евакуювали, щоб я не перешкоджала поселенню вимушено переміщених людей у нас вдома і щоби можна було розвернути штаб. У нас був цілий кризовий центр в хаті…
У Бельгії я спочатку просто говорила про малювання, бо зайнятися ним могла не відразу. Я почала з «розписування» руки — з тексту. Перше, що написала: «І на оновленій землі врага не буде супостата, і буде син, і буде мати, і будуть люди на землі». Потім я багато разів писала слово «Маріуполь». Намалювала малюнок «Непоховані», бо тоді почалися масові знищення житлових масивів і я розуміла, що там перебуває купа людей, які ніколи не будуть поховані чи опізнані. Так, поступово, малюнками, я почала реагувати на події, які відбувалися. Малювала майже щодня. Потім у мене почалася ціла серія, пов’язана зі скорботною матір’ю Тичини «Проходила по полю».
Слово, текст, шрифт вивели мене зі ступору, в якому я перебувала, коли приїхала. Потім з’явилася ціла серія графічних малюнків, які розкривали теми «Азову», «Азовсталі».
Для мене чомусь ці вкрай критичні, трагічні, безнадійні ситуації в житті людини асоціювалися з кривавими сльозами Христа, якими Він плакав у Гетсиманському саду. Тому в мене є малюнки, на яких зображено багато ликів і ці червоні очі та потоки червоних сліз з очей.
Також я почала реагувати на поетичні тексти жінок, які писали свої молитви чи тексти у фейсбуці. Один із текстів був про героя тисячі облич: в обличчі захисника є тисяча різних облич. Коли я його намалювала, він був разюче схожий на Артема. Мене аж вжахнуло, тому що мені вже 54 роки і мої руки можуть зробити те, що придумує моя голова. Для мене вже немає проблеми намалювати те, що я хочу. Але часом на малюнках проявляється те, чого я не закладала. Я не хотіла малювати портрет Артема. І от цей погляд, ці широко відкриті від здивування очі і ці склеєні від недосипання, від неможливості помитися, від поту, від крові вії, це зранене, наче батогом, обличчя…
Звісно, я переживала, кожного дня молилася і думала про Артема, про Дмитра, які були в зоні бойових дій (показує малюнки)… Але ця схожість мене здивувала.
І ще був такий сумний момент з немовлятами — пологовий будинок у Маріуполі. Потім я сама собі дала команду: «Мовчи. Молися. Мовчи». Я це писала багато разів. Чому мовчи? Бо є ситуації, коли слова зайві і заважають, особливо коли треба зосередитися на молитві. На цьому малюнку зображено профіль жінки, яка чуває, вона не спить, її грудна клітка в горизонтальному положенні, вона начебто лежить на вертикальній подушці. Очі її і уста трошки відкриті, тобто вона молиться.
На одному з твоїх малюнків зображені дітки — народжені, ненароджені. І є дівчинка, яка тримає кота. Розкажи про них.
Так. Вони всі летять, вони у польоті, мученики… Це невинні душі дітей, вагітних жінок, ненароджених діток, які загинули під час бомбардування маріупольського пологового й інших пологових будинків. Їм нема ліку, тому вони намальовані цілою хмарою. І кожного супроводжує Ангел-хоронитель.
А це цикл «Проходила по полю» (показує). Знаєте цю історію, коли Богородиця зустрічає на полі апостолів, які шукають Ісуса? Вони запитують Її, як пройти в Емаус. І Богородиця каже: «Йдіть в Україну, заходьте в кожну хату, то, може, вам покажуть хоч тінь Його розп’яту». Тінь Її Сина.
У мене є малюнки, які я малювала тушшю і паличкою. Мені не потрібен був пензель.
Мені було боляче і страшно через те, що відбувалося з моєю країною: насильство, ґвалт, втручання у свободу, спалення молодості… Зараз є ціле покоління людей зі спаленою молодістю і розбитими мріями.
Тож суха паличка і сухий папір — це те, що мені в той час було потрібне. Коли ти опиняєшся, наприклад, у підвалі чи бомбосховищі і маєш кілька крапель туші або чорнил, ти знаходиш просто суху паличку і нею малюєш. Це щось схоже на те, як в’язні малюють цвяхом по стінах чи кров’ю пальця. Ці малюнки — це як бажання залишити знак, залишити слід присутності в якомусь кризовому стані, коли під рукою нічого немає. А закінчується поезією Тичини: «Не витримала суму, не витримала муки. Упала на обніжок, Хрестом розп’явши руки». І тут є Богородиця, яка лежить у житах. Ось. Просто лежить.
І ще одне: я спеціально малювала лик Христа дуже близько, ніби ми стикаємось, зустрічаємо Його поруч. Адже ми справді бачимо Його в тих усіх покалічених і поранених людях. Він є дуже близько. Хоча також можна Його побачити здалека, якщо трошки відійти і звернути увагу на ту маленьку постать. Це сидяча постать зі схиленою головою у терновому вінку, в червоному плащі, з тростиною. Цю роботу малювала сухим фломастером. Я взяла з собою багато маркерів, деякі з них уже були сухі. І ти з останніх сил треш маркером по паперу… Це не нові класні чорні маркери і білий папір. Це якісь рештки, залишки, які використовуєш, бо це єдине, що зараз маєш.
А ось «Герой тисячі облич»: молодий хлопець із бородою, з вусами, тому що не має часу голитися. Момент портретування застав його несподівано, він не готувався, не позував. Його образ як зблиск блискавиці: ти бачиш обличчя людини і за хвилю він зникає.
Мені це обличчя нагадує вервицю цих наших хлопців, яких випустили з «Азовсталі».
Я не бачила. Я вже не стежу за новинами. Але можу собі уявити. Мені вже не треба бачити, щоби уявити. Я, наприклад, уявила собі ситуацію, в яку потрапив отець Іван Данчевський, бо коли загинув Артем, буквально 15 хвилин пізніше мені написав отець Іван: «Я до тебе їду». Він спеціально їхав машиною з Ґенту, щоби підтримати. І вже садячи мене в літак до Кракова, він розповів, як стареньке подружжя українців з Італії подзвонили до нього з проханням поїхати в морг у Дніпрі, щоб опізнати тіло їхнього сина. Це юридична процедура, мусить хтось опізнати. Отець Іван знав цього хлопця, тому батьки й попросили його. Він якраз перевозив «швидкі» з Бельгії до України і вирішив поїхати у Дніпро, виконати прохання. Та коли він туди зайшов — знепритомнів. Він плакав і знепритомнів. Не міг бачити того, що перед ним. Отець Іван мені не розповів, що саме побачив, але я це намалювала, коли летіла в літаку. Це доволі моторошні малюнки.
[Читайте також: Вийшло друком п’яте число друкованого Reporters присвячене українським військовим. Приєднуйтся до Спільноти The Ukrainians, щоб отримати.]
Ось, це заходить отець Іван і просить у лікаря побачити тіло свого друга. А наступний малюнок називається: «Отче! Вам тут не місце!». Тому що лікарні на сході розбомблені, складати тіла немає де. Волонтери позичають буси, щоб розвозити тіла. У мене є одна приятелька, якої я ще особисто не зустрічала, але вона моя близька душа — Мирослава Ільтьо. Вона їздить поряд із водієм, є його вухами, розговорює його, щоб той не спав, адже людина по 20 годин у дорозі. Цей дядько, з яким їздить Мирослава, працював на Заході, на заробітках. Він повернувся з початком війни, позичив у своїх друзів-фермерів морозильний бус, яким ті возять продукти, і зараз перевозить тіла наших загиблих воїнів. Розвозить їх по родинах. Кожного дня по 10-14 тіл. Шість годин іде лише на те, щоби правильно оформити всі документи, паспорти, все пронумерувати. Бо він «вручає» рідним тіло й пакет документів, щоби не було ніяких сумнівів, бо, на жаль, спека, а тіла часом місяцями очікують на транспортування.
Нам пощастило, бо Артема привезли на другий день після загибелі. Це зробили його побратими, вони просто взяли і привезли, полагодивши миттю всі формальності, що тривають довгий час.
Ще у вечір перед загибеллю Артема я зробила такий страшненький малюнок, він називається «Лети, метелику, лети!». Я мала розмову зі своєю психотерапевткою, і вона зазначила, що, на її думку, я дуже вразлива, дуже делікатна — як метелик. Мені багато разів обривали крила й нищили пилок. Але я маю здатність дуже швидко регенеруватися і вмію відновлювати ці крила. Юнона Лотоцька [психотерапевтка] говорить образами. Її мова настільки цікава, що я зразу собі уявляю і часто малюю те, що вона мені сказала. Але коли вона побачила цей малюнок, сказала, що він дуже страшний. Бо для нормальної людини така поведінка нездорова: терти пилок пальцями і хотіти, щоб метелик летів.
Оце дійсно якийсь космічний малюнок. Тут усе — тіла, фігури людей. Не хочеться говорити слово «тіла»…
Ну, так. Я от зараз над цим думаю, бо падає дощ, мій син лежить у домовині під землею. І я думаю, що те, що там лежить, — це тіло… Але Артем насправді там не перебуває зараз. І, власне, як називати? Тіла? Двохсоті? Мертві? Чи це люди, чи це силуети людей? Чи це шматки людей? Там теж є окремо руки, ноги. Це щось, до чого не можна бути готовим, до чого не можна звикати чи казати, що це фатум. Ні, це геноцид. Нас хочуть закатати в бетон.
Іванко, а як відреагували ваші парафіяни в Бельгії й інші люди, котрі були навколо вас? Чи було щось таке, що раптом виявилось для вас з отцем Михайлом несподіваним?
Там є старенька українська парафія, до якої я приходила раз на тиждень у неділю. Ми мали щоденну молитву за Україну о шостій годині. Приходили і бельгійці, і українці. Але справді моєю парафією була спільнота Конго, Мадагаскару, Руанди й інших народів, де я бувала кожного дня зранку на літургії. Це вже така наче родина людей, які знаються між собою і приходять о тій самій годині. У римо-католиків є дуже гарна традиція: миряни активно включаються у відправу, є черговість читання апостольських листів чи псалмів. Також є традиція озвучувати дитячі молитви, коли катехитка, яка працює в школі з дітьми, приносить аркуш і озвучує, що Сара хотіла помолитися за свого брата, чи Марія-Анна переживає за товаришку, в якої померла мама. І це здружує, вносить тепло в загальну спільноту.
Коли вони довідалися, просто всі до мене підбігли й одночасно мене обняли. Я такого ще ніколи не бачила. У повній тиші. Бо я зайшла й не могла говорити, у мене просто лилися сльози. Із заплющеними очима я почула наближення до мене десятків ніг, які підходили-підходили-підходили ближче, і вони всі стали навколо і зробили такий дивний купол своїх почуттів. Вони не говорили, бо… що тут говорити? І вони весь час мене підтримували. Казали, які вони захоплені українцями, які здивовані, бо навряд чи хтось з молодих людей хоче померти за Бельгію чи за Францію. Те, що українці готові помирати за свою країну, їх страшенно вражало-надихало. Наших захисників порівнювали з мушкетерами, з лицарями, яких вони знали з історії своїх країн. Тоді я відчула дуже сильну духовну підтримку.
Окрім того, там у мене є гарна приятелька Леся Демкович, віолончелістка. Саме в суботу вечері вона мала би грати концерт. Але вона приїхала до мене у вечірній сукні, з віолончеллю і сказала, що вже відмовилася від цього концерту, щоби побути зі мною. Наступного дня вона привезла величезну кількість їжі, якусь терапевтичну зупу, яку вона спеціально для мене варила, і м’ясо, яке приготував її чоловік Жак, домішуючи туди вино, оливки. Це був якийсь нектар богів. Я нічого не могла їсти, але відчувала, скільки любові Жак вклав у приготування цього м’яса для мене. Вони мене просто силували, казали: «Ти мусиш щось з’їсти. Ти мусиш бути сильною»…
Ще був отець Данчевський, який мене посадив у літак. Я тоді не знала, куди йти, де реєстрація, де покласти багаж. Дуже складно було зорієнтуватися, йшли якісь блокування в моєму тілі, якісь колосальні процеси збереження енергії чи не знаю, як це назвати. Це, власне, був той момент, коли потрібні друзі, коли потрібні люди, які просто є поряд і все. Я це дуже добре розумію, бо мені доводилося бути поряд з людьми, які втратили рідних, і я знаю, що тоді треба бути біля людини. Це найважливіше. І сама ситуація підказує наступний крок.
Я ще хочу уточнити, що смерть Артема не була випадковою. Це не загибель через необережність від розтяжки. Артем був в еліті війська. Він завжди, за що б не брався, досягав висот і ставив собі дуже високу планку. Він був у крутому загоні розвідників, які чітко знають, що роблять, знають, де перебувають. Вони самі собі придумували завдання і йшли перед професійною армією, могли бути в окупованих зонах перед носом ворогів. Я не можу озвучувати ні осідку, ні завдань, але я просто пишаюся тими людьми, які були з ним.
Це святі люди. Вони привезли мого сина, і я з ними ще двічі зустрічалася. І вони так сяють, вони такі чисті, такі надзвичайні. Я дійсно цілувала руки парамедикові, який рятував мого сина. Йому самому 27 років.
Він закінчив курси військових медиків, хоча в душі мандрівник. Був в Антарктиді, жив у пустелях. Його улюблений автор — Екзюпері. Він пише таким почерком, як у першому класі дитина. Це показує, що всередині у нього величезна добра дитина. А там він рятує друзів. Я не знаю, скількох друзів він уже втратив. Це навіть уявити важко, як у 27 років втрачати друзів.
Інший Артемів побратим має бізнес у Львові. Ще один — політик. Але це все — їхнє минуле чи паралельне життя. Бо зараз вони там — це висококласна розвідка, яка сама формує завдання, доносить їх до керівників і виконує. Артем, власне, був тим, хто витлумачував начальству, що вони хочуть зробити, який у них план. Він був дуже комунікабельним. Своїм побратимам син розповідав про наш дім, де є відкритий простір — звучать різні мови, приходять різні люди: від професорів до жебраків, люди з різними проблемами. І ми до всіх ставимося рівно. Артем теж цього навчився, він умів спілкуватися з різними людьми, був менеджером «Авіації Галичини». Він умів пояснити так, що керівники казали: «Добре, можете це зробити. Ми даємо наказ». Між собою хлопці спілкувались очима. Вони розуміли один одного, освоївши ту первісну мову, яка була ще тоді, коли люди не знали слів.
Чи були хлопці знайомі раніше?
І так, і ні. Вони зібралися поступово. Для того, щоб людину допустили до розвідки, треба мати певні фахові знання та навички. Вони всі воювали або в «Азові», або в «Гарпуні». Це батальйони, які формувались у 2014 році. Наш Артем брав участь у битві за Маріуполь. Ми не знали про це у 2014-му, але зараз знайшли серед його речей шеврон, який свідчить про це.
Ви тільки тепер про це дізналися?
Так. Він не ділився. Зайва інформація, зайві переживання. Він дистанціював себе від мене. Принаймні з 2014 року. Ми перетинались, я обіймала його, могла щось розпитувати. Це було схоже на пінг-понг слів. У нас не було довірливих розмов. Думаю, йому було б боляче згадувати ці всі речі. Він говорив тільки з близькими друзями.
Нещодавно [4 липня] були уродини Артема. Йому мало б виповнитися 27. Як ви пережили цей день?
Я зараз нічого не планую, взагалі. Знала, що хочу, щоби друзі прийшли до нас в сад, і там грали гітари, і щоб вони співали. Так і вийшло. Прийшла величезна кількість пластунів. Було кілька старших людей, як моя мама чи пані Рома Патикова, сусіди. Але в основному були Артемові ровесники і трішечки старші, як Колобок (псевдо Романа Дзедзика, Артемового друга), наприклад. Він був виховником Артема, хоча лише на кілька років старший. Дуже приємно, що дехто приходив з дітками. Дітки бігали по городі, і це внесло дуже багато живості.
Це не були якісь такі спогади — радше співи, буття разом. Спогади про Артема організовував «Пласт» іще в день похорону. Вони зробили вечірку в «Дзизі», де було дуже гарно і весело. Артем би не хотів, щоби всі нили. Тому вони реготали, згадували смішні випадки, як Артем цілий час економив, а ми йому нічого не фінансували. Він мусив заробляти на всі свої поїздки. Його приятель розказував історію, як вони мали сідати на літак о першій годині дня і він планував зранку виспатися перед рейсом. Але Артем розбудив його о шостій ранку, щоби встигнути пройти 20 км до аеропорту пішки. На кону лежало 30 євро, бо саме стільки коштувало таксі до аеропорту. Але вони пішли в аеропорт по навігатору.
Є ще цікава історія про те, як вони перевозили собак. Під час ковіду скасували дешеві рейси і Артем з Колобком, два приятелі, на одному рівні божевільних ідей, почали возити тварин для замовників. Наприклад, людина в Америці замовляла породистого песика з Києва кур’єрською доставкою. Вони розуміли всю відповідальність, бо щенятка хотіли їсти, вони какали, гавкали і створювали труднощі в готелях та хостелах… Але хлопці це робили.
Згадували, як Артем стрибав з парашутом, як піднімався на Кіліманджаро, як мандрував. Вони весь час піджартовували між собою. Це був їхній стиль розмови. Сміялися зі своїх немочей. І я тішуся, що Артем мав таких вірних друзів. В основному це пластуни. Всі бійці, які зараз на війні. Вони кажуть, що абсолютно все, до чого їх готував «Пласт», їм придалося: в’язання вузлів, орієнтація по зорях, орієнтація по мохові на деревах, по компасу, вміння окопуватися, розбивати намети, розпалювати вогонь під дощем, ночувати у складних умовах. Всі ці речі зараз дуже добре допомагають служити на фронті. Вся та наука раптом стала важлива, значуща. Немає нічого зайвого. Жодна крихта, яку вони знають, не є даремна.
Мене ще дуже надихала історія з Сенекою. Виявилося, що Артем читав Сенеку і скрізь тягав його з собою. У наплічнику і в машині в нього був Сенека. Той самий, та сама книжка.
Потріпана, брудна, дійшла вона і до мене. Тепер її читаю я. Данило Ільницький (літературознавець, викладач кафедри філології УКУ — TU) вирішив зробити текст із тих шматків, які Артем попідкреслював, і написати дослідження «Воїн, який читає Сенеку», щоби показати світові, як виглядає український воїн, де він черпає стійкість, мудрість, аскезу чи інші моральні настанови, про які, власне, Сенека у своїх листах пише.
Цікаво ще те, що там, де був Артемій, треба мати мінімум речей. Тобто ти не можеш мати ложку, ніж і виделку. Ти береш тільки ложку. Чи коли ти вибираєш блокнот більший, менший і ще менший, то береш найменший, бо вага, об’єм речей дуже важливі, коли ти маєш швидко зібратися і кудись перебігти, десь зникнути, розчинитися. Те, що кладеш у наплічник, має бути дуже важливе для тебе. Кожен грам… І він вважав, що ця книжка аж настільки потрібна, що її варто покласти в цей наплічник.
Побратими розповідали, що там, де вони були, над головою постійно літали ракети. Вони спали під шум ракет, під нього ж прокидалися. Вони вже не звертали на них уваги. І от лежать вони в окопі й роздумують над фільмом «Пропала грамота». Або пригадують концерт групи «Кому вниз»: цікаво, хто з нас іще потрапить на цей концерт. Я не знаю, як можна жити і ходити перед лицем смерті. Як? Мені друзі розповідали, яку музику слухав Артем, який останній фільм він дивився і що він радив подивитися. Це дуже екзистенційні глибокі речі. Він з 2014 року готувався до цього дня. І ті, що зараз там є, також… Це не бравада, це не ходіння по лезу, ризик. Вони ніколи не ризикують даремно, ніколи не підставляють свої життя по-дурному. Але ця робота, яку вони там роблять, пов’язана з величезним ризиком для життя, і вони це знають! Як можна в 27 років це знати? Тут уже не йде мова про зрілість.
Так я отримала відповідь на свої претензії до Господа Бога — де ж довголіття? «Довгим віком насичу його»… Праведник має жити довго. Бог дає йому довголіття, дає можливість побачити своїх дітей, онуків. Таким має бути життя праведного, так у Біблії написано. І отець Данчевський, який у Бельгії співав чин похорону, сказав мені під час похорону, що в Книзі Мудрості є дуже гарні слова: «Я вирву його з чарів зла…». Я витягну його з цього бруду, з цього світу. Бо він досяг досконалості, бо він досяг повноліття. Не завжди в сивині є мудрість, і не завжди в сивині є досконалість. Є досконалі в 27 [років]. Це така мені була відповідь на мої питання, які не давали мені спокою. Є діти досконалі, є мудрі діти, Господь — це Той, хто вирішує, коли цю квітку зірвати, як би нам не хотілося, щоби цього не було.
Усе життя ми готуємось до своєї смерті, але не до смерті дуже близьких людей. Загалом, ми про смерть говоримо дуже узагальнено, але тепер, за тих обставин війни, смерть перестала бути чимось абстрактним. Можливо, ти б поділилася якимись речами, які в твоїй особистій історії були готуванням до смерті близьких людей. Що готує?
Знаєш, як почувається людина, яка живе не в передчутті, а в якомусь дедлайні смертельному? На окупованій території, де її можуть пристрелити, коли вона йде по воду. От, наприклад, Мирослава Ільтьо, яка щодня їздить по тіла наших хлопців. Її машину можуть просто розстріляти. Вона каже, що дуже реагує на запах, на красу і на вигляд світу. Хочеться взяти листочок м’яти, розтерти й понюхати. Дуже хочеться жити, проживати миті, якісно проживати стосунки. Дуже звертаєш увагу на те, що, кому і як ти говориш. Це межові стани. Коли, з одного боку, все є важливим, але одночасно — нічого немає важливого. У такі миті загострюються всі людські відчуття: слух, зір, нюх. Бажання, як писав Стус, відчути пахощі рути і в неї впасти навмання: «Я б смерть на сотню літ відтрутив, щоби почути запах рути і в неї впасти навмання». Щось таке… Якийсь чебрець, я не знаю, якісь ваніль, кардамон, цинамон.
Ти відчуваєш мікросвіти, мікрокосмос. Розтирання того пилку, того пороху між пальцями. Ти можеш щось малювати з того пороху чи щось витворювати. Це є наближення, дуже сильне наближення до Бога, Який є Творцем, Який не перестає творити. І ти розумієш, що можна кожну мить творчо і повноцінно проживати. Повноцінно любити своїх дітей і повноцінно жити, дихати. До мене кілька днів тому прийшла думка, що ця моя колискова, яку я заспівала (Іванка заспівала колискову над труною загиблого сина Артема під час чину похорону в гарнізонному храмі Львова — TU), — це був мій крик, моє дихання і моє нове народження.
Дитина, коли народжується, мусить дихнути. Тоді її легені розпростуються, як парашут, як крила, бо в немовлятка вони пожмакані. В утробі дітки дихають через пуповину. Легені розкриваються, дитина вдихає повітря і видихає перший крик. Це означає, що вона жива, що все в порядку. Якщо вона цього не зробить, дитину везуть у реанімацію. І цей мій плач над труною, цей спів — це був, власне, той крик, тому що ця Іванка, яка народилася 18 червня, — це інша істота, це не є та, що була до 18 червня. І так само Емілія, Магда — всі ми. Це нове народження. Я думаю, що душа Артема теж спочатку була дуже крихка, маленька, як немовлятко, народжене до Вічності, бо спочатку це така якась дуже делікатна субстанція, яка потім теж доростає, розвивається. Я зі здивуванням констатую в собі якісь зовсім нові речі, і вони будуть проявлятися… Це новість, бо ти вже не можеш бути тим самим. Хочеш-не-хочеш. В Емілії скінчилося дитинство. Раптово. І вона дуже мудро поводиться, швидко перебудовується в дорослу виховницю для переселенців, які від неї старші, вчить із ними історію України, мову, співає пісень. Тобто Емілія ось така доросла.
Іванко, може, це дуже недоречне питання, але в цьому межовому стані, перед лицем суцільного жаху: смерті, того, що з нами роблять — шматування живих істот, шматування світу людського, природного і Божого, — ми маємо загострене відчуття краси і цінності любові. Водночас «по тому боці» також є людські істоти у межовому стані. Чому вони цього не відчувають?
Це не людські істоти. Людська істота наділена певними рисами, а це якась квінтесенція, екзистенція зла, якась субстанція, якесь виродження. Тут мова про якісь маніакальні стани чи стани під дією психотропних речовин, я не знаю. Ну як можна ґвалтувати немовлят свічкою чи олівцем? Чи відрізати шматки тіла? Чи їздити танком по людині?
Вбити людину взагалі нелегко. Для того, щоб убити людину, треба мати певний психологічний стан. У разі, коли ти знищуєш ворога, який хоче вбити твою маму чи прийти в твій дім, — це одне. А коли ти їдеш у чужу країну, щоби масово розстрілювати мирне населення з танків, громити старечі доми чи лікарні чи ще щось… Я не беруся пояснювати, хто там, по той бік. Ти кажеш — там, на тому боці. Мені згадалося: «Там, на тому боці, там живе Марічка». Пісня така. Але там не Марічка.
Це віками сформовані істоти, які живляться пропагандою і маніакальними ідеями, яких просто не любилося. Їх не любили батьки. І їхніх батьків не любили батьки, і їхніх не любили інші, розумієш.
Остап Лозинський завжди казав, що він ріс у максимальній красі народного мистецтва. Він зазначав, що дитина, яка росла з яворівськими іграшками, з іконами на склі, з писанками, з чудесними вишиванками, не може в принципі чинити зло у своєму житті. Вона може іноді випадково зробити зло, але стати злочинцем така дитина не здатна. І тут уже питання до психіатрів: як виховати абсолютного маніяка? Напевно, треба з дитинства принижувати дитину, говорити, що вона ні на що не здатна, бити, пити алкоголь чи щось таке, щоб там мозку не було зовсім. Мені складно сказати.
[Читайте також: Остап Лозинський: «Звідки європейці знатимуть про Пінзеля, Новаківського і Труша, якщо про них нічого немає у жодних путівниках?»]
На Заході намагаються розвивати ідею, що це братовбивча війна. І по ту сторону є жертви, і їм теж погано. Треба повернутися до історії. Треба заглибитися, подивитися, як Росія розвивалася, як вона жила, як вона, наче якийсь ненаситний монстр, постійно потребувала крові й територій. Скільки там народів: бурятів, чеченців, марійців, всяких-всяких племен дивовижних, скільки вони просто споїли, загарбали, знищили й перетворили в масу, в субстанцію… Так вони планували зробити і з українцями, закликаючи до цінностей савєтского саюза і єдності «одного народу». Це була їхня ціль. Повністю параноїдальні якісь ідеї. Ця армія вже себе показала, коли почала красти унітази і пральні машини.
Чомусь не Сенеку…
Ні, книжками вони не цікавилися. Їх цікавили якісь елементарні речі: вони раптом зрозуміли, що можна мати місце для випорожнення, не робити це надворі, а в хаті, і немає запаху, і кудись воно дівається, вода зливається. «Хто вам дозволив так гарно жити?». І зараз дійсно ожили ті персонажі Толкіна: і «Володар Кілець», і ельфи, які насправді були войовничими, а не «пухнастими». Артем зі своїми побратимами теж говорили про «Армію Любові», яка любов’ю заполонить світ, що вже не треба буде стріляти і битися, тому що любов’ю можна побороти зло. Ну, це такі хіпівські трошки ідеї: «Love and peace». Але вони так жартома між собою перекидалися і себе називали «Армією Нової Землі».
Іванко, розкажи більше, що було у вашій хаті від початку повномасштабного вторгнення?
Спочатку Дмитро з хлопцями організували інформаційний центр. Я не посвячена у ці нюанси, це була їхня справа. Він узяв друзів, які займалися власне «Етикою. Політикою. Економікою» (Дмитро Димид — студент бакалаврської програми УКУ «Етика. Політика. Економіка», у зв’язку зі службою в ЗСУ взяв академвідпустку — TU), щоб надсилати якісні новини на західні сайти, пояснювати, що відбувається. Дмитро навіть таке відео скинув: зробив екскурсію по хаті, показав, як виглядає укриття в пивниці, що в нас там є: ми зразу туди віднесли запаси води, сімейні фотоальбоми як найбільшу цінність, яка є в нас у хаті. Він говорив, що є звичайним студентом католицького університету, звичайним хлопцем, який хоче, щоби світ знав правду про те, що діється. Він наголошував, що не є представником жодної партії і не виконує нічиє замовлення. Це була їхня ініціатива: такий собі новинний штаб.
А потім ми завдяки прекрасним Дідулам [родина Петра Дідули] вирішили зробити тут кризовий центр для біженців. Я не знаю, яким чином вони знайшли цих людей, як саме це все організувалося. Але в нас у хаті мешкало багато людей, бігали діти. Вони навіть висадили квіти в городі, господарювали. Вони жили в нас три місяці до моменту приїзду мого чоловіка Михайла. Це був плановий приїзд. У Михайла день народження 24 червня, і він мав приїхати, полагодити різні справи, тоді повернутися до Бельгії, а я мала приїхати додому. Але склалось так, що ми всі з’їхались. Для наших дітей це була зовсім природна річ — приймати біженців.
Зараз іде гроза, гримить грім [чути звуки грому під час запису інтерв’ю]. А ми з отцем Данчевським читали Книгу Йова, коли очікували на літак. Там є така фраза, Бог питається Йова: де був ти? Коли Я поклав межі морю, під спів ранішніх зір. Чи ти знаєш, де є склади льоду, склади граду? Чи ти бачив, як паруються кози? Чи ти бачив страуса, якого Я сотворив? У нього прекрасне пір’я, він в гарячий пісок кладе свої яйця. Тут отець Іван почав сміятися: «Але він дуже поганий батько, у нього маленька голова, він взагалі не дбає про своє потомство і залишає його. Носороги та інші тварини приходять і товчуть ті яйця». Одне слово, там дуже дотепний текст, який Йова впроваджує в зовсім іншу реальність. Йов оплакує дітей, які загинули під руїнами його будинку, а Бог йому ставить ці всі питання. Там тисяча питань про сузір’я, чи він возив на Великому Возі своїх дітей, чи він зав’язував курці дзьоба, чи він забирав стрілу у Стрільця. І коли Бог це все перепитав, тоді Він каже: «А зараз Я питатиму». Тобто це ще був лише вступ. І це справді так: Божа реальність зовсім інша.
Я хочу збагнути Божу реальність, цей казус, не абсурд, а інше буття, до якого нас запрошено. І тільки в такому ключі я можу розглядати ці смерті.
Багато клопотів у Бога: і лані паруються, і єноти кудись біжать, і Левіафан бушує в океані. Там іще таке дуже страшне питання: «Чи ти ходив краєм безодні? Чи тобі відкрилися ворота смерті?» Бо Він спочатку говорить про зовсім реальні речі, про блискавки, град, таке, що ми бачимо, чуємо і знаємо. І виявляється, існують ворота смерті. «Чи вони тобі відкрилися?». Я зразу собі згадала, як у «Гаррі Поттері» на дитячому рівні донесено питання смерті. Там є історія, коли Гаррі вкотре приїжджає в Гоґвортс і їх зустрічають колісниці, запряжені тестралами. Це коні, яких бачать тільки люди, що пережили смерть. Гаррі бачить цих коней, і також Луна бачить, яка втратила маму, а ніхто більше з учнів не бачить. Вони думають, що колісниці їдуть самі. Тобто є речі, які ти починаєш бачити, коли тобі відкрилися ворота смерті.
Хочу запитати про невипадковості. 2014 рік: Артем єдиний зі студентів УКУ йде воювати, так? І проходить на навчання наступного року.
Так. Складає екзамени. Скочиляс (тогочасний декан Гуманітарного факультету УКУ доктор Ігор Скочиляс — TU) йому допомагає полагодити всі формальності.
Він пішов за покликом серця, тому я й не кажу, що це випадковість. Але як думаєш, що було основою такого вибору?
Велике бажання свободи. Бажання мати свою, внутрішню свободу.
Ти як мама, котра вийшла з певного середовища і стала носієм його винятковості, вочевидь передала синові щось, що спонукало Артема до такого рішення.
Це, напевне, більше від Михайла. Ця нестримність волі й бажання, щоб Україна була вільною, якщо ти є вільний громадянин. Ми народили вільних громадян. Тобто всі діти, які народилися після 1990 року, народжені в незалежній Україні і автоматично вільні. Я не знаю, як пояснити, носіями чого ми є. Мені цього не видно, це видно іншим людям. Ми просто проживаємо своє життя.
[Читайте також: «Стати самим собі ціллю». Літературознавиця Віра Агеєва про те, чому при вулиці Петлюри не може існувати музей Булгакова]
Артем дуже не любив якихось пафосних речей, просто дорослі чоловіки приймають дорослі рішення. І, власне, ця зрілість у них настала швидше. Я дивлюся, як тепер в Емілії настає зрілість, і боюся, що вона зробить. Тому що в 25 років вже можна мати снайперську гвинтівку. Юридично. Вона вже вміє водити машину. Дмитро її щойно навчив. І я не знаю, який буде шлях воїна в Емілії. Вона собі купила в Бельгії плакат з Леоном Кілером, де ця дівчинка і Леон чистять разом гвинтівку.
У цій ситуації, яка є зовні, всередині, в країні, в родині, у світі, чи є щось таке, що тебе підтримує, дає тобі відчуття поштовху чи здається дуже позитивним?
Це питання опори. Власне, це те, що мені допомогла зрозуміти Юнона [психотерапевтка]. Ми з нею годину розмовляли на тему опори. І я сказала, що можу опиратися на своїх дітей, які вже виросли. Бо не можна опиратися на ілюзії, мрії — це пісок, який просто сиплеться між пальцями. У цій розмові я дійшла висновку, що Бог — це найопорніша опора, найреальніша реальність, на яку я можу опертися. Кожен має іншу опору. Мені дуже подобається вислів: «Христос — це є палаюча реальність». Я недаремно на похорони брала футболку з написом «Вогонь запеклих не пече», тому що Артема накрило мінометним вогнем. Цей кущ барбарису, що ми посадили, — це теж вогонь, це теж ватра. У Біблії є фраза, що не всі спасуться, але деякі через вогонь спасуться.
Пригадую історію з отцем Августом Чумаковим у церкві Покрови. Була звичайна недільна літургія, величезна кількість людей, він її очолював і виголошував проповідь. Усі слухали, і раптом я відчула, що його погляд зупинився на мені, він звертається до мене. Я чую фразу: «І прийняти покликання свого сина, якщо він хоче стати вогненним херувимом». Він говорив про те, як батькам важко сприйняти монаше покликання дітей. Я дуже запам’ятала і цю службу, і цю фразу, вона мені запала в серце. Це є такі опорні штуки. Зараз дуже рельєфно сприймається вся Біблія, всі євангельські тексти. Наприклад, у мене на кожен день є якесь одне речення, за яке я тримаюся, щоб не здуріти.
Розкажи, будь ласка, про цю ікону (показує).
Пам’ятаєте історію, коли дитину запитали: «З якого ти міста?» І дитина сказала: «Міста нема, а море зосталось». І запросила приїхати на море… Це історія Маріуполя. І ось на цій іконі (показує) латинськими літерами написано: «Міста нема, а море зосталось». «Amore» італійською — це любов. Синій колір — це море, яке залишилося. Але корони і німби Марії і Христа так нервово намальовані, тобто в цій іконі нема спокою. Вона не є мирна, вона трагічна. І ці червоні потоки, і відсутність погляду наче відсутність очей. Коли переживаєш горе і провалюєшся.
Мені у ці дні випало обійматися з багатьма моїми друзями, і в декого в очах я бачила дуже велике горе. Я бачила зіниці, розширені до таких меж, що ти наче провалюєшся в ті очі. Наші очі — це щось прекрасне. Можна стільки висловити поглядами. І навпаки, коли ти нещирий і говориш нещирі речі, то все одно, погляд зраджує тебе. Дуже важко поглядом обманути.
Мене вразило сяйво з очей воїнів, які привезли Артема. Вони просто сяяли. Це були якісь надлюди. У них дійсно очі світилися, як прожектори дальнього бачення. Вони іноді просто прикривали очі, і я теж іноді заплющувала свої очі, бо ті хлопці мене сліпили своєю красою. Чому нема красенів чи краси зі сторони російської армії? Тому, що вони роблять дуже некрасиві речі, дуже нелюдські речі. І тут знову виринає питання, чи називати їх людьми. Я росла в радянському союзі, де розказували про Другу світову війну, яку називали «великою вітчизняною». І мені казали про красиві вчинки радянських воїнів, які рятували сиріток, помагали. Я розумію тепер, що то повна туфта. Не було краси у війні, не було красивих солдатів. Інша річ, скільки там полягло українців, скільки там було брехні.
У Другій світовій не було також людської гідності, у російсько-українській, з російського боку, — теж ні. Це, властиво, нас відрізняє.
Так. Разом з Артемієм загинув хлопець, який мав псевдо «Історик» (Павло Наконечний — TU). Він з Холодного Яру. Йому було 25 років. Єдиний син. Його батько, коли ми з ним молилися, сказав: «Я втратив учителя. Мій син був моїм вчителем останні вісім років». Він сам заснував організацію, спільноту, схожу на «Пласт», яка називається «Поклик Яру». Це козаки й козачки. Вони всі національно свідомі, таборують разом, мають свої заповіді. І це, власне, того рівня люди, які зараз є там [на фронті]…
Ще один хлопчина, який був третім на завданні, коли загинув Артем, зараз поранений, у госпіталі. Всі вони ерудовані, цікаві, живі, з гумором і з гідністю, про яку ти кажеш. І виглядають як переможці.
В Артема була така фраза: «Не все таке страшне, як воно виглядає». А «Історик» любив повторювати: «Не ний». Вони випустили футболки з написом: «Не ний» і підписом «Історик».
Він вважав, що ниття — це така питома українська риса, яка дуже гальмує розвиток. Бідкання, ниття і «що би було якби», «що б можна було зробити, якби». Але, попри ниття, ми все-таки дуже багато за 30 років Незалежності виплекали, збудували і зробили. Наприклад, наша медицина чи банківська система набагато прогресивніша, ніж зараз у Європі. Чи в ІТ-сфері ми, українці, просто «вау».
Власне, тому я і думаю, що Артемій втілив те, про що чув, що бачив, з чим ріс, тобто все-таки це дуже важливо, де він був і з ким.
Дорісши до 8-9 років, він 90 % часу проводив з пластунами. І похідні всякі товариства: спортивні, музичні чи регбі. Між тим він встигав і на саксофоні пограти. Але Артемій, власне, збирав коло себе інших. Усі наші діти такі, для них буття з друзями — це дуже важлива частина їхнього життя. Вони не сидять коло мами. Вони шукають свої орбіти, свої кола, де їм буде цікаво.
Це є в тебе на фейсбуці в один з перших днів після втрати сина, і дійсно дуже відчувається, що вони — особистості з необрізаними крилами.
Так. Це було наше завдання їх не обрізати. Махаючи наввипередки ножами, ножицями, всякими ріжучими пилками, не зачепити крила своїх дітей…
Не знаю, чи я маю моральне право спитатися. Колись була розмова з Дмитром, він мені сказав, що не є віруючий, що ще у пошуках.
Ну, я не можу коментувати його слів, але є дуже багато профанацій у плані релігійності. Шукання Бога — це, мені здається, найглибша віра, яка тільки може бути. Це є динамічна позиція руху, ходу, тобто не зашкарублості в обряді, бо так треба, бо так на Галичині роблять усі. А ось цей пошук — це класно, що він так сказав, це моя мрія, щоб вони всі шукали. Бо це єдине, що ми можемо дітям дати в плані віри: є Особа, Істота, Яку ти маєш шукати все життя. І врешті-решт ти Її знайдеш. Єдине, що ми можемо на 100 % знати, — це те, що ми з Нею зустрінемося.
Багато речей, які до війни мали сенс, принаймні хотілося про це читати-думати, дуже змаліли. Які речі з того, що складало частину твого інтелектуального простору, стали для тебе дуже дрібними чи почали нервувати?
Мої сварки з чоловіком стали неактуальні, смішні, дурні й деструктивні. Воно все відпало, осипалося. Мені близькі Артемові друзі сказали, що його це дуже боліло — наші всякі хатні баталії.
Дрібні справи дійсно є дуже важливі. З них складається наше людське існування. Ми мусимо займатися дрібними справами, але робити їх добре.
Зараз я не читаю новин. На мене це деструктивно впливає. Краще читати Сенеку. Я тепер мушу дуже лімітувати ресурси. Моя батарея сідає, постійно потрібно живлення, і тексти якраз дуже допомагають.
Що ще є таким живленням для тебе?
Я навіть не знаю. Дихання. От я говорила, що я заспівала, вдихнула і видихнула. Хочеться співати — я співаю, хочеться по росі походити — я ходжу. Моє тіло саме підказує, що йому потрібно. Поспати? Я кладу його спати. Мене навчив Тихон Кульбака, що в здорової особистості всередині є ніби дві особистості: турботливий батько, чи мама в моєму випадку, і маленька дівчинка Іванка, чи Оленка, яка чогось хоче. Дівчинка питає цю маму: «А можна мені зараз полежати?» — «Можна. Полежи собі, доню, відпочинь». «А що би ти хотіла?», — питає турботлива мама дитину. І таке інше.
Дуже важливо себе запитувати «Що би ти хотіла?», пам’ятаючи про цю маленьку істоту, яка мала бажання, яка була творча і цікавилася світом. І про цю іншу істоту, яка дбає про неї.
Треба бути в гармонії із собою. Повертатися до себе попередньої. Мені, в принципі, іноді це виходить. Велика Іванка запитує: «Як я можу тобі помогти? Хочеш, я тобі почитаю? Хочеш — подивися фільм. Хочеш — послухай музику». Мені, наприклад, боляче слухати музику, яку слухав Артем. Вона моторошна. Це такий маятник смерті. Він її слухав у машині. Це майже реквієм весь час. Може, він думав про своїх друзів, які загинули. Не знаю. Мені, в принципі, боляче думати, що він зі мною цим не ділився. Бо я «хороша мама», мала б бути довіра. Але він не хотів розголосу, може, боявся, що я це відразу комусь розкажу чи опублікую у фейсбуці. Це дуже чоловіча така риса: не віддавати свій біль мамі. Ця музика дуже страшна — вона гармонійна, гарна і водночас самотня, трагічна, ніби виття вовка.
Перед лицем смерті ми самотні. Коли я малювала Богородицю під Хрестом, відчула, що ті всі постаті, — Магдалина та інші три Марії, що Її підтримують, — Їй заважали, і я їх витерла. Тому біля цього розп’яття Вона стоїть сама, і перед Нею така пустка, відстань….
Я хотіла тебе спитати, Іванко: ти думаєш про перемогу?
Я живу в реальності перемоги. Коли я побачила цих хлопців, зрозуміла, що так виглядають переможці. І битися на своїй землі — це є перемога. І Захід, західні політики говорять про перемогу. По-перше, вони не можуть зрозуміти: чому ми взагалі досі живі? Чому не сталося бліцзахоплення Києва за три дні, а армія [російська] ледь просунулася?
Я живу в реальності перемоги. Я так само живу в реальності Воскресіння. Я завжди прошу священників співати «Христос Воскрес!», а не «Вічная пам’ять». Бо я трошки зараз не розумію, що таке «Вічная пам’ять», в мене зараз із пам’яттю проблеми, а з Воскресінням нема проблем.
Розмовляли Олена Джеджора; Данило Ільницький і Петро Дідула
Текст: Галина Білак; Вероніка Саврук, Діана Мотрук
