Як українське суспільство бачить медичну освіту? Це питання в межах україно-швейцарського проєкту «Розвиток медичної освіти» обговорювали представники громадянського суспільства.
До розмови долучилися: Денис Богуш (Human Longevity Technologies), Вахтанґ Кебуладзе (НаУКМА), Богдан Логвиненко (Ukraїner), Олеся Островська-Люта (Мистецький Арсенал), Інна Совсун (ексзаступниця міністра освіти і науки України). Модерував розмову Віктор Артеменко.
[Матеріал опублікований у партнерстві з україно-швейцарським проєктом «Розвиток медичної освіти»]
§§§
Спеціальність «Медицина» останніми роками — у топі абітурієнтів
Чому виникає такий великий попит і чи свідчить це про якість вищої освіти у галузі? Інна Совсун погоджується з тезою про те, що ця спеціальність популярна, але відзначає: з підвищенням прохідних балів знизилася кількість охочих вступати у медичні виші, особливо на контракт. Саму ж популярність, на її думку, можна пояснити кількома причинами.
По-перше, лікар має зрозумілий кар’єрний шлях, а ще видається, що ця спеціальність гарантує зайнятість після випуску з університету. «Люди міркують: я закінчу медичний університет, отримаю медичний фах — і далі зрозуміло, куди я йду і ким працюватиму. Цього не скажеш про випускників політології, культурології й багатьох інших спеціальностей», — сказала експертка. По-друге, лікарі — це ті люди, яких ми бачимо упродовж життя, це дуже видима професія.
«Ми всі з дитинства ходимо до лікарів, розуміємо, чим вони займаються, що роблять», — додає пані Інна. Третя причина базується на уявленні про фінансову прибутковість лікарської професії. «Насправді ж реальність така: є лікарі, що живуть на дуже низьку заробітну плату, якщо їхній фах не дозволяє заробляти багато, а є лікарі, які заробляють дуже багато, але неофіційно. Примарна перспектива великих прибутків видається привабливою», — коментує Совсун.
На думку експертки, суспільний інтерес до медичної освіти зріс, коли відбулося підвищення прохідних балів ЗНО для вступників і почались активні дискусії щодо цього. Причина, чому ми так мало знаємо і цікавимося медичною освітою, полягає в тому, що медичні університети відокремлені й відрізняються від інших, де можуть поруч навчатися, скажімо, політолог і культуролог.
Медицина має свою історію становлення та навіть еволюції, і ці зміни супроводжувалися також змінами суспільних уявлень про роль держави
Під час дискусії звучала думка про те, що сьогодні українське суспільство має високі очікування від держави та її послуг. «У різних суспільствах роль держави не є однаковою, навіть у різні періоди в Україні впродовж 100 років ми маємо різні приклади. Нагадую, коли в Європі з’явилась ідея масової медицини: на початку ХХ століття, надто після епідемії “іспанки”, стало зрозуміло, що індивідуальні стратегії виживання, лікування й загалом життя — неможливі. Потрібна централізована система. Звідси й виходять джерела держави суспільного добробуту. Медицина є частиною цього, як і освіта», — прокоментувала Олеся Островська-Люта.
Для розуміння стану медичної освіти в Україні варто брати до уваги історичні контексти не тільки недавнього минулого, а й розріз щонайменше останніх двох століть. «У нас становлення медичної системи відбувається після Другої світової війни, але також Голодомору, індустріалізації та колективізації, тобто страшних струсів. Унаслідок цього формується не система опіки, а система використання громадян із метою отримання максимального зиску від них для якоїсь третьої сили. Ми звикли називати це державою чи владою», — пояснює пані Олеся.
Історичний контекст і його вплив на медичну сферу можна пояснювати через загальну організацію державного ладу. Островська-Люта пригадує сцену з серіалу «Чорнобиль», де лікарі стоять поруч із жінками, які народжують, та обговорюють їх як безособові об’єкти: «Ця сцена чудово показує одну з найбільших проблем, з якими ми маємо справу і в медицині, і в освіті, — дегуманізацію та інструменталізацію. Ця ситуація характерна для тоталітарного чи авторитарного суспільства, яким ми сьогодні не є. Людину інструменталізують із певною метою: заради величі держави, як це було в СРСР», — додала Олеся Островська-Люта.
Ми маємо систему, котра втратила мету й місію, але зберегла токсичні підходи
Безумовно, наслідки радянського минулого лишають відбитки на житті українських громадян. Існування системи, в якій вирішує держава, а не індивід, позначається на всьому суспільстві. «Є люди, що й далі живуть у рамках совєцької психології. Вони повністю віддають свою свободу, але держава має забезпечити їм базові потреби. З іншого боку, є ті, хто сприймає такий обмін з огидою, — але це інший екстремум, за якого мова йде про те, що в демократичному ліберальному суспільстві держава взагалі не має ні у що втручатися. Наш травматичний спадок полягає у тому, що коли ми стикаємося з державою — хочемо бігти від неї. Сфери медицини й освіти не можуть лишитися поза державою. Це спільна справа, “республіка” у якісному сенсі», — говорить Вахтанґ Кебуладзе.
Медична освіта функціонує як ізольована система
Попри те, що медична освіта є частиною системи вищої освіти, медичні виші через свою фізичну відокремленість є доволі ізольованими структурами. На дискусії пролунала думка й про те, що медичну сферу суспільство теж сприймає як окрему структуру. «Медична освіта надзвичайно закрита й часом династійна. Тобто існують цілі династії лікарів: не лише тих, хто вчиться, а й тих, хто вчить. За шість років існування проєкту Ukraїner не було жодної історії про медичну освіту чи медицину взагалі», — прокоментував Богдан Логвиненко.
У медицині фахову та експертну фінальну оцінку рівня кваліфікації можуть дати тільки такі самі фахівці зсередини сфери. На дискусії звучала думка про лікарське самоврядування, наявне у багатьох країнах світу і справді важливе для якості медичної освіти. «Коли ми йдемо до лікаря, то оцінюємо ввічливість, чистоту в кабінеті, тривалість стояння у черзі тощо. Але ми повинні розуміти, що це не є свідченням кваліфікації лікаря. Її оцінка здійснюється всередині лікарської спільноти. Саме для цього має з’явитися незалежне професійне утворення — лікарське самоврядування, яке могло б контролювати якість надання медичних послуг», — вважає Інна Совсун.
Денис Богуш звернув увагу на якість підготовки молодих лікарів і лікарок, які тільки починають свою професійну діяльність: «Я витратив дуже багато років на здобуття медичної освіти. Тож на власному досвіді розумію, якою важливою є практична діяльність для інтернів. Без неї годі стати класним фахівцем. Медичні працівники мають безперервно навчатися, відпрацьовувати клінічні навички й практикуватися. До прикладу, для роботи в нашій клініці ми розглядаємо тільки тих кандидатів і кандидаток, які продовжують безперервне навчання, а також постійно шукають можливостей для зростання. Від якості медичної освіти залежить тривалість життя у країні, й цим просто не можна нехтувати».
Медична система в сучасній країні має бути осяжною і зрозумілою для її мешканців. «Проблема медичної системи в Україні не у складності, а в закритості. Що зрозумілішою вона ставатиме, то простіше буде впроваджувати реформи», — коментує Богдан Логвиненко.
Зрощення нових систем на основі застарілих: яким є шлях реформи?
Процес реформування неможливо повторити за успішною моделлю, бо важить контекст країни. Олеся-Островська Люта пропонує ідею створення нових медичних факультетів у прогресивних університетах: «Я не знаю, чи це можливо суто практично, але це могло б дати поштовх розмиканню системи, де головним залишається питання фінансування в охороні здоров’я. У сфері культури ми бачимо, що новостворені інституції працюють ефективніше, ніж трансформовані. Інша річ, що такі нові структури — дуже крихкі та не вміщаються в чинне законодавче поле».
Усі фото — Тарас Безпалий
