Звичайно, написати, що такого року в українській історії, як 2022 рік, не було ще ніколи, було б надто просто, та й надто банально.
В історії України, звичайно, були не менш складні та криваві часи. А ось у житті нинішніх поколінь це, звичайно, найважчий і найвідповідальніший рік. Людям, які ще застали останню велику війну на нашій землі, зараз уже за 80 років — страшно, коли вони помирають у холодних підвалах чи під ударами російських ракет. І все ж таки тоді для переважної більшості людей, які жили на сучасних українських землях, велика війна була питанням їхнього власного виживання. І ще виживання та перемоги держави, яка лише прикидалася їхньою Батьківщиною, але насправді — під новим червоним прапором — була тією ж самою Росією.
А зараз ідеться вже про виживання кожної людини та про виживання Батьківщини. Про виживання нашої держави. Про виживання України.
Про те, що цю війну «запрограмовано» в історії, випадало говорити ще з 1991 року, з перших днів української Незалежності.
Те, що було Незалежністю і проголошенням держави для нас, для наших сусідів у Росії було лише непорозумінням, історичним епізодом, який рано чи пізно мав завершитися черговим «возз’єднанням».
Можна було легко уявити, коли саме почнеться ця війна. Тоді, коли у Москві переконаються, що Україна — чи будь-яка інша колишня радянська республіка — критично близька до входження до «чужих» інтеграційних структур, коли з’явиться реальна можливість «втрати України».
[Читайте також: Що ми втрачаємо без музеїв? Директорка «Мистецького арсеналу» про те, як захищати й інтерпретувати культурну спадщину]
Саме тому 2008 року Москва зробила усе можливе, щоб не допустити надання Україні та Грузії Плану для членства в НАТО. Саме тому у 2013 році в Кремлі вирішили зірвати підписання Вірменією та Україною угод про асоціацію з Євросоюзом.
Саме тому прагнення більшості українців до припинення війни сприймали як готовність до капітуляції, припинення дрейфу в бік Заходу — і саме так трактували підсумки виборів 2019 року. І коли переконалися, що капітуляції не буде, вирішили провести «спецоперацію» заради повалення української влади, створення маріонеткового режиму та анексії частини українських територій. Так 2022 став роком нашої великої війни. І цей рік, звісно, не закінчиться 31 грудня.
Ми будемо підбивати вже не підсумки року, а підсумки самої війни — коли доживемо до її, сподіваюся, переможного завершення.
Життя більше не ділиться для нас на місяці і дні. Воно ділиться на час до війни, час війни і час після війни. І кожен із цих періодів, звичайно ж, разюче відрізняється від попереднього і наступного.
Зараз, коли ми вже десять місяців живемо у великій війні, нам важко відновити у пам’яті подробиці попереднього періоду. Важко пригадати, які саме проблеми були на той час головними. Як виглядали політичні суперечки, що зараз виглядають безпорадно й безглуздо. Як ми раділи лоукостам в українських аеропортах, новим ресторанам і новим фільмам, новим книжкам і новим людям — варто визнати, що навіть після нападу Росії в 2014 році, після окупації Криму й Донбасу, після появи мільйонів внутрішніх переселенців життя більшості з нас все ще було коли не безтурботним, то звичайним життям мешканців хай не найбільш благополучної, але європейської країни.
Ми не думали про загрозу великої війни, про бомбосховища, звуки сирен повітряної тривоги, про генератори, про поховання воїнів, про страшні рови в Бучі та Ізюмі. Про те, що стало нашою буденністю нині. Про те, що перестане бути звичайним тоді, коли війна закінчиться. І тоді розпочнеться інший час — час відновлення країни.
Час, коли треба буде визначитись із пріоритетами. Час, коли озиратимемось назад із гордістю, але й жахом.
Час, коли зрозуміємо, як багато людей не зможуть озирнутися разом з нами. Це буде як після хірургічної операції, коли припиняється дія наркозу. Біль, усвідомлення себе та прагнення одужати та швидше вийти на свіже повітря, до світла і сонця.
Але це буде потім, коли закінчиться цей довгий і важкий рік війни.
Рік, який нам усім доведеться пережити разом. Рік, який не завершується у грудні. Рік, який живе за своїм календарем та за своїми страшними правилами.
Рік, який став крахом ілюзій та надій, але водночас — роком гордості та сподівань.
Рік, коли ми зрозуміли, що це насправді може означати — втратити Батьківщину. Рік, коли ми зрозуміли, що це насправді може означати — боротися за те, щоб Батьківщина вижила і щоб ти вижив разом з нею й заради неї.
Віталій Портников, журналіст, письменник, публіцист, лауреат Премії імені Василя Стуса
Цей текст створений завдяки системній читацькій підтримці. Приєднуйтеся до Спільноти The Ukrainians і допомагайте нам публікувати ще більше важливих і цікавих історій.
Якщо ви хотіли б поділитися своїми думками, ідеями чи досвідами і написати колонку, то надсилайте листа на емейл — [email protected].
Погляди, висловнені у матеріалі, можуть не співпадати з точкою зору The Ukrainians Media. Передрук тексту чи його частин дозволений лише з письмової згоди редакції. Головне зображення створене за допомогою технології штучного інтелекту у нейромережі Midjourney.
