5 січня 2023 року сотенний «Кривоніс», очільник найуспішнішого бою армії УПА проти НКВД в Карпатах, святкує 100-річчя. Він відсидів один з найдовших термінів у радянських таборах. «За героїзм, виявлений у боротьбі за незалежність України, визначні особисті заслуги у становленні Української державності, багаторічну плідну громадську діяльність» — указом Президента України від 14 жовтня 2022 року вперше упівця прижиттєво відзначено званням «Герой України».
Його життя — це історія про ріки крові, про бажання чесно вмерти, про зраду і фальсифікацію справ, про помсту за депортацію кримських татар, про підвалини сучасних ЗСУ, а також про ту, яку весь вік називав «серденьком».
§§§
[Цей портрет створений завдяки підтримці Спільноти The Ukrainians — тисячам людей, які системно підтримують якісну журналістику. Приєднуйтеся!]
§§§
Мирослав Симчич живе в Коломиї, в тісній квартирі, заставленій декоративними тарелями, книжками, портретами дружини, синів, онуків, його самого, а також побратимів і посестер.
Ми прибули напередодні його ювілею. Раз по раз приходять гості, телефонують з вітаннями й надсилають листи. Пан Мирослав майже не чує, не бачить, майже не говорить. Однак ми багато спілкуємося з дружиною пані Раїсою, якій 85 і яка чекала свого чоловіка з тюрми 18 з половиною років (сидів він загалом 32,5 — це один з найдовших термінів у радянських концтаборах).
Мирослав Симчич народився неподалік — у карпатському селі Вижній Березів, заснованому воїнами за часів Галицько-Волинського князівства. В його роду — опришки, а дядько був січовим стрільцем. Мирослав навчався у сусідньому селі в «Рідній школі», де викладання, на рідкість для тодішніх підпольських територій, велося українською мовою. Тоді ж він багато читає про Хмельниччину й хоче стати козаком. Коли пізніше, після першого увʼязнення, йому заборонять повертатися на захід України, місцем мешкання вибере Запоріжжя — ближче до Хортиці. Після школи Мирослав іде в Коломийський архітектурний технікум, 1941-го вступає до юнацької мережі ОУН, а 1943-го проводить перший бій — з нацистами. Хлопець проходить вишкіл у старшинській школі в селі Космач — «бандерівській столиці», за пізнішим висловом радянської пропаганди. Позбувшись німців, упівці проголошують тут Космацьку республіку, однак 1944-го сюди приходять каральні загони НКВД.
Пані Рая уточнює: в 1945-му після різдвяних свят її чоловік провів не Космацьку, а Рушірську битву (Рушір — присілок Космача). Про це пізніше, бо зараз дружина сотенного показує, яку вишиванку даруватиме йому на сторіччя, — звикла на кожен ювілей, щоп’ять років, робити такі презенти.
Помста
«Радянські бандити, які зуміли впоратися з людьми літнього віку, жінками й дітьми в Криму, були нарешті покарані мужніми українськими повстанцями». Історична помста, про яку згадав Рефат Чубаров у коментарі The Ukrainians, — це Рушірський бій, де було ліквідовано очільника каральної дивізії НКВД Олексія Дергачова. Роком раніше той займався депортацією кримських татар у Криму, а також інгушів і чеченців на Кавказі.
Це одна з найганебніших сторінок в історії НКВД на заході України. Факти засекретили так, що першого разу цей бій взагалі не фігурував у справі Симчича. Пан Мирослав згадує, що тоді, 1945-го, передав керівництву, нібито знищено 200 ворогів, однак уже в 1968-му на слідстві йому сказали, що це були 376 бійців. Також, приміром, досі не знаємо справжнього звання Дергачова: у справі зазначено, що він підполковник, однак є версія, що це генерал-майор, якого «понизили» у званні. Ще один жахливий факт, названий Симчичем в одному інтервʼю, — що дивізія Дергачова була сформована з колишніх вихованців дитбудинків, які, очевидно, за замислом людоїдської влади, мали б по-яничарськи, менш «сентиментально» ставитися до виселення й убивства людей у власних домах.
Отож енкаведисти прямували у Космач для здійснення каральної операції. Мирослав Симчич згадує: «Ми не захотіли приймати бій у селі, щоб село не горіло. То відступили з села. На околиці Космача в заліснені місцевості більшовики зайшли тріумфально: вони сподівалися, що буде їм спротив, а тут спротиву ніякого нема. Трошки розслабилися, і почав Ванька гулять: грабувати людей, ґвалтувати жінок і таке інше, що вони вміли робити, — це не треба розказувати, це всі знають. Коли більшовики розслабилися, наші частини оточили Космач і почали їх бити, але вже не з села. Вони почали боронитися, бій ішов три доби без перерви. Вистрілявши весь запас своєї амуніції, подали радіограму в Станіслав у штаб дивізії, щоб давали їм підкріплення, бо вже вони от-от на капітуляції. А цю радіограму наша розвідка перехопила. Зі Станіслава їм відповіли, що поміч буде. Наше командування вирішило не допустити допомоги» (Сучасність, 2002).
В одній із сутичок поранено сотника Мороза, який передає командування Симчичу. «Кривоніс» вибирає зручне місце перед мостом, який повстанці розбирають, і беруть місцевість у підкову. «Сидимо, сидимо, розумієте, змерзли. А мороз тріскучий був, такий, як у Йордан буває… що аж буки лопают… Думаю: “Шляк би вас трафив, чому не йдете, скільки можна ждати?”. Ну, нарешті зійшло сонце… Як у нас гуцулів кажуть, десь так на дві кочерги. Чуємо, гудуть машини» (Локальна історія, 2010). Вантажівки з енкаведистами під’їхали й зупинилися через неможливість перебратися через річку, «тоді вони почали всі зістрибувати з машин, формуватися в колону… Збилися в колону, то я бачив що вже всі в кучі, дав команду: «Вогонь!»… То там такий шум, якогось окремого вистрілу абсолютно не чути було, тільки сиділи, тільки загальний гул, як в якомусь пеклі» (Локальна історія, 2010).
Симчича радянський суд назве зрадником Батьківщини. На початку 2000-х він казав: «Між тими, хто воював у Червоній армії, і нами на сьогоднішній день немає ніякого антагонізму. У нас є антагонізм з так званими героями, які були в КДБ і у совєцьких каральних структурах, які нас били. З ними у нас антагонізм залишиться, поки будемо живі». (Україна молода, 2003), «Відколи існує Росія — відтоді будь-який прояв свободи серед українців розцінюється нашим східним сусідом як “злочин”, “фашизм” (Історична правда, 2013).
У травні 2015-го в дні святкування 70-ліття перемоги у війні на території музею Другої світової в Києві зустрілися ветеран Червоної армії Іван Залужний і ветеран армії УПА Мирослав Симчич.
Симчич тоді сказав, що головне завдання, як стоїть перед Україною, — обʼєднання держави, а Залужний, внука якого росіяни вбили у 2014-му, додав: «Ми можемо зробити це тільки зараз — схід і захід разом». На фото братання є й пані Раїса.
Зараз вона згадує, що в Рушірському бою її чоловіка було поранено: «Влучили у праву руку розривною кулею. То він її перевʼязавав платком. Коли багато крові втратив — втратив свідомість. А сам терпів скільки міг, бо якщо побратими дізнаються, що командир ранений, то кінчається бій. Хто б там тоді переміг?»
Пані Раїса поглядає на свого 100-літнього чоловіка, мовить: «Він часом так візьме мою руку, потисне — здоров, здоров. І каже: “Це сильна рука! То ти, Ігорчику?”».
Ігор — син Мирослава Симчича, який через повномасштабне вторгнення пішов добровольцем у ЗСУ.
Чортова щілина
Старшинська школа в Космачі називалася «Лісові чорти». На Колимі ж (де Симчич відбував термін, працюючи в шахті й заробляючи силікоз) ущелина, куди гуртом скидали трупи заморених політвʼязнів, називали «чертова щель».
Мирослав Симчича зловили у 1948-му: «Під час таких тортур що я думав? “Господи Боже, допоможи мені чесно вмерти!”» (Сучасність, 2002). Коли вʼязня докатовували до того, що він непритомнів, міряли температуру: якщо було більше ніж 41 градус, кидали в карцер. Коли отямишся — по новій.
Починається історія таборів — з перервами — на третину століття.
Мирослав згадує: «Напевно, не менш ніж мільйон українців сиділи після війни — ніхто на нас не звертав уваги. Ми там з голоду здихали, а ніхто не зважав. І взагалі, на внутрішню політичну обстановку в Росії Захід не зважав, бо стояв перед Сталіним на колінах. Та й думали собі, що Росія — це дурниця» (Сучасність, 2002).
У таборах Мирослав спав на одних нарах з Євгеном Сверстюком, з ним сиділи Іван Світличний, Тарас Мельничук, Левко Лук’яненко, Ігор Калинець.
Шістдесятників Симчич сприймав як послідовників, навіть більше — «Ми їх цінували й будемо цінувати вище за самих себе. Чому? Бо ми потрапили у вир боротьби під час війни, коли всі народи боролися, а вони пішли за ідею, коли у Радянському Союзі налагодилося більш-менш “нормальне” життя. Вони тоді вже мали вищу освіту, “тепле місце” на роботі. Вони могли й досі спокійно жити й не перейматися проблемами свого народу. Натомість організовували протести й висвітлювали їх на весь світ. Чого ми, упівці, не могли робити» (Сучасність, 2002).
Дисидент Валерій Марченко на зоні став близьким товаришем «Кривоноса»: «Мирослав Симчич належить до нечисленної групи мешканців табору з доведеними судом убивствами. Саме про цю категорію політв’язнів органи радянської пропаганди тріумфально пишуть: руки по лікті в крові. Свого часу не розстріляних цих людей посилали на каторжні роботи, де вони мали спокутувати провину перед владою чи пак народом. Їм так і заявили: “Смерті легкої не дістанете. Доки на нас напрацюєтесь, всі соки витиснемо!”. Свідомий безвиході, в якій опинився, сотенний УПА знав: рано а чи пізно йому нагадають знищення більшовицьких визволителів. Тому єдиною сприйнятливою формою існування залишалася боротьба. Подібні альтернативні істини легко писати й говорити, важко їх здійснювати».
Марченко описує допит, де енкаведист бʼє Симчича. Однак вʼязень, недовго думаючи, відповідає представнику радянської каральної системи: «Удар Симчича важкий, незасвоюваний, запам’ятовується. Я мав нагоду спостерігати його під час сварки з одним здеградованим зеком. […] Першу бригаду оперативників обвинувачений розкидав по кутках і, як щойно їхній колега, вони лежачи обмацували свої носи, щелепи, потилиці. Лише після з’яви другої бригади молотильників вдалося приборкати несамовитого бандерівця. Захопившись невідворотністю відплати, його змордували так, що кілька тижнів не годен був підвестись. Тим не менше, опір дав плоди — слідчий більше не зачіпав його».
Спадкоємність
Біля ліжка пана Мирослава лежать два прапори — червоно-чорний і синьо-жовтий. На другому напис: «Від Збройних сил України. Дякуємо, діду, що давили московську гниду».
Про звʼязок УПА і ЗСУ говорять і ще довго говоритимуть. Командир підрозділу «Карпатська Січ» Михайло «Рен» Стецик, який зараз боронить Україну на півдні, згадує, що змалечку читав документи і спогади про визвольну війну середини минулого століття: «Цікаво було це досліджувати, адже я знав, що мої дідусі й навіть бабусі по маминій і батьковій лінії були учасниками ОУН чи УПА».
[Читайте також: «Не видати, що ворог — це ти». Історія останньої зв’язкової Романа Шухевича]
Батько, знаючи про синове зацікавлення, повіз шестикласника Михайла в гості до легендарного «Кривоноса» в Коломию. В упівця і в той час у коридорі була сокира — навіть за Незалежності сотенний ждав ворогів. Малий хлопчик ставив питання й уточнював деякі факти в «людини з вогню і заліза»: «Я тоді розумів, що маю унікальну можливість говорити з представниками такої героїчної доби, якої не знала історія людства».
Михайло Стецик вважає, що «сучасне військо воює проти того ж ворога, що й наші попередники. Ті ж самі ідеологічні засади. Ідейні. Нерідко навіть, особливо в епоху добробатів, підрозділи брали таку ж структуру, як була в УПА. УПА — це база, фундамент, навколо якого виросло нове покоління і нова армія.
Повстанська армія показала, що можна цілком ефективно воювати з ворогом, незважаючи на те, наскільки він переважає у чисельності й технічному спорядженні. Мирослав Симчич — символ і приклад.
Саме з практичної точки зору. Воїн до кісток. І вшанування таких людей потрібне в сучасній армії для підтримки бойового духу, створення військового культу і української військової традиції».
Справа
Справа Мирослава Симчича складається з 6 томів, це приблизно 2300 сторінок: допити, висновки суду щодо Симчича: «налаштований антирадянськи», «свої злочини не осуджує», «на шлях перевиховання не став»… У теках також описи очних ставок, доноси — з сотнею фігурантів. Найбільше вражає повторюваність прізвищ із різними ініціалами — мешканці сусідніх сіл, найближчі родичі, які нібито свідчать одне проти одного. Це тисячосторінковий трилер, справжню «літературність» якого можна осягнути аж в останньому томі, де вже в 1990-х ті «свідки», що дожили, відмовляються від сказаного, мотивуючи тим, що або не знали, що підписують, або зробили це під тиском. Тут також є звернення депутатів про реабілітацію Мирослава Симчича.
Раїса Андріївна каже, що завжди знала про свого чоловіка тільки частину правди, з листів, а також із випадкових слів влади. Пані Рая також говорить про метод діставання «фактів»: «Раз одна жінка показувала поламані ручки — їх закладали у двері, щоб на допитах давала “правильні” свідчення». У 1996-му «Кривоносу» відмовили в реабілітації.
У 2000-му Симчич казав: «Питаю сам себе, чому я живий? Відтак дивлюся назад в історію та й думаю, що все ж таки не було жодної війни, жодної революції, де би всі загинули, де би Господь якусь невеличку групку не залишив за живих свідків для того, щоб понесла минулу історію майбутньому поколінню» («Сучасність»).
Аж у 2017 році суд визнав, що Симчич підпадає під закон про реабілітацію жертв політичних репресій в Україні.
Велика частина фактів — дотепер у закритих російських архівах. Там сховане звання Дергачова, кількість знищених енкаведистів у Рушірському бою; відомості про інші дії, за які, можливо, зрілій і загартованій у вогні українській нації доведеться просити вибачення у невинних жертв.
Зрештою, на останній 301-й сторінці останнього тому справи в Постанові пленуму Верховного Суду України від 29 серпня 1997 року Іменем України встановлено, що «скоєне ним як зрада Батьківщини кваліфіковано неправильно».
Рефат Чубаров каже: «Мирослав Симчич є стрижнем нації. Своєю відданістю Україні, своєю мужністю та непримиренністю до ворогів за життя він посів особливе місце у колективній історичній пам’яті української нації».
1945-го Симчич дізнався, що йому вручено «Срібну зірку» від Шухевича, однак її не встигли передати. Натомість сьогодні на кітелі «Кривоноса» — «Золота зірка» Героя України.
Райок
З пані Раєю Мирослав познайомився у 1963-му, коли відсидів перший термін — 15 років. Вони пожили спокійно до 1968-го, доки його не зрадив побратим, видавши, що це саме Симчич — сотник, який виграв Рушірський бій. Мирославові додавали все нові й нові терміни, у 1980-му Валерій Марченко допоміг, щоб про неадекватність радянської судової системи дізналися в Європі, однак у 1982-му Симчичу знову інкримінують «зведення наклепів на радянський державний і суспільний лад» (його звинувачували в підтримці польської «Солідарності» — симпатії до цього антикомуністичного руху Мирослав не заперечує).
Говоримо з пані Раїсою, нагадуємо, що вона тоді писала очільникам держави, щоб відпустили Симчича, бо «старий». Жінка усміхається. Зрештою, Симчича відпустили аж 30 квітня 1985 року.
Він влаштувався у Запоріжжі токарем, однак радянський режим не відчепився. Пан Мирослав згадував: «В обласній газеті на всю шпальту з’явилась стаття про мене. У найкращих методах радянської пропаганди мене зобразили “фашистом”, “вбивцею” і не тільки. Газета вийшла у п’ятницю. Я ж на ці вихідні поїхав за місто на город (дачу), тож не знав про цю статтю. Коли у понеділок прийшов у цех, то побачив, що водії біжать до мене і кричать: “Дед, й*п твою мать, ты почему коммунистов всех не убил? Смотри, сколько их, бл*дей, еще осталось”. Я кажу: “Хлопці, заспокійтесь! Скільки встиг — стільки вбив». (Історична правда, 2013)
Раїса Андріївна — як вона жартує, позивний «Пані Рая» — розказує, що за ті майже два десятиліття чекання хотіли завербувати її двоюрідного брата Василя, який «мав винюхувати й докладувати в КГБ», мали справи до дітей: «Кагебісти казали: можна зробити так, щоб син (тоді був лиш Ігор) навіть не знав, хто такий його батько».
У 90-х Раїса й Мирослав жили сутужно. До Коломиї вони змогли перебратися аж у 1996-му, пані Раїса згодом переїхала у Верхній Березів у збережений дім родини Симчичів, щоб займатися господарством: «Тримала я по 40 індиків. Я йому рюкзак купила — приїде до мене, то накладу харчів — і він їде назад. А раз вийшли десять гусей і качок і в потоці купаються: “Райок, дивися, як гарно!”».
Сидимо на кухні, пані Раїсі телефонують — онучка: «Приїжджай, — каже бабуся, — я котлет насмажу».
У Симчичів 2 синів і 5 внуків. У всіх імена — за іменами предків пана Мирослава і пані Раї.
Жінка згадує: «У мене є така наволочка, землистого кольору, то він по таборах возив і складав туди мої листи. Його листи починалися так: дороге моє серденько… І цілуватися любив. Так виціловував. І тепер мене “Райок” називає: “Райок, як я тебе любив 50 років тому, так і тепер люблю, і любитиму до смерті”».
На день народження воїна УПА приїдуть родичі й друзі, серед яких син Ігор, якого відпустили на кілька днів зі служби, і, традиційно, колядуватимуть панові Мирославу.
У 2013-му Симчич сказав: «Більшовики настільки знищили нашу інтелігенцію, що коли постала незалежність, то не було кадрів, щоб охопити всі державні установи й будувати ту Україну, за яку ми боролись» («Історична правда»), «Здобути державу — це півбіди-лиха, а важче утримати. Ми, наприклад, здобули, а утримати як тепер важко. То на вашу долю припало найважче завдання — утримати державу» («Україна молода»).
Ми прощаємося з пані Раїсою, з коридора ще раз заглядаємо до сотенного «Кривоноса». Він усміхається.
§§§
The Ukrainians Media висловлює вдячність за допомогу й сприяння в роботі над цим матеріалом Галузевому державному архіву Служби безпеки України, Дарці Гірній, Центру досліджень визвольного руху, виданню «Локальна історія».
Колажі для матеріалу створені художницею Грицею Ерде.
