[Ця колонка створена завдяки амбасадорам і амбасадоркам The Ukrainians Media, які системно підтримують якісні незалежні медіа. Доєднуйтеся до Спільноти TUM, щоб таких текстів було ще більше]
§§§
Моя юність припала на кінець вісімдесятих. Харківська школа, потім університет. Як воно було тоді? Перші акції непокірного студентства, розмови на кухнях, товариство «Меморіал», голоси «ворожих» радіостанцій.
Мені дев’ятнадцять. Усіх дивує моя українська мова. Перші рядки майбутнього гімну «Ще не вмерла» переказують одне одному пошепки. Словосполучення «вільна Україна» звучить фантастично. Пригадую, як тато показав газету, що виходила у Львові ще за радянських часів, — я просто не повірила своїм очам.
За випадкове поєднання синього й жовтого кольорів тоді могли виключати з вишу. Що казати: у 1978-му мого батька у Харкові не допустили навіть до іспитів в аспірантуру за його «занадто націоналістичні» вуса.
Тоталітарна імперія входила у свій найглибший занепад, та в повітрі й думках уже літав дух Свободи. Вперше на фестивалі «Червона рута» публічно прозвучав гімн України. Це був вересень 1989 року. Я приїхала в Чернівці з піснями на вірші Олександра Олеся. І під час мого виступу люди почали діставати жовто-блакитні прапори. Це можна знайти у кадрах хроніки.
До проголошення Незалежності залишалось два роки. Це був час студентських зустрічей та поїздок: культурні ініціативи їхали із заходу на схід, із Харкова до Львова. Одне одному передавали телефони «надійних людей», записані на клаптиках паперу. Так мені подзвонив Олесь Доній, коли приїхав у моє місто. Коли ж на київському Майдані — тоді площі Жовтневої революції — почалася студентська Революція на граніті, її підтримали молоді люди по всій країні. Приїхала до Києва і я. Співала, спілкувалась. А повернувшись додому, організувала вихід своїх однокурсників на площу перед університетом на знак солідарності.
У серпні 1991-го я знову їхала на «Червону руту» — цього разу в Запоріжжя. На заключному концерті, просто на стадіоні, виступав В’ячеслав Чорновіл. Його слова і сьогодні звучать як пророцтво. А вже наступного дня ми дізналися про путч у Москві. Відчуття небезпеки, тривоги, нерозуміння, що буде далі…
На фестиваль у Запоріжжі приїхало чимало музикантів із-за кордону. Їх поспіхом вивозили з країни, а вилетіти можна було тільки з Москви. Ми сіли на поїзд у Запоріжжі і разом із журналістом Орестом Ребманном супроводжували їх. У Харкові я не виходила: мене там зустрічали батьки, натомість тато сів у поїзд і поїхав зі мною далі. Тоді ми опинилися біля їхнього «Білого дому» (Ідеться про московський «Білий дім», офіційно Будинок Рад РРФСР, де відбувся серпневий путч 1991 року. Навпроти «Білого дому» стояли барикади і збиралися люди — Ред.). Там навіть майорів синьо-жовтий прапор, який солдати Таманської дивізії віддали нам, і ми привезли його до Києва.
Цей стяг урочисто внесли у Верховну Раду, де він якийсь час стояв за склом як історичний експонат.
Цю історію я розповіла у фільмі «Колапс. Як українці зруйнували імперію зла», знятий для Суспільного телебачення істориком Олександром Зінченком із командою. У ті дні багато людей ризикували всім, аби Акт про Незалежність був проголошений. А за кілька років до того по всій Україні відбувались акції, що підіймали волелюбний дух. І ціле покоління дисидентів і українських сподвижників наближало цей день, але багато хто з них так і не дожив, щоб його побачити.
24 серпня 1991 року я була вдома, у Харкові. Перед тим минали тривожні дні: говорили про якісь «списки на зачистку», відключили дротові телефони. Про проголошення Незалежності я дізналася від батьків. У їхніх очах стояли сльози.
Для когось Незалежність — це слово з підручника, політична декларація чи просто дата в календарі. Для мене — мій власний шлях, частина життя.
Це подих Свободи, який я вперше відчула на «Червоній руті», коли під час моїх пісень у натовпі раптом здійнялися синьо-жовті прапори. Вперше — не підпільно, не нишком, не в темних кімнатах, а на очах у всіх.
Коли мене питають, яка моя роль у здобутті Незалежності, я відповідаю: я співала. Але, звісно, не лише це. Формула «просто співала» насправді оманлива. У ті роки співати означало значно більше, ніж просто стояти на сцені. Це було стати голосом, який прорізає тишу, ставить крапку на страху й каже: «Ми є».
Кожна пісня тоді була маленьким актом свободи. Пісня змінювала людину. А змінена людина могла змінити країну.
Я бачила це в Чернівцях, я бачила це на граніті, коли студенти голодували за переконання. Я бачила це у серпні 1991-го, коли на стадіоні в Запоріжжі виступав Вʼячеслав Чорновіл, а перед тим співала я.
Моя Незалежність — це також послідовність моїх кроків. Це вчинки й дії у кожен момент історичних подій. Це пісні, які я писала та співала усі ці роки. А ще — люди, які зупиняють мене після концерту і кажуть: «Дякую». Це діти, які сприймають прапор як частину повсякденності, а не як заборонений символ. Це пам’ять про тих, хто пішов попереду, — поетів, дисидентів, студентів, музикантів, які торували шлях, коли навіть слово «Україна» доводилося вимовляти пошепки.
Та все ж справжня боротьба за Незалежність триває і нині. Вона вимірюється життями хлопців і дівчат, які тримають фронт.
Батьків і дітей, братів і сестер, друзів і близьких. Вони могли б сидіти в улюблених кав’ярнях, слухати музику, будувати плани. Але насправді не могли. Вони пішли захищати Україну та її Незалежність… Добровольцями — в перші дні. Я знаю це, бо так пішов і мій молодший брат, Святослав Бурмака. Україна зараз віддає найдорожче, у боротьбі за своє майбутнє. Своїх синів і дочок.
І коли я чую «Незалежність здобули у 1991-му», то завжди думаю: ні. Ми здобуваємо її зараз. Кожного дня. Кожної ночі, коли по нас летять ракети, а наші воїни стоять на позиціях. І моя боротьба за Незалежність триває і зараз — разом з людьми моєї країни. Я співаю для військових на передовій. Волонтерю, збираю кошти, допомагаю пораненим. Багато хто пам’ятає моє виконання гімну України з вікна моєї квартири, у київське небо. Ця боротьба триває щодня. Я відчуваю її щоразу, коли беру до рук гітару, коли бачу усмішки людей, коли в ефірі лунає нова українська пісня. І доки я можу співати для своєї країни, доки можу стояти поруч із тими, хто бореться, — моя Незалежність триває. І Україна — також.
Ілюстрація — Вадима Блонського. Світлина — з архіву Марії Бурмаки. Якщо ви хотіли б поділитися своїми думками, ідеями чи досвідами і написати колонку, то надсилайте листа на емейл — [email protected]. Погляди, висловлені у матеріалі, можуть не співпадати з точкою зору The Ukrainians Media. Передрук тексту чи його частин дозволений лише з письмової згоди редакції.
