[Ця колонка створена завдяки підтримці Спільноти The Ukrainians — сотням людей, які системно підтримують якісну незалежну журналістику. Приєднуйтеся!]
§§§
Сумам завжди було притаманно рано починати життя. Мабуть, це від торговельного минулого — місто століттями було перехрестям шляхів, тут збиралися ярмарки, а торговці завжди встають рано. Або від заводського ритму — ранкові зміни на великих підприємствах привчили місто прокидатися вдосвіта. Раніше навіть комендантська година у нас закінчувалась о 4:00, коли навіть столиці дозволено було починати життя лише о 5:00.
Ще рік тому нам трохи незручно було називати себе прифронтовим містом. Але зсуви лінії бойового зіткнення і переповнення міста військовими роблять своє — нам спокійніше бачити автівки з трикутниками, аніж уявне «мирне» життя. А може, це травма з початку повномасштабної війни, коли вранці 24 лютого ми лишилися без сил оборони і правопорядку. Тож спокійніше жити поруч із військовими й робити все можливе для спільної справи.
Суми — це не умовне прифронтове містечко з новинних сюжетів. Тут є набережні, де щодня можна зустріти чимало людей, історичний центр зі справді якісними кав’ярнями, парки і ревіталізовані подвір’я, де проводять фестивалі та концерти навіть зараз. Війна не стерла цього вайбу — вона його загострила.
Як би ми не характеризували наше місто під час війни, ранок тут починається, не повірите, «як у людей». Заварюємо найсмачнішу каву, насолоджуємось новим днем, милуємося тваринами і зізнаємося в коханні ще зрання.
Здається, війна навчила нас буквально жити одним днем — не так, як би того хотілось, але вона точно зосереджує на справді цінних моментах. І саме в цьому ранковому ритмі найкраще видно характер міста.
Наші друзі з місцевої кав’ярні не закривалися, навіть коли працювали ледь не в мінус. Часом лише чутки про черговий потенційний наступ ворога могли спустошити заклади — ніхто не їхав з міста, просто завмирали, перетравлювали. Власники кажуть, мовляв, закриємось ми — поїдуть і люди. Це буде червоним прапорцем. Тому треба перетерпіти, перевинайти себе і залишити цю частинку нормальності в місті. Викликів, із якими мають справу підприємці, можливо, зовні ніхто й не помітить, адже місцевий бізнес вимушено стає дедалі кращим, сексуальнішим, аби бути конкурентним і сучасним, особливо в умовах збіднілої економіки. Інший мій друг говорить — «хочу робити Київ у Сумах». Гадаю, що вже і нам є чим поділитися з Києвом.
Правда, не всім вдається адаптуватися до нових умов. Деякі заклади зачиняються тихо — одного дня їхні вивіски зникають або просто вигорають на сонці.
Ранковий ритм дає нам відчутну перевагу. Коли сотні наших друзів у столиці пересідають у метро з гілки на гілку, ми вже допиваємо другу ранкову каву з колегами — і о 9, а часом і о 8 ранку можемо починати роботу. Такий старт дозволяє також закласти резерв часу на випадок прильотів упродовж дня. Якщо обстріл станеться і не зачепить — буде нагода поїхати розбирати завали чи допомагати потерпілим. Сум’яни між собою настільки знайомі, що з дуже великою ймовірністю знайдеться друг твого друга, якому потрібно буде поставити вікна або доглянути його у лікарні.
А як видасться день без обстрілів — то можна винагородити себе гарною обідньою перервою. Якщо є авто — можна взяти з собою їжу і за 10 хвилин із будь-якої точки міста доїхати в один із чарівних лісів, що довкола Сум. Ми з часів пандемії заново відкрили для себе природні місця для відновлення й відпочинку, які виконують свою функцію навіть під звуки вибухів.
Сумам доведеться себе перевинайти. Тисячі людей і десятки бізнесів зникли з ландшафту міста.
Останні зв’язки з Росією, хочеться вірити, розірвались у 2022-му, тож зав’язані на РФ бізнеси остаточно втратили цінність. Чимало з них неможливо модернізувати для роботи на Захід — такі вони застарілі й заточені на пострадянські потреби російської промисловості.
Бути військовим містом у майбутньому — так собі візія. Сьогодні ми точно мусимо адаптуватися, і нам це непогано вдається. Проте мріяти хочеться про щось більш амбітне, безумовно, лишаючи у своєму фундаменті питання безпеки — кордон з ордою нікуди не подінеться.
І от, стоячи серед цих контрастів — старих порожніх цехів і нових кав’ярень, — думаємо: хто ми за 5-10 років?
Місто малого підприємництва? Медичного туризму? Аграрного бізнесу? Студентське містечко? Яким буде наше місце на соціально-економічній мапі країни та світу?
Ми чутливі та роздратовані, напружені та розігріті. «Всі гроші на дрони» — скажуть під будь-яким дописом про мрії щодо майбутніх Сум. Але якщо ми не знайдемо мрії, заради якої захочеться жити і працювати в нашому місті, гроші закінчаться дуже швидко й на все одразу.
Чимало бізнесів зараз виїжджає із Сум із різних причин або взагалі закривається. Хтось, переїхавши, принагідно відкриває нові ринки, бере максимум від держави і міжнародних партнерів, дехто вже втратив людей, а комусь вже і нічого перевозити. Руйнування бізнесів — це про сотні, тисячі людей і сімей, що стоять за підприємцем, а не просто магазин з рибою чи маленьке виробництво.
Нові бізнеси, що утворилися під час великої війни, — це наш плацдарм експериментів, досліджень і мрій про майбутнє нашого міста. За останні три роки в Сумах відкрилися винний бар з дегустаціями, приватний музей, кав’ярня-галерея, різноманітні пекарні, кілька ресторанів, бар з авторськими коктейлями, чимало закладів почали пропонувати сніданки. Не зупиняються в розвитку й давні заклади — роблять ребрендинг, оновлюються і шукають можливостей для розвитку в поточних умовах. Динамічно розвивається бізнес з активного відпочинку на воді — часом неподалік пунктів видачі сапбордів і катамаранів на Пслі можна потрапити в корки просто на воді.
Попри всі ризики, також з’являються нові бізнеси з розробки та виробництва обладнання для військових. Зі зрозумілих причин говорити про це наразі треба обережно.
Допоки ми маємо сили та амбіції відкривати нові кафе, будувати виробництва і започатковувати нові бренди, доти ми маємо запас часу на те, аби домовитися, про що ми далі й навіщо.
Жити в Сумах — протест і маніфест. У травні 2022 року, вперше виїхавши за межі Сумщини і повернувшись у місто, я запропонував колегам привести до ладу «Дворик на Кузнечній» і вирівняти майданчик, поклавши асфальт. На перший погляд — украй нераціональне рішення, яке можна було ухвалити за кілька місяців після вигнання росіян із Сумщини. Проте це був наш внутрішній протест, постанова, що ми тут надовго і віддавати нічого не збираємось.
Ніколи не забуду, з яким переживанням ми очікували на початок літнього сезону, аби побачитися з друзями просто неба на заходах. Якщо у 2022 році на стендапи, концерти та лекції приходили сотні людей, аби відрефлексувати пережитий досвід, то вже у наступні роки можна було побачити, як формується нове покоління, що шукає відчуття нормальності в умовах невизначеності, бажання реалізувати себе тут, бути корисними та причетними до творення нового майбутнього.
Усі ці проєкти, волонтерство, боротьба за місто — це про спільне. А ще є особисте — ми перебудовуємо наші стосунки з близькими. У когось не лишилося друзів у місті — добре, якщо можна поїхати до них у Київ чи інше українське місто. Часто це просто неможливо за браком часу чи обмежень у перетині державного кордону. Хтось заводить нові стосунки, комусь вдається зберігати зв’язок дистанційно.
Люди шукають у місті опори, намагаються заземлитися. Борються за охайність міста, критикують тих, хто намагається її порушувати.
На перший погляд, дивно турбуватися про архітектуру, коли вона щодня може бути знищена вщент. Але любов до свого і віра, що воно і далі буде нам належати, спонукають поєднувати потреби воєнного часу зі звичайними людськими бажаннями.
Хтось пішов у військо, подбавши про те, аби служити саме на кордоні Сумщини. Хтось четвертий рік волонтерить, якщо вдається після чергового вигорання знайти в собі нове дихання. За кілька днів після обстрілів люди виходять саджати квіти там, де вчора були уламки. Пенсіонери збираються плести сітки, а молоді батьки організовують дитячі свята в бомбосховищах. Енергетики працюють як сапери — не знаєш, чи повернешся з робочого виїзду.
Весь цей денний спротив, ця боротьба за нормальність закінчується з настанням темряви. І тоді починається інша війна — із власним страхом, з небом, з тишею. Ми, наче тварини, рефлекторно перед сном беремо телефони й моніторимо телеграм-канали, часто під них і засинаючи.
Тут уночі не дихають. Здається, ніби це може завадити почути звуки шахеда. Найстрашніше — це почути його, коли він із характерним свистом уже заходить на атаку.
Якщо сьогодні вже були удари по місту — мозок переконує, що є шанси на спокійну ніч. Складніше засинати, чекаючи на обстріли, коли кожен звук за вікном може бути початком кінця. Але навіть у цій нічній тиші є своя логіка виживання. Суми помирають щоночі. Але оживають рано, аби мати більше часу й наповнити боротьбу за свободу новими сенсами.
Дмитро Тіщенко, засновник та керівник громадської організації «Цукр», що спеціалізується на медійній, культурній та освітній діяльності.
Якщо ви хотіли б поділитися своїми думками, ідеями чи досвідами і написати колонку, то надсилайте листа на емейл — [email protected]. Погляди, висловлені у матеріалі, можуть не співпадати з точкою зору The Ukrainians Media. Передрук тексту чи його частин дозволений лише з письмової згоди редакції. Зображення Вадима Блонського.
