Щойно він чує сигнал десь далеко на Набережній, перестає дихати. «Знову», — повертає очі до невеликої іконки, яку прикріпив до трюмо на столі. Не отримує відповіді. Сигнал продирається через місто, наближається до Театрального майдану — і він стає до вікна. Там, за смужками жалюзі та за склом, гучнішає біль. У цей момент він не може сидіти.
Вікна його гримерки виходять на фасад старого готелю в Луцьку. Ще у совєтський час його означили величезними стрункими буквами: У-К-Р-А-Ї-Н-А. Коли він приїхав у це місто, готелю ще не було. Між ним і готелем — стрічка сірого асфальту, межа. Нею їде кортеж.
«Хоч би сьогодні один», — думає. Кортеж із синьо-жовтими прапорами минає його, гримерку, готель, тягне за собою шлейф глухого відчаю і зникає у сутінках сірої площі. Чоловік за вікном зрештою трохи рухає спиною: рух уже, звісно, не той, не молодечий. Ще якийсь час дивиться на ту «Україну». Йде.
— Ти — справжній? — якось запитав у нього хлопчик у день Святого Миколая.
— А ти що, не віриш?
— …
— Ну звичайно!
Коли ти Святий Миколай, мусиш зробити так, щоб люди повірили, каже чоловік. А щоб вони — змогли, мусиш вірити сам. У себе, у свою силу. І тільки тоді, з тією вірою і тією силою, йти до людей.
Він хотів би більше ніколи не бачити кортежів за вікном своєї гримерки. І тут йому бракує навіть сили святого Миколая.
§§§
[Цей портрет створений завдяки підтримці Спільноти The Ukrainians — тисячам людей, які системно підтримують якісну незалежну журналістику. Приєднуйтеся!]
§§§
Безцінна кожна нагода сміятися
Мирослав Юзефович тримає в шухляді свого стола десятки й десятки ролей. Навіть тих, які давно не грає. Він — актор, йому — 78, у своєму театрі — найстарший. Уже перестав лічити, скільки років поспіль грає Святого Миколая. Точно понад тридцять. Правда, жодного разу не каже «грає Святого Миколая», каже: «є Святим Миколаєм».
Під великим красивим портретом Юзефовича у холі Волинського драмтеатру написано «актор драми». Він іноді оспорює це визначення: мовляв, театр у них музично-драматичний, тож бути актором драми тут мало. Натомість «чомусь усі забувають про музику». Музики ж у ньому — понад усе.
Колись задля музики пішов учитися за вісім кілометрів від рідного села. То була «перша міжколгоспна зразкова школа-інтернат» у райцентрі. Новенька, з портретами Леніна й Сталіна, з однаковісінькою формою на кожну дитину, з їдальнею, актовою залою, інструментами. У той час школа здавалася йому раєм. У тому раю Мирослав чув одне — музику. Йшов із хати, бабуня в плач: чи мають совість, дитя — в інтернат? А йому хотілось обіцяних уроків музики, після гармошки, яку освоїв на вулиці, хотілося баяна, труби… І зрештою вчитель музики Володимир Нечай повіз його до Луцька у педучилище — теж стати вчителем музики і співів.
А якось на репетиції аматорського театру в міському палаці культури чоловік в окулярах із круглими скельцями, що весь цей час сидів у залі, раптом покликав хлопця до себе.
— Підеш до нас? — спитав режисер облдрамтеатру Борис Лур’є, щоправда, російською: був приїжджим, із Казахстану.
«Ким?» — тої миті перелякано думав Мирослав. Він уміє хіба співати. Наче з того світу почув: актором! Так театр прийшов до нього.
За трохи Мирослав Юзефович грав Скворцова у «Шельменкові-денщику».
З величезних вікон холу волинського театру, де Юзефович грає з 1968 року, видно весь центр Луцька. Широку площу, з одного боку якої фонтан, з іншої — ЦУМ, посередині — монумент Лесі Українці, трохи далі — давній корпус гімназії, а тепер каскад приміщень, що оточують старий собор. Тут і книгозбірня, і фотосалон, і ресторація, і легендарна міська кав’ярня «Під соснами», крамниці, установи, монастир… Перед ними німою стіною — стенд із портретами українських воїнів, загиблих у війні з Росією. Майдан зустрічей, мітингів, протестів, прощань і, виходить, найбільших драм. Майдан різної музики. Цей чоловік перетинає його щодня, окрім понеділка.
У його совєтському дипломі після театрального інституту імені Карпенка-Карого є рядок, у який випускнику акторського факультету вписували амплуа. Тоді це була традиція, тож у 1970-х Юзефовичу там написали: «герой-коханець». Більш як 30 років грати святого Миколая з таким амплуа — гарний жарт долі. Як він із цього сміється… І це добре, каже, бо безцінна кожна нагода просто сміятися.
Вірити в Бога важче
Усе, звісно, починалося з Діда Мороза. Ділили цей образ на двох із товаришем, актором Олександром Якимчуком. Коли Дід Мороз навік пішов «з української сцени», на двох розділили і роль Святого Миколая. А коли Якимчука не стало, Юзефович став одноосібним святим.
Йшли у школи, в колективи, заробляли цим. З роками виросло у традицію. Втім, у шатах Миколая він ніколи не дозволяв собі лукавити. Нині каже: це, напевне, його найбільш справжня роль.
У Луцьку це дуже щемкий образ: Миколая тут вважають покровителем міста. Миколай — на гербі.
Миколай — у граніті біля міськради. До підніжжя Миколая носять квіти. Миколай, зрештою, починає сезон зимових свят, запалюючи вогні цього міста. Миколай кожного грудня кілька днів поспіль їздить у таксі міськими вулицями. Навряд чи хто знає у ці моменти, як його звати. І вже мало хто задумується, що колись Миколая у Луцьку не було.
— Диво стається, як тільки одягаєш костюм. Тоді раз — і все, ти — Миколай. І якщо у тобі є магія, це одразу передається іншим. Люди ж не тільки словами спілкуються, люди спілкуються світлом. На тобі відповідальність за диво, розумієте? Ти не маєш права бути іншим, інакше тобі не повірять. А що може бути гірше, ніж утратити віру?
У житті було багато моментів, коли здавалося, що її втрачає. Диво завше ставалося.
Вірити в Миколая, каже чоловік, — навіть легше, ніж вірити в абстрактного Бога. Бог — то незвіданий космос, то сила, яка не дає падати зіркам та місяцеві, тримає планети, рухає всім. Вірити в Миколая — це вірити в людину, у її святість.
І перш ніж знайомити дітей зі святим Миколаєм, він завше радить учителям чи батькам готувати їх до цього — розповісти його справжню історію. Щоби діти не чекали на Миколая, який їх розважатиме, блазня. Натомість чекали на людину, яка щиро говоритиме з ними про віру, добро і зло. Ця історія має дійти їм до самого серця.
На хорах
Хтось же вигадав фарбувати волинські церкви у цей блакитний. У колір неба. Малим, коли стояв у їхній сільській Ризоположенській церкві, про колір неба не мислив. Розглядав ікони, стіни, святих, рушники над ними. Церква була врочиста, повна людей. Справа — чоловіки тримають кашкети в руках. Зліва — жінки в саліцивках, картатих хустках, як у його матері Віри. Діти біля батьків. І він — біля своїх, а ті — на хорах. Співають. Він — вслухається.
Той спів і був першою музикою, яку Мирослав коли-небудь чув. Сільський церковний хор видавав щось абсолютно прекрасне. Правда, він не згадає, що саме співали. Згадує тільки, як у церкві бриніло повітря. Як йому це було красиво.
Ось Мирослав геть малий, сидить на печі. Живуть у довгій добротній дерев’яній хаті на дві родини. Одна частина за братом Петром, інша — за Антоном, що називав себе тільки Антін. Різдво. Хата вимита, пахне пирогами. Надворі в снігу тунелі. Вода у відрі в сінях зі скоринкою льоду. Раптом двері з сіней відчиняються, тягне морозом, а в хату не входить — сиплеться цілий церковний хор. Вливається зі своїми колядками, голосами, жартами… Як вони колядують! Хата бринить, як церква, здається Мирославу на теплій печі. Тепер йому думається, що з того хору все й почалося.
Мама з батьком співали у хорі «Просвіти», поки ще «Просвіті» можна було існувати у селі Менчичі, що тепер майже під польським кордоном, згодом їх ліквідували, остерігаючись сплеску національного українського руху. Мамин альт і татів бас. Мирослав мусово додає тут слово «прекрасний». Мама і тато, і всі Юзефовичі з ними, співали, коли йшли щось робити, співали на празники за столами, співали — хай там що.
Виписуючи свідоцтво про народження, у сільраді йому впишуть туди і рядок, який мулятиме усе життя: «Видати 1 кг гречки».
Народився 1947 року, після Другої світової почалася друга хвиля колективізації. З нею — голод. Рядок був для мами: на немовля їй вділили якусь норму гречки.
— Ще до того Антін, тато, служив у кінному полку в польській армії, в Юзефа Пілсудського: яка держава, тому й служили. А Петро теж любив коні. Так любив, що по війні і в колгосп пішов за своїми кіньми, не зміг їх відпустити. Все життя ходив за ними, до 90 літ конюхом був. Мали ж раніше велике господарство: земля, коні, худоба — все передали у колгосп. Кінь ходив по двору кругом, навчений до того, тягнув кірата (січкарня з кінним приводом, — авт.). А потім дивлюся: стоїть у колгоспі наша молотильна машина, віярні — наші, олійниця — наша. Село з’їжджається до нашої олійниці, і мама теж до неї іде, тільки вже — в колгосп на роботу, — згадує.
Батько мав золоті руки до всього. Дід Гордій був ковалем. Баба Оля в церкві служила за господиню і понад усе любила закурити папіросу. Їй з гастролей Мирослав возитиме в дарунок дорогі цигарки. Один із дідів завше говорив польською. А в селі не слухали «київське радіо», лишень — польське. Польське точніше погоду казало, бо київське — все навпаки.
— На цьому прикладі ми собі робили висновки, де є справедливість. Там — є, тут — нема.
А якось у Менчичі привезли театр. Поставили два ЗІСи один до одного кузовами — сцена. ЗІС — повоєнна вантажівка «Заводу імені Сталіна». Бігли дивитися, лопотіли, зліталися. Яку виставу тоді ставили, не згадає нізащо. Сидів на спориші навпроти ЗІСів, очима вбирав кожен рух, шелест, подих. І щось від того назавжди лишилося у малому, крім музики.
Обіймали й багато плакали
Перш ніж пішов з педучилища, директорка покликала на одну зустріч. Мовляв, є розмова, хай зайде у кабінет, там — чекають. Чекав чоловік у костюмі. Каже: так і так, знають, що в Мирослава дядько в Канаді й передає посилки. Мамин брат Павел Доманський лишився там після Першої світової і все надсилав у Менчичі саліцивки (хустки такі). Жовту й велику, з Канади, Юзефович навіть приніс у театр. У мами було їх багато різних. Коли Мирослав уже вчився в інституті (вступив туди після двох років роботи), дядько надіслав упаковку нейлонових сорочок різного кольору. Він одягав їх по черзі і був страшно модним.
— Западнóй, — в інституті (не через сорочки, звісно, а через українську мову) на Юзефовича так і казали весь час.
У Києві всі говорили російською. Українською з ним на курсі спілкувався лише аспірант із Канади, який приїхав сюди учитись, був із діаспори і знав мову. Який український театр? МХАТ (драматичний театр у Москві) — ікона.
Якось викладачка історії російської літератури Ізабелла Соломонівна, яка, подейкували, свого часу зазнавала репресій, дозволила йому просто на занятті відповідати українською. То був шок.
І вчили в інституті — російське, Мирослав змалку грав на гармошці всі ці «частушкі» і «пєсні». Бувало, співають на занятті їхнє «Во полє бєрьоза стояла…», а тоді викладачка йому раптом тихо: «Женчичок-бренчичок вилітає, високо ніженьку підіймає…» і так далі. «Я чую українське і одразу це ловлю: інший підхід до музики, до життя! Це було одкровенням».
А в театрі після тієї зустрічі ще в училищі Юзефович завше знав, що за ним «дивляться», і за кожним теж. Якось у розмові на роботі піднесено вимовив повністю назву театру «імені Тараса Григоровича Шевченка». Треба ж, це — почули. За трохи кагебіст (як і в кожному великому колективі, в цьому був свій) зробив істеричне зауваження: мовляв, «шо-то у вас українскім душком пахнєт!».
Український дух до 1970-х уже звідси старалися вивітрити. Ще в 1965-му місто пережило гучні арешти викладачів інституту, які створили літгурток, читали і розповсюджували заборонені тексти, а відтак опинилися у Мордовії. Зі Львова на той час долітали звістки про продовження арештів інтелігенції. Театр, здавалося, працював у дусі часу. Правда, якось художник театру Сергій Шевчук «синім та жовтим намалював задника на сцені, тло за спинами артистів». Відтак «мало не пішов за Стусом». Щопонеділка робочий тиждень починався з політінформації.
— Ще з неділі звечора мусиш знайти яку вирізку з газети, щоб там зачитати, що ж трапилося в СРСР. Тоді на ранок актори збиралися у глядацькій залі й зачитували політновини: дуже дисципліновані вклеювали вирізки в зошита.
Влітку 1975 року актори драмтеатру їдуть на гастролі у Воркуту. Виїжджають 1 червня. Тепло. Сонячно. Дорога займає кілька тижнів, там мають грати українську класику і співати українських народних пісень. Їм кажуть: Воркута це дуже любить. У вагонах шепочуться: «Там багато наших». Сходять із потяга у Воркуті. Їх зустрічає оркестр, несуть хліб на рушнику, мороз — шалений. Колега-акторка, що вискочила на мороз із вагона, як не загне з того-всього матюка — всі зайшлися сміхом.
Воркута збирала повні-повні зали. Артистів просили грати ще і ще. Дивитися ті українські вистави йшла маса людей. Потім вони підходили до акторів, згадує Мирослав Юзефович, дякували, обіймали й багато плакали. Всі розуміли: це — українці.
Диво — жити
Якщо його запитати про диво, що ставалося з ним, — обов’язково скаже: кіно. Не тому, що хотілося зіграти в кіно. Кіно сталося з ним у важливий момент і витягнуло з особистої життєвої кризи — зради й розлучення.
«Зіграєш журналіста, трошки єхидного», — сказав йому в цей момент режисер (а якийсь час теж актор Волинського драмтеатру) Василь Вітер. Саме знімав стрічку «Далі польоту стріли» — про силу роду, про зумисне затоплені села і їхні цвинтарі на берегах Дніпра, про стерту пам’ять. То були останні роки Совєтського Союзу (фільм вийшов у 1990-му), в українське кіно пробивалася правда. Після дев’яти знімальних днів Мирослав уже не вернувся до Луцька. Був директором картин, помічником директора, брався за різну адміністративну роботу і навіть керував стоматологічною фірмою, бо одна й та ж команда знімала тоді кіно й заробляла на стоматології.
Трохи жив у Ялті, закохався у Крим, зустрів там жінку, з якою одружився. Ялта вабила кінематограф теплом, краєвидами — тут завжди було як заробити. У Криму Мирослава часто просили заспівати українською, а кримські татари, дізнаючись, хто він і звідкіля, називали «братом», тільки тепер він по-справжньому усвідомлює силу цього звертання. Утім, неймовірно радів, коли перебралися до Києва, купили квартиру «на Батиєвій горі» й набиралися сили жити. Йшов на роботу й співав: «Як тебе не любити…».
Але київська історія закінчилася одного дня. Дружина захворіла на рак. Кинулись рятувати, довго лікували. Якось Мирослав поїхав забирати результати її обстеження.
— А професор каже: це вже все. Я вийшов від нього, і — як? Вона вдома чекає мене з результатом. Від’їхав на узбіччя, зупинився, як став плакати, кричав! Поплакав, поплакав, приїжджаю — взяв себе в руки і з радісним обличчям заходжу в дім. Вона назустріч: «Ну, що там?». А я усміхаюся і впевнено: «Сказав доктор, все буде добре». Чудова жінка була, подарунок мені. Померла, кремували у Києві, а урну з прахом завіз у її Ялту і поховав у найкращому місці.
Здавалося, світ упав. Мирослав Юзефович поїхав із Києва. У кіно він згодом таки повернувся — і зіграв «самого старого сліпого кобзаря» у фільмі Олеся Саніна «Поводир».
Мірча
— Із Саніним у нас своя історія, — Мирослав усміхається, бо дуже любить цей спогад. — Його батько працював у художній школі в Луцьку, а Олесь вчився з моєю донькою Богданою. Я ходив до них і допомагав ставити «Лісову пісню». Олесь грав там Лукаша. Як виріс — вирішив вступати в театральний, а батько попросив його підготувати. І ось приходить Олесь Санін, стоїть у фоє театру. Говорю: «Давай, читай, що там маєш». А він став переді мною і раптом: «Ти знаєш, що ти людина? Ти знаєш про це чи ні?..». «Олесю, — кажу, — тебе не треба готувати. Ти їдь — і тебе візьмуть».
Олесь Санін поїхав із Луцька і став українським кінорежисером. А згодом випадково перетнулися на мості біля кіностудії, відтоді довго працювали разом. Юзефович на адмінпосадах, допомагав у господарських справах. Санін же творив. Тоді саме шукав, як зняти «Поводиря».
— Носить цей сценарій — і не дають йому ходу, і не дають. Я вже пропонував, що піду у Верховну Раду і скажу на всю Україну: як так? А він: не йдіть, не просіть, вони одразу вимагатимуть відкат. Три роки носив сценарій, горів тим фільмом дуже. Я бачив, що він це може зробити геніально, а йому — не дають. Ніхто в тих міністерствах не думав тоді, що це сильна ідея, думали про відкати. Минув час, і знайшлися ті, хто допомогли.
То, каже Мирослав Антонович, теж фільм про силу української музики і про диво посеред відчаю.
Режисер Олесь Санін згадує: з Мірчею (а так називають Мирослава Антоновича його справжні кіновські друзі) вони давно знайомі, мають роки роботи разом навіть над індустрією кіно. Колись із ним створили кінокомпанію, назвали її «Мольфар» і мріяли знімати: він — як директор картин, Санін — як режисер. Минуло дуже багато часу, але одну з цих мрій Олесь Санін, розповідає сам, таки втілив — зняв фільм «Довбуш», який тоді був задуманий і над яким працювали.
Однак Мірча найперше запам’ятався Саніну не цим, а одним уроком, який насправді й відкрив йому себе самого як художника, як митця. Ті слова досі часто цитує, не називаючи того, кому вони належать.
Випускник школи з фізично-математичним ухилом, Олесь обирав собі творчий фах. Батько порадив йому запитати когось, хто знається, і юнак сказав: хотів би поради Мирослава Юзефовича. Часто ходив у театр, бачив його гру, і той здався йому найбільш чуйним. Може, міркує, бо грав якусь особливу роль. Хоча зазвичай був яскравим, високим і симпатичним героєм-коханцем. Утім, виходив на сцену без пафосу. Так і домовилися.
— Якось після репетиції пішли з Мирославом Антоновичем до кав’ярні «Ласощі», де збиралася вся мистецька компанія, чекали на тата, він ділився порадами і саме тоді сказав: «Не квапся дорослішати. Зрозумій, що всі люди мистецтва, артисти — це ті, хто не перестав бути дитиною.
Професія художника, митця, актора — це створити світ у своїй уяві і потім вірити в нього, жити з цією вірою.
Дарувати людям справжні емоції, щоб вони самі хоч на секундочку поверталися в час, коли беззастережно вірили в добро, в казки. У цьому головна її фішка». Відтоді я знаю: найбільша якість актора залежить не від того, як він грає, а як вірить у запропоновані обставини, — ділиться Олесь Санін.
Якби сьогодні у Саніна був кастинг на роль Святого Миколая, вибрав би Юзефовича. Людину, яка завжди живе з цими правилами. Не перестає бути тим, хто вірить у казку, навіть якщо ти в ній — Святий Миколай. Режисер каже, що дуже скучив за містом, яке любить. А це ж не за архітектурою — за людьми, які «колись подарували мені віру в прекрасне».
Як би я пояснив, що відбувається у світі
— І от я зараз живу і ще можу на сцену виходити. Будуть знову вистави, а я в багатьох зайнятий. У «Різдвяній ночі» граю, на камерній сцені граю, у «Сватанні на Гончарівці» граю, в «Останньому гречкосії» роль хороша. За любов треба триматися, у любові та злагоді жити. Навіть якщо горе — брати в себе в руки і йти туди, де любов.
Триматися за любов легко, треба вміти її бачити навіть у смутку, переконує актор. Удома щосили підтримує дружину Тамару, поєднав із нею долю в 62. Ні на мить не шкодував, разом змогли багато побороти. Тепер уболівають за її сина Юрія, який на фронті утратив руку і вчиться жити з цією втратою. А цього року Мирослав знову буде Святим Миколаєм.
— Я тільки думаю, що, може, нам треба інших текстів, — міркує він. — Багато років кажу дітям одні й ті ж слова, а все ж ми не можемо зовсім не говорити про війну і те лихо, яке в нас є. Проситиму додати хоча б одну фразу. У моїх словах є — про добро, що треба всіх любити, жити в повазі, «ніколи зла і кривди не чиніть і матір-Україну бережіть». Вони правильні. Однак щойно замислився: це погано, що досі не думав, як би пояснив дітям, що відбувається в світі. Треба копатися в собі й шукати. Я їм не можу сказати: кацапи — це така потвора, яка лізе на нашу землю. Це для них мало. Якось їм треба розшифрувати, де добро, а де зло. Сказати, що добро має перемагати…
***
У театрі не робота — служіння. З легкою іронією Мирослав Юзефович називає себе «корифеєм» і дивується, коли нагадую: корифей у давньогрецькому театрі — той, хто керує хором. Може, корифей народився в ньому дуже давно, у сільській церкві кольору неба.
Святий Миколай каже, що цю розмову послав йому Бог — виговоритися. Заливає окропом каву, накриває її. У кутку гримерки мовчить радіоприймач, з якого зазвичай чують сцену. За вікном теж тиша. Благодатна, щаслива тиша звичайного дня без жодних сигналів. Таким Луцьк актор дуже любить. Може, бажання Миколая збуваються?
— Про дівочі очі марю я щоночі, мрію цілі дні, мрію цілі дні. Ясочко Олено, ой прилинь до мене хоч би уві сні, хоч би уві сні. Тишину глибоку і цілющий спокій принеси мені, при-и-неси мені…
Співає щось із Дем’яна з «Конотопської відьми», повільно спускаючись сходами з горішнього поверху драми. Іноді ходить туди провідати галерею портретів інших корифеїв. Дорога від гримерки до галереї — така собі проща. В театрі тихо і порожньо, вихідний. На площі під вікнами — теж, понеділок. Голос Юзефовича розлітається простором і губиться між деревом і гранітом ще совєтського інтер’єру театру імені Тараса Григоровича Шевченка.
Але в цьому моменті він ще не Святий Миколай.
