Його називають візіонером сучасного українського мистецтва. Він колекціонує мистецтво у всіх проявах: від книжок до стільців із гнутого бука. Зберігає та відкриває нові шари української культури, щоразу шукаючи нових образів для вираження. Павло Гудімов — засновник і куратор артцентру «Я Галерея» у Києві та Львові, музикант гурту «Гудімов», колишній гітарист «Океану Ельзи».
§§§
[Цей портрет створений завдяки Спільноті The Ukrainians Media — тисячам людей, які системно підтримують якісну журналістику. Приєднуйтеся!]
§§§
Галерея у старій австрійській квартирі
Скрипить стара підлога. Шум вулиці ледь чутно підбирається до високих, але добре збережених дерев’яних вікон львівської квартири в сецесійному будинку. Латунні ручки на дверях, давня кахельна піч австрійського періоду. Високі білі стіни, ліпнина, квіти у вазі на столі. Книжки, скульптури, картини. Діалоги відвідувачів, котрі майже пошепки обговорюють побачене. У цій львівській квартирі австрійського періоду — теперішньому мистецькому просторі «Я Галерея», що на вулиці Шота Руставелі, 8, — ми бачимося з Павлом Гудімовим, засновником і куратором.
«Моя місія — створити один з найоригінальніших сучасних музеїв мистецтва. Тому сецесійна квартира у Львові — це частина ідеї», — ділиться Павло.
«Я Галерея» — це мережа виставкових мистецьких просторів, які зараз є у Києві та Львові. Львівська концепція — особлива. У квартирі, розташованій у будинку-пам’ятці архітектури 1905-1906 років, сучасні наративи стають доповненням та частиною історичного локального простору. Галерея не обмежується організацією лише виставок — артцентр проводить лекції та майстерні, круглі столи й дискусії, ініціює музейні проєкти, організовує експозиції українських художників за межами країни. Збирає бібліотеку. Людей, історію, думки, цінності. Об’єднує та показує те, що важливо. За повномасштабної війни галерея не припиняла свого існування. Навпаки — ще більше вдихнула життя у мистецьке середовище Львова. Кураторські екскурсії, виставки, лекції відбуваються не лише у «Я Галерея», але й в інших мистецьких локаціях міста і країни.
«Те, що культура не на часі, — це помилкова теза. Має бути розуміння ролі культури у становленні нашої країни, в освітніх процесах. Зараз ми як діячі культури маємо не чекати, поки влада щось зробить. Треба мати особисту відповідальність. Це те, що нас дуже відрізняє від світу, де всі чекають. У нас є цей пріоритет — ми не чекаємо, ми беремо й робимо. Ми виконуємо настанову Уолта Діснея: «Перестати говорити і почати робити». Україна наслідує слова Діснея. Наша дієвість — великий пріоритет».
Павло пояснює: мистецтво — безперервний процес.
«Коли ми говоримо про культуру, то маємо дивитися на поняття ширше, наприклад, розуміти, що і їжа, і простір навколо нас, і слово, яке ми вживаємо, і екологічна свідомість є невід’ємною частиною культури».
Дідова кімната
Архітектурні макети, креслення. Художні твори і старі фотографії. Сенси, образи, фрагменти. Все це створювало мозаїчну картину та паноптикум дитячої уяви Павла. Мама була інженером-архітектором, а дід — головним архітектором Львівської залізниці, котрий фіксував прожиті дні на фотоплівку.
Павло зростав, безперервно пізнаючи нові форми та зміст, які щоденно наповнювали родинний дім у Львові. Малим виявляв цікавість до дідового заняття — архітектури, дизайну, колекціонування, фотографії. Вже тоді світ Павла поволі викристалізовував певні маркери, котрі запрограмували любов до мистецтва на все життя.
«Подорожі львівськими майстернями художників з моєю мамою, коли я ще був дитиною, плівкові фотографії діда, його заняття архітектурою — все це давало мені відчуття пізнання світу. А середовище та спілкування моєї родини формували базу», — згадує Павло.
Прогулянки Львівською кераміко-скульптурною фабрикою, вироби українського художника-кераміста Зиновія Берези, які дід зберігав у власній кімнаті, прищеплювали Павлові особливу любов до автентичності, традиційного та народного мистецтва. Театр ляльок, створення маріонеток різних форм та об’єму, вправні лялькарі та чар магії театрального мистецтва теж були елементами простору дитячих зацікавлень та уявлень.
«Для дитини важливо мати вільний час, коли можна займатися собою. Мене не перевантажували всілякими гуртками. Ми жили не дуже заможно, але водночас і не так бідно. Я вдячний батькам, що вони виховали в мені відчуття прекрасного та занурили в світ мистецтва».
Павло каже, що його колекціонування мистецтва в дорослому віці бере початок саме з дідової кімнати та його захоплень, в якій уміщався всесвіт.
«Стільці фірми Thonet, на яких ми зараз сидимо, — теж були дідовим уподобанням».
Цінності, які плекали в родині Павла, передусім були про внутрішню свободу, людяність і творчість. Інколи й спротив. Дід Павла Гудімова був одним із тисяч розкуркулених українців, а відтак мав відразу до всього радянського й тодішньої партії, в які нізащо не хотів вступати. Казав, варто досягати вершин лише власними знаннями та професійними здобутками.
«Я навчався у діда. Стараюся бути максимально нейтральним щодо політичних партій та рухів».
Зрештою ранні музичні захоплення Павла Гудімова також стали частиною родинного потягу до музики. Першу гітару майбутньому музиканту подарував дід, а вітчим на той час мав дуже велику фонотеку. Згодом Павло купить собі сам у Нью-Йорку раритет, таку ж слайд гітару, як у Рона Вуда з Rolling Stones, Fender 1953 року.
Кузня сірості
Шкільна радянська система у 1980-х роках всіляко намагалася виховати радянську слухняну сіру дитину. Рятівним колом була французька мова, рок-музика та друзі-однодумці.
«В останні роки я був страшний прогульник. Конфліктував із нашим воєнруком та викладачем музики, на першій хвилині уроку мене завжди виганяли з класу. Терпіти не міг муштри — у мені вроджене відчуття свободи».
Культурологиня, літературознавиця і поетка Ірина Старовойт розповідає, що особистість у радянській системі освіти притлумлювали змалечку, натомість плекали мовчазну більшість, головним принципом життя й виживання було «не відсвічувати».
«Саме у школі закладали основи параноїдального світогляду, в якому всі нас не люблять і всі нам загрожують.
У школі вчили без розмов підкорятись авторитету старшого і заплющували очі, коли учні зловживали своїм старшинством щодо молодших — а це канва для армійської дідівщини.
Та й доносити на однокласників чи інших учителів заохочували також у школі. Відмінники не обов’язково могли вступити в омріяний виш, особливо з першого чи другого разу, тому що система вступу, особливо у брежнєвські часи застою, стала наскрізь корумпованою».
У ностальгійних спогадах про Радянський Союз часто можна зустріти кліше про так званий високий рівень радянської освіти, зокрема шкільної. Однак, на думку Ірини Старовойт, це викривлене уявлення зацукреної пам’яті. Так само в радянській школі й не пахло новими технологіями, крейда і грифельна дошка залишалися основними інструментами здобуття нових знань і у 1920-х, коли СРСР лише заснували, і в 1980-х — незадовго до його розпаду.
«Радянська школа готувала дітей ставати гвинтиками системи, не давала ні особливого вибору, ані розвитку талантів. Школа була нудна, а вчителі не знали іншого способу життя, крім радянського, не бували за кордоном, не мали права схвалювати вільнодумство чи самим уособлювати нонконформізм».
Через це шкільний період навчання для Павла Гудімова був радше спробою не стати частинкою системи і не втратити мистецького бачення світу, котре формувалось із мозаїк його тодішнього середовища.
«Я протестував. Школа — це кузня сірості, як у пісні Pink Floyd», — Павло згадує пісню «Another Brick in the Wall» британських рок-музикантів, де один із рядків звучить так: «Hey teacher, leave the kids alone…».
У світі вільному, у світі художньому
Початок 1990-х приніс суттєві зміни у творче та професійне життя Павла Гудімова. Дух свободи, що витав у повітрі. Протести тодішньої молоді й виборювання права на незалежну Україну. Сподівання на власну свободу й можливість створення свіжого мистецького середовища у Львові.
Географічне і політичне положення Львова у проєкті радянської України із середини 1940-х років уже було особливим: пограничним, із багатьма прихованими «вікнами» у Європу.
Через екстремальне насильство, репресії та депортації місто вдалося приборкати, а цензурою і системою допусків через художні ради вдалося маргіналізувати та взяти дисидентів і творчих містян під невсипущий нагляд КГБ. Та все ж не вийшло повністю затерти зв’язки із зовнішнім світом, із дорадянським модерним періодом, з автентичними традиціями народного мистецтва. Сучасна українська культура виявилася живою, модною, провокативною, молодіжною, з усвідомленням власного коріння, і вона більше не вміщалася в задані рамки соцреалізму. Саме таким пригадує Львів на початку 90-х Ірина Старовойт, яка разом з іншими митцями та інтелектуалами проживала непростий період творення нової української культури.
«Творчий спалах відбувався у великому і в малому, в інституціях, у майстернях і на кухнях, у рок-гуртах при школах чи будинках культури і в аматорських хорах та драматичних гуртках при заводах і фабриках. Епітомою цього потоку вивільнення і оновлення у Львові став фестиваль “ВиВих” 1990 і 1992 років, самоорганізація і середовище Студентського братства й новозаснований після проголошення незалежності України мистецький центр “Дзиґа”»,— міркує культурологиня.
Павло ж згадує цей період як відчуття дорослішання, вдосконалення. Він навчався у лісотехнічному інституті (зараз це Національний лісотехнічний університет України — TU). Здобув спеціальність «садово-паркове господарство, ландшафтна архітектура». Тоді ж трапилися перші довгі поїздки в експедиції з одногрупниками, напрацювання нових ідей щодо музики та мистецтва загалом. Уже тоді, в студентські роки, Гудімов мріяв про створення власного музичного гурту і в той же час познайомився з художником Ігорем Яновичем, з яким підтримує професійні стосунки і до сьогодні.
«Кожен з художників давав мені усвідомлення того, що художній світ дуже глибокий. Із ним хочеться не просто контактувати. До нього хочеться докластися як до мистецтва».
1991 року колишні однокласники, а на той час студенти — Андрій Голяк, Павло Гудімов, Денис Глінін та Юрій Хусточка — створюють гурт «Клан тиші». Тоді жоден з учасників гурту не мав музичної освіти. Виступали у школах і палацах культури рідного Львова у жанрі депресивного артроку. Після двох років виступів вокаліст Андрій Голяк покинув гурт. Натомість улітку 1994 року до колективу долучився 19-річний студент Святослав Вакарчук. Пізніше репетиції стають регулярними і того ж року на базі «Клану тиші» було створено новий гурт — згодом культовий «Океан Ельзи». Один із перших великих виступів відбувся перед 7-тисячним натовпом на площі перед Львівським оперним театром за температури 7 градусів морозу. Далі були сотні концертів у клубах, гастролі, фестивалі «Червона рута», «Таврійські ігри», запис передачі «Дека» і самоорганізовані сольні виступи групи в палаці Петрушевича у Львові.
1998-го Павло разом з іншими учасниками «Океану Ельзи» переїхав до столиці. Понад 10 років був гітаристом гурту, а у 2005-му заснував власний, «Гудімов», — почав активно поєднувати музичну й мистецьку кар’єри.
Країна моєї мрії — це культурна країна
Відтоді минуло майже 30 років. Якщо в 90-х Павло шукав драйв у музиці, то з 2000-х і донині — в основному в художньому мистецтві. Свою архітектурну майстерню «Я Дизайн» заснував у Києві. Там же почав організовувати перші виставки українського сучасного мистецтва. Трохи згодом, 2007 року, в Києві на Подолі Павло відкриває перший артцентр «Я Галерея», а 2019 року — львівську філію артцентру у старовинній квартирі будинку початку XX століття. Тоді ж повертається зі столиці жити до рідного міста — майже через 20 років після того як звідси поїхав.
«У Львові влада не відділяє себе від громади. Тут ти можеш конструктивно спілкуватися з головним архітектором, мером чи губернатором, і ця доступність формує культуру, образ відкритого міста».
Поки розмовляємо, звук трамваїв просочується до галерейної кімнати. На столі, за яким сидить Павло, — монографія Юрія Бірюльова «Львівська скульптура». За словами Павла, скульптура — окреме мистецьке явище у сучасній культурі. Гудімов розповідає про виставку «Нова львівська скульптура», що експонується в «Я Галерея». Пояснює: цей проєкт покликаний передусім змінити позиціонування скульптури у просторі: з ідеологічного на творче. Дати можливість скульпторам поглянути на себе зі сторони, а водночас аудиторії ознайомитись із мистецьким явищем нової скульптури, яке поволі формується в сучасній українській культурі.
«Скульптура — це складний жанр, який потребує великих ресурсів і сили. Півміра сьогоднішнього часу в тих, хто залишиться у скульптурі, відмиратиме. Невдовзі з приходом нових поколінь художників і настанням епохальних змін відбудеться ще один процес трансформації львівської та загалом української скульптури».
Львів, підкреслює Гудімов, це місто-музей — і це не метафора, а правдиве повне занурення в архітектуру та ландшафт Львова. До них у Павла глибока любов з дитинства.
«Місто — парки, архітектура, вулиці — це те, що дає тобі усвідомлення, що ти в комфортному середовищі і постійно прагнеш пізнавати. Це середовище дуже підживлює. Ти береш у цьому величезну участь. Ти працюєш 24/7, щоби щось відбулося, — і відчуваєш це затребуваним. Гірше, коли відчуваєш цей дисбаланс у культурі, коли працюєш і не бачиш для кого.
У Львові — неймовірна аудиторія, яка в час війни стала з локальної всеукраїнською.
Потрібно паралельно створювати культурний продукт та формувати запит на цей продукт. Виставка “Ангели”, яку ми презентували у Львівській національній галереї мистецтв імені Бориса Возницького в 2019 році і куратором якої я був, мала 37 тисяч відвідувачів за 2 місяці. З огляду на кількість мешканців, це відсотково більше, ніж зазвичай у багатьох європейських містах, адже відвідування таких проєктів — максимум 3-5% від населення міста».
2019 року «Ангели» стали справді знаковою подією для української культури й водночас наймасштабнішим мистецьким заходом. Три роки підготовки і понад 400 експонатів. Проте на рахунку Павла як куратора чимало інших значимих виставок, серед яких — «Проєкт Енеїда», «Тіні забутих предків. Виставка», «Метрополіс», «Леся Українка: 150 імен», «Чорнобиль. Подорож».
«Я радше куратор, який працює з концепціями, з ідеями, з інціюваннями подій, виставок. Для мене це пріоритет, але є і кураторство, і менеджмент як частина загальнокультурного процесу, і ти постійно перебуваєш у мультидисциплінарному полі. Ти маєш орієнтуватись у всьому, але на чомусь ти маєш розумітись і фокусуватись як професіонал найбільше. Добре й тверезо оцінювати свої сили і сили команди. Якщо за тобою стоїть команда, яка може зорганізувати те, чого ти не вмієш, тоді можеш гори звернути. Ти розумієш, куди рухатись, а колеги розуміють, як рухатись».
Львів Павло розглядає як майбутню потужну платформу, де будуть пропрацьовані певні підходи, освіта культурного менеджменту, створення нових професійних кадрів у галузі культури. Формування культурних середовищ на місцях та цілісніша реформа децентралізації культури.
Павло міркує: культура — це важливий та універсальний інструмент. До неї потрібно долучати — читати лекції та екскурсії, розповідати, показувати.
«Країна моєї мрії — це культурна країна. І при тому — це не Франція, не Німеччина, це Україна. Жити у себе вдома і докластися до створення цього всього органічно. Які передумови? В Україні є люди, які щиро люблять мистецтво й культуру».
Світло в епоху блекауту
Діана Клочко — мистецтвознавиця, кураторка виставок, редакторка, перекладачка, лекторка та письменниця — міркує про Павла Гудімова як сучасного візіонера української культури. Вони познайомились 2010 року в «Я Галереї» у Києві. Пригадує першу розмову як легку, приємну, цікаву.
«Павло має особливу здатність: у своєму панорамному, масштабному баченні помічати дрібниці. Він той, хто гуртує навколо себе. Водночас Павло як куратор дуже вимогливий, але не тиран. Він бере до уваги різні людські здатності, зокрема психологічні та емоційні».
Ідею мережі галерейних просторів Діана Клочко називає новим для нашої країни форматом творення сучасного мистецтва, а концептуальність львівської галереї — унікальним явищем, де серед історичного минулого не втрачається відчуття сучасності, а отже, присутності тут-і-зараз.
Мистецтвознавиця акцентує увагу на галерейному світлі. Каже, що у «Я Галерея» воно системне, ансамблево доповнене вінтажними люстрами, його можна регулювати стосовно окремого експоната, кожного фрагмента експозиції. Все це робить простір квартири неподібним на інші галереї, зокрема і для створення виразних фото стандартною технікою смартфонів».
До того ж «в епоху блекаутів змінюється відчуття світла, пітьми. На прикладі “Я Галерея” Павло демонструє те, що можна не знижувати планку і коли живемо навпомацки і у напівпітьмі. Його діяльність — тримати її, ставити нову, піднімати рівень візуального», — коментує Діана Клочко.
Війна змінює наше ставлення до всього: у побуті, у творчому та професійному житті. А отже, фокус українського післявоєнного мистецтва також суттєво стане іншим. Павло міркує про те, що в Україні вже зараз іде процес не тільки відвоювання своїх територій, але й внутрішнього культурного цементування українців.
«Сьогодні українські еліти дуже рішучі, активні. Вони програмують створення нової прошивки для України — сучасної, динамічної, талановитої. Війна всупереч усьому дає величезний шанс як усередині, так і назовні.
Мистецтво — це постійний процес і будь-які зміни та потрясіння на нього значно впливають.
Особливо такі складні, як зараз. Бо коли у художника є постійно комфорт і розміреність, тоді важко творити. Натомість емоційні підсилення часто народжують шедевральні періоди. Сьогодні ці емоційні потрясіння нашої історії мають працювати і на світове мистецтво».
***
Війна звучить різними голосами. Сумними, тихими, втомленими. Важкими й гіркими. Але всупереч усьому в ній лишається місце для людяності й любові. Через емпатію до іншого. Через музику та мистецтво. Через внутрішній голос, звернений до себе самих. Бо поки надворі безперервно звучать сирени повітряної тривоги, українські міста обстрілюють російським ракетами, у наших храмах досі лунає органна музика. А у своїх будинках ми далі слухаємо Йоганна Себастьяна Баха чи Леонарда Коена. І віримо в те, що відчуття волі є нашим головним щитом. Та бронею.
«Для мене перемога — дуже широке поняття: це не лише перемога у війні, в інформаційному чи культурному полі. Це можливість почуватися переможцем, особливий стан. Іноді навіть втрачаючи, ти можеш почуватися переможцем. Це відчуття надзвичайно важливе. У цій війні ми показали свою інноваційність — у війську, наприклад. Тепер маємо це демонструвати в культурі, щоб світ зацікавлено дивився на нас, а, отже, налагоджував із нами партнерство.
Я оптимістично ставлюся до майбутнього. Вважаю нашу мультикультурність особливістю для міжнародного культурного контексту.
Бо це те, що об’єднує. Свобода і воля — незмінні інгредієнти для культури. Після нас не залишиться нічого, крім культури».
