Please check the link below to read the article in English — The first Ukrainian Nobel laureate grew up among exceptional people who lived by their word.
Олександра Матвійчук відмовилася від мрії стати театральною режисеркою, натомість здобула юридичну освіту і стала впливовою правозахисницею. Матвійчук — лауреатка Нобелівської премії миру 2022 року, голова Центру громадянських свобод.
Майдан
Хтось провів тут усі чотири революції — На граніті, «Україну без Кучми», Помаранчеву, Євромайдан. Хтось уперше пішов на протести 2013-го на своїх перших курсах. Хтось лише з новин та спогадів батьків сприймає цю площу як важливе місце зустрічі та боротьби. Але кожен усвідомлює тяглість феномену свободи, що творилася на цьому місці. І навіть якщо не знати, на чиїх плечах стоїш, вони однаково здатні втримати.
Наша зустріч з Олександрою Матвійчук розпочинається на майдані Незалежності — знаковому та складному для неї місці. Згадує: «Я стояла тут студенткою під час Помаранчевої революції — і вперше відчувала радість єднання, бо стояла серед людей, які боролися за свободу. Мені було радісно стояти з ними 2004 року, я пишалася цим. Мине десять років — і тут будуть розстрілювати невинних демонстрантів. Саме тоді, 18-20 лютого, наша команда вперше почала займатися документуванням злочинів».
Під час Революції Гідності команда Центру громадянських свобод надавала юридичну допомогу майданівцям — працювала гаряча лінія та команда адвокатів. У дні розстрілів на Інститутській стало ясно, що адвокати нічим не зарадять, тож команда Центру вирушила в морги та лікарні, а також у готель «Україна», куди також приносили тіла: «Ми розуміли, що режим дав команду й хоче повної зачистки Майдану. Але ми не розуміли, скільки в нас самих було часу, бо припускали, що по нас також можуть прийти будь-якої миті. Тому дуже поспішали зібрати якомога більше інформації».
Олександра Матвійчук іще декілька років по тому не ходила Інститутською.
«Є люди, котрі мають про Майдан приємні спогади — гімн, співи, нічні розмови біля бочки… Моя команда таких спогадів не має, бо ми працювали з людським болем».
Найгірше — бути ніякими
Свій перший юридичний досвід на тлі бурхливих політичних подій голова ЦГС отримала на десять років раніше, під час Помаранчевої революції, — студенткою третього курсу: «Я приїхала в якийсь штаб партії Ющенка й попросилася працювати спостерігачкою на виборчій дільниці. У день виборів ми сиділи там допізна, голова комісії навіть забрала мене додому, бо я не встигла на електричку до Боярки. Вранці ми прокинулися, ввімкнули телевізор і почули, що Янукович переміг. Обидві плакали від несправедливості, аж поки не почули від диктора новин, що люди починають збиратись на Майдані. Я зібралася й поїхала».
Та все почалося ще раніше — в Боярці, куди з київського Подолу переїхали батьки Олександри — вчителька та лікар. «Наша родина була дуже бідною. Та в мене було щасливе дитинство — батьки мене любили і щедро це показували, а це для дитини головне. Не думаю, що мене травмувало ласування посипаним сіллю чорним хлібом замість солодощів. З дитинства батьки вклали в мою голову одну головну ідею: все, чого я досягну, буде залежати винятково від мене, бо грошей чи блату немає», — згадує Олександра й підсумовує, що єдиним способом виконати батьківську настанову було старанне навчання.
Саме так учениця звичайної боярської школи та учасниця шкільних олімпіад почала їздити в гуманітарний ліцей у центрі Києва: «Щодня я виходила з дому о 5:30 ранку. В моєму житті з’явилися вокзал, електричка, метро. Тоді Київ мені здався надмірно великим».
Олександра Матвійчук багато говорить про вагу оточення та середовища. Саме в колі ліцею стався перехід на українському мову, тоді ж — перші контакти зі старшим поколінням дисидентів.
Один з них на зустрічі зі школярами дав пораду, яку правозахисниця пам’ятає дотепер: «Він сказав, що найгірше — це бути ніякими. Найлегше бути таким, як всі. Важливо вирізнятися, не боятися бути іншим».
Та направду поворотним моментом стала не ця цитата, а зустріч із Євгеном Сверстюком.
Усе почалося з «Кобзаря» Тараса Шевченка: «Євген Сверстюк звернувся до ліцею з проханням запропонувати учнів і учениць як читців Шевченкових поезій. Але поставив одну умову — діти мали самі обрати, який вірш хочуть читати».
Чи то недоля та неволя,
Чи то літа ті, летячи,
Розбили душу? Чи ніколи
Й не жив я з нею, живучи
З людьми в паскуді, опаскудив
І душу чистую?.. А люде!
(Звичайне, люде, сміючись)
Зовуть її і молодою,
І непорочною, святою,
І ще якоюсь… Вороги!!
І люті! люті! ви ж украли,
В багно погане заховали
Алмаз мій чистий, дорогий,
Мою колись святую душу!
З цими рядками Олександра Матвійчук виступила на репетиції в залі Будинку вчителя — того самого, який сильно пошкодили 10 жовтня 2022 року російські ракети.
«Ви така маленька, чому вибрали саме ці рядки?», — запитав Сверстюк.
Олександра не пригадує, що відповіла.
Саме ця розмова по читанню Шевченка стала початком міцної дружби та спільності: «Спершу я просто приходила на його вечори, зі сцени читала поезію. Потім почала допомагати вже як організаторка та режисерка цих читань. Разом ми пропрацювали багато років — це було моєю оазою, бо я змалечку мала сильний потяг до мистецтва».
Так виникає сюжетна лінія про вибір старшокласницею справи свого життя. Йдеться про певний конфлікт між власним потягом до мистецтва та очікуваннями батьків, що дитина знайде «хлібну» роботу. Та і Євген Сверстюк здивувався, коли почув, що Олександра не планує вступати до університету Карпенка-Карого, натомість спробує стати студенткою юридичного в університеті Тараса Шевченка.
Та режисура все ж таки була мрією випускниці: «Я хотіла стати театральною режисеркою, навіть робила певні кроки в цьому напрямку. До речі, моя перша національна нагорода — за п’єсу. Ліцей надіслав мій текст на якийсь конкурс, і моя робота перемогла». Як сталося так, що мрію довелося зрадити? «Мені з дитинства подобалося багато речей. Я навіть не думала, що стану гуманітарієм, бо успішно їздила на олімпіади з фізики, а улюбленим предметом була геометрія. Та через вивчення української мови та історії я почала цікавитися темою прав людини, в мені відгукнулись історії дисидентів. І з’явився паралельний струмінь інтересу — боротьба з несправедливістю».
Справжній вибір довелося робити під час випускних іспитів. Абітурієнтка подала документи і на режисуру, і на юридичний. І два профільні іспити випали на один день… «Сьогодні я би знайшла спосіб встигнути і туди, і туди. Та в той час такими навичками я ще не володіла. Обрала юридичний. Тепер я думаю, що колись іще повернуся до мрії про режисуру».
Перші проєкти, колядки та «справжня» робота
Олександра Матвійчук ще студенткою починає працювати в кількох паралельних проєктах — усі пов’язані з молоддю. Чому? Бо в університеті з’явилася купа вільного часу.
Лишень уявіть — щосуботній клуб для молоді «Форум», згодом три роки викладання правознавства в рідній школі у Боярці, робота головою студентського самоврядування факультету, молодіжна Дебатна академія. З третього курсу почала заробляти гроші: «Я не хотіла перекладати на батьків свої витрати, хотіла бути незалежною». Компанія управління активами стала стартовою точкою розбудови кар’єри: «Так, я почала будувати кар’єру. Це дозволило продовжити працю з розбудови громадянського суспільства, маючи справжню роботу, якою заробляла собі на хліб».
Асоціація українських банків, де працювала Олександра, була в п’яти хвилинах від будинку Євгена Сверстюка. Тож він часто запрошував молоду юристку додому під час обідніх перерв: «Дзвонив і казав: пані Лесю, приходьте на борщик». Цей зв’язок зі старшим поколінням тривав і мав кілька важливих контрапунктів: «У нас була традиція разом зустрічати Різдво. Я там була найменшенька, тому сиділа тихо та уважно слухала. Хіба що колядувала в хорі разом з усіма. Мені було ніяково, але дуже цікаво чути все те, що розказували ті люди. У мене відтоді немає пієтету перед посадами й регаліями: я бачила виняткових людей, які прямо говорили все, що думали, які жили так, як говорять».
Їхні історії були живою традицією опору: «Я мислю це як загальнолюдську історію. Для мене органічна думка про те, що людина має боротися за свободу, обстоюючи свою людську гідність. Це робить людину людиною».
Тоді ж Олександра Матвійчук вирішує доповнити свої знання щодо правозахисту — на курсах Фундації прав людини: «Так я дізналася про права людини як правовий концепт. Раніше я зчитувала їх лише як ідеї, що їх отримала зі спілкування з дисидентами чи вивчення літератури».
Важлива постать у цій сюжетній лінії — правозахисник Андрій Юров з Міжнародного молодіжного правозахисного руху, який разом з іншими тренерами з різних країн викладав під час міжнародної літньої школи в Бахчисараї. «В той час вони шукали молодь, зацікавлену в темі прав людини. Й помітили мене. Відтоді Андрій Юров щоразу, коли приїздив сюди, знаходив час на зустрічі за кавою. Ми багато розмовляли. Його заслуга в тому, що я не просто зацікавилася правозахисним рухом, але й залишилася в ньому».
Поворот
Перехід із «ситої» юридичної роботи з трудовою книжкою в бік громадських організацій і роботи з громадянським суспільством був несподіваним кроком.
Все почало змінюватися зі створенням Центру громадянських свобод — це сталося 2007 року за ініціативи кількох голів Гельсінських комітетів. Олександра Матвійчук почала там працювати, поєднуючи цю активність з усіма іншими своїми проєктами. Основний фокус у той час передбачав роботу з освітою та просвітою в царині прав людини: «Чимось подібним я займалася з перших курсів університету, тому багато часу це не забирало».
Молода правозахисниця познайомилася з іншими правозахисниками — зокрема з Євгеном Захаровим, який запропонував разом працювати в проєкті моніторингу політичних переслідувань в Україні: «Мені було легко з цим працювати, бо я вже давно працювала з молодіжними рухами. Тобто з перших рук отримувала від активістів із різних регіонів верифіковану інформацію, котра ніде не гуглилася. Я вміла збирати інформацію». На календарі — реальність після обрання Януковича президентом, розбудова централізованої вертикалі влади, переслідування інакодумців.
На основній тодішній роботі — в Асоціації українських банків — Олександра також відчула наслідки закручування гайок. Тодішній шеф, Олександр Сугоняко, в ті дні зібрав пресконференцію, де представив факти впровадження інтересів «Сім’ї» у банківській царині. Наступного дня в офіс прийшла податкова та виписала мільйонні штрафи.
Матвійчук згадує той день як власну точку біфуркації: «Я була найкращою студенткою та старанною працівницею. Могла збудувати найкращу юридичну кар’єру. Але усвідомила, що в тодішній Україні годі зробити це чесно. Тому пішла до шефа і звільнилася. Батьків те моє рішення дуже засмутило».
Чому? «Коли ти ростеш у бідній сім’ї, то питання про те, чи робота має давати тобі міцну матеріальну основу, навіть не виникає. Це ніби за замовчуванням. Особливо після юридичного. Тому тривалий час я вважала, що громадянська активність може відбуватися лише у вільний час, коли я не зайнята працею, якою заробляю собі на життя. Наприклад, табори Дебатної академії відбувалися влітку під час моїх відпусток на основній роботі».
З тієї миті правозахисниця зосередилася на роботі в кріслі голови Центру громадянських свобод: «Це був мій вибір. Ніколи про це не жалкувала».
Євромайдан-SOS
30 листопада 2013 року ми в Центрі громадянських свобод мали проводити навчання людей з регіонів, присвячене протидії авторитарним законам часів Януковича: «Тодішній парламент працював як скажений ксерокс і копіював усі закони російської Думи. Наприклад, загрозливу для приватності поліцейську базу даних. Під час навчання ми хотіли поговорити про цю проблему та накреслити шляхи протидії».
Але 30 листопада замість будильника розбудив дзвінок Соломії Бобровської, котра скинула відео побиття студентів на Майдані: «Я зрозуміла, що наш семінар закінчився не розпочавшись. Але люди приїхали. Тому я також вирушила туди, зустріла частину команди та розгублених учасників навчальної програми. Спершу виникла ідея піти на Михайлівську. Та я запропонувала думати як правозахисники й спробувати зробити щось більше».
Поволі стало ясно, що існує вакуум між потерпілими від побиття і тими, хто могли б надати їм юридичну допомогу. Так виник «Євромайдан SOS». Перший допис був про надання безоплатної правової допомоги. Олександра Матвійчук згадує: «Це була авантюра, адже в нашій команді не було адвокатів, які могли б легально надавати такі консультації. Тому другий допис запрошував до співпраці pro bono всіх охочих юристів. Так ми почали працювати як система».
З часом роботи стало більше — інформування, робота з міжнародними організаціями, пошукова робота, захист людей у шпиталях, на яких чигали рейди міліції: «Але в жодному страшному сні я не могла уявити, що на нас чекає попереду».
По тому були перші мобільні групи в Крим і Донецьк та Луганську область 2014 року. Олександра говорить, що вчитися доводилося на ходу: «Наприклад, ми проводили навчання про те, як правильно діяти, якщо вас викрали, якщо ви стали заручником. Для того, аби бодай щось розуміти про воєнну специфіку роботи, я звернулася до колег із Чечні — попросила їхній протоколи безпеки й рекомендації».
Війна
Три роки поспіль з 2014 року команда Олександри Матвійчук працювала над документуванням російських воєнних злочинів: «Ми надсилали теки документів в ОБСЄ, ООН, міжнародні суди… але нічого не відбувалося. Жодне свідчення про катування та позасудові страти не приводили до судових процесів і покарань. Ми зрозуміли, що міжнародні правові механізми не працюють».
Довелося змінити тактику — команда згорнула роботу мобільних груп і зосередилася на публічній роботі спільно з іншими правозахисними організаціями. Що це означає на практиці? Аби уявити та зрозуміти краще, згадаймо міжнародну кампанію «Save Oleg Sentsov» та її синхронні мітинги, що відбувалися одночасно в різних країнах. Правозахисниця називає цей час пошуком додаткової енергії:
«Ми зверталися не до абстрактного Путіна, а до національних урядів різних держав із конкретними вимогами. Це привертало увагу й допомагало голосніше говорити про російські злочини. Та в результаті привело до звільнення 35 осіб із російських тюрем 2019 року — зокрема Олега Сенцова».
Про вплив публічних кампаній на долі українських в’язнів, яких незаконно утримують росіяни, я запитала Станіслава Асєєва. Його з травня 2017 року по грудень 2019 року 2019 року утримували в концтаборі «Ізоляція» в окупованому Донецьку. За звільнення Асєєва низка правозахисних організацій провадила глобальну публічну кампанію. І ця стратегія, на його думку, надзвичайно важлива для порятунку полонених: «Увага до кейсу окремо взятого в’язня — часто єдиний шлях збереження його життя чи здоров’я.
Публічність мого полону зберегла мені здоров’я в «Ізоляції», бо через це ставлення адміністрації катівні до мене було м’якшим, ніж до тих в’язнів, про яких ніхто не знав. А, наприклад, Ігор Козловський неодноразово наголошував, що його тортури припинилися тільки після того, як американське посольство публічно підняло розголос навколо його справи. Розголос моєї історії допоміг мені опинитись у списках на обмін». Як це працює? Станіслав Асєєв описує весь цей контекст: «Був шалений тиск на Москву з боку міжнародної спільноти та українських організацій, які цю тему просували на Заході — їх було декілька, включно з ЦГС та особисто Олександрою Матвійчук. На мою думку, ЦГС є однією з найпотужніших правозахисних платформ Європи. Вони абсолютно заслужено отримали Нобелівську премію».
Що змінилося в житті цих правозахисників 24 лютого 2022?
«Змінилося все моє життя. Це поворотний момент», — говорить Олександра. Один з важливих напрямків її роботи в лютому-березні 2022 року — поміч людям у виживанні. Наприклад — мапа місць, де можна отримати допомогу, а також гаряча лінія, де можна дізнатися, як евакуюватися з певного міста, де можна знайти житло, в яке місто можна швидше доїхати, де отримати медикаменти.
Сьогодні команда правозахисників працює з міжнародним контекстом — урядами, організаціями, а також документує воєнні злочини методом «скринінгу», до якого може долучитися будь-хто. «Ми створили просту анкету на 5 запитань, яку легко може заповнити навіть особа, що не має жодних знань про свої права. Це дозволяє швидко зібрати свідчення, аби потім наші фахівці могли контактувати з тими, хто нам написав. Водночас із середини березня ми разом з УГCПЛ та ХПГ документуємо злочини за всіма міжнародними стандартами. У нас широка регіональна мережа, тому ми документуємо кейси з перших рук, а не переписуємо відкриті джерела».
Цю інформацію правозахисники передають Міжнародній комісії розслідування, створеній радою ООН з прав людини, а також Міжнародному кримінальному суду і всім, хто працює з темою покарання за воєнні злочини.
Розчарування?
Та міжнародні суди — це дуже довго. В очах обивателя ця траєкторія неадекватна. Як із цим працювати?
«Не всі воєнні злочини зможе покарати міжнародне правосуддя — наприклад, Міжнародний кримінальний суд зазвичай обмежується кількома найважливішими кейсами. Щось із тих злочинів могло би розглядати національне правосуддя. Проте воно перевантажене. Пригадую, що офіс Генпрокурора говорив про 34 тисячі заведених кримінальних проваджень про воєнні злочини. Такі обсяги ніхто не в силах опрацювати», — міркує Олександра.
Наслідком описаного виклику є accountability gap, себто прогалини у правосудді. То хто має гарантувати правосуддя всім потерпілим? Це запитання стосується і справ Майдану 2013-2014 року, і війни з 2014-го, і повномасштабного вторгнення 2022-го.
Марнота марнот? На думку правозахисниці, зовсім ні: «Можна сказати, що все це не має сенсу. Але можна сказати й те, що право розвивається. Перші міжнародні трибунали були створені після 1945 року — дуже нещодавно. Тобто ми в Україні можемо придумати ще щось. Нам потрібні нові міжнародні механізми, що працюватимуть і для України, і для інших країн, аби гарантувати правосуддя».
Олександра Матвійчук вважає, що кожній жертві важливо повернути її ім’я, назвати його вголос, говорити не про тисячі кримінальних справ, а про реальних людей та їхні долі.
«У нашому регіоні не буде миру без стабільного покарання воєнних злочинів. Росія залишалася безкарною за злочини в Чечні, Грузії, Малі, Лівії, Сирії. Росіяни повірили, що можуть робити все, що хочуть. Наш біль — наслідок цього вкоріненого усвідомлення безкарності».
Нобель
Вручення Нобелівської премії миру Центру громадянських свобод білоруському правозахиснику Алесю Бяляцькому та російському центру «Меморіал» багатьох обурило. Зокрема тому, що премія одним рядком відзначила правозахисників з України, Білорусі й Росії.
Проте, на думку історика та журналіста Вахтанга Кіпіані, який нині боронить Україну в лавах ЗСУ, ця реакція несправедлива: «Реакція суспільства та нікчемна реакція влади є прикладом того, як люди будують своє ставлення до чогось, нічого про це не знаючи. Вони обирають найвульгарніші реакції — біль, страх, гнів, сміх, вони не є зрілими. Певною мірою українське суспільство не гідне Нобеля для Лесі Матвійчук та її команди. Раніше в Україні могли тішитися Нобелівським преміям для Агнона чи Ольги Токарчук як авторів, певною мірою пов’язаних з Україною. Але ми не змогли по-справжньому оцінити наш перший український Нобель — історичну подію. Так, буде колись і другий Нобель, але першого більше не буде».
Вахтанг Кіпіані міркує про невдячність українського суспільства: «Суспільство невдячне до тих, хто були правозахисниками в найважчі часи — до українських дисидентів. Так само суспільство невдячне до нинішніх правозахисників, які займаються адвокацією наших майбутніх юридичних перемог, без яких ця війна не закінчиться перемогою. Так, можна відбити село чи вийти на кордон, але справжньою сатисфакцією буде покарання злочинців. Центр громадянських свобод заслуговує на пошану до своєї роботи, тому мене обурила суспільна реакція».
Але як ставитися до наявності серед лауреатів білоруського та російських правозахисників? На думку Вахтанга Кіпіані, в цьому випадку не можна сказати, що Нобелівську премію разом з Україною отримали Росія та Білорусь: «Алесь Бяляцький і “Меморіал” не представляють своїх держав. Білоруський правозахисник сидить у тюрмі — він покараний за свою діяльність власною державою, він опозиціонер. Це не та Білорусь, яка є, а та, яка має бути. А “Меморіал” — перша громадська організація в СРСР, яка відкрила людям суть сталінського режиму. Тобто вони відкрили доступ не до особистих історій, а до документів. Саме вони відкривали пам’ять про страшні епізоди радянського минулого.
Наприклад, я особисто був людиною, що від “Меморіалу” отримала й привезла в Київ із Санкт-Петербурга розстрільні списки Сандармоха. Їх мені дав Веніамін Іофе, котрий відкрив теку документів із ФСБ, які щойно отримав, та віддав мені стосик зі словами “Українцям це буде цікаво”. Я їх опублікував. Саме з тієї статті родина Крушельницьких дізналася, що п’ятеро їхніх розстріляні у Сандармосі. Такі документи можна було знайти тільки в Росії. Їх віднайдення та публікація зробили величезну справу. “Меморіал” не представляє путінської Росії — це або Росія, якої вже нема, або Росія, якої ще нема».
То як це було? Як Олександра Матвійчук дізналася про цю нагороду для себе та команди?
«Подзвонили не мені — спершу додзвонилися до моєї помічниці та сказали, що хочуть поговорити про наші освітні проєкти. Вона перенаправила дзвінок на нашу виконавчу директорку Олександру Романцову, котра потім подзвонила мені й повідомила про Нобелівську премію. Спершу я подумала, що це розіграш, — мені було важко повірити. Коли почав розриватися телефон, я зрозуміла, що все це відбулося насправді».
Відчуття радості було коротким, по тому прийшло відчуття відповідальності: «Я подумала, що треба відпрацювати все, що може дати Нобелівська премія миру. Зрозуміла, що важливо привернути увагу до ціннісного виміру цієї війни».
Та святкувати правозахисниця не планує. Триває війна, тому зупинок у боротьбі не може бути — це марафон, де зупинятися й радіти немає часу. Треба дочекатися перемоги.
Доросла?
Чому саме покоління 30+ таке результативне та активне? «Тому що більшу частину нашого життя ми прожили в умовах свободи. В нас немає страху. Молодше за нас покоління ще більше це відчуває — вони також не бояться».
Правозахисниця мріє втримати усвідомлення того, що є насправді важливим, — бути людиною. Та відпустити все те, що не є важливим: «У серпні я пройшла через фізичне виснаження — в мене не було сил навіть встати. Це була не просто втома. Рецептів одужання я не маю. Хіба що раджу зробити турботу про себе частиною своєї щоденної роботи».
Олександра Матвійчук росла й формувалася в оточенні наших старших — українських дисидентів. Згадує, що розуміла своє органічне місце серед них і відчувала повагу до себе.
«Я завжди відчувала, що стою на плечах попередників. Розуміла, що можу прийти до них по пораду. Тільки тепер я усвідомила, що виросла і точно знаю, як діяти. Відчуваю, що мені більше не треба тестувати свої рішення. Тепер я впевнена».
