Коли палав Майдан, він навчався на медика і працював у хоспісі. Коли РФ почала війну — став на захист держави. Повномасштабне вторгнення зустрів у Маріуполі. Бойовий медик 12-ї бригади Національної гвардії України «Азов» Остап Швед вижив у полоні в Оленівці й повернувся на службу, бо його мрія — перемога.
§§§
[Ми створили цю історію завдяки сотням читачів і читачкок The Ukrainians Media, які системно підтримують якісну незалежну журналістику. Доєднуйтеся, щоб таких матеріалів було ще більше]
§§§
Сині хвилі Дніпра розбиваються об гранітні сходи київської набережної. Вітер жене їх із силою, і часом вони нагадують морські — як на узбережжі Азову. Остап вдивляється у воду, ніби в минуле, яке неохоче, але все ж доводиться розгрібати. Каже, що не любить цього — вчинки, мовляв, важливіші за слова, — але розуміє: деякі події мусять залишитися на папері.
Ми знайомі з Остапом уже два роки й тепер вітаємося, мов давні знайомі. Це він розповідав нам про полон і спробу вбивства військовополонених в Оленівській колонії у липні 2022-го. Остап був у тому самому «бараці 200» — він вижив, виносив поранених, надавав медичну допомогу, користуючись усім, що було під рукою, навіть файликами для паперу.
Тільки-от свою історію Швед довгий час не був готовий розповідати назагал. Але згодом саме Остапчик став одним із головних свідків, чиї слова лягли в основу реконструкції подій для книжки «Оленівка. Злочин. Пам’ять. Поламана система».
Стрий на контрасті
Остапові Шведу — 32 роки. Народився у Стрию Львівської області. У старших класах навчався у школі №3 імені Івана Франка. Ця школа одна з найновіших у місті, хоча й ближче до околиці, на вулиці 50-річчя УПА. До того недовго відвідував гімназію №7. Вона у центрі, поряд із пам’ятником Степану Бандері.
«У Стрию я народився духом», — говорить коротко Остап, і одразу згадує: сусіда, який неухильно повторював, що комуністи — вороги; Українських січових стрільців; що куплет із пісні «Ой у лузі червона калина» написаний у Стрию.
Шведові рідні належали до лав Української повстанської армії. Через це багатьох із родини вивезли до Сибіру — серед них і бабусину сестру з донькою Ольгою. З-поміж тих, хто зазнав депортації, зараз жива Ольга, мешкає у Стрию, їй 86 років. Швед добре пам’ятає, як одного дня він повернувся додому з навчання в Харкові, рідні саме зібралися разом після Великодня, а він мимохідь уживав російські слова — «кровать», «картошка», аж раптом Ольга відрізала:
— Остапку, як тобі не соромно…
Вона двадцять років провела в таборах, звідти не повернулася її мати, а він лише за пів року набрався чужих слів.
«Соромно так стало, не уявляєте», — зізнається Остап.
Сам Швед російською не говорив, але у Стрию часто її чув. Поблизу військових частин, де жили родини з усього СРСР. На заході України Радянський Союз вибудовував «залізний щит» із шахтами для пускових установок балістичних ракет. Поруч функціонував і стрийський аеродром: у 1990-х там навіть приземлялася «Мрія». Та й один із найближчих батькових друзів Юрій — етнічний росіянин, родом із Сибіру — вони разом працювали на нафтовому родовищі. Остап навіть мріяв поїхати з ним до Сибіру — побачити неторкані ліси. «Він і тепер, окрім “дякую”, українською нічого не скаже», — каже Остап.
Коли у 2015 році Швед уперше повернувся додому з війни, той Юрій запитав:
— Правда, что с русскими воюешь?
Остап відповів ствердно.
— Не может быть.
— Дядю Юро, ви ж мене все життя знаєте. Щоб я вам брехав?
— Нет, не может быть, Остапчик. Русские не могут.
Шлях на схід
За освітою Остап — клінічний фармацевт і медичний брат. У його родині медиків не було, але хлопець з дитинства хотів стати лікарем. Свій вибір пояснює просто: любив тварин і намагався їх лікувати.
У 2009 році вступив до медичного коледжу. На заході України профільних навчальних закладів менше, конкурс був високим, а батьки не були готові оплачувати навчання. Тож Остап із мамою поїхав на схід, подав документи у три коледжі — в Ізюмі, Харкові та Богодухові. Зрештою в ізюмський коледж він не вступив, харківський, як і сам Харків, йому не сподобався, тож обрали Богодухів — невелике містечко на північ від обласного центру. «Коли ми їхали від вокзалу до коледжу, я звернув увагу: вулиця Шевченка переходила в Леніна. А на ній стояв пам’ятник Леніну. У Богодухові я побачив його вдруге в житті — вперше було в Харкові».
На Харківщині хлопцеві зі Стрия було нелегко. Його однолітки приїхали вчитися з різних областей України, та здебільшого зі східних і центральних. Остап каже: в Богодухові у ньому зародився справжній патріотизм — він вийшов зі своєї «бульбашки», де для всіх Бандера був героєм, комуністи — ворогами, а українська — рідною мовою.
У гуртожитку на стіні Остап повісив карту України, накреслив на ній найкоротший маршрут із Харкова до Стрия — план утечі в разі «складної ситуації». А поряд — червоно-чорний прапор. Про прапор дізналась комендантка гуртожитку — та, що раніше казала: «Дай тому бандюге пулемет — он нас всех постреляет». Вимагала зняти. Чому, Остап не розумів. Мовляв, «нельзя на стены ничего вешать». В інших кімнатах висіли постери з російськими співаками.
Хоспіс: коли ти потрібен
У 2013-му Остапові було 20 років. Він закінчив коледж і вступив до Національного фармацевтичного університету в Харкові, влаштувався на роботу — у 17-ту харківську лікарню. Мріяв стати хірургом і працювати в реанімації, але потрапив у хоспісне відділення.
У листопаді почалася Революція Гідності. Швед попросив відпустку, щоб їхати до Києва. Відпустки не дали — завідувачка сказала: «Ти потрібен людям».
«До хоспісу привозили безнадійних пацієнтів, але помирали вони не одразу. Спочатку робиш їм медичні процедури, вони розказують про своє життя, але щодень їм стає гірше», — розповідає Остап. Дехто вірив, що їх може врятувати янгол, дехто просив, аби швидше закінчилися страждання. «А потім закриваєш очі пацієнту й маркером пишеш на нозі час і дату смерті», — додає медик.
Остап говорить: у кожного медика є пацієнт, до якого прив’язуєшся.
В Остапа — 23-річна Маша з лейкемією. Її привезли до хоспісу наприкінці 2013 року. Дівчина була сиротою: батька не знала, мати вчинила самогубство, тож виховували її дядько з бабусею, які мешкали неподалік Ізюму. Після школи Маша вступила до університету в Харкові, та скоро захворіла. Материна подруга зібрала кошти на лікування й відправила Машу до Німеччини. Повернувшись, дівчина мала вживати гормональні препарати, але через те, що почала швидко набирати вагу, відмовилася від них. Стався рецидив, Маші гіршало.
Остап дуже прив’язався до Маші: возив її у візку, переконував, що вона житиме. У березні 2014 року дівчина померла. Остап був на її похороні, і згодом завідувачка відділення викликала його і сказала, що розуміє, але наголосила: прив’язуватися до пацієнтів не слід — у цій роботі все має бути «на автоматі».
Тим часом Остап пропустив Майдан у Києві, але виходив на харківський. Там потрапив до сотні «Правого сектору», з ними стояв біля Палацу спорту, де 22 лютого 2014 року відбувся з’їзд «Партії регіонів», був на Римарській під час зіткнення з проросійськими силами. Потім хлопці пішли у добробати, деякі з них потрапили в Іловайський котел, стали на оборону Донецького аеропорту. А Остап не міг покинути Харкова — після закінчення коледжу мусив відпрацювати рік.
Швед думав, як завершити роботу, скласти сесію й долучитися до своїх так, аби мама не дізналася. «Я її дуже люблю, вона хворіє, а зайва інформація лише погіршить її стан, додасть безсонних ночей», — каже. Він іще з підліткового віку звик не говорити мамі всього.
26 січня мав складати іспит, а 24-го російська армія обстріляла Східний мікрорайон Маріуполя. Про напад Остап дізнався від одногрупниці, побачив її сльози, подивився відео і зрозумів — це все. Він мусить іти воювати. Тож вигадав легенду для мами, склав сесію й на початку лютого 2015 року приєднався до «Азову».
Під Широкиним
Зима 2015-го була лютою, навіть Азовське море замерзло. База «Азову» порожня — почалася Широкинська наступальна операція. Спершу Остапчик (такий позивний обрав для себе) вантажив боєкомплект, а згодом, іще «зелений» і необстріляний, опинився на блокпості під Широкиним. На ньому був чорний поліцейський бронежилет, два магазини й патрони насипом, а ще аптечка — її подарував друг, який отримав її в соборі Святого Юра у Львові. Тоді ж побачив першого пораненого і вперше надавав меддопомогу. Після повернення на базу в Урзуфі — приазовському селі за 40 км від Маріуполя — Остапа взяли медиком до мінометників, а згодом він опинився в артрозвідці.
Маріуполь та околиці здавалися чужими Остапові: довкола громіздкі заводи, до яких важко звикнути. Натомість подобалася природа. Уздовж дороги з Волновахи в бік Криму тяглися кар’єри з прозорою, наче дзеркало, водою. Тут тренувалися водолази «Азову»: занурюєшся на шість-вісім метрів і навіть із дна бачиш човен угорі. Подобались чоловікові і Кальміуське водосховище, і море.
Чи подобались люди? Важко сказати — багато проросійськи налаштованих. Але місто змінювалося: ремонтували лікарню, звели школу, фарбували фасади, центр став більш схожим на європейський.
«Головне — там сталися найкращі миті мого життя поруч із найкращими людьми, яких я тільки міг знати. Маріуполь — мій бойовий табір», — каже Остап.
Він служив в «Азові» до 2018-го. Потім захворіла мама, тож мав повернутися додому. Опісля знову став у стрій. У 2020 році з побратимами почав збирати нову групу розвідки й тренувати її.
Повномасштабне вторгнення
Азовці ретельно готувалися до великої війни. Зібрали рюкзаки, отримали зброю. Кожен батальйон, кожна рота, піднята по тривозі, знала, до якої машини бігти, які оборонні рубежі займати. Остап, на той момент військовослужбовець взводу розвідки другого батальйону «Пірати», мав прибути на Мелекінський блокпост — біля виїзду з Маріуполя у напрямку Бердянська. Там його спочатку поставили за старшого облаштовувати лінію оборони, але потім перекинули «гасити пожежі» — тримати оборону на найгарячіших ділянках.
Під час штурму 17 березня Остапу відірвало мізинець на правиці. Військові мчали машиною на швидкості 70 км/год, натрапили на дріт. Остап притискався до броні як міг, дріт майже пройшов повз, але зачепив палець. Треба вступати в бій, а Остап уже «трьохсотий». Турнікет накладати відмовився — адреналін не давав відчути біль, чоловік хотів відстрілюватися.
Та військова операція мала успіх — вони знищили позиції росіян, розбили їхню техніку, і головне — ніхто з побратимів не загинув.
Тим часом Остапова мама все ж дізналася, що син на «Азовсталі». Спочатку підозрювала — як він не переконував, що працює охоронцем у Києві, коли почався повномасштабний наступ, мама подзвонила: «Підеш воювати?».
— Ти хочеш, щоб я ховався? У Києві всі йдуть воювати, — відповів він, не зізнавшись, що вже в Маріуполі.
За кілька тижнів, коли зв’язок майже зник і ловити його доводилося в центрі міста, Остап укотре зателефонував матері й почув: «Мені сказали, що з тобою все добре. Ти в Маріуполі».
Ситуація в місті щодня гіршала. Місто опинилося майже в повному оточенні: випускали лише цивільні машини, які росіяни дорогою розстрілювали. Оборонці чекали підмоги, але шансів на прорив день у день меншало. Самі прориватися теж не могли. По-перше, каже Остап, стратегічно Маріуполь треба було утримати, а по-друге, теоретичний шлях був через поля — і контингент знищила б ворожа авіація. Усі розуміли: ворог переважає, але була впевненість у діях підрозділу. Від командира прозвучала фраза: «Нам всім — кінець, але ми маємо поміняти своє життя на максимально тривалу оборону».
Після поранення Остап опинився на «Азовсталі». У польовому шпиталі — «Залізяці» — йому ампутували частину пальця без анестезії, перев’язали й відправили на командний пункт «Бастіон».
Там він відпочив, поговорив з командиром Редісом і попросився назад у шпиталь: медикам бракувало вільних рук, а поранених — сотні. Під знеболювальним однією рукою він готував матеріал для перев’язувань — крутив ватні тампони, різав бинти, асистував за операційним столом. Наприкінці березня на «Азовсталь» прилетіли медики на гелікоптерах. Остап зустрів Редісa і попросився назад до своїх — із заводу на правий берег.
До своїх на правий берег можна було дістатися лише морем. Зв’язку з азовцями там не було. Уночі мав вийти катер. Остапові передали трофейний боєкомплект, і човен, перевантажений зброєю та людьми, вирушив у відкрите море. У темряві хвилі перекочувалися через борт, здавалося, човен ось-ось перекинеться чи його накриє ворожий снаряд. Світилося лише місто — Маріуполь палав.
Допливли. До своїх Остап потрапив у ніч проти 31 березня. Дізнався про загибель побратимів у боях. Група розвідки, у якій на час поранення було 24 військових, розрослася до 57-ми — приєдналися морпіхи, прикордонники, ТрО. На позиції Остапа не пустили, запропонували організувати медпункт.
Переправа життя
У середині квітня Маріуполь лежав у руїнах. На правому березі не припинялися штурми — росіяни палили будинок за будинком, оточуючи українські сили оборони.
Аби врятувати контингент, командування вирішило перевести всіх на лівий берег, на «Азовсталь». Операцію запланували на ніч проти 15 квітня — знаючи, що в темряві ворог атакуватиме менше. Уздовж набережної та залізничної колії вишикувалася колона техніки. Першими вантажили поранених.
Транспорту бракувало: близько 800 військових з усього правого берега мали зійтися в одне місце. Частина рушила пішки.
Колона повільно просувалась до мосту — якихось 600 метрів за чотири години. Біля переправи в Остапову машину поцілили дві протитанкові ракети. Машина витримала. Друг Юра сказав: «На міст прориватись не будемо, він — головна ціль ворога». Почало світати, і росіяни активізувалися.
Остап пам’ятає, як вистрибнув із машини, встиг ухопити лише автомат — рюкзак залишив. Згодом росіяни вирішили, що Швед загинув: його документи знайшли біля тіла іншого бійця.
Попереду — річка Кальміус, неподалік вона впадає в Азовське море, за нею — завод. Треба плисти. Але під щільним обстрілом застрягли в очеретах на кілька годин. Артилерія, авіація, кулемети — земля ходила хвилями, небо розривали вибухи.
Після годин у болоті Остап утратив віру, що зможе подолати річку.
— Мусиш! — крикнув Юра.
Остап надибав шматок пінопласту, засунув під куртку, скинув плитоноску й потопив автомат. Гукнув Юрі:
— Каски не знімай, інакше уламки знесуть голову.
Поплив, але почав тонути. Юра, чемпіон «Азову» з плавання, обігнав його. Остапа зносило в море, судоми стискали тіло. Під водою він борсався, з ноги злетів берць, босою ступнею відштовхнувся і виринув, ліг на спину.
Швед чув крики: з іншого боку кликали хлопця, що вже пішов на дно.
— Остапчику, давай, ти зможеш! — вигукував Юра з матюками. Простягнув дошку з рибацького пірсу. Швед ухопився, руки змерзли, тіло зводили судоми. Та Юра витягнув його.
Остап знав дорогу: не раз возив поранених із правого берега на «Азовсталь». Він вів групу з чотирьох — мокрий, в одному берці.
Прилетіла міна: Юру й Остапа поранило, один з побратимів залишився неушкоджений, четвертий загинув.
За Остаповими оцінками, під час переправи загинуло багато військових, серед них чимало поранених. Дехто потрапив у полон. З його розвідгрупи до «Азовсталі» дісталися всі.
Вихід у полон
«Азовсталь» росіяни крили з землі, повітря та моря. Бомби прилітали у «Залізяку» кілька разів — росіяни скидали авіабомби — ФАБи та КАБи. Один зі снарядів влучив просто у вентиляційну шахту, що виходила в операційну. У шпиталі закінчувалися ліки — знеболювальні, перев’язувальні матеріали. У багатьох поранених почалися гнійні процеси, які в тих умовах годі було зупинити. Бракувало їжі.
Під час одного з прильотів завалило склад із водою, а згодом те місце почали використовувати як вигріб — скидали відходи й матеріали з операційної. Остап пам’ятав: під завалами лишалися бутлі з питною водою. Він роздобув медичні рукавички, маски, знайшов одяг на зміну — пішов добувати воду. Розгрібав пил і каміння, майже непритомнів від смороду — і таки дістав пляшки. Кілька бутлів узяв собі — помитися. Дівчата-медикині дали шампунь. «Так я вдруге за Маріупольську кампанію помився, — каже Остап. — Вперше під час переправи через річку, вдруге — відмився від гівна».
Одного дня командир повідомив: вирішено виходити в полон. Перша Остапова реакція — заперечення, згадав слова німецького канцлера Отто фон Бісмарка: «Угоди з Росією не варті й паперу, на якому написані». Хлопці не хотіли потрапити у полон, а думали, як вийти з оточення. Тоді один з побратимів каже: «Йди скажи це комбату! Скажи, що його — на лежачого з кульовими пораненнями — залишиш, а сам спробуєш вийти».
Далі думали про черговість виходу. 16 травня 2022 року з «Азовсталі» мали вивести важких поранених, тих, хто не ходить, 17 травня — середніх, а 18-го мали здатися у полон всі інші. Остап виходив в останній день.
18 травня погода була похмура. Вийшли за територію заводу — місто в руїнах. Перейшли міст і автобуси росіян — обшук. В автобус зайшли представники Червоного Хреста — тоді Остап бачив їх уперше й востаннє за час полону. Чоловік з азійськими рисами, який рекомендувався представником Червоного Хреста, сказав: «Не переживайте, с вами все будет хорошо». За ними в автобус зайшли два дагестанці. В одного на плечі шеврон — «уверенный пользователь ПК», а в руках — кулемет. Він сказав, що усіх розстріляє.
Їхали ніч, на світанку дісталися Оленівської виправної колонії №120, так званого організованого табору для військовополонених. Охорона в автобусах змінилась — дагестанці передали полонених так званим «ДНРівцям».
«Дивлюсь, стоїть поряд зі мною тіло у флісці ЗСУ, з нашою аптечкою, в нашій касці, ще й у берцях», — згадує Остапчик.
Воїни, які опиралися 86 днів, вбивали ворога, тепер розуміли, що гуманного ставлення до них не буде, — противник їх ненавидів.
Вибух: навмисне вбивство
«Нас перевели у барак на промці, аби вбити», — переконаний Остапчик.
27 липня 2022 року до бараків Оленівки прийшли охоронці, зачитали списки військовополонених і наказали вийти з речами. Їх кількома партіями вишикували у дворі та вели до бараку, а насправді виробничого цеху на території промислової зони колонії. Загалом у бараці опинилося 193 азовці — тих, хто служив від початку війни, і тих, хто приєднався до підрозділу вже на «Азовсталі».
У ніч проти 29 липня на промці пролунало кілька вибухів. За уточненими даними, щонайменше 50 людей загинули, понад 140 отримали поранення. Остапчик вижив, із ночі й до самого світанку виносив із палаючого цеху поранених, надавав їм меддопомогу, тоді як керівництво колонії дивилося, як помирають полонені, попиваючи каву.
«Нам хотіли помститися. Просто забити не могли. Пристрелити також. Замордувати голодом — не варіант. Хоч був в Оленівці наглядач Кірюша, який вбивав полонених по одному. Думаю, тому виникла така ідея — вдарити по бараку. І не просто вдарити, а й чекати, поки недобиті помруть. Якби пораненим надали медичну допомогу вчасно — вони б вижили».
[Читайте також:«Оленівка. Злочин. Пам’ять. Поламана система»]
Безя, Мінфін, Ясон, Море, Джонс, Батя, Білотур — Остап тихо називає позивні загиблих побратимів.
На світанку КамАЗи повезли поранених у лікарню в Донецьк. 72 азовців закрили у двох камерах у приміщенні дисциплінарного ізолятора колонії. Кожна з камер розрахована на шістьох, азовців було там по 35. «Я сприймаю такі умови утримання після вибуху як покарання за те, що вижили, — говорить Остапчик. — Ми помирали від гною та болю — рани не загоювалися — та спраги — води майже не було».
Катівня «Таганрог»
У вересні 2022-го декого з азовців повезли на обмін, а більшість — до Росії, у Таганрог, СІЗО №2. Це місце Швед називає катівнею. «Там ти ніщо. Можуть зґвалтувати, обісрати, обісцяти, будеш огризатися — заб’ють», — говорить він.
Везли у Таганрог вантажівками. Коли ті зупинились, борт відчинився і всі опинились у гаражному приміщенні, де увімкнули музику на всю гучність. Люди з посмішками на обличчі та палицями в руках чекали на полонених. Вочевидь, багатьом подобалося, що відбувалося далі, хоч вони і втомилися, — Остап чув, що хтось з охоронців жалівся, як два дні поспіль мав бути на цих «процедурах». Вилітаючи з КамАЗа, в повітрі Остап отримав кілька ударів палицями, що з нього аж злетіли берці. Заганяли як собак, били лежачих. В Остапа перед очима неслися картинки: у Маріуполі вцілів, у бараці вижив, а тепер і Таганрог?
Мета наглядачів — залякати, щоб усі боялися навіть очі підняти. Завдання полонених — витерпіти і вистояти. Хтось — заради близьких. Остап — аби вийти й помститися.
Він пригадує абсурдні звинувачення. «Де ваші офіцери ґвалтували жінок? Ти ґвалтував?» — повторювали раз за разом. На кожне його «ні» відповідали ударами по нирках. Один із катів плутав імена: «Остап Бендер — це ж нацист», — переконував, маючи на увазі Степана Бандеру. Інший оповідав дикі вигадки: мовляв, Бандера обмотував немовлят колючим дротом і підвішував. На Остапове іронічне: «Звідки така інформація, громадянин начальник?» — слідувала самовпевнена відповідь: «Вікіпедія не збреше».
Остап каже: аби зрозуміти ставлення росіян до полонених, досить побачити, як вони поводяться одне з одним. Лайка замінює їм мову, приниження — спосіб спілкування.
Кабінети для допитів — це бруд і крики. Вся їхня «ідеологія» зводиться до чарки й закуски. Після таких «розмов» полонені міркували: що відчуває той, хто здатен зґвалтувати, облити окропом, бити струмом, накручувати спецназ словами: «Ударь его, ничего тебе не будет»? А потім іти додому. Що він розповідає дітям? Як катував «азовців-терористів»? «Нам ніколи їх не зрозуміти», — підсумовує Швед.
Звільнення та повернення. Серебрянський ліс
З полону Остап повернувся 6 травня 2023 року. Після лікування, реабілітації та відпочинку почав «їздити на війну». «Азов» тримав позиції у Серебрянському лісі на Луганщині, а хлопці створювали новий загін розвідки. Коли в листопаді зібрався остаточно, загинув його друг Юра, той самий, який врятував Остапа з крижаної води Кальміуса в Маріуполі. Це вибило Остапчика з колії: пішов із життя той, з ким він воював пліч-о-пліч вісім років, чию дочку він побачив раніше за самого Юру — одразу після її народження, бо той був на війні.
Став у стрій вже у грудні. Спочатку тренування, злагодження — більшість побратимів нові. У січні 2024-го пішов на зачистку окопів у складі групи як медик. Уперше так глибоко в ліс. Відпрацював у темряві снайпер — куля просвистіла над головою — уперше за довгий час. На секунду впав у ступор.
А потім почало світати і Остап побачив ліс — не повірив своїм очам — найстрашніший ліс, який можна було побачити, акурат кадри з Першої світової. Окопи, яких немає, трупи засипані піском, сморід.
Під час операції автомат в Остапа заклинило: «Я тоді панічку схопив — у лісі дуже легко дезорієнтуватися, там немає до чого прив’язатися, буває, що ти в одному окопі з росіянами — просто вони з одного боку, а ти з іншого, і щоб до них дійти, треба цілу купу повалених ям і дерев проповзти». Виникла нав’язлива думка, що знову може потрапити у полон. Але завдання виконали і пішли назад.
Після власного полону Остап дивиться на російських бранців іншими очима. Інколи й хочеться вчинити так, як вчиняли з ним, але він стримується. Дехто з росіян вірить, що житиме, — тому здається в полон, та були й «ідейні» — підривалися на гранатах, аби «укропи» не катували, як каже їхня пропаганда. Українці ж не катують заради задоволення, свідчить Остап. Натомість росіяни «своїх “мінусують”, дуже жорстокі, для них людське життя — це нічого», — зазначає.
З позиції Остапового досвіду, ідея про полон як обіцянку життя набула іншого сенсу. Таку обіцянку маєш виконувати. Навіть попри те, що війна дуже змінилася, — зберігати життя полоненим слід було і в перший рік повномасштабної в замінованому Серебрянському лісі, і слід це робити тепер, на Торецькому напрямку, де «Азов» воює нині, улітку 2025-го. Йдучи з поля бою, маєш тягнути полоненого росіянина, часто ризикуючи власним життям.
Остапчикова мрія — перемогти у війні. Він хоче планувати своє життя.
«Дивлюсь на малих дітей, усміхаюсь. Інколи думаю, як це — померти і не залишити після себе нікого», — говорить. Хоча одразу визнає, що не уявляє, як жити «в цивільному»: просто мати дім, ходити на роботу, повертатися додому.
Як виграти війну? Навряд чи військовим шляхом, говорить. Або ж маємо отримати багато зброї: щодня необхідно 3000 дронів і аби 300 з них долітали точно до цілі. І зброя ця має бути найновіша, бо те, що вважається нині сучасним, вже завтра — застаріє. Сучасну війну Остап порівнює з боксерським боєм: «Ніби мене з моїм маленьким зростом виставили у боксерський поєдинок з одним із братів Кличків. Скільки б усі навколо не вболівали за мене, не підбадьорювали, я навряд чи виграю, хоч і старатимуся».
Після оточення в Маріуполі, полону та вибуху у «бараці 200» мамі Остап усе ще не говорить усієї правди. Та й мама вірить у розповіді Остапчика дедалі менше. Каже: «За кого ти мене маєш? Думаєш, я вірю, що медальки тобі дають за те, що ти працюєш інструктором на полігоні?».
«Азов» для Остапа лишається прикладом. Прикладом сміливості, відповідальності та братерства.
«У нас усі офіцери — бойові. Офіцери поруч із солдатами», — пояснює він та переконує: аби наказувати, треба бути авторитетом, прикладом, командир має бути у справжніх «замісах». Швед певен, що солдати в інших підрозділах дезертирують із поля бою, бо невпевнені у собі — недовчились, недотренувались.
«Ми хочемо, аби наші люди вміли все та знали — командир піде вперед першим», — каже Швед. А Остапчик як медик буде поряд, зробить усе, аби врятувати життя. Хай як важко — везтиме, нестиме поміж деревами, по вузькій стежці, між протипіхотними мінами.
Бо життя — найвища цінність.
