Її прем’єрні треки тижнями крутять не лише українські, а й японські радіостанції. Музичні критики називають її гурт взірцем справді нової української музики. І це не дивно, адже у піснях колективу «ONUKA» переплелося усе: навіть саме життя її лідерки та засновниці Нати Жижченко.
Заняття народною музикою у дитинстві і захоплення зірками світової електронної сцени у підлітковому віці. Цікавість до чорнобильської «зони відчуження» в університеті і однойменна залізнична станція Onuka біля АЕС в Японії. Робота з коханим чоловіком Женею Філатовим з гурту «The Maneken» і неспростовний вплив іншого головного чоловіка у її житті — дідуся Олександра Шльончика.
…До слова, саме на честь відомого майстра народних музичних інструментів Олександра Шльончика Ната і назвала свій гурт. В одному з інтерв’ю на телебаченні дівчина зізналася, що досі відчуває присутність і підтримку дідуся: «Він завжди поруч».
Успішна українка Ната Жижченко відкрита і щиро ділиться своїми найближчими планами. Каже, що найщасливіший день у її житті геть не пов’язаний з дебютами і прем’єрами: «Найщасливіший день я провела разом з Женею та нашим собакою в Чернігові, в гостях у моєї бабусі…»
Наше традиційне питання дуже філософське. Тим не менше — одне із найбільш улюблених серед наших читачів. Нато, розкажи, як ти стала такою, як ти є зараз? І чому?
Я завжди була собою — зі самого дитинства на все мала свою точку зору. Ніколи не гуляла на вулиці, у дворі зі сусідськими дітьми, чомусь для мене це було не цікаво. У школі взагалі була «білою вороною», так і не стала частиною колективу. Мені, звісно ж, вдавалося якимось чином взаємодіяти з іншими дітьми, спілкуватися, але це було непросто. І в інституті та ж сама історія. Увесь час така ситуація мене досить сильно гнітила, ясна річ. Однак потім я усвідомила, що не потрібно через це перейматися, що треба цінувати свою індивідуальність. Я і сьогодні дуже багато часу проводжу наодинці, бо так почуваюся найбільш комфортно. Це найкращий стан для мене. Так найлегше думається. Напевно, під час цих тривалих роздумів наодинці я і знайшла себе такою, якою є зараз.
Ти почала себе шукати дуже рано. Вже у дев’ять років виступала як солістка духового оркестру, у якому було 50 дорослих чоловіків. Це був твій перший серйозний дебют?
Це був перший реальний успіх, який я по-справжньому відчула.
…Є такий твір для сопілки з оркестром, що називається «Ватра». Ми всі знаємо, що ватра — це вогнище, от і сопілкова партія там також дуже запальна і технічно складна. Мені майже півроку знадобилося, щоб вивчити цей твір! Пам’ятаю, як мені було страшно, як я прокидалася уночі, довго не могла заснути — так сильно переживала через майбутній концерт. Найстрашніше було зайти до репетиційної зали, де сиділи дорослі музиканти, бо щоразу вся увага була прикута до мене… Але коли ми уже відіграли цей твір вперше на концерті у Чернігівському театрі, то весь зал загукав: «Браво! На біс!» І ми, звісно, зіграли його повністю вдруге. Тоді хвилювання минуло. Дідусь сидів у залі і плакав.
Я так розумію, що ти з дідусем дуже близька. Може, він передав тобі якісь свої секрети щодо музики?
Дідусева філософія життя була якоюсь справжньою і дуже простою. Напевно, людяність була її основою. Він був надзвичайно порядною людиною. Мені б хотілося бути схожою на нього!
Хто, окрім дідуся, найбільше впливав на тебе?
Мій старший брат Олександр Жижченко. У нас з ним різниця у 8 років, тому мені з дитинства хотілося бути на нього схожим, слухати музику, яка подобається йому, і дружити з його друзями.(Усміхається) Він був фанатом «Depeche Mode», і, звісно, я також підспівувала під «Barrel of a Gun». З часом він почав писати електронну музику і залучив до цього діла мене. Я навчилася зводити платівки ще у школі. Він заклав неабиякий фундамент моїх музичних знань і уподобань.
А хто твій кумир в музиці?
Bjork. Коли я вперше її побачила по телевізору, вона була одягнена у червону лакову сукню-пачку, на ногах — білі кросівки. Уявляєш? Це був 1995 рік. З того моменту вона заполонила мою свідомість. Пам’ятаю, навіть в школі я сперечалася з усім класом, відстоюючи її честь! Тепер уже усі ті відстоювання видаються мені дуже смішними, такий собі «дитячий момент». Але її пісні часто лунають в моїх навушниках і сьогодні. Найулюбленішим альбомом є «Vespertine».
Однак, я так розумію, що вплив дідуся на твою творчість все ж таки залишається найвагомішим… Це на його честь гурт вирішили назвати «ONUKA»?
Так, це присвята моєму дідусеві, який навчив мене всьому: музиці, розумінню життя, Батьківщини… Також для мене було важливо, аби назва була зрозумілою на латиниці і мала життя в транслітерації. До речі, мені подобається, коли люди змінюють наголос в назві (часто, наприклад, наголошують на першій літері, звучить цікаво). Також в Японії є однойменна залізнична станція Onuka, що знаходиться поряд із АЕС. У цьому також особисто я вбачаю свій прихований сенс. Бо, серед іншого, дуже захоплююся темою Чорнобиля і всім, що з цим пов’язано.
Що саме захоплює? Можливо, є якась історія… Можеш пояснити нашим читачам?
Мій тато — ліквідатор аварії на ЧАЕС. Коли мені був лише рік, його постійно не було вдома. І не дивлячись на такий малий вік, я це пам’ятаю. І слово «Чорнобиль» також пам’ятаю. Цей інтерес виник ще в дитинстві, я розпитувала багато, переглядала фільми, читала книжки, які неможливо було знайти… Згодом цікавість переросла в захоплення, я почала їздити в Зону Відчуження і Прип’ять. А в університеті мені навіть вдалося написати магістерську дисертацію на тему «Вплив Чорнобильської катастрофи на культурний регіон Полісся». Найближчим часом знов туди їду, до речі.
Нато, а коли народився гурт «ОNUKA»? Коли ти відчула потребу створити щось нове і піти з «Tomato Jaws»?
Коли я відчула, що проект «Tomato Jaws» перестав розвиватися, вирішила, що потрібно щось змінювати. Мені був потрібен новий музичний простір, в якому я мала б можливість зростати! І саме тому повернулася до ідеї синтезу своїх знань і навичок в електронній та народній музиці, над яким міркувала вже не один рік. Так народилася «ОNUKA».
Ти сама вибирала учасників до свого гурту?
Так, я особисто вибирала музикантів. Мені дуже хотілося, щоб це були дівчата. Так воно, зрештою, і сталося. У результаті в мене найвродливіші і найкрутіші музиканти! (Усміхається)
Був якийсь іспит? За якими критеріями добирала учасників?
Іспитів жодних не проводила. Твоя це людина, чи ні, видно одразу по очах. Так відбулося і з Дариною, і з Марією. А от з бандуристом вийшла дуже цікава історія! Його порадили «друзі друзів». Зателефонувала до нього, він прийшов на репетицію, ми познайомилися. Почали гастролювати. І лише, коли відіграли кілька концертів, він зізнався (і при цьому навіть не мені!), що він сам також походить з Чернігова, його батько також відомий майстер музичних інструментів, що знав мого дідуся, і що сам Євген бував у дитинстві в мене вдома! А нещодавно я знайшла фотографію, на якій мені 5 років, я співаю в Батурині на своєму першому виступі в житті, а на гітарі мені акомпонує… його батько! Світ тісний! І мені це дуже подобається.
Цікаво знати, як з’являються мелодії і тексти для «ONUKA»? Що тебе надихає?
Митці підтвердять, що як правило натхненням неможливо керувати, воно приходить інколи вчасно, а деколи — ні. Коли це відбувається в неочікуваний момент, доводиться записувати мелодії на серветках, візитках, що під руку потрапить. З появою диктофона, до речі, ситуація значно покращилася. (Усміхається)
А надихає мене звичайне, буденне життя. Щоденні переживання і проблеми — те, звідки можна черпати багато художнього. І взагалі, зараз стільки подій щодня відбувається, що усе це просто не може не наштовхувати на роздуми, на глобальне замислення…
Ваш проект — суміш електронної музики з етнічною. Яка основна його ідея?
За допомогою сучасної електронної музики ми маємо можливість привернути увагу до скарбів української культури, неймовірного звучання наших народних інструментів, українського мелосу як такого. Це і є головна ідея і мета проекту.
Чому саме такий формат?
Я вже давно думала над тим, як поєднати мій досвід в народній музиці з досвідом у музиці електронній. Коли «Tomato Jaws» розпалися, ця ідея стала домінуючою і була цілком втілена в піснях першого альбому нового проекту. Усе відбувається абсолютно природно. Дитинство було заповнено грою в оркестрах та народних колективах. Коли я була підлітком, мені здавалось, що ця сторінка моєї історії перегорнута, і я вже до цього не повернуся. Слухала «депешів», занурилася у світ електроніки. Однак поступово інтерес до народної музики повернувся. Зараз настав період інтеграції двох сторін мого музичного життя.
За допомогою сучасної електронної музики ми маємо можливість привернути увагу до скарбів української культури, неймовірного звучання наших народних інструментів
Які очікування маєш від гурту «ONUKA»? Чим найближчим часом потішите своїх слухачів?
Я особисто очікую більшого резонансу від нашої музики за кордонами України, обіцяю більше пісень українською мовою та залучення ще нових народних інструментів. Днями стартував наш перший тур, який охопив Івано-Франківськ, Чернівці, Харків, Дніпропетровськ, Кіровоград, Одеса, Рівне, Львів, Луцьк, Полтава. Завершиться усе, звісно, у Києві 6 червня. Зараз ведемо перемовини про концерти у ще декількох містах, але точно можемо проанонсувати власне оці одинадцять. Потім в червні розпочнуться фестивалі. «ONUKA» гратиме у Польші на «European Stadium of Culture», на «Країні Мрій» у Києві, готуємося до фестивалю «Захід» у Львові, поїдемо на «Mirum» у Мінську. Словом, планів багато.
Також дуже хочемо до Дня Києва випустити нарешті кліп на пісню «Misto», над яким працюємо уже декілька місяців. І вже восени вийде новий EP.
Яким бачите гурт через декілька років?
Майбутнє закрито. (Усміхається)
У чому, на твою думку, полягає найбільша відповідальність музиканта? Особливо коли він використовує у своїй музиці етномотиви, як ваш гурт, наприклад?
Головне — уникати вульгарності, робити музику щиро. Викликати в людей піднесення духу, а не буденні емоції — ось у чому відповідальність музиканта.
Давай перейдемо трішки до особистого… Яким би був найщасливіший день у твоєму житті?
Найщасливіший день в моєму житті я провела разом з Євгеном Філатовим (Соліст гурту «The Maneken», саундпродюсер, зустрічається з Натою Жижченко, — TU) та нашим собакою в Чернігові, в гостях у моєї бабусі. Була зима, весь сад був засніженим, а в хаті було натоплено старовинною пічкою. Хотілося б, щоб в пам’яті таких затишних моментів залишалося більше…
Що для тебе найважливіше?
Саме життя. Мені важливо бути поряд з рідними, мати можливість приїхати до них на сімейні свята. Так дивно, ще 5 років тому я максимально відверталася від родини, намагалася бути самостійною. Але цінності і пріоритети змінюються, головне, щоб це не відбулося запізно. Для мене важливими залишаються такі дві речі, як цінність і обов’язково порядність.
А чого, на твою думку, не вистачає українцям?
Нам не вистачає гордості за Батьківщину та розуміння спільної мети. Але натомість маємо неспростовні плюси. Наші люди дуже людяні, співчутливі, відкриті і «справжні». Тому я думаю, що все у нас ще попереду. І все буде добре.
Які правила в своєму житті ти не порушиш ніколи, а які все ж таки можеш?
Ніколи не кажіть «ніколи». Можу порушити правила дорожнього руху. (Усміхається)
А що для тебе успіх? Ти вважаєш уже себе успішною?
Успіх — це, коли твій меседж почули. Про власну успішність поговоримо з тобою років за десять, домовилися? Думаю, поки ще зарано.
Що слухаєш вдома? І що порадиш нашим читачам?
Люблю Bjork, Matthew Herbert, «The XX», James Blake, Douglas Dare, Sophie Villy, K.A.T.Y.A, Jamala, Roisin Murphy, Jon Hopkins, Moderat. І усім рекомендую. Слухайте якісну музику, це надихає!
А яку книгу ти б порекомендувала і чому?
Роман Володимира Козлова «Школа». Мені він подобається, бо справжній.
Одна порада від тебе для наших читачів.
Завжди слухайте своє серце!
→ Фото — Олександра Патока
