«Етикет говорить передусім про логіку та здоровий глузд», — каже українська колумністка, перекладачка та знавчиня етикету і протоколу Марта Госовська. Вона переконана, що справа не обмежується самими лише лобстерами та устрицями. Усе насправді набагато глибше. А тому виховати чемними та свідомими можна і дорослих, і зовсім маленьких — через правильно дібрані прийоми та, перш за все, повагу. У Мартиному творчому доробку десяток різножанрових книжок, перекладених з англійської українською, а також серія авторських подкастів «Вийми руки з кишень» на Radio SKOVORODA.
Марта Госовська розповіла The Ukrainians про улюблених книжкових героїнь, читацькі розчарування юності та свій «перекладацький список», із яким ходить у гості до видавництв. А також поділилася роздумами про те, чому «маленький» не означає «неважливий». І як дрібні та на позір непомітні вчинки здатні кардинально усе змінити, варто лише почати. Щонайменше — з листа до редакції.
Якою читачкою була маленька Марта Госовська?
У моєму середовищі всі читали. Я товаришувала з дітьми батьківських друзів, які часто приходили до нас додому. В мене була книжкова подруга дитинства, з якою ми читали однакові книжки і потім запекло їх обговорювали. Це стало моїм першим досвідом літературної дискусії. Ніколи не забуду наших баталій щодо того, чи Карлсон позитивний герой, чи ні. Я була переконана, що так, а вона — навпаки. Битва не на життя, а на смерть! Зазвичай це відбувалося в процесі мішання болота, бо ми були доволі натуралістичними дітьми, які не боялись багнюки. Спершу ми прочитали всі книжки з моєї домашньої бібліотеки, потім з її. А коли наші книжки вже закінчилися, ми дісталися до полиць районної бібліотеки.
Пам’ятаю, коли мені було дев’ять років, Миколай приніс книжку Толкіна «Гоббіт». Я була в захваті! Прочитала її буквально за один день. А потім вирішила про всяк випадок — раптом вона загубиться — переписати її у зошит. І переписала аж до тридцятої сторінки. А згодом подумала, що рукопис також може загубитися. Тому вирішила вивчити напам’ять, щоправда, вдалося осилити лише перші кілька сторінок.
Зараз я розумію, що в мене було дуже багато вільного часу і я була дуже тривожною дитиною (Сміється). Загалом я схильна до паніки та згущування фарб. Але думаю, що для тих, хто працює зі словом, це радше позитивна риса: гострота сприйняття світу не з’являється нізвідки. Лише після інтенсивного переживання абсолютно всіх емоцій можна написати щось справжнє.
У вас великий читацький досвід, яким може похвалитися далеко не кожна дитина! Чи думали колись написати власну книжку?
У мене в ноутбуці є папка під назвою «Шнобель», де зберігаються мої незакінчені книжки. Я добре знаю, якою ця книжка не мала б бути. Я б не хотіла, щоб вона була на один день, гостро сучасною, як серіал, який ми швидко дивимося і так само швидко забуваємо. Це має бути книжка на тривалу перспективу. Але не серйозна і не пафосна. Бо це те, чого я найбільше не люблю, — як у людях, так і в літературі.
Загалом, мене цікавить безліч тем. Ось, до прикладу, я працюю з дітьми в дитячому будинку. Зараз, під час локдауну, коли ми вже значно рідше бачимося, я розповідаю їм різні казки онлайн. А після цих зустрічей сідаю і записую. Мені подобається література, яку я спершу проговорюю. Зрештою, так і було задумано від самого початку. Література — це живе слово. І така практика має багато плюсів.
Серед іншого, можна одразу побачити й зафіксувати реакцію аудиторії. Я вигадую ці історії на ходу, намагаюся пояснити дітям те, що діється нині у світі. Пом’якшити моменти дорослішання, з якими вони зараз стикаються, а також різні екзистенційні зміни, які відбуваються у їхньому житті. Я намагаюся проговорити це простими словами, зрозумілими для них, розповісти це через історії.
Розкажіть, чому ви відчули потребу долучитися до роботи з дітьми в дитячих будинках?
Бо хтось має це робити, хтось повинен приходити ззовні. Часто педагоги, які працюють із цими дітьми, не можуть дати усієї широти спілкування. І виходить, що діти опиняються у замкненому просторі, обмежені стінами дитбудинку. Дуже важливо вибудовувати цей зв’язок їхнього замкненого простору зі світом навколо.
Я долучилася до однієї волонтерської групи ще на початку 2000-х. Це були молоді люди, які без жодної фінансової підтримки фондів або громадських організацій, з власної ініціативи, приходили щосуботи в дитячий будинок, щоб поспілкуватися з дітьми, почитати їм казки, побавитися разом. Мені спершу здалося, що це просто шалена ідея. Діти не будуть слухати, не будуть ставитися до тебе серйозно, бо хто ти для них? Але я вирішила спробувати. У той день ми показували дітям театральну виставу на пальцях. І я відчула, що це спілкування дало мені значно більше, ніж я віддала. Зрозуміла, що хочу це повторити.
У мене тоді були великі сумніви: я не знала, чи буду цікава дітям, чи зможу їх заохотити. Зрештою, діти реагували так, як я й думала: не хотіли слухати, бігали броунівським рухом по кімнаті. Але час від часу вони приземлялися біля мене, слухали й летіли собі далі. Десь після третього візиту до цього дитбудинку на Антоновича (Львівський будинок дитини №2 для дітей з ураженням центральної нервової системи та порушенням психіки, — TU) вони вже менше бігали, а більше слухали. Так почалося поступове двостороннє звикання та прийняття.
Як вам здається, у чому полягає особливість роботи з дітьми?
Боюся зараз відповісти неправильно. Бо здебільшого, коли ставлять це питання, очікують щось на кшталт «діти прекрасні, діти чудові». Звісно, це все так, і робота з дітьми наповнює. Але не зовсім. Діти дуже вибагливі та уважні: вони одразу помічають найменшу нещирість. Вони вимагають багато ресурсу та постійної уваги.
Я часто стикалася з недовірою з боку дітей. І це страшенно знеохочує. Я знову і знову повторюю це усім молодим педагогам, які починають працювати з дітьми: «Не очікуйте, що ви зайдете до класу і вас одразу будуть обожнювати». Якщо ви чекатимете любові — ви її не отримаєте. Спершу треба показати, хто ви, з чим прийшли. І як би дивно це не звучало зараз, але дитячу любов треба заслужити. Своїм часом, стараннями, зусиллями. Лише після цього діти відкриються вам.
Дитячу любов треба заслужити. Своїм часом, стараннями, зусиллями
За помахом чарівної палички нічого в житті не стається. Цей період адаптації може бути дуже довгим. Усе залежить від глибини дитячої травми. Скільки педагогів уже до них приходили — на годинку-дві — і ніколи більше не поверталися. Невдалі старти, знайомства — усе це стає перешкодою у вибудовуванні дружніх стосунків. І якщо ви готові розібрати цю стіну захисту цеглинка за цеглинкою, тоді можна пробувати.
Чим сучасні діти відрізняються від дітей ваших часів?
Сьогодні в дітей ментальне дорослішання відбувається значно швидше. Тому перш за все треба бачити в них особистість. І тут, знову ж таки, мені дуже допомагає те, як до мене ставилися батьки в дитинстві. Вони завжди радилися зі мною, сприймали як дорослу. В нас були аргументовані дискусії за чітким правилом: «хто переможе — того й правда». Крім того, я ніколи не чула, щоб вони зверталися до моїх друзів, яких я запрошувала в гості, на «ти». Незалежно від віку, навіть до зовсім маленьких, вони завжди звертались на «ви».
Тому я переконана, що дорослим слід стежити за собою і не дозволяти собі директивного тону. Треба пам’ятати, що дитина — це перш за все особистість з власними кордонами, які теж треба поважати. «Маленький» — не означає «неважливий».
Яких помилок ви припускалися у спілкуванні зі своїми вихованцями?
Від них не можна чекати вдячності. Вони тобі її не винні. Робота з дітьми трохи схожа на комплекс водія з п’ятирічним стажем. Тобі здається, що ти вже пів життя за кермом, знаєш усі ями, повороти та знаки. І ще й стільки проїздив — жодної аварії. Аж тут раптом стається ДТП. А ти, виявляється, зовсім до цього не готовий. Так і тут: тобі може здаватися, що ти перечитав купу книжок, прослухав незліченну кількість лекцій, а отже, ти керуєш процесом.
Проте це не так. Однорічна дитина може здивувати так, як ніколи не вразять пагоди в Китаї чи Тадж-Махал в Індії. Я ніколи не переживала більших відкриттів, ніж під час спілкування з дітьми. Часом вони можуть поставити питання, яким би позаздрили серйозні філософи. А далі зовсім буденно говоритимуть про банани, які ти їм принесла. І це щось неймовірне: як швидко вони перемикаються з філософських матерій на розмову про те, що сьогодні на обід.
Є цікава історія, пов’язана з білим пальтом. Вона смішить і вражає мене до сьогодні. Я дві години розповідала дітям про граматику англійської мови, про те, як розрізняти часи, я читала різними голосами «Матильду» Роальда Дала, показувала мультики. Я фактично стояла на голові, щоб їм було цікаво. А їх насамкінець найбільше зацікавило моє пальто! Ну як таке може бути? Це ще один прекрасний урок: ти ніколи не можеш бути готовим до того, що зроблять твої маленькі слухачі. Найкращі іграшки, як відомо, не іграшки, а корок або трилітрова пляшка!
У дітей справді є чого повчитися. Зрештою, багато дорослих відповідей можна знайти у книжках для дітей і про дітей. У вашому перекладацькому доробку є й дитяча література: розкажіть, що скерувало вас саме до цього тексту?
Я маю довжелезний список книжок, які дуже хотіла б перекласти українською. І свого часу з цим переліком я носилася по всіх видавництвах, аж доки «Видавництво Старого Лева» не погодилося видати книжку, яку я в дитинстві читала-перечитувала ледь не сотню разів. Книжку, з якою я і спала, і купалася, і скрізь носилася, — «Ти тут, Боже? Це я, Марґарет» Джуді Блум. Я страшенно любила цю книжку, коли мені було одинадцять, і не менше люблю її сьогодні, коли мені вже майже тридцять сім. Я б хотіла, щоб її прочитала кожна дівчинка. Щоб кожна могла зрозуміти, що вона не сама з усіма своїми проблемами.
Звісно, тепер я зовсім інакше сприймаю цю книжку, якщо порівнювати з тою маленькою Мартою, якою була колись. Тепер, з усім багажем літературознавчої освіти, я розумію, що авторка — геній. Це дуже продумана книжка з глибокими персонажами. Бо автори дитячої літератури часто грішать поверховими, шаблонними героями, будуючи всю історію, спираючись тільки на екшн. А тут ми маємо унікальну історію, коли внутрішній світ головної героїні, усі її проблеми й переживання, по суті, є ключовими. У цій книжці подієва історія є другорядною — авторка фокусується на внутрішній саморефлексії маленької дівчинки, що геть не типово для літератури з категорії «young adult».
Ще однією важливою героїнею для мене була Анна Франк. Я прочитала її «Щоденники» ще у дитинстві. Не знаю, як мені вдалося випросити цю книжку в бібліотеці, бо все ж там є певне вікове обмеження. Однак, на щастя, наша бібліотекарка не вважала, що в дев’ять ми були надто юні для цього. Я дуже важко пережила цю книжку. Вона була для мене, як би це зараз назвали сучасні психологи, травматизуючою. Але все одно я рада, що мала цей досвід. Я уявляла, чи змогла би пройти через те, що описала Франк. Чи змогла б пережити все те, що довелося пережити цій маленькій дівчинці.
Чи хотіли б ви бути перекладачкою одного автора, досконало вивчивши його мову, стилістику, теми, світогляд?
Думаю, я не готова до такої нішевості. Схиляюся до того, що хотіла би спробувати в цьому житті всього максимально. Тому я почала з дуже насиченої нон-фікшн літератури, переповненої всіма можливими культурними алюзіями та жартами. Далі переклала коротку художню прозу, яку, як мені здається, перекладати значно складніше, ніж роман. Я вже працювала з підлітковою та дитячою літературою. А зараз маю Пратчетта — взагалі ні на що не схожий Еверест.
Чи пробували ви себе в перекладі поетичних текстів?
Так, мені подобається перекладати поезію. Але сьогодні видавати поезію зовсім не вигідно. Поезія продається ще гірше, ніж збірки коротких оповідань. Однак для перекладача переклад поезії — дуже хороша вправа. Буває так, що ти носишся з одним віршем кілька днів. Так було в мене з поезіями Луїзи Глюк, яку я перекладала ще в університеті і яка нещодавно стала такою запитуваною (Луїза Глюк отримала Нобелівську премію з літератури в 2020 році — TU). І коли перекладаєш кілька рядків — а це, скажімо, п’ятдесят слів, — ти носишся з ними, спиш, прокидаєшся, засинаєш, береш їх на прогулянку. Це зовсім інакший досвід.
Крім цього, я ще перекладаю вірші своїх подруг із феміністичних кіл. І, можливо, з цього теж колись вийде якась красива колаборація. Я перекладаю Керол Ен Дафі, Ен Секстон, Аю Моне та інших. Вони поки що не комерційні і маловідомі для європейського читача. Натомість популярні у США, мають багато відзнак. Ці переклади допомагають мені тримати себе у тонусі, гострити перекладацьке перо.
Як ви працюєте з адаптацією мовних та культурних реалій у процесі перекладу? І які виклики довелося долати, коли перекладали книжку Кейт Фокс «Спостерігаючи за англійцями»?
Найскладніше було визначитися з напрямом. Я обрала собі шлях перекладачки, яка певною мірою присвоює собі текст. І так уже сталося, що мої англійці вийшли дуже схожими на наших галичан. Але рівно настільки, наскільки це припустимо, щоб не перетнути межу прозорості перекладу. Бо все ж я схиляюся до думки, що перекладач має бути непомітним у тексті. Цей текст було складно адаптувати для українського читача з багатьох причин.
Перш за все, в нас немає цієї класової системи, що є в англійському суспільстві. Принаймні вона не так чітко виражена в силу певних історичних особливостей і нашого радянського минулого, коли всі ці межі стиралися. А в англійському суспільстві це є. І тому «lower class» чітко відрізняється від «middle class». А «middle class» поділяється на нижчий, середній та вищий. І так далі. Пояснити це складно, бо ми не маємо чим унаочнити ці приклади. У цьому й полягав найбільший виклик у процесі перекладу книжки.
Мені довелося шукати чотири синоніми до слова «серветка», чотири синоніми до слова «вітальня» і п’ять синонімів до слова «диван». Бо в різних класах ці предмети називали по-різному. Іноді я перекладала одне речення впродовж двох годин. А часом і більше, коли доводилося, приміром, переписувати також і попереднє речення, бо мені раптом траплялося потрібне слово. Тому переклад книжки зайняв дев’ять місяців щоденної, тривалої праці, коли я займалася винятково перекладом.
Тож коли я вже після публікації перекладу отримала в подарунок від Кейт Фокс підписаний примірник «Watching the English», де вона написала «Марто, будь ласка, перекладіть мою наступну книжку!», спершу відчула напад паніки й жаху (Сміється). Звісно, потім їх замінили гордість і величезна радість. Але, знаючи стиль письма Кейт Фокс, я розумію, що це точно буде не менший виклик, ніж попередній. Вона зараз працює над книжкою про те, як світ змінився з приходом ґаджетів і як вони вплинули на наше життя. Вона ґрунтовно підходить до цієї праці, тож передчуваю, що все почнеться з Гегеля і закінчиться Харарі.
Кажете, англійці трохи схожі на галичан. Чого б нам вартувало повчитися одне в одного?
Українцям страшенно бракує самоіронії. Прекрасним прикладом цієї англійської риси є Генрі Марш. Коли його запитують про роботу, він відповідає: «Я нейрохірург. Це як сантехнік, але такий, що працює з людським мозком». І я думаю, що цього вміння бути не такими серйозними, не такими пафосними і урочистими — ось цього нам дуже бракує.
Я написала невеличке жартівливе антропологічне дослідження про те, якими є галичани. Як галичанка маю можливість бачити це зсередини. І в силу життєвого досвіду і проживання за межами Галичини я також можу подивитися на це збоку. У цій книжці я трохи таким тракторним колесом пройшлася по особливостях нашої вдачі. Приміром, серед іншого, ми дуже любимо пліткувати. Англійці теж, однак у галичан це справжній народний спорт.
А ось англійцям в українців варто повчитися теплоти. Бо вони стримані, часом аж занадто. Їм треба дати час, щоб вони до вас звикли, інакше триматимуть чітку дистанцію. Але коли ви з ними вже зблизитесь — побачите, що це теплі, відповідальні й відкриті до спілкування люди. Я думаю, що англійці нам у цьому трохи заздрять. Принаймні Генрі Марш каже, що йому бракує українського тепла, коли він довго не приїздить до нас зі свого Туманного Альбіону.
Ви чимало пишете про етикет та навіть маєте подкаст, де розповідаєте, як доречно поводитися за різних обставин. Як поєднуєте такі, здавалося б, далекі теми: переклад та правила доброго тону?
Насправді все склалося цілком логічно. Крім того, що я письмова перекладачка, також займаюся усним перекладом. А ця робота вимагає знання протоколу, бо доводиться перекладати на подіях різного штибу, рангу й формату. Зокрема міністрів або послів різних країн. Тож я маю знати, якими є регалії та звертання, хто кому подає руку і в якому порядку я маю перекладати. Тому це невід’ємна фахова складова. Цю обізнаність я доповнила кількома навчальними курсами з етикету та протоколу, винятково з власного інтересу, щоб не робити елементарних помилок.
Мене часто запитували бізнесмени, яких я перекладала на зустрічах, як краще повестися, який подарунок зробити, як правильно подякувати. І згодом ці поради органічно стали моїм окремим обов’язком. Спершу мене це розважало, але з часом я прийняла це як нову сферу фахової діяльності. І зробила це однією з послуг, окрім перекладу. Наприклад, до мене часто звертаються ІТ-компанії по рекомендації на кшталт: що робити, якщо ми ніяк не можемо налагодити контакт із нашим замовником. І коли я бачу, що там у зумі сидить чоловік у краватці, а з ним вітаються «hi!» або «hello!», причина непорозуміння стає явною. Тут у гру вступає етикет ділового спілкування.
Які цікаві випадки траплялись у вашій практиці?
Якось була одна офіційна вечеря, де я мала вести розмову за столом як модераторка. Зрозуміло, що це слід робити ненав’язливо, а також пильнувати, щоб нікого не оминути увагою. Це були чи не найвиснажливіші чотири години в моєму житті! Представники Японії, Англії, України та Польщі — чотири різні світи, навіть космоси. Було складно звести це все до спільного знаменника. У таких випадках завжди допомагає останній номер «New Yorker».
Тому перекладачу важливо бути присутнім у соціокультурному просторі й багато читати. За столом ми ніколи не обговорюємо політику, релігію та гостросучасні теми. А от про останній есей Ізі Гуру, який вийшов у найновішому випуску журналу, можна поговорити впродовж двадцяти хвилин щонайменше. Усі ці люди чудово розуміють, що хобі існують не так задля розваги, як для того, щоб було про що поговорити у товаристві. Тому вони колекціонують книжки, статуетки, автомобілі. Бо усе це — поле для розмови на соціальній арені.
Але часом трапляються незручні ситуації. Приміром, на подіях можуть просто забути про перекладача й не принести стілець. І тоді мені доводиться кілька годин працювати навстоячки. Якось один з українських політиків поступився мені місцем і стояв поруч, поки принесли інший стілець. Для мене це стало подвійним стресом, бо перекладач не має перетягувати на себе стільки уваги. Однак це був також і гарний жест із його боку, який багато свідчив про нього як про людину.
Які правила етикету вам подобаються, а які здаються повним безглуздям?
Взагалі, я не є прихильницею суворого накрохмаленого етикету. Етикет говорить передусім про логіку і здоровий глузд. Бо крутити носом і заявляти: «Я не їстиму цю рибу, бо тут не такі прибори!» — це більша помилка, ніж обережно покраяти рибу ножем, який тобі дали. Але в нас етикет часто трактують неправильно. З нього намагаються зробити щось таке застаріле, огламурене, що стосується лише устриць чи лобстера. Але етикет буває різним. Для себе я вивела таке визначення: «Етикет — це бути поблажливим до інших і вимогливим до себе». А в нас ці акценти чомусь змістилися, і виходить, що доки ми критикуємо інших, не зауважуємо власних помилок. Тому я б не робила з етикету такого колючого монстра, це є пережитком минулого.
Етикет — це бути поблажливим до інших і вимогливим до себе
Багато правил етикету, які є бажаними, приміром, у Букінгемському палаці, абсолютно ніяк не застосовні у пабі. Бо в етикеті так само, як і в перекладі, дуже важливим є контекст. Про це теж не можна забувати. Вимагати у барі третю ложку для супу — смішно. Такі дії точно не підуть вам на користь.
Ви постійно оточені іншими культурами та країнами, багато подорожуєте і відкриваєте читачам і слухачам інші світи. Чи не думали про переїзд?
Думала, і часто. Але я дуже люблю нашу країну. Україна — країна можливостей. У нас справді достатньо ресурсів. А для тих, хто скептично налаштований, хорошим варіантом стане поїздка кудись із місією Червоного Хреста чи UNICEF до менш щасливих регіонів, щоб порівняти, скільки всього в нас є і як ми цього не цінуємо. Я б хотіла, щоб ми, українці, розповідали світові, хто ми, а не протиставляли себе комусь. Тому що ця гра на пониження не є ресурсною для України.
Ми маємо про що розповісти без оцього постійного «а ми — а вони». Я б хотіла, щоб ми змістили свій фокус з історичного жалю, який українці чомусь дуже полюбляють, на сучасні досягнення. Щоб наше соціокультурне українське «я» було сучасним та оптимістичним. Щоб ми зосереджувались на тому, чого ми досягли, що нам вдалося, а не на тому, що в нас не вийшло або проти чого ми боремося.
Також я б хотіла, щоб ми навчилися захищати себе. Не боялися цього. Наприклад, кілька років тому я слухала подкаст ВВС «Історія світу у 100 об’єктах». І в одному епізоді ведучий назвав Київ через транслітерацію «Kiev». Я написала про це колонку. І десятки, а може, і сотні моїх читачів написали ввічливого листа в редакцію ВВС з проханням змінити цю історичну орфографічну неточність. І вони змінили. Зараз, коли ці подкасти виходять у форматі друкованої книжки, наш Київ там уже є собою, пишеться — «Kyiv». Цей подкаст мав мільйонну аудиторію. А такі маленькі деталі формують суспільну думку. Тому я вважаю, що така невелика, можливо, навіть непомітна робота здатна багато чого змінити.
