Ця розмова починається з кави. Нам приносять мініатюрні чашечки (фільджан — кримськотатарською) з ароматним напоєм. «Це оттоманська кава, нам її привозять із Туреччини», — пояснює помічниця. Мустафа-ага робить перший ковток і з усмішкою каже: «Починайте ваш допит. Але я буду курити. Це дозволяли навіть на справжніх допитах».
§§§
[Цей портрет створений завдяки Спільноті The Ukrainians Media — тисячам людей, які системно підтримують якісну журналістику. Приєднуйтеся!]
§§§
Нас зустрічали не привітаннями, а камінням
«Мене часто запитують, чи я сумую за Узбекистаном, де жив до 1989 року. Узбекистан у мене асоціюється в першу чергу з ташкентською тюрмою. Всього в мене сім судимостей, плюс восьма — заочна, вже після початку окупації Криму».
Мустафа Джемілєв пам’ятає себе десь із трьох-чотирьох років. Його найперший спогад — переїзд родини з одного поселення в інше, з дозволу комендатури: «Пригадую, вдалині ми чули вий чи то шакалів, чи то вовків. Я злякався чи вдав, ніби злякався, що нас з’їдять хижаки. Батьки почали мене заспокоювати — мама притискала до грудей, а тато говорив, що нікому не дозволить нас їсти».
Депортації не пам’ятає — у ті дні був іще немовлям. Але знає, як саме це відбувалося, бо всі родини пережили однакову історію. Рано-вранці о четвертій чи п’ятій годині стукали прикладом у двері та вимагали за 15-20 хвилин зібрати речі: «Дозволяли взяти до двадцяти кілограмів речей. Потім на вантажівках або возах везли на станцію Сюрень під Бахчисараєм або на вокзал Сімферополя. Звідти в товарняках — у Середню Азію, а декого — на лісоповал на Уралі».
Родина тоді ще маленького Мустафи — мама та п’ятеро дітей — опинилася в Узбекистані. Тато ще був на війні. Двоє молодших дітей народилися вже на чужині.
Мустафа-ага згадує, що місцеві були не раді новоприбулим мешканцям:
«Вважалося, що в Узбекистані кримським татарам мало бути добре, бо там теж мусульмани. Та узбеки були радянськими людьми. Їм у голову запхали пропаганду про кримських татар як ворогів народу і зрадників. Тому місцеві зустрічали ешелони депортованих не привітаннями, а камінням».
Та з вагонів виходили переважно старі та жінки з дітьми. Дорослі чоловіки досі були на фронті.
Спільна мусульманська віра не сприяла порозумінню. Мустафа Джемілєв згадує, що в поселенні, де жила його родина, була одна мечеть, куди можна було ходити: «Але там імам прямо називав кримських татар зрадниками та ворогами народу».
Тому кримські татари у вигнанні не ходили в мечеть, молилися вдома.
Мустафа-ага додає, що люди траплялися різні, та згадує, що в дитинстві мав друзів-узбеків і добре говорив узбецькою: «Сталося так, що узбецькою я говорив краще, ніж рідною кримськотатарською. Російської майже не знав. Коли пішов у школу, то знав тільки “хорошо” та “иди сюда”. І, звичайно ж, умів матюкатися».
Радянська школа, піонери, «октябрята», навчання чужою мовою. Освіта в СРСР була повністю русифікованою, в ній не було місця сімейній пам’яті про геноцид. Як давати з цим раду?
«У моєму класі з-поміж 25 учнів половина була кримські татари. Загалом у класі навчалися діти з різних родин — були і росіяни, і узбеки, і корейці».
Джемілєв згадує, що кримські татари у школі завжди трималися разом і допомагали одне одному: «Через це інші остерігалися ображати кримськотатарських учнів — за нас завжди заступалися інші кримські татари».
Чи важко було вивчити російську? Не дуже, бо діти швидко все схоплюють. Школярем Мустафа Джемілєв був навіть визнаним читцем поезії: «На конкурсах поезії я завжди отримував перші місця, бо вмів добре читати й декламувати. Якось мені навіть дали приз — настільну лампу. Особливо я любив читати “Гамлета” Шекспіра».
Після школи легше не стало
В СРСР діяла неписана дискримінаційна освітня політика, що не допускала кримських татар до вищої освіти. Мустафа-ага жартує, що внаслідок цих несправедливих практик серед кримських татар так багато будівельників — інші спеціальності для них були закриті:
«Кримські татари, куди б їх не поселяли, мали право ходити в початкову й середню школу. Але старші класи, тобто повна середня освіта, були заборонені. Ці обмеження зняли тільки по смерті Сталіна та розвінчання культу особи. Також кримських татар не пускали в університети, можна було закінчити хіба що технікум. Та й за часів Хрущова кримські татари могли вступати лише у певні виші на певні факультети. Журналістика, історія, філософія, філологія — всі ці спеціальності були для нас закриті».
Тож випускник школи Мустафа працює токарем і слюсарем — після невдалої першої спроби вступити у виш:
«Я після школи намагався вступити в Середньоазійський державний університет на факультет арабської мови. До мене підійшов завідувач приймальної комісії Хакімов і порадив забрати документи. Сказав, що я не зможу вступити. Я попросив пояснити чому. Він сказав, що я провалю іспити. І порадив не марнувати час на вступ, тому що існує інструкція не допускати на цей факультет кримських татар».
Згодом Мустафа Джемілєв дізнався, що випускників того факультету відправляли в арабські країни як агентів КДБ. «З кримських татар агенти КДБ не виходять», — підсумовує цю історію. 1962 року він вступив на гідромеліоративний факультет у Ташкенті.
З університету його вигнали. Та спершу розгромили «Союз кримськотатарської молоді», створений 1960 року. Мустафа-ага згадує: «Мене не посадили, бо мені ще не було 18 років. Просто вигнали з роботи. Трохи згодом вигнали з інституту як “антисовєтчика”. І цього разу вже посадили».
Приводом стала відмова служити в радянській армії: «Мене викликали у військкомат і вручили повістку. Я відповів військкому, що не розумію логіки радянської влади, котра збирається дати автомат “антисовєтчику”. Військком незворушно cказав, що мені дадуть лопату та відправлять у стройбат. Я відповів, що про автомат іще готовий подумати, а на лопату зовсім не згоден».
Мустафу Джемілєва змусили написати відмову та описати свої мотиви: «Я написав, що радянська армія покликана захищати батьківщину від зовнішніх зазіхань. А я не маю що захищати, бо в мене немає Батьківщини — її забрала радянська влада».
Карну справу відкрили за «ухиляння від служби в армії», а не за відмову від служби. Це мало нібито нівелювати політичну складову звинувачень. Але всі наступні тюремні терміни мали саме політичну мотивацію.
Нерівність і дискримінація нас об’єднали
Як за таких русифікаційних умов родинам кримських татар вдалося зберегти культуру? Мустафа Джемілєв вважає, що це наслідок помилки радянської влади, котра недооцінила наслідків соціальної нерівності:
«Якби після депортації та геноциду кримським татарам дозволили бути рівними з іншими радянськими громадянами, все склалось би інакше. Проте нерівність і дискримінація дуже нас об’єднали. Саме тому постав потужний національний рух».Світогляд кримських татар формувала родина. Для цього існувала дуже приємна практика — ходити в гості:
«Існував навіть графік — у гості годилося ходити одне до одного по черзі. Було неввічливим двічі поспіль прийти до когось у гості, не прийнявши в гостях у себе, не повернувши візит. Гостям господарі завжди виставляли усе найкраще. Наприклад, собі до чаювання цукру не давали, а от гостям на стіл ставили цукор».
У гості з собою брали дітей, а на гостині розмовляли кримськотатарською. Про що говорили? «Всі розмови були про Крим. Основне місце займала тема депортації — згадували, кого як вивозили, хто загинув, а хто вижив у дорозі. Згадували поведінку солдатів та інші подробиці. Згадували, що багато хто взяв із собою лише Коран, бо думав, що ведуть на розстріл — як німці євреїв».
Запитую, чи в тих розмовах можна було більше дізнатись про Крим і уявити, наприклад, море та інші кримські краєвиди. Відповідь проста:
«В нас інше ставлення до Криму. Ми не думали про його красоти. Ми просто знали, що там — наша Батьківщина. Навіть якби там не було ні моря, ні гір, а самі лиш степи, ставлення до Криму було б таким самим». Та маленький Мустафа, навчившись читати, всюди шукав інформацію про Крим — його види, природу та й просто обриси на картах.
Слухаючи розмови дорослих, хлопчик більше розумів світ навколо. Яскравий приклад — реакція на смерть Сталіна:
«Тато зрадів цій новині, сказав: Сталін нарешті здох, як собака. Та на лінійці у школі всі плакали. Мені було важко в це повірити, я думав, що всі прикидалися. В одному з класів випадково побачив, як якийсь учитель ридає та б’ється головою об шкільну дошку. Потім оголосили триденну жалобу, і я мало не закричав “ура”, бо три дні можна було не ходити до школи», — згадує Джемілєв.
У школі йому найбільше подобались географія та історія. Проте радянська історія була вся забарвлена комуністичною ідеологією — в ній не було місця пам’яті про кримських татар, так само, як не було правди про українців. Мустафа мав протиотруту — порівнював сторінки шкільних підручників з тим, про що розповідав батько та інші рідні:
«На мене також дуже вплинув старший брат. Він багато читав, завдяки йому я також полюбив читання. Брат навчив мене читати між рядками, привчив звертати увагу на цифри. Так моєю улюбленою книгою стало видання “СССР в цифрах”, де друкували статистику, порівнювали її з даними капіталістичних країн. Там могли брехати, але не зовсім. Завдяки цифрам я зрозумів, що таке СРСР і що таке західний світ».
Ще у школі Мустафа зібрав цікаву бібліотеку — каже, що купував книжки за кошти, які «прижучував» зі здачі, купуючи щось за дорученням батьків. Найбільше любив книжки із серії про державні устрої різних країн світу: «Я переконався, що демократичні країни добрі, а радянський лад — гівно».
«и другие»
Один із проявів дискримінації кримських татар – обмеження свободи пересування:
«Існував спеціальний режим — комендантський нагляд. Дорослі щотижня мали приходити та під підпис засвідчувати свою присутність. Якщо треба було кудись поїхати — мусили отримувати дозвіл у комендатурі. Дозволів переважно не давали. Перетин кордону в чотири кілометри навколо поселення вважався втечею, за це давали 25 років тюрми».
Радянська влада мала намір перетворити Крим на суто російський регіон із російським ладом життя. Метою було стерти кримських татар із числа національностей.
Після депортації радикальними діями намагалися знищити весь культурний спадок — мову, літературу, музику, традиції, навіть архітектурні пам’ятки. Мустафа-ага нагадує, що для будівництва доріг у Криму часто використовували надгробки з кримськотатарських могил. Так само, до речі, робили з мацевами з єврейських цвинтарів.
1956 року, коли Хрущов розвінчав культ особи Сталіна, було названо народи, котрі зазнали депортації. Та названо було не всіх. Мустафа-ага звертає увагу на слова «и другие», куди потрапили, зокрема, кримські татари. Комусь — дозволили повернутися до Криму, а кримським татарам — ні: «Правда в тому, що “и другим” повернення на Батьківщину було заборонене. З “и других” лише зняли адміністративний нагляд МВС».
Мустафа Джемілєв підсумовує, що після депортації найбільша кількість смертей сталася внаслідок примусових робіт у місцях заслання:
«Наприкінці 1950-х років ми проводили власний перепис населення. Вийшло, що протягом двох років ми втратили 46% населення. Саме тому Верховна Рада України визнала депортацію кримських татар геноцидом».
Також після депортації діяла політика розділення родин — чоловікам після Другої світової не дозволяли вертатися, а спроваджували в «трудармію», щоб розчинити тих, хто вижили, серед інших: «Саме тому в нас було чимало змішаних родин — деякі жінки виходили заміж за узбеків».
Діяло чимало неписаних правил. Мустафа-ага розповідає: «Писане правило говорило, що всі народи рівні. Але реальність була інакшою — хтось був рівнішим. Загалом діяла так звана “п’ята графа” (Фіксація національної приналежності в анкетах і документах, які засвідчували особу — TU). Саме тому після депортації чимало людей записувалися як “татарин”, проте з місцем народження “Крим” це нічого не змінювало».
Після смерті Сталіна та викриття «культу особи» кримським татарам дозволили змінювати місце проживання, але тільки в межах району чи області, максимум — республіки. Поволі почали дозволяти вступати в університети, однак лише на певні спеціальності. Після вищої освіти роботу давали лише на певних посадах.
Також дозволили видавати газету кримськотатарською мовою — «Ленин Байрагъы» (Ленінський прапор) — орган ЦК компартії Узбекистану. Дозволили створити музичний ансамбль «Хайтарма», відкрили факультет «татарської мови та літератури» в Ташкентському педінституті, почали видавати по кілька книжок на рік кримськотатарською. Натомість було заборонено вживати термін «кримськотатарський народ» — можна було писати тільки «татари», без прив’язки до Криму.
Мустафа Джемілєв підсумовує суть цих «благ» від радянської влади: «Вони мали свідчити, що всі культурні потреби кримських татар задоволено. І що всі ті, хто ведуть розмови про автономію, є радикалами та екстремістами, провокаторами».
Перший Крим
Чи нагадував перший — ще нелегальний — візит до Криму дитячі фантазії про півострів?
«Мій перший візит у Крим стався після чергового терміну ув’язнення та півтора року під наглядом», — дисидент згадує першу в житті відпустку. На календарі 1973 рік:
«На той час у національному кримськотатарському русі я вже був доволі відомим. До речі, на півострові в той час, посилаючись на наказ Президії Верховної Ради СРСР від 5 жовтня 1967 року про “реабілітацію татар, які раніше проживали в Криму”, жило вже до двох тисяч кримських татар. Вони всі були в нелегальному становищі — їх не прописували, згідно з неформальними інструкціями».
До Криму летів літаком із Ташкента. В салоні опинився поруч із симпатичною студенткою:
«Вона жила в Сімферополі разом з батьками. Жила в одному зі старих кримськотатарських будинків. Такі помешкання роздавали після депортації кримських татар новим поселенцям з Росії. Коли вона почула, що я вперше лечу до Криму, почала описувати його принади — море, гори, повітря. Проте висловила стурбованість через те, що до Криму почали повертатися кримські татари. Мовляв, якщо їм дозволять прописуватися, то скоро вони почнуть різати росіян і забирати в них будинки».
Вже в сімферопольському аеропорту на її запитання, як йому їхній Крим, Мустафа Джемілєв відповів, що це взагалі-то його Крим: «На її здивування я пояснив, що є корінним мешканцем півострова — кримським татарином. І що різати росіян не планую, бо маю серйозніші справи. Та й будинки ми не плануємо забирати — збудуємо собі нові».
Мустафу Джемілєва біля аеропорту зустрічала велика група кримських татар. Його як гостя возили на Ай-Петрі, показували інші принади Криму, але всі розмови були тільки про те, як домогтися прописки для кримськотатарських родин. Без прописки кримських татар ловили міліціонери та «дружинники», вивозили поза межі Криму. Дві сотні людей засудили за «злісне порушення паспортного режиму». Та вони знов поверталися й намагались отримати прописку.
Траплялися й історії успіху: «Незадовго до мого приїзду в Сімферополі прописали героя СРСР льотчика Абдураїма Решидова. Він пригрозив, що спалить себе на центральній площі у Сімферополі, якщо його не пропишуть. Також прописали родину Муси Мамута в селі Беш-Терек (Донське) Сімферопольського району… але вже після самоспалення Муси. Деяких кримських татар в обмін на прописку намагалися схилити до співпраці з КДБ».
У Криму за Мустафою Джемілєвим постійно стежило КДБ.
Він згадує «топтунів» та їхні дії: «Весь місяць вони стежили за нами, навіть ночували в машинах біля будинків, де я залишався ночувати. Мені дотепер не ясно, чому вони так старалися, адже все одно не могли навіть підслухати наші розмови: між собою ми розмовляли кримськотатарською».
Друга мандрівка до Криму сталася після заслання до Якутії — 1982 року Мустафа Джемілєв приїхав на півострів разом з дружиною та новонародженим сином:
«Нам вдалося протриматися всього декілька днів. Потім до будинку мого друга в місті Саки, де ми жили, приїхали “органи”. Нас посадили в автівку та відвезли до Абінська Краснодарського краю, а звідти — в Узбекистан».
Остаточне повернення — 1989 рік, період масового повернення кримських татар на батьківщину. Мустафа Джемілєв щойно був обраний головою Організації кримськотатарського національного руху. Але його все одно не прописують, як і інших кримських татар.
«Але ми вже могли проводити демонстрації та пікети на захист своїх прав. Їх розганяли, проте вже не було арештів і багаторічних ув’язнень»: згадує Мустафа-ага. І додає, що радянська влада за всіма ознаками вже рухалася до свого кінця.
Повернення в Крим є важливою віхою для багатьох поколінь кримських татар — це спогад про рідну землю, мрія про рідну землю, пам’ять про життя вдалині від рідної землі. Між досвідами поколінь можуть виникати доволі бурхливі діалоги — як той, який бачимо у фільмі «Додому» Нарімана Алієва. Батьки режисера в 1990-х приїхали в Крим з Узбекистану.
Наріман зізнається, що деякі речі про депортацію усвідомив лише з віком: «Діти, народжені у Криму, не знають, що таке депортація та СРСР. Багато запитань ти собі не ставиш, бо ще занадто молодий. Особисто мені, аби зрозуміти, хто я, довелося поїхати з Криму. Я почав навчатися в Києві, потім повернувся додому, почав краще розуміти, ким я є, яким є моє минуле, де моє місце… аж тут прийшли окупанти й забрали Крим».
Режисер каже, що саме після окупації та вимушеного виїзду з Криму він остаточно зрозумів, що пережило старше покоління: «Я осягнув ціну, яку платять за те, щоби просто бути тими, ким є, щоби просто існувати. Якщо будь-яке покоління вирішить, що цієї ціни платити більше не хоче, кримські татари зникнуть як нація. Достатньо трьох поколінь, аби щось забути».
«З цією війною ми теж платимо свою ціну. Вона висока, але дасть можливість наступним поколінням сплачувати нижчу ціну», — підсумовує Наріман Алієв. На його думку, повернення в Крим було тільки першим кроком — по тому боротьба не закінчилась. Так само станеться й після деокупації Криму:
«Раніше на кримських татар дивилися як на ворогів — зрадників, ворогів СРСР. Відлуння радянського наративу можна відчути дотепер. Але з 2022 року починає приходити розуміння, що в нас є своя історія та власне її розуміння. Це дозволяє звести докупи прості факти, наприклад, усвідомити, що українців і кримських татар набагато більше речей об’єднує, ніж роз’єднує. Так, у нас різні релігії та мови, але перипетії та боротьба наших народів дуже схожі. Репресії, депортації, знищення національної інтелігенції — наш спільний досвід».
[Читайте також: Мустафа Джемілєв:«Без голосу корінного народу перспективи успішного Криму неможливі»]
На думку режисера, Україні важливо усвідомлювати кримських татар як суб’єкта: «Важливо, щоб в Україні усі зрозуміли, що кримські татари існують. Чимало людей не знали нічого про кримськотатарську мову, наприклад. Ми досі мусимо боротися за право на існування як системний гравець в Україні. Один фільм або одна пісня не можуть змінити ситуацію, але вони працюють як поштовхи».
Якщо зупинюсь, це буде поганим знаком для інших
На що було схожим — суто в побутовому сенсі — повернення до Криму? Наприклад, право на життя на батьківщині визначала прописка: «Кримським татарам не давали прописки в Криму. Не допомагали навіть хабарі, бо тут була явна політична складова — ніхто не хотів ризикувати».
Після смерті Сталіна та до 1967 року в Криму кримські татари без прописки могли залишатися протягом 24 годин. Згодом почалися негласні настанови не прописувати й не давати роботи.
Мустафа-ага описує типову тогочасну схему придбання будинку:
«Приїздила родина, купувала будинок. Звичайні люди не знали, що кримським татарам не можна продавати нерухомість — не було такого закону. Проте нотаріуси таких угод не оформляли. Прописки також не давали. Вимагали спершу знайти роботу, та на роботу не брали без прописки. За таких умов кримські татари, по-перше, переплачували, а по-друге, укладали так звані “татарські угоди”.
В них власник нерухомості писав, що продав будинок за таку-то суму. Брав гроші, віддавав розписку та звільняв будинок. А у кримськотатарської родини починалася тяганина з владою. На колишніх власників часто тиснули й вимагали скасувати угоду. Проте грошей ті повернути не могли, а хтось узагалі одразу їхав з півострова, тому органи не могли їх знайти. Ті справи тривали роками — попередження, штрафи, ув’язнення за порушення паспортного режиму, за це давали до трьох років тюрми».
Саме таких переслідувань зазнав Муса Мамут, який розпочав шлях додому 1975 року, а після позовів та ув’язнень, усе нових та нових карних справ, 1978-го вчинив самоспалення. Почався такий розголос — включно з виступом Андрія Сахарова, — що родину Муси таки прописали.
Родину Мустафи Джемілєва також виселяли — приходили, збирали речі, саджали на поїзд і висилали з Криму. Так само сталося в 1970-х роках і з його батьками.
Дуже складно було повертатися в Крим. Чи не виникало спокуси відмовитися від ідеї повернення?
Мустафа-ага каже, що траплялися різні люди:
«Пригадую, як після звільнення з тюрми в Ташкенті я їхав в автобусі. Біля мене сидів кримський татарин. Я запитав, чому він не їде до Криму. Він відповів, що це складно, бо виселяють. Я запитав, чи він бере участь у національному русі. Він відповів, що ні, бо немає справжніх лідерів. Мовляв, Мустафа Джемілєв уже давно купив собі маєток на південному березі Криму. Тож я відкрився йому і сказав, що я і є Мустафа Джемілєв і щойно вийшов з тюрми. Запросив із собою на збори національного руху. Той чоловік злякався та вийшов на першій-ліпшій зупинці».
Такі чутки часто поширювало КДБ. Попри це, кримськотатарський рух охоплював усіх кримських татар — і вони масово підписували звернення та петиції, виходили на протести, видавали власну самвидавну пресу.
Чи виникала спокуса «не висовуватись»? Мустафа Джемілєв говорить, що рано відчув власну відповідальність за національний рух: «Я рано став помітним у середовищі кримських татар. Знав, що багато хто на мене рівняється. Розумів: якщо зупинюсь, це буде дуже поганим знаком для інших. Тому тримав рамку».
Чи не заважка шапка Мономаха? Мустафа-ага каже, що кримським татарам було простіше:
«Якщо в нас когось арештовували, він одразу ставав мало чи не героєм нації. Всі одразу намагалися допомогти його родині».
Сьогодні в окупованому росіянами Криму ми бачимо те саме. Громади підтримують родини ув’язнених і навіть опанували нову манеру сплати штрафів російським окупантам — їх збирають 10-рублевими монетками і приносять мішками чи відрами.
«Це вираз нашої зневаги», — говорить Мустафа Джемілєв.
Рух
З 1960-х почали утворюватися зв’язки кримськотатарського руху з іншими дисидентами — зокрема з українськими. Перший документ, який потрапив у міжнародну пресу та містив згадку про кримських татар, — це звернення дванадцяти радянських дисидентів 1968 року. Його підписали Петро Григоренко, Олексій Костерін, Павло Литвинов, який згодом узяв участь у мітингу в Москві проти окупації Чехословаччини, а також кримськотатарська правозахисниця Зампіра Асанова.
За словами Мустафи Джемілєва, ті зв’язки та взаємодія були дуже важливими: «Таким чином дисиденти набули союзника — весь протестно налаштований народ кримських татар, які мали дієві ініціативні групи в багатьох республіках СРСР. Натомість кримські татари отримували змогу регулярно отримувати “самвидав” і “тамвидав”, а також відправляти через дисидентів на Захід інформацію про проблеми та боротьбу свого народу. Наші друзі й соратники не тільки передавали нашу інформацію, але й самі писали та підписували статті на захист прав кримських татар».
Тодішні дисиденти дізнавалися про ув’язнення своїх однодумців із західних «голосів» і самвидаву, зокрема з «Хроники текущих событий». Наприклад, як згадує Мустафа-ага, саме так він дізнався про В’ячеслава Чорновола: «Ще 1969 року я знав, що його засудили за антирадянську діяльність. Про нього я говорив у власній промові на суді проти мене 1970 року, наводячи як приклад незаконного переслідування правозахисників в Україні. Ми активно листувалися під час його заслання до Якутії 1979 року. Та особисто познайомилися лиш напередодні Незалежності».
Мустафа Джемілєв згадує, що саме завдяки Чорноволу кримські татари внесли корективи у свої основні вимоги:
«Спершу ми вимагали повернути кримськотатарський народ на батьківщину, повернути те, що відібрали після депортації, поновити довоєнний статус Криму — відновити Кримську АССР в складі РРФСР як національно-територіальну автономію». Проте Чорновіл у листуванні обстоював ідею, що СРСР обов’язково розвалиться, а Україна здобуде незалежність. «Він писав, що саме у складі України буде легше відновити національно-територіальну автономію, ніж у Росії, котра навряд чи колись позбудеться свого шовінізму. Тож із 1980-х років ми в національному русі говорили про відновлення наших прав у складі України», — розповідає Мустафа Джемілєв.
Традиція взаємодії дала свої плоди. Сьогодні кримські татари присутні в багатьох українських інституціях — і формальних, і неформальних. Таміла Ташева, постійна представниця Президента України в АР Крим, говорить, що це є закономірним наслідком попередньої правозахисної боротьби: «Думаю, кримські татари — вроджені правозахисники. Це пов’язано з нашою історією, становленням, боротьбою за право жити на своїй землі. Кримські татари як члени українського суспільства мають бути максимально інтегровані в усі його сфери — і в державні інституції, і в громадський рух, і в медіа. Ми — громадяни України та корінний народ. Також я як представниця корінного народу розумію, що важливою є підтримка кримських татар усіма інституціями».
На думку Таміли Ташевої, рух кримськотатарського народу за повернення на батьківщину відіграв значну роль: «Завдяки таким людям, як Мустафа Джемілєв, Ролан Кадиєв, Веджіє Кашка, кримські татари змогли повернутися додому. Це був рух самопожертви — наприклад, Мустафа-ага п’ятнадцять років провів у радянських концтаборах». Багато з цих людей склали кістяк Меджлісу, заснованого після Другого Курултаю (з’їзду) 1991 року. Меджліс представляє інтереси кримських татар перед владою.
Таміла Ташева водночас вважає, що ці інституції — Меджліс і Курултай — потребують оновлення: «Наразі там залишаються ті ж самі люди, що й тридцять років тому. Так, вони знають методи боротьби часів СРСР, але не всі ці методи ефективні сьогодні. Не завжди треба боротися — іноді треба працювати в системі, будувати системну роботу. Ті методи, які тепер використовують у роботі, не завжди мене влаштовують. Думаю, всю систему треба перезавантажити, Меджліс і Курултай потребують оновлення».
Таміла Ташева каже, що оновлення буде на часі після деокупації Криму — відчуває, що всередині спільноти є запит на нові підходи й нові обличчя.
«Український буржуазний націоналіст»
Щоб ефективно діяти за радянських часів, кримськотатарський рух мусив постійно тримати в Москві щось на кшталт власного представництва. Для цього кримські татари регулярно спільнокоштом збирали гроші — хто скільки зможе.
Мустафа Джемілєв каже, що для радянської влади він також був «українським буржуазним націоналістом» — через знайомство та близьку дружбу з Петром Григоренком.
«Я часто бував у його московській квартирі. Петро Григоренко був мені рідним, як батько. Так само тепло мене приймала вся його родина».
Перше знайомство — завдяки Олексію Костеріну, старому більшовику, котрий сидів і за царату, і за радянської влади:
«Він активно виступав на захист чеченців, вимагав відновлення їхньої автономії. Відома його стаття “Про малих і забутих”, де він згадує і про кримських татар. Петро Григоренко був його другом. Ми познайомилися на дні народження Костеріна. Наша кримськотатарська делегація зняла невеликий ресторанчик для привітання, але Костерін захворів і попросив прийти замість себе Петра Григоренка».
Мустафа Джемілєв згадує Григоренка як людину з радикальними поглядами:
«Від нього першого я почув слова про геноцид кримськотатарського народу. Він говорив, що ми маємо припинити просити, а почати вимагати».
Текст звернення Петра Григоренка щодо кримських татар було майже в кожній кримськотатарській родині: «Батько відомого режисера Ахтема Сеітаблаєва отримав три роки саме за це видання. Петро Григоренко був на свободі, але за його тексти саджали. Те саме було і з Сахаровим — його не чіпали, але за зберігання й видання його самвидавних текстів давали терміни як за антирадянську пропаганду».
На думку Мустафи Джемілєва, мало хто зробив стільки добра кримським татарам, як українець генерал Павло Григоренко, лідер правозахисного руху СРСР: «Минуло вже стільки років, але серед кримських татар, особливо старшого покоління, ви не знайдете людини, яка б не знала про те, ким був Петро Григоренко». Також активними він називає Андрія Сахарова, Олександра Лавута, Анатолія Якобсона, Олександра Подрабінека.
На момент знайомства з Мустафою Джемілєвим Петро Григоренко вже відбув покарання — примусову госпіталізацію до психіатричної лікарні та розжалування в солдати. Проте квартиру в Москві не відібрали. Саме там регулярно бував Мустафа-ага: «Це була наша штаб-квартира».
Він згадує правозахисника як винятково чуйну людину: «Ми всі вже звикли, що когось із наших арештували, хтось голодує на знак протесту… А от Григоренко постійно переживав і переймався тим, що треба щось робити для порятунку цих людей».
Після похорону Костеріна, де звучали важливі промови, в квартиру до Григоренка, де залишився ночувати Мустафа Джемілєв, рано-вранці прийшли слідчі КДБ з обшуком:
«Протягом обшуку в квартирі почали збиратися інші дисиденти. За правилами, всіх впускали, обшукували, але нікого не випускали. Зокрема прийшов Петро Якір, у кишенях якого КДБ думали знайти щось заборонене. Але той пояснив, що всі вже знають про обшук, тому ніхто нічого такого з собою не приніс би. Поки все це тривало, я почав думати, як тікати. Бо затримання в мої плани не входило».
Дружина Григоренка дістала мотузку. Її прив’язали до батареї, аби спуститися з третього поверху. Мотузка була міцна, але тонка, тому спуск м’яким не вийшов: «З голови злетіла шапка, щось хруснуло в нозі. Та я не звертав уваги — одразу стрибнув у таксі».
Машину затримали, Мустафу Джемілєва скрутили й доставили на допит. Допит також не вдався — набрякла нога, тому затриманого доставили в лікарню з переломом. Уночі в лікарню прийшов Петро Якір, який пропонував знову втекти. Та за кілька днів Джемілєва відпустили — сказали їхати в Узбекистан, але не віддали документів: «Мене не відпустила Зинаїда Михайлівна Григоренко. Сказала, що я нікуди не поїду, поки не заживе нога. Вона ж потім змогла дістати та повернути мої документи».
Ті часи Мустафа-ага нині згадує як найбільш продуктивні. Додому до Григоренків приходила вся прогресивна література. Та головні університети — зустрічі з іншими дисидентами: «Певний час я був секретарем Григоренка. До нього постійно приходили з візитами. Відвідувачів я приймав сам, якщо його не було вдома».
Порядних людей завжди більше
За таких непростих умов, буває, важко збагнути, кому можна довіряти. Та в дисидентських колах на це питання мали свою відповідь:
«На зоні діє принцип нікому не довіряти, поки не переконаєшся, що це порядна людина. А в дисидентів принцип передбачав довіру до всіх, поки не відкриється зворотне. Принцип довіри виявився більш плідним. Так, були стукачі та негідники. Але порядних людей завжди більше», — міркує Мустафа-ага.
Він згадує, що відкритість дозволяла обрости колом добрих знайомих і друзів навіть на зоні. Ризик натрапити на стукача був завжди, тому існували й особливі правила спілкування. Наприклад, були речі, яких узагалі ні з ким не варто було обговорювати.
Та назагал найкращою стратегією була відкритість.
Крим будуть відвойовувати
Чимало людей, які бодай раз до 2014 року відпочивали в Криму, помічали, що саме кримські татари зазвичай легко переходили на українську мову — навіть у ресторанах або на базарі. Чому?
Мустафа Джемілєв пояснює, що на всіх кримськотатарських зборах і у школах завжди говорили про брак перспектив російської мови для кримських татар: «Можливості доброї освіти та кар’єри ми пов’язували тільки з українською». Одна з причин — протидія російським контекстам: «Ми виключали можливість зміни кордонів і зміни державності. Виходили з того, що нашою державою є Україна. З нею наше майбутнє».
Мустафа-ага згадує яскравий епізод — референдум про Незалежність 1991 року:
«В Криму була складна ситуація, півострів вважався повністю підконтрольним комуністам. Згідно з переписом, 55% населення становили росіяни. В такій ситуації важливим був кожен голос. Громада кримських татар складала близько 4% населення Криму, але ми були дуже організованими та активними. Ми побували в кожному поселенні та агітували голосувати за незалежність. Чимала частка тих 54% голосів за незалежність належала саме кримським татарам, які справді пішли на дільниці та проголосували».
Солідарність кримських татар допомагає виживати й під російською окупацією з лютого 2014 року. Мустафа-ага вважає, що теперішня ситуація гірша, ніж за часів СРСР: «Тоді за висловлювання проти СРСР давали максимум три роки. Тепер за висловлювання проти Росії, за осуд вторгнення в Україну дають 17-18 років, називаючи це тероризмом і спробою захопити владу. На цьому тлі хрущовські часи мають вигляд ледве не демократії». Також шоком стали викрадення та вбивства людей.
За умов окупації неможливо також збирати ініціативні групи та мітинги: «Троє людей разом — це вже несанкціонований мітинг. Але є спосіб обійти заборону — весілля, дні народження, ювілеї. Так само — походи в гості чи домашня молитва. Їх неможливо заборонити».
Яким буде Крим після окупації?
«Я завжди говорив, що Крим потрібно звільняти дипломатичними шляхами. Але тепер я думаю, що цей шлях уже вичерпано. Напевно, Крим будуть відвойовувати», — міркує Мустафа Джемілєв і додає, що кримські татари цього не бояться й чекають. Головне — триматись подалі від аеродромів і воєнних баз.
Водночас росіяни на окупованих територіях застосовують примусову мобілізацію, що є воєнним злочином. Мустафа-ага каже, що російські адміністрації в Криму призивають непропорційно багато кримських татар: «Ми звернулися до співвітчизників із закликом не йти до війська, не складати присяги російським окупантам. Призов — майже гарантія загибелі».
Певний час було чути заклики шукати способів якомога швидше здатися в полон українському війську: «Але це неможливо через російські заградзагони. Тому ті, кого призвали, повернуться до Криму трупами».
Інша стратегія, про яку говорить Мустафа Джемілєв, — покинути Крим: «Ми не закликали до цього, я не вважаю це доброю ідеєю». Він пояснює, що є цілі поселення, де залишилися тільки жінки й діти. Це небезпечно: «Якщо росіяни почнуть погроми проти кримських татар, наші родини не буде кому захищати».
Ворожість до кримських татар має глибоке авторитарне коріння. Мустафа Джемілєв згадує ставлення до кримських татар з боку «нових кримчан», якими замістили депортоване населення, а також сповнені ненависті статті: «Суть погроз російської та проросійської преси полягала в тому, що кримські татари — нібито небезпечні. Мовляв, якщо їх стане багато, виникне ризик “другої Чечні” або “другого Косова”. На щастя, в незалежній Україні не було монополії на інформацію. Тому ті нісенітниці нівелювалися іншими публікаціями».
Натомість інакше, як згадує Мустафа-ага, до кримських татар ставились ті, хто жили в Криму ще з довоєнних часів: «Чимало людей, особливо старшого покоління, ще пам’ятали кримськотатарську мову. Вони тепло згадували своїх друзів і сусідів із родин кримських татар. Пригадую, як 1973 року, під час моєї першої поїздки до Криму, ми з друзями їхали тролейбусом та розмовляли рідною мовою. До нас підійшла літня пані кондуктор і чистою кримськотатарською мовою сказала: “Нарешті ви повернулися, мої рідні”. Вона була рада нас бачити».
Деокупований Крим — це безпечний Крим. Так вважає Таміла Ташева, постійна представниця Президента України в АР Крим. Вона каже, що Крим має бути очищений від російських військ і посилений присутністю армії України та країн-партнерів: «З іншого боку, потрібна максимальна залученість наших громадян у всі процеси. Потрібна постійна увага центральної влади до Криму. Півострів має стати економічно розвиненим регіоном, і в це треба вкладатися, посилюючи різні галузі. При цьому важливо враховувати думку корінного народу — кримських татар».
Крим також має бути простором різноманіття, на думку Таміли Ташевої: «Так було завжди протягом історії Криму. Але після 2014 року це різноманіття зруйнували, замінивши російською присутністю. Проте Крим має стати територією, де поважають верховенство права, права людини».
Саме за права людини й бореться Мустафа Джемілєв усе життя. Зокрема за право жити на батьківщині. Сьогодні в тимчасово окупованому Криму Мустафа Джемілєв має заочну судимість. Ці дев’ять років він не був удома, на півострові. Деокупація Криму стане для нього поверненням додому — як і для десятків тисяч кримських татар.
