«Допомагати — просто» переконана Анна Верещак, співзасновниця та піарниця благодійного фонду «Старенькі». І це не лише слова, дівчина підтверджує їх власними діями. Увесь свій вільний час вона присвячує роботі у фонді й допомозі самотнім людям літнього віку в їхніх непростих життєвих обставинах. Адже їм так важливо почуватись потрібними.
Усе почалося 2014 року.Тоді Анна разом зі своїми знайомими стала помічати на вулиці дедалі більше бабусь і дідусів, які продавали дрібний крам. Саме в цей час в Україні різко зросли ціни на продукти й комунальні послуги, і це змусило стареньких розпродувати останнє.Тож Анні разом з іншими ентузіастками захотілося допомогти і стати волонтерками в організаціях, які підтримують малозабезпечених літніх людей. Але виявилося, що таких в Україні нема. Тоді дівчата й вирішили створити власну.
З Анною ми поспілкувалися про велику мрію проєкту, чому важливо поширювати ідею добросусідства і що підопічні «Стареньких» порадили б собі 30-річним.
[«Лідери української благодійності» — спільний спецпроєкт про лідерів індустрії благодійності від The Ukrainians та Zagoriy Foundation. Разом ми познайомимо вас із українцями та українками, які вже сьогодні змінюють нашу країну своїми діями та вчинками. Людьми, які надихають допомагати іншим без жалості у серці, а з любов’ю.]
Із чого у 2014-му виник задум створити благодійну ініціативу, що системно допомагатиме самотнім стареньким продуктами?
На міських вулицях в один момент почали масово з’являтися бабусі й дідусі. Це було дуже відчутно. Їх можна було зустріти біля метро, поблизу будинків, у скверах. Вони не просили милостині, а щось продавали зі своїх скромних пожитків: старі вазони, сервізи, книги, одяг. Якраз суттєво зріс курс долара, підвищилися ціни на комунальні платежі й продукти. Самотнім не вистачало тієї пенсії, яка у них була. І, вочевидь, їм більше нічого не лишалося, як виходити на вулицю і щось продавати. Тоді у мене виникла внутрішня потреба допомагати літнім людям.
Коли задумалась, а що конкретно я можу зробити, то побачила у фейсбуці пост Ірини Бараненко, яка теж писала, що хоче допомагати, але не знає як. Ця ідея мені відгукнулась. Я написала, ми зустрілися, і фактично з того моменту почала формуватися наша команда. Згодом до нас у пориві допомагати долучились інші співзасновниці: Варвара Тертична, Надін Демидова, Юлія Фітуні.
Спочатку у нас не було цілі створювати велику системну організацію. Ми шукали фонди, проєкти, які вже опікуються людьми літнього віку. Хотіли стати волонтерами в цих організаціях. Були впевнені, що вони повинні існувати. Але ми їх не знайшли. Звісно, були проєкти, які у себе на сайтах писали про те, що вони допомагають стареньким, але ми побачили, що це неживі ініціативи. Тоді довелося самим створювати механізм, який виріс у системний проєкт і фонд. Розуміли, що хочемо допомагати продуктами, тому що це базова потреба. Бо коли вони є, вивільняються гроші на ліки та комунальні платежі.
Багато думали над тим, як це правильно організувати, де, умовно кажучи, знаходити отих бабусь і дідусів. Ми вже попеклися на особистому досвіді: те, що бабуся сидить у переході, зовсім не означає, що вона просить милостиню чи що їй потрібна якась допомога. Я жила на Оболоні, і в підземному переході метро часто сиділа бабуся із собачкою. Який порив, коли ти проходиш повз? Дати гроші й піти. Рідко хтось зупиняється та спілкується. Я теж лишень давала гроші. А коли розговорилась із продавцями, у простій бесіді вони мені пояснили, що бабуся не жебракує. У неї є сім’я. Вона приходить у метро спілкуватись, бо вдома нудно. А люди повз проходять і думають, що вона просить милостиню. Старенька ж не відмовляється й бере ці гроші. Тоді у голові промайнула думка: «Як зрозуміти: людина потребує допомоги чи ні?»
Паралельно замислилися, яким чином організувати діяльність зрозуміло й прозоро, щоб максимально убезпечити бабусь і дідусів, і, крім того, залучити якомога більше людей? І певна річ допомагати саме тим, кому це справді треба.
Але все склалося круто. Спрацював меджик (від magic — магія, чари). Коли ми не можемо знайти відповідь на питання або його вирішити, але є бажання, то ситуація складається якнайкраще, і приходять люди з потрібними пропозиціями. Тоді ми й знайшли спосіб допомагати продуктовими наборами самотнім людям поважного віку.
Саму юридичну організацію, благодійний фонд «Старенькі», ми офіційно зареєстрували 2017-го. До того працювали як ініціатива на базі благодійного фонду Let’s Help. Із першого дня існування власного фонду ми вирішили розділити фандрейзинг і рахунки — на продуктовий та адміністративний. Благодійник сам вибирає, куди надіслати свої гроші, і може бути впевненим, що його внесок пішов саме на те, що він хотів. Ми часто вкладаємо власні кошти в якісь адміністративні витрати. Хоча за законом будь-який фонд до 20 відсотків коштів може витрачати на адміністративні потреби. Однак для нас було важливо дати цю опцію вибору. Я спостерігаю, що частина інших проєктів із часом теж прийшла до такої моделі розділення рахунків.
Важливо й те, що ми не маємо готівкових надходжень і витрат. У нас є тільки банківський рахунок. Навіть немає ніяких карток. Це принциповий момент, що забезпечує цілковиту прозорість нашої діяльності.
Як фонду четвертий рік поспіль вдається працювати безперебійно волонтерським складом?
Напевно, вдається, бо ми ростемо поступово, так само поступово масштабуємося.
Спершу в нас було три-чотири активних людини, які взялися за клопоти щодо організації роботи фонду. З першого дня ми визначили сфери відповідальності кожної, зважаючи на наш професійний досвід. Хтось займається аудитом і фінансами, хтось — піаром і маркетингом, а хтось — логістикою. Так склалося, що в кожного був досвід у тому чи іншому керунку, якого ми потребували.
Нині у постійній волонтерській команді близько 20 людей — 5 співзасновниць і 15 волонтерів, які займаються щоденною рутиною: звітами, закупкою, контентом, координцією розвозок, менеджментом, організацією різноманітних заходів, розробкою флаєрів та іншими речами. Ці люди багато часу приділяють саме адмініструванню фонду.
Також у команді є 4 штатних співробітники. Спочатку у нас був тільки бухгалтер — адже бухгалтер не може бути волонтером, бо така нестабільність може мати негативні наслідки, аж до закриття фонду. Далі ми зрозуміли, що, залежно від масштабування, потрібно, аби певні процеси робили люди на постійній основі, інакше ми не зможемо підтримувати якісність процесів і забезпечувати ту допомогу, яку прагнемо надавати. Так у нас в штаті з’явилися менеджер, координатор волонтерів та помічник бухгалтера. Вони забезпечують велику частину операційних процесів, їхню чіткість та прозорість, проте не можна недооцінювати вклад саме волонтерської частини команди.
Кожен має свою зону відповідальності. Тут знову варто згадати про меджик — адже до нас доєдналися саме «наші» люди — люди з неймовірним бажанням допомагати стареньким та напрочуд сильною внутрішньою мотивацією! Разом ми чудова команда і рухаємось уперед.
Також нас підтримують своїми ініціативами наші волонтери і донейтори — щось пропонують зробити і роблять, із кимось корисним нас знайомлять. Наприклад, зараз у одного дизайнера-волонтера з’явилася можливість зробити стікерпак у телеграмі. Ми завжди раді таким пропозиціям.
Яким чином можна допомогти «Стареньким»?
Підтримати фінансово наш проєкт можна на сайті. Для цього є дві опції: регулярно чи разово перераховувати кошти на продуктові набори для стареньких або ж підтримувати саму ініціативу. Так само можна пожертвувати гроші у фонд і відвезти продуктовий пакет бабусі й дідусеві, щоб побачити, кому саме допомагаєш. Це однозначно змінює свідомість. Це — запорука успіху. Люди бачать, як вони можуть допомогти, навіть найменшою комфортною для них сумою і участю, і наскільки це важливо.
Крім того, можна не лише підтримати проєкт фінансово, а й стати нашим волонтером на розвозках продуктів або допомагати адмініструванню фонду. Нам завжди потрібні ініціативні та соціально активні люди (фотографи, дизайнери, організатори і т. д). Ми завжди наголошуємо: допомагати — просто. Допомагаючи іншим, допомагаєш собі. Побутує думка: благодійність — це віддавати безоплатно. Але це не тільки про віддавати. Це і про отримувати також. Це енергообмін. Комусь ти допомагаєш, а хтось тобі.
Із самого початку існування ініціативи «Старенькі» нам доводилось займатися просвітницькою роботою серед людей. Українці були трохи розгублені (бо до цього фандрейзингу не існувало) і налякані (бо той, що існував у вигляді донейтів у пластикові бокси та жебракування в метро, вже не здавався людям чесним). Ми були одними з перших волонтерських проєктів із системним підходом до діяльності і сучасними поглядами, якому знадобилася підтримка спільноти: як фінансова, так і фізична. Розуміючи, що треба побудувати довіру, ми продумали дещо іншу стратегію комунікації: заснували сторінку фонду у фейсбуці, де публікували регулярно фото- та відеоісторії, тегали наших волонтерів, публікували звіти. До того ж оприлюднювали інформацію, як визначити, чи існує проєкт насправді (а не тільки на паперах) та чий він. Згодом таких проєктів, як наш, стало набагато більше і це вже не було дивовижею.
Круто, що зараз волонтерство стає для більшості нормою і повноцінною частиною повсякденного життя. Українці розуміють, як визначити, чи «живий» проєкт, вміють шукати й читати звіти, знають тих, хто все започаткував. Нам якраз довелось бути першопрохідцями та на власному прикладі показувати, як можна бути волонтерами та робити добрі справи заради спільної мети безкорисно.
Саме після подій 2013 року в країні почало зароджуватись розуміння волонтерства і його необхідності, ролі та змінилась свідомість багатьох громадян. Так, досі є ті, хто не вірить, що фонди може створювати не тільки великий та багатий бізнес, що зміни залежать від нас самих і що багато людей долучається та віддає свій власний час безкоштовно. Але ми відкриті та з радістю ділимось власним досвідом, розказуємо, як усе побудовано та чому ми обрали цей шлях.
Упродовж останніх років змінюється і сам підхід стосовно благодійності загалом. Наприклад, є проєкт «Клуб добродіїв», який цілковито змінює концепцію допомоги дітям у дитячих будинках. (Читайте більше про «Клуб добродіїв», — TU.) А раніше до дитячих будинків в основному їздили, просто щоб до Миколая привезти подарунки, і мало хто думав про важливіші проблеми: як діти-сироти адаптуються у соціумі, де будуть працювати, хто їм допоможе навіть порадою у дорослому житті.
За якими критеріями визначаєте, хто насправді потребує допомоги?
Ми дізнались про те, що існують такі державні організації, які називаються Територіальні центри соціального обслуговування населення. На їхній базі розташовані відділення денного перебування і адресної допомоги. Бабусі й дідусі приходять туди і стають на облік. Це дає нам можливість чітко знати, хто потребує допомоги. Ми підписали договори з декількома територіальними центрами. Вони складають списки, а ми робимо фандрейзинг, закупівлю й забезпечуємо логістику.
У нас є чіткі критерії, за якими підбирають реципієнтів: самотніх пенсіонерів віком 65+ із доходом не вище 2500-3000 гривень. Задля безпеки ми приносимо продуктові набори тільки разом зі співробітником соціального центру, якого пенсіонери знають особисто. Тобто центр готує списки, виділяє соціального працівника, який їздить із нашими волонтерами і показує, куди їхати безпосередньо у момент розвезення. Маршрутний лист терцентр складає завчасно, але наші волонтери дізнаються про це вже по факту. Наприклад, їдемо у Шевченківський район Києва. Приїжджає група волонтерів, до них сідає у машину соціальний працівник і каже: «Сьогодні за такою адресою».
Що конкретно входить у продуктовий набір від «Старенькі» і чи змінюється він із року в рік?
Це винятково продуктові набори довготермінового зберігання. Коли ми складали список продуктів, то вибір ґрунтувався на рекомендаціях Всесвітньої організації охорони здоров’я. Ми брали список, що стосується гуманітарної допомоги. Наш середній базовий набір містить крупи (гречку, вівсянку, рис), макарони, 3-4 види м’ясних і рибних консервів, олію. А згущене молоко й цукерки стали класти опційно. Бо гречка — це, звісно, добре, але солодощів самотні старенькі собі не купують. Ще додатково даємо мінімальний набір побутової хімії. Ціна одного такого набору коливається у межах від 300 до 400 гривень. За минулий рік розвезли таких понад дев’ять тисяч.
Як часто один пенсіонер може їх отримувати?
Може щомісяця, а може — і щокварталу. Це найперше залежить від матеріального становища пенсіонера. За кожним соціальним співробітником закріплено 12-16 підопічних. Це бабусі й дідусі, яким складно себе забезпечувати самим. Часто це люди віком 75-80 років, які, швидше за все, не виходять із дому, а якщо виходять, то недалеко. Тому працівник соціальної служби відвідує своїх підопічних приблизно двічі на тиждень. Допомагає зготувати їсти, прибрати, сходити в магазин по продукти й ліки, за потреби заведе стареньких у лікарню. Соціальний працівник найліпше орієнтується у ситуації.
Наприклад, цього місяця хтось не витратився на ліки, тож у нього ще залишилися продукти. А от інший пенсіонер цього місяця захворів, гроші на продукти закінчилися, тож йому треба частіше привозити продуктові набори.
Соціальні працівники доволі уважні й турботливо ставляться до своїх підопічних. Буває таке, що кажуть: «Друзі, у вас є можливість завезти ще пакети? Бо наш Василь Петрович, Надія Вікторівна і Галина Петрівна цього місяця мали додаткові витрати. У них — порожній холодильник». Ми, звичайно, формуємо набори. До когось раз у місяць їздимо, до когось — раз у два, а до когось — раз у три.
Припускаю, що часто допомога не обмежується винятково розвезенням продуктових наборів?
Однозначно, так. Екіпаж волонтерів складається з двох людей: досвідченого волонтера й волонтера-новачка, а також соціального працівника. Це три людини, які їдуть однією автівкою і розвозять за один день 10-12 пакетів. Ми оптимізували механізм таким чином, щоб розвезення займало дві-три години. Буває і шість, але це вже залежить від процесу спілкування під час відвідин.
Зазвичай волонтери говорять із бабусями-дідусями 10-15 хвилин, дізнаються, як у них справи, як здоров’я, і рухаються далі. У когось із пенсіонерів вони можуть затриматися на 20-30 хвилин. Усі волонтери сходяться на думці, що 90 відсотків стареньких хочуть спілкуватися. Бо у них дійсно нікого немає. Єдиний друг і людина, яку вони найчастіше бачать, — це їхній соціальний працівник. А соціальний працівник приходить двічі на тиждень, і цього дуже мало.
Єдиний друг і людина, яку вони найчастіше бачать, — це їхній соціальний працівник
Коли ми зрозуміли, що є потреба у спілкуванні, то почали організовувати на базі соціального центру чаювання з майстер-класами, концертами, музикантами, піснями й пригощаннями. Це був другий напрям допомоги, який ми розвивали до карантину. Але пандемія внесла свої корективи, і ми були вимушені на певний час відмовитись від чаювань і близьких контактів із бабусями й дідусями. Навіть побудували систему допомоги таким чином, щоб залишати пакет біля дверей квартири. Ми не чекали офіційного оголошення карантину. Ці заходи безпеки почали застосовувати торік ще з початку лютого.
Зараз спілкування зводиться до мінімуму. Це дуже сумно як для волонтерів, так і для наших бабусь і дідусів. Чекаємо, коли можна буде знову влаштовувати чаювання. Старенькі хочуть спілкуватися. Часом це для них важливіше, ніж продукти.
Як щодо географії проєкту?
Наразі активно працюємо у трьох районах Києва: Шевченківському, Подільському, Дніпровському. У нас є представництво у Львові, Дніпрі, Краматорську, Харкові, Коломиї та Бориславі. Але ми хочемо і будемо масштабуватись далі, в інші міста. Це не так просто, як може здаватися. Оскільки сам механізм допомоги та й внутрішньої структури організації — складний. Насамперед, координатором має бути людина, яка поділяє наші принципи й розуміє, навіщо і для чого все це потрібно, людина, яка готова системно долучатися.
Хто ваші волонтери? Чи складали ви їхній типовий портрет?
Дуже складне й цікаве питання. Я сама за фахом — маркетолог-піарниця — і намагалась кілька разів побудувати портрет наших волонтерів. Але вони всі настільки різні. Є студенти, яким по 18 років, і для нас це просто вау. Молоде покоління шалено класне. Вони свідомі й поважають людей старшого віку.
Маємо і тих, кому 45-55 років. Це дуже активні волонтери, у яких є вже власні дорослі діти, які займаються певною діяльністю, однак мають вільний час у будній день. Вони доволі часто і фасують продуктові набори, і розвозять, і приходять на чаювання, і дають майстер-класи. Це і офісні працівники, і айтівці, і фрілансери, і мами в декреті.
До речі, в нас є дівчата-волонтерки, які з грудними дітьми у слінгах їздять до бабусь і дідусів. Одна з постійних учасниць адмінкоманди та активних волонтерок фонду — Юля Таранцова. Вона часто відвідувала бабусь та дідусів з і своїм маленьким сином, який спав у неї в слінгу. Є батьки, які беруть на розвозки доросліших дітей. Бо вони чують те, що батьки розповідають удома, й хочуть поїхати подивитися. Настільки різні ці портрети.
Щоправда, у нас катастрофічно мало волонтерів-чоловіків. Ми довго намагалися зрозуміти, чому ж так. Зійшлися на думці, що чоловікам важче. Вони готові фінансувати, але їм дуже складно переживати побачене й почуте емоційно. Наші друзі погоджувалися завезти нас за адресою, доносили пакети на поверх, а потім казали: «Я пішов у машину, а ви тут самі». Оце точно тенденція, і причина криється в емоційному моменті. Чоловіки не вміють і/або не хочуть показувати свої емоції.
У новачків-волонтерів є стереотипне уявлення, що розвозка — це важко. Але це не так, більшість таких візитів завершується позитивно. Люди потім такі емоційно піднесені, наповнені, що повертаються до нас знову й знову.
Отже, наш волонтер має від 16 до 55 років. Здебільшого це самодостатні жінки, які водять авто, фрілансерки, з активною соціальною й суспільною позицією.
Яка ваша місія і візія?
Наші волонтери повертаються з розвезень свідомішими. Ми намагаємося сформувати відповідальне ставлення молодого покоління українців до власного старішання, дорослішання. На кожній розвозці ти зустрічаєш когось, хто не впав духом і любить своє життя.
Мені якось трапилася 85-річна бабуся, яка сказала: «Ви уявляєте, тренажер зламався в територіальному центрі. Не можу піти й позайматися. Доводиться бігати зранку в Бабиному Яру зі своєю подружкою. Треба сказати, щоб вони полагодили тренажер». Після таких слів я була напрочуд подивована і спантеличена. Добре, що багато із наших підопічних не впали у відчай. Але загалом такого життя не повинно існувати. Людина заслуговує на гармонійну і самодостатню старість без потреби жебракувати або рахувати копійки до пенсії.
Ми великих планів на десятиріччя не будуємо. Все плануємо лише на найближчий рік. Якраз днями бачилися з командою засновників і планували, як будемо розвиватися цього року. Ми дуже хочемо масштабуватись у регіони. Це фокус на соціальну кампанію, яку ми готові поступово впроваджувати. У нас є віра, що все-таки настануть швидкі зміни. Хочеться завжди вірити в хороше.
Як стосовно проєктів фонду? Зокрема, як ви поширюєте ідеї та практики добросусідства?
Ми не можемо сказати, що в нас є якийсь один проєкт, яким ми пишаємось. Кожен проєкт по-своєму впливає на людей.
Іще шість років тому, коли ми це все затіяли, цей напрям був позатрендовим. Ми поступово доносили своїм друзям, колегам, оточенню інформацію про те, чому важливо підтримувати людей поважного віку. Але потрібен був час для трансформацій всередині людей.
Зараз ми активно розвиваємо напрям, який називаємо добросусідством. Говоримо: «Зверніть увагу на тих, хто живе поруч». Хочемо спростити цей ланцюжок. Бо є волонтери, які їздять із Троєщини до станції метро «Політехнічний інститут», щоб завезти щось незнайомій бабусі. А в той же час цей волонтер може пригостити вечерею свою сусідку. І просто запитати: «А вам щось потрібно?»
Самотнім просто не вистачає звичайного спілкування, допомоги з купівлею продуктів чи ліків. Увесь цей рік ми робили пояснювальні листівки, як підійти до людини й запропонувати їй допомогу. Із нового року запустили ще серію відеороликів про добросусідство, яку нам допомогли відзняти. З цих відео лунає: «Зверни увагу на свого сусіда, на власну бабусю». Бо ідея добросусідства і в тому, що треба і про своїх бабусь не забувати, телефонувати, запитувати, як їхні справи, відвідувати з ними виставки, кафе, ділитися новими книгами, навчати комп’ютерної грамотності. Бо вони насправді хочуть навчитися спілкуватися з нами скайпом.
Звідки взагалі ця ідея народилась? Я, наприклад, живу у будинку три роки. Та лише днями дізналася, що двоє наших підопічних теж мешкають у моєму домі. Тобто це люди, яким ми через фонд привозимо допомогу. Якби ідеєю добросусідства пройнялися всі, то, можливо, й не потрібні були б соціальні центри. Були б турбота і спілкування.
А перед Новим роком запустили ще проєкт «Стань моїм голосом». Записали п’ять аудіоісторій наших підопічних. Зробили красиву листівку, а позаду цієї листівки текст і QR-код з аудіозверненням. Розіслали їх блогерам, щоб показати, що вони можуть стати голосом наших бабусь і дідусів і привернути увагу до проблем старості, до проблем соціальної незахищеності цього покоління.
Які історії самотніх літніх людей змусили вас особисто переосмислити багато життєвих моментів?
Більшість цих людей невтомно працювала все життя і має стаж 40-50 років. Це вчителі, наукові співробітники, працівники заводів. Вони соромляться. Не можуть вийти на вулицю і жебракувати. Коли часом просили їх сфотографувати, то вони казали: «А раптом мене побачать мої сусіди чи учні? Будуть знати, в яких умовах я зараз живу».
Годинами готова переповідати про Зинаїду Микитівну. Це неймовірної вроди жінка, професійно займалася спортом, багато подорожувала. П’ять років тому, коли їй було 93, вона сама волонтерила і мала сто підопічних ветеранів спорту. У неї при цьому була мрія — побачити Париж. Мене вражає таке прагнення бабусь і дідусів радіти життю.
Якось під час розвозки познайомилася з незрячою бабусею: худенькою, маленькою і дуже красивою. Коли ми приїхали до неї, вона вихвалялася тим, що пошила постільну білизну. Я досі не уявляю: як? У її домі — дуже бідно, але чисто. І ти кожній такій історії дивуєшся: коли ніхто нікого не звинувачує, а бачить радість у дрібницях.
Коли ми беремо в підопічних інтерв’ю, запитуємо: «Що б ви порадили собі 30-річній або 30-річному?» Часто вони говорять одне й те ж: «Менше працюйте. Більше подорожуйте. Більше насолоджуйтеся життям». І ще багато говорять про дітей.
Продовжіть фразу «благодійність для вас — це про…» Про що?
Про людей і космічну енергію. Наш проєкт об’єднує неймовірну кількість класних, чуйних українців. Це люди, які стали для мене друзями, які мене надихають і допомагають ставати кращою. Ми об’єднані спільною ідеєю, як донейтори, так і волонтери. І це дуже класно. Завдяки фонду я познайомилася з колосальною кількістю дідусів і бабусь, у яких чудесні історії. Слухаю їх, надихаюся і йду далі.
Яка велика мрія вашого фонду?
Ми мріємо, щоб нашого фонду не існувало, щоб не було необхідності в такому проєкті, як наш, взагалі. Люди літнього віку не повинні жити в тих умовах, у яких вони живуть зараз.
Розуміємо, що не можемо допомогти всім. В Україні в середньому від семисот тисяч до мільйона самотніх пенсіонерів. Це дуже велика цифра. Але ми хочемо якісних змін і зробимо все можливе для того, щоб покращити якість життя літніх людей.
Ми віримо, що щаслива старість в Україні можлива.
Однак для цього кожен із нас має думати про неї уже тепер, готуватися, дбати про своє здоров’я не тому, що це модно, а тому, що це важливо. І, знаєте, мені видається, що це вже частково працює: наші волонтери повертаються з розвезень свідомішими — вони починають замислюватись про своє життя, змінювати своє ставлення до багатьох речей і частіше телефонувати рідним.
