Він нагадує доброго чаклуна з голівудських фентезійних блокбастерів або з казок нашого дитинства. Довга борода, заплутане волосся, глибочезний погляд. Коли спілкуєшся з ним, видається, що він усе про тебе знає наперед. Може й так? Хоча сам стверджує — ніколи не загадував нічого на завтра й не озирався на вчора. Живе сьогодні — тут і зараз.
Лев Скоп — художник, поет, викладач… Але це дуже по-вікіпедійному. Насправді ж Лев Скоп — просто Людина, яка не може не зацікавити. Він виростав «на бітлах» і важко пережив розпад команди. Створив власну рок-групу і досі, крім віршів, пише пісні. Майстерню має у невеликій церкві.
Він ніколи не заробляв величезних коштів, але вважає себе успішним. «Успіх — це бути потрібним» — стверджує Лев Скоп і пригадує, як «до стелі» стрибають його колишні студенти, побачивши свого вчителя в коридорах Академії мистецтв.
Навіть свої наукові праці він пише тільки тоді, коли має натхнення. Так само, як картини, ікони чи поезію. І ніколи, до слова, не працює на замовлення. Це, каже, найпростіший спосіб втратити себе самого.
Як Ви стали тим, ким Ви є зараз і чому?
Я часто себе запитую, чому мені так добре, чому я щасливий? Напевне, просто потрапив до кола вибраних Богом людей. Мені пощастило в житті — маю все, що потрібно. Цим на 99 відсотків завдячую батькам. Вони ніколи не пхалися в моє життя. Мамі, звісно, не було байдуже, як я вчуся, але вона не сварила мене, коли я приносив додому трійку. У нашій родині віталися різні захоплення. Хочу спорту — займаюся, хочу йти на танці — іду. Головне, за що рідні хвилювалися, щоб ми голодні не були. (Усміхається)
…У 16 я створив свою першу рок-групу. Бог мене скерував на це. Вона називалася «Цвітень», це зі староукраїнської, а правильно квітень. (Усміхається) Грали Тараса Шевченка «Розриту могилу». Двадцять років після нас цю композицію виконував гурт «Кому Вниз». Ми усі тоді збиралися біля одного клубу на Рогатці (один із найстаріших районів Львова, у якому за Польщі проходила межа між містом та селом Знесіння, — TU) і заводили: «Україно, сплюндрована мати…» Ми навіть самі музику писали. Так шкода, що тих старих платівок не вберегли. Тепер розумієш, чому я такий є? Я робив те, чого справді хотів.
Уяви, я народився в 1954 році, а Сталін помер в 53-му. У той час люди були ще дуже зашуганими, думали, що їх скрізь слухають. Ця енергія страху деформувалась у те, що люди почали боятися самі себе. У нас на Рогатці, на щастя, кадебісти рідко швендяли. І людям дихалося вільніше. Бувало так, йду, а у когось відчинені вікна, стоїть радіо, а звідти служба Божа з Ватикану. Аж заслухаєшся… Учителям суворо наказували, аби всі діти в неділю, на Великдень о 10 ранку були у школі. Через це ми з родиною прокидалися о 5 ранку, йшли в муровану церкву, що на Вознесенській, святили паску. Поїли її, а тоді вже пішли в школу. Але так, як ми, робили далеко не всі. Дехто настільки боявся, що вважав, ніби у нього є вдома в туалеті підслушка. (Сміється)
Розкажу один анекдотичний випадок. Замість теперішнього «Жоржу» був колись готель «Інтурист», а там унизу працював кабак. Одного разу ми з друзями зайшли туди, сіли у такій кімнатці з перегородками. Щойно взяли меню до рук, одразу прибігає розчервонілий, розпашілий офіціант і щось шепоче нашому другові. Той каже нам: «Хлопці, пересідаємо, потім вийдемо — розкажу». Уже вертаємося додому, товариш так сміється, що аж тримається за живіт, і виказує: «Хлопці, на весь Львів стоїть одна підслушка і та прикріплена до столику в кабаку. Неподалік міський комітет партії, так званий «горком». Якщо якийсь «горкомівець» надумає на свого шефа якусь кляузу написати, то шеф одразу дізнається!» Отак офіціант нас попередив.
І, знаєш, у цій історії є або вся правда, або частина правди. Насправді КДБ був не також багатою організацією, як це собі часом уявляємо. Технічні можливості вони мали невеликі. Траплялися, звісно, прикрі випадки, арешти для виконання плану, але й була маса просто настрашених людей.
У той час найлегше жилося тим, хто підтримував партію. Підлабузники одразу всі привілеї мали і тільки зірочки кар’єрні хапали. Самому доводилося значно довше до мети йти. Часом бувало таке… Спілкуюся з художником, наче порядна і талановита людина. Сидимо, говоримо про Україну. Приходжу якось на виставку, а він гидоту комуністичну намалював. Я йому: «Друже, нащо ти так?» У відповідь: «Вибач, Левку, я в Спілку художників хочу».
То був дуже непростий і дивний час для теперішньої молоді. Щоб ти жила в той час — ти б мусила красти, щоб вижити. То було нормально. Ані добре, ані зле. Такі були правила побуту у комуні «Совєтский Союз».
Моя родина з репресованих, тож мене ще змалечку вчили, що комуністи — це погано. Я потім їх називав «дешевими повіями». Дехто казав за Незалежності: «Я мусив у партію іти, бо кар’єри не зробив би». Але це брехня, це не аргумент. Ніхто нічого не мусив. Хто був свідомий, той не записувався. Я, наприклад, ніколи в комуністи не збирався. У мене завжди вдома демократія була.
Хто для Вас, підлітка, був справжнім кумиром і мав найбільший вплив поза родиною?
Група «The Beatles». Я ріс в епоху «бітломанії». Музиканти «The Beatles» були для мене понад усе, мов релігія. Вони були справжніми кумирами. Кожну згадку про них у польських журналах вирізав, радіоприймач на закордонні хвилі налаштовував, аби зайвий раз почути… Вони здавалися такими близькими. Мене зачаровували їхні сентиментальні балади. А коли гурт розпався — це була ціла трагедія, шок, удар. Ми довго наспівували їхні пісні.
А потім прийшла ера року. З хлопцями навчилися робити і продавати електронні гітари. Час від часу «лабали» свої рок-композиції на вечорах у технікумах. Як згадаю: «Завіси підіймаються, а там повна зала людей». (Усміхається) Так тривало 4 роки, до 74-го. Наш «Цвітень» запрошували грати на танцях. Ми свою музику писали.
…Якщо продовжувати говорити про кумирів, то я з третього класу малював у Палаці піонерів, теперішньому Центрі дитячої творчості. Там був один вчитель, який відкрив для мене малярство, дуже захопив, дав стимул.
А ще я відвідував секцію з фехтування, навіть від неї на міжнародних змаганнях виступав. Але все ж таки найбільший вплив мала на мене моя компанія. М’яко кажучи, мені було байдуже на школу. В мене був мій рок-гурт і друзі! (Усміхається)
Ви малюєте, пишете вірші і навіть музику… Ви успадкували ці таланти?
Навіть не знаю, як вам це пояснити. Мої батьки — прекрасні люди, і це найважливіше, що я міг успадкувати. Я вдячний Богу, що він мені дав таких прекрасних батьків, вільних духом людей. Моя бабця повторювала: «Мені б тільки синьо-жовтий прапор і все, більше нічого мені в житті не треба».
Тож найважливіше, що передали мені мої рідні — це гідність і честь. Що це означає? Я не буду брехати в малярстві, я не буду брехати в поезії, я не буду брехати в науці, я не буду брехати вам. Та коли ви стоятимете над прірвою — я подам вам руку, а не відведу погляду. Мені ж можуть сказати: «Не роби цього, матимеш неприємності». Але я про таке зовсім не думатиму.
Я просто не напрягаюсь. Пишу, що хочу. Малюю, що відчуваю. Складаю вірші, коли надихаюсь. У цьому весь секрет. Я нікуди не спішу — я кайфую
…Щодо таланту скажу таке. Кожна середньостатистична людина народжується з ним. Але дуже часто в дитинстві самі батьки вбивають цей не сміливий порив, як от кажуть, заривають йому в землю. Дуже велика справа — віра. Треба підказувати людині, допомагати, підставляти дружнє плече. Нехай навіть тобі кажуть: «Ти малюєш погано!» А ти у відповідь: «Як є. Малюйте ліпше». Не можна зупинятися, треба розвивати свій талант, треба вірити.
Ще з дитинства у мене була якась фатальна любов до церкви, її культ. Трохи пізніше я захоплювався картинами і поезією Шевченка. Довкола мене виникали моменти, які провокували творити. Я не вважаю себе професіоналом у всіх сферах. Більше того — я себе називаю аматором, який постійно щось шукає, риється в собі, в своїх можливостях.
Гляньте на цю картину, що біля мене — нічого геніального, але водночас так красиво. Правда? Птаха. Люблю малювати пташок. Вони часто сідають до мене на підвіконня, а я їх годую. Це мені подобається. Ця вся любов до світу вирує навколо мене.
Ще в мене є яскраво виражений природний егоїзм, любов до себе, до того, що я роблю. Можу годинами сидіти і щось писати. Але люди, з якими я товаришую, про це уже знають і не відсахуються від мене. Більше того — це їм подобається. І, знаєш, це цілком нормальна річ — здоровий егоїзм у житті. Я так думаю, що якщо цей егоїзм нікому не заважає і приносить радість, значить, я все правильно роблю.
Дуже не люблю слова «жертва». Не люблю пафосу на кшталт: «Цей чоловік на олтар науки поклав своє життя і тралі-валі». Це ж брехня. Якщо людина чомусь присвячує свої життя, якійсь справі — то це їй в кайф. Тож яка це тоді жертва?
Як Ви народилися як іконописець?
Коли ми грали в рок-групі, я намалював на картоні ікону. Нарисував так, як я собі уявляв це. І от прийшов до мене в гості одного разу бас-гітарист і каже: «Яка класна! У мене бабця в Білорусі живе, я би їй таку подарував». Тоді я ту ікону йому й віддав. Мені було так приємно. Тоді подумав: «Гм, як же це гарно буде, якщо хтось молитиметься, говоритиме до неї». Друг забрав ікону, минуло трохи часу і я вже забув про цей випадок. Коли ж знову його побачив, то почув історію про те, як бабця, побачивши ікону, вхопила її, як почала цілувати й не знала, де її поставити. Після цього почав малювати більше.
…Коли мене питають, як я малюю ікони й що для цього потрібно, то відповідь одна — щоб ангели прилетіли. Ікони я сам не розписую ікони, а ангели їх розписують. Деякі ікони мої чудотворними вже стали, як то в костелі Ольги і Єлизавети.
Але тут є один момент. Свої ікони не можна хвалити, то дуже погано. Я люблю дарувати свої ікони. Тепер часто їх передаю родинам майданівців чи тих, чиї сини воювали. Багатьом людям вони не подобаються. Дехто переконаний, що вони мають бути тільки канонічними: грецькі й візантійські. Не сприймають те, що я роблю. Але я від свого не відступаю й малюю те, що відчуваю. Люблю наодинці поговорити з Богом. Іду в Церкву, коли відчуваю потребу, а не для того, щоб щось там відбути. Патетика в таких випадках зайва.
А на замовлення Ви якісь ікони робите?
Ні. Часто телефонують і, знаєте, пропонують великі гроші, але я ніколи так не робив і не збираюся.
Ви 15 років викладали в Львівській академії мистецтв, написали десятки наукових статей, випустили сотні учнів-художників, а самі не захистили жодного наукового звання. Якось дивно. Чому так сталося?
Мої студенти навіть уже дисертації позахищали, а я не захистив з дуже простої причині — через ту саму свою гідність, про яку я вам стільки розповідав. Так сталося, що помер мій вчитель Павло Жолтовський. Якби все склалося інакше, я, певне, доктором наук вже був би. (Усміхається) А так… Треба ж було кланятися, дупу всім цілувати, а я ж такий, що не буду. Дехто казав: «Ну і що тобі станеться, якщо лишній раз вклонишся?» Цей містер N не розумів, що не можу я так, і крапка. Мені часто казали, що нічого я не досягну, якщо буду такий принциповий і гоноровий, що лишуся один на цілому світі. Говорили так 40 років. Але ж я не один.(Усміхається)
…У академії я за своїх студентів був «стіною», вони для мене святе. Якщо хтось вчинить нечесно з ними, то вже наслухається від мене. Одразу скандал влаштую! (Усміхається) Для мене кожен студент — окрема Галактика. Я не любив сумних очей на парах, тоді мусив якийсь анекдот розповісти, аби ми працювали у нормальній атмосфері.
Через ті перепалки за студентів і через відсутність кандидатської мій контракт не продовжили. Ось наскільки велике значення у нас відіграють папірці. Чотири курси писали протест, щоби я викладав далі. Але в Академії вирішили інакше. Бог з ними. Я щиро вдячний студентам за усе, за те, як вони мене захищали. Я мріяв дожити до того часу, коли студенти так поважатимуть мене. Студенти стрибали до стелі, коли бачили в коридорі мене, не чули навіть дзвінка на перерву, при цьому я був суворим викладачем. Практикував єзуїтську строгість: пожартували, повчилися, побалакали, але тільки спробуйте не намалювати так, як треба, як я вас вчив! (Усміхається) У мене на першому курсі іконостаси малювали. (Усміхається) Коли я бачу, що переді мною талант, то нащо йому п’єски писати, треба з опери починати!
До речі, знаєш, чому я почав писати наукові публікації? Бо коли побачив ті, що ми маємо, взявся обома руками за голову. У мистецьких розвідках було стільки наукових неточностей, зовсім мало інформації. Це мене спровокувало. Я ж вільний чоловік — можу писати, що хочу. Почав ритися в літературі, в документах. Це був такий кайф! Я не примушував себе, не сидів зранку до ночі під лампою. Я писав наукові книги, коли цього сам хотів.
Як Ви усе встигаєте? Як плануєте свій час?
Мене часто про це запитують. (Усміхається) Я просто не напрягаюсь. Пишу, що хочу. Малюю, що відчуваю. Складаю вірші, коли надихаюсь. У цьому весь секрет. Я нікуди не спішу — я кайфую.
Деколи пишу книгу 20, 30 років. А потім — бац! — можна хоч завтра видавати. (Усміхається) Інколи наберу в легені повітря — і пишу, пишу, підіймаю голову, а публікація написана. Так само пишеться лірика і музика. Це все від душі, на одному подиху. І справа тут не в тайм-менеджменті.
Чи є пісня, вірш, проект, якими Ви пишаєтеся? Робота всього вашого життя, так би мовити…
Нема такого проекту. Було би глупо, якби я створив річ, якою пишався. Чому? Бо коли ти тільки створив, то вважаєш, що краще не могло вийти. Але минає час і ти дивишся на свій вітраж і розумієш, що нема межі досконалості, що можна змінити одне й доробити інше… І це безперервний процес, це саме життя.
Я постійно «горю» тим, що роблю. Ми з друзями зі творчого об’єднання «Кактус» часто організовуємо різні виставки, і багато хто з них викладається більше, ніж я. І я тішуся, що просто причетний до чогось хорошого.
Часто виставляю свої роботи. Для мене виставка — дуже інтимна річ. Я з’являюся перед людьми голий, простий, такий, який є. Робота кожного художника — автопортрет.
Які принципи в житті важливі для Вас понад усе?
Принцип свободи. Я не буду писати вірш в стилі когось, чи на догоду комусь. Я писатиму вірш, який мені хочеться, незважаючи на те, який він — скандальний, чи ні. Дехто скаже: «Так вірші не пишуться!» А мені байдуже. Я пишу те, що я відчуваю.
Я був щасливий, але після Майдану я став щасливішим. Майдан подарував мені таких людей, за яких не шкода вмерти
І ті всі докори з боку моїх критиканів і ворогів лише стимулюють не зупинятися. Усе, що в мене було вчора, то було вчора. Не відчуваю ностальгії. Точка виміру — це зараз, коли ми розмовляємо з тобою. Те, що вчора, того не було. Навіщо повертатися назад? Нащо сьогодні малювати так, як я малював учора? Який у цьому сенс?
Коли я не відчуваю сенсу, то змінюю щось у своєму житті. Я навіть пити кинув, коли відчув, що мене тягне не туди, що я витрачаю свій дорогоцінний час не на те, що треба.
Ще важливою у моєму житті є така річ, як щирість. Я можу штучно створити екстремальну ситуацію для того, щоб вияснити, хто біля мене. Мені це допомагає.
А щодо такого принципу, як чесність. Він важливий для митця?
Аякже! Без чесності ніяк! Без чесності в мене не піднялася б рука малювати якусь картину. Треба бути максимально відвертим і щирим.
У мене в Академії таке було… Дивишся на студента на першому курсі — малює бездоганно, горить у ньому мистецтво, дивишся на останньому — видно, що бреше його робота. Все починається зі самої людини. Спершу вона обманює у своїх роботах, а потім обманюватиме своїх учнів, бо вже не розрізнятиме, де правда, а де ні. А поламані люди чесними ніколи не стануть.
У кожного є вибір, дві дороги. І дуже важливо, яку саме ти обереш. Знаєте, радості я ні в кого з тих, які вибрали нечесну дорогу, не побачив. Бо це зрада самого себе. Якщо ти раз намалюєш за гроші, переступивши через самого себе і свої принципи, то не будеш щасливий. Грошей і колись не вистачатиме, але вогонь в очах вже горіти не буде.
Вас називали «іконою Майдану». Чому Ви, митець, поїхали на Інститутську?
Я просто відчув, що маю там бути. Крапка.
24 листопада я стояв за своїх — за маму, за батька, за бабусю… Хтось приїздив, дехто від’їздив… А я лишався! Не міг я поїхати додому. Я там честь свою відстоював і гідність. Одного дня було багато людей, іншого — значно менше. Це мене пригнічувало. Мені казали: «Давай, з’їзди додому!» Не міг. Я реально бачив, що нас там було мало. Як згадаю ті штурми, ті стрілянини — болить досі…
Мій намет теж там знищили. Ми в підвалі після того жили. Я спочатку стояв з усіма, а потім почав ікони малювати й роздавати людям. Одна моя ікона Богородиці, до речі, потім по цілому світу їздила. Я її потім по телебаченню впізнав.
…У мене була гора дощечок (тих, що не спалили на Майдані) і я малював на них, дарував нашим бійцям. Ще кілька дощечок вдома в Дрогобичі лишилося, підписаних, з іменами і прізвищами. Але я не встиг домалювати. Тепер їм висилаю їх «Новою поштою».
Постійно брав участь в арт-проектах, виставки якісь робив. Одна з них з Небесною сотнею пропала. Я дивом тоді вижив. Страшно це пережив, не міг змиритися з тим, що я живий, а молоді люди загинули. Перший раз в житті перестав малювати. Такий біль був, що я не хотів малювати. Навіть на трохи запив… Добре, що вчасно взяв себе в руки.
Після Майдану у мене з’явилося багато рідних людей. Кожен, хто там був, тепер мені рідний. З ними якщо бачимося, то при зустрічі завжди обіймаємося. Розуміємо один одного з півслова. Я був щасливий, але після Майдану я став щасливішим. Майдан подарував мені таких людей, за яких не шкода вмерти.
Навіть після Майдану Ви не зменшуєте обертів й берете активну участь у мистецьких благодійних проектах на підтримку бійців АТО і їхніх родин. Хто з Вами волонтерить?
Зазвичай це колишні майданівці-митці. Ми продаємо картини й ікони, а за отримані гроші купуємо нашим воїнам спорядження. Відправляємо їх конкретним батальйонам, щоб точно знати, що вони доїхали. Перший аукціон з друзями зробили, потім другий, третій, і так цим займаємося донині.
Були і Трускавець, і Барселона — продали усе, накупили бронежилетів. Нещодавно в Києві виставку відкрили у Центрі українського мистецтва, потім в Чернігів її забирають. Деякі роботи дорогі, деякі дешеві. Дешевші швидше розходяться, дорожчі, звичайно ж, довше.
Одного разу дев’ять тисяч зібрали, одного разу — шість. Різні суми збираємо. У моєму житті зараз немає нічого іншого, крім війни. Тому я дуже поважаю тих, які не ховаються від армії. Тих, які вночі сміливо йдуть у розвідку, ризикують своїм життям і бережуть свою і нашу гідність.
Що для Вас успіх і чи вважаєте Ви себе успішною людиною?
Вважаю, що немає ніякої формули успіху.
…Мені було приємно, коли я не планував видавати своїх віршів, а мої студенти зібрали їх і видали! Зробили мені такий неочікуваний подарунок, скинувшись грошима зі стипендії. Я нічого не знав, це був такий сюрприз! Пачку книжок з моєю лірикою подарували.(Усміхається) Видання студентів досі в мене є, для кожного вчителя такий подарунок був би дуже дорогим. Я тоді був в шоці.
Мені приємно, коли у мене просять пораду чи коментар, або ж коли студенти стрибають до стелі, побачивши мене.
Успіх? Не знаю… Напевно, це просто — бути потрібним. Якщо розглядати успіх в такому ракурсі, то так, я успішний і завжди був таким.
Без кого і без чого Ви не могли б прожити і дня? Без кого Ви — не Ви?
Без сім’ї. У мене прекрасна родина. А ще робота. Я дуже люблю церкву Юра в Дрогобичі, мою майстерню. Це моє джерело, натхнення, точка відліку. Мав вигідні пропозиції роботи за кордоном, але не раз відмовляв. Одна із основних причин — моя церква.
Якби Ви мали можливість переписати наново одну подію у вашому житті, що б це було?
Це дуже особисте питання. Я би не хотів на нього відповідати. Це дуже інтимна справа.
Чого, на Вашу думку, не вистачає українцям? І над чим нам варто саме зараз задуматися, щоб встигнути змінити ситуацію?
У нас є така соціальна проблема — еліта іде на фронт, а середній клас, ті, що панікери, намагаються вирватися за кордон. А головне зараз — віра й чітка визначеність, за кого ти й за що. Я недавно спілкувався з одним чоловіком, який не був на Майдані, але тепер поїхав на фронт як снайпер. Він визначився. Він вірить і хотілося б, щоб таких людей, як він, побільшало. Я йому навіть в АТО іконостас намалював. Отаке прозріння, хоча Майдан він не сприймав.
Зараз ще дуже важливим є особистий приклад священиків. Коли я був в АТО, то щиро здивувався — там є, за кого молитися, і там є хороші духовні наставники.
От вам хочеться танцювати? Танцюйте! Не починайте філософствувати, мовляв, я не вмію, може, не варто… Це все тільки псує! Робіть те, що вам справді хочеться робити
Що у Вас в планах? Що нове готує Лев Скоп?
Поки малюю образи для церков, які просять для майданівських священиків. Ще плануємо нову виставку ікон на гонтах в Києві на підтримку армії. І готую третій том книги «Методика датування ікон». Пишу новели про Майдан.
Які правила в своєму житті Ви могли б порушити, а які — ніколи?
Не можу зарікатися, я не робот. От у мене одного разу запитали: «Чи ти міг би убити?» Я відповів, що міг би. Людина, яка питала, обурилася, мовляв, як це ж так, який жах. Зараз змоделюю вам ситуацію. Ти бачиш злочинця, який намагається віддати Богу душу дитини. Як би ти вчинив? Дивився б? Який би вибір зробив? Звісно, я би ніколи не хотів щось подібне робити, але якби я потрапив у схожу ситуацію, то мої дії очевидні.
Які фільми порадили б нашим читачам?
Просто сісти і дивитися кіно я можу хіба лиш в кінотеатрі. У мене так буває, що зрідка сяду і вдома можу переглянути фільми, приміром, режисера Мікеланджело Антоніоні. Це великий естет, символіст, дивитися його фільми — велика насолода. Ти сам стаєш частиною його кінокартини, йдеш за актором, хвилюєшся, чогось чекаєш. Ти наче там усередині. Якщо згадати якусь конкретну стрічку, то люблю «Кримінальне чтиво» Квентіна Тарантіно.
Одна порада для наших читачів.
Коли я пишу чи граю на гітарі, то просто кайфую. Порада дуже проста. От вам хочеться танцювати? Танцюйте! Не починайте філософствувати, мовляв, я не вмію, може, не варто… Це все тільки псує! Робіть те, що вам справді хочеться робити.
От хтось навіть зараз мені каже: «Я хотів би малювати». Я одразу: «То малюй!» Він: «Та не знаю, що». Я у відповідь: «А, не знаєш? То не малюй!» Дуже не люблю вагань. Хочеш зробити — зроби! І не думай десять років, чи варто…
