Це тепер мене дивує те, в якому хаотичному і безглуздому світі я зростав. Це тепер із приголомшливим подивом я згадую ті химерні цінності, що сповідували люди навколо мене. Знайомі, близькі, рідні, неблизькі рідні… І вже тепер очевидно і ясно, звідки в моїй голові стільки неперетравленої каші. Тієї самої, що формувала мене як соціальну істоту.
А тоді ж усе здавалося логічним, все відбувалося послідовно та співіснувало в гармонії.
Це був дев’яносто перший рік. Мені було шість. І цей мій вік — пізнання, засвоювання істин і зведення моральних пріоритетів — випав саме на ті часи, коли світ навколо не мав ні істин, ані моральних підвалин, на які можна було би спертися розбитими колінами, ані логічних ланцюжків, що об’єднували б минуле з майбутнім.
У тата була зелена «шестірка», і він возив нас із мамою на дачу — нещодавно придбану ділянку зі старим будинком за сорок кілометрів від Черкас. Ще в тата з’явилися нові друзі, які їздили на німецьких автомобілях, носили джинсові куртки й курили імпортні сигарети. Мені вони здавалися чарівниками з інших світів — настільки інших, що запросто могли дістати з кишені шоколадку «Хершис» чи упаковку «Скітлз».
Мама ж щойно вступила до інституту на філологію, і в неї з’явився доступ до незнаної їй доти літератури, яка розкривала радянські злочини, інтриги імператорського двору і таємниці російського еросу. Мамі було важливо з кимось ділитися новими знаннями, і, оскільки я завжди був під рукою, її вибір упав на мене. Вона яскраво описувала табірні будні в епоху сталінізму, розповідала про життя царських династій, водила мене в кінотеатри на балаганні радянські фільми кінця перебудови і цитувала символістів, зокрема Брюсова.
Того ж літа дід по батькові подарував мені значок жовтенятка і сказав, що незабаром я носитиму його законно. І я прагнув цієї ініціації, в цьому було щось від таємних лицарських орденів. Дід іще й маніпулював. Справжні жовтенята так не поводяться. Справжні жовтенята роблять зарядку, миють посуд і чухають своїм дідам спини.
Разом з тим мене оточували журнал «Мурзілка», радянський буквар, черепашки Ніндзя та голлівудські бойовики категорії Б. Афганський відгомін і радіаційний психоз розганяли це все до карнавального хаосу.
Тоді в моїй голові шоколадки «Хершис», ГУЛАГ та маленький Ілліч усередині п’ятикутної зірки жили в цілковитій злагоді.
Досліджувати світ було цікаво, все було розмаїтим, строкатим і вміщалося на одній поличці. Це вже зараз я розумію, якою кашею харчувався мій мозок і на якому відсирілому й запліснявілому комбікормі я зростав. Все неслося зі швидкістю Porsche 917, за кермом якого герой Стіва Макквіна заледве дає раду з керуванням. Тож не дивно, що про таку подію, як здобуття Україною незалежності, мене не повідомили. Не приховали, а не сказали. Просто на цій шаленій швидкості не вважали за потрібне сповістити шестирічного хлопчика, що тепер він житиме в країні, про яку, фактично, нічого й не знав. Понад те, він ніколи не носитиме значок жовтеняти.
До речі, пам’ять раптом підкинула мені спогад: мама, побачивши в мене на грудях цей значок, наказала зняти його, вкотре зануривши мене у кривавий чан історичного дискурсу. Але жодного слова про новітню реальність і окрему країну не сказала.
Реальність залишалася старою, хоч і в межах нового державного утворення. Жодного слова про цивілізаційну місію незалежної України чи історичну віху розвалу Союзу, з якого моя сім’я ні за рік, ні за два, ні навіть за десять так і не вийшла, надовго застрягши у старій, хоч і перебудовній країні. І, що надзвичайно прикро, ніколи не декларувала зрозумілі кожному першокласнику поняття про незалежність України чи про належність українців до певної цивілізаційної (європейської?) спільноти. Нам і далі надходили передплатні журнали «Смєна», «Юність», «Сім’я і школа», література купувалася та, що писалася Москвою і яка тією ж Москвою заборонялася.
Ми всі ще доношували шинель Гоголя і боязко позирали на важкий кожух Шевченка, підозрюючи, що від нього смердітиме мужицьким потом, цибулею і гірким тютюном.
Як і більшість дітей, я сповідував прості етичні поняття про добро і зло. Це спрощувало існування. Я ріс з усвідомленням, що Радянський Союз — зло, проте без розуміння, що незалежна Україна натомість є для нас добром і ми щосили маємо зберегти свободу й віднайти нашу істинну сутність. Через це я довгий період свого життя перебував у якійсь катастрофічній фрустрації, що підважувала мою ідентичність. Шоколадки «Хершис», ГУЛАГ, маленький Ілліч…
Зараз я з прикрістю думаю про те, що навіть приблизно не пам’ятаю цих серпневих днів. Що не було цього вечора 24 серпня, не було розмови когось дорослого зі мною, який би пояснив — як умів би і як хотів, — що відбулося і як приблизно все відбуватиметься далі. Шкода, що я не можу пояснити своєму синові, що це були за дні, чим пахло в повітрі, що я тоді відчував і що відчували люди навколо мене. Незалежність сталася без мене. І ніхто не запросив мене на це свято.
Артем Чех, письменник, молодший сержант ЗСУ, у 2015-2016 роках добровільно став на захист України, від початку повномасштабної війни знов у лавах ЗСУ.
Якщо ви хотіли б поділитися своїми думками, ідеями чи досвідами і написати колонку, то надсилайте листа на емейл — [email protected]. Погляди, висловлені у матеріалі, можуть не співпадати з точкою зору The Ukrainians Media. Передрук тексту чи його частин дозволений лише з письмової згоди редакції. Зображення — Вадима Блонського.