Лікар‑педіатр і один з авторів медичної реформи Олександр Ябчанка переносить свій досвід у війну. В посадках йому знадобилися медичні навички — коли надавав першу допомогу, педіатричні — коли говорив із «дорослими дітьми», а згодом — і управлінські, сформовані реформаторською роботою та навчанням у Київській школі економіки.
Нині Олександр Ябчанка цілком занурений у війну та зосереджений на перемозі. Він переконаний: іншого шансу вижити немає. Росії не вдалося зламати українців — тепер вона прагне нищити, не шкодуючи власних ресурсів: ані технічних, ані людських. Поки українці б’ють по цілях, прицільно ліквідуючи ворога, росіяни нищать усе на великих площах.
§§§
[Ми створили цю історію завдяки тисячам небайдужих читачів і читачкок The Ukrainians Media, які системно підтримують якісну незалежну журналістику. Доєднуйтеся, щоб таких матеріалів було ще більше]
§§§
До того два тижні щодня падав дощ. Восени Київ стрімко огорнув холод. Через погоду зустріч довелось переносити. Благо, час дозволяв — як керівник служби роботизованих систем батальйону «Вовки Да Вінчі», Олександр часто буває у столиці у відрядженнях.
Ябчанка — лікар за освітою, викладач Українського католицького університету, після Революції Гідності вів війну за здоров’я українців як головний експерт медичної групи коаліції громадських організацій «Реанімаційний пакет реформ», із початком повномасштабного вторгнення Росії в Україну взяв до рук зброю і долучився до війська.
Місце зустрічі запропонував Олександр — вулиця Рейтарська, старий Київ, неподалік майбутнього скверу видатного українця — графіка Георгія Нарбута. Заходимо у знаменитий дворик із круками, затишна кав’ярня «Каштан». Здається, тут чоловік почувається своїм: поки замовляємо чай і каву, до Ябчанки кілька разів підходять побратими та знайомі — хтось з війни, хтось просто впізнає — пам’ятає за роки медичної реформи чи за гучними акціями протесту, включно зі спаленим дипломом кандидата наук на знак протесту проти наукового ступеня народного депутата від ОПЗЖ Іллі Киви та «остаточної дискредитації української науки».
Щасливе дитинство
У Вікіпедії, в короткому списку «визначних людей», народжених у закарпатському селі Руське, є прізвище Олександра Ябчанки. Він усміхається, коли згадуємо це: «1980-й рік — люди вже народжували в лікарнях. Я теж народився в пологовому Мукачева, але в документах усе одно записали: село Руське».
Руське — маленьке село на крайніх західних кордонах України, на дорозі до Ужгорода. Тут виросла Олександрова мама, і він ріс змалечку. У Руському прожив перші два роки життя — і, як потім скаже, загалом значну частину свого дитинства і юності.
«Влітку моря у мене не було — було село», — говорить він із легкою, майже непомітною ностальгією. І це не лише Закарпаття: татові батьки жили на Тернопільщині. Але там, у Борщеві, як каже Олександр, були радше «трудові табори»: треба було пасти корів і добре знати, звідки береться молоко. У Руському ж усе було інакше: можна було втекти зранку до друзів і повернутися лише під вечір.
Про Руське у Ябчанки найтепліші спогади — передусім про людей. Закарпатці, каже, неймовірні: «Якщо ти гість, то ти завжди дорогий гість». Його дід часто повторював: «посилуй» — це закарпатське запрошення скуштувати щось смачне. Та це було не просто запрошення — це було щире, наполегливе закликання до столу.
«А там усе смачне. Кухня — це мікс різних традицій, і вона фантастична», — каже Ябчанка і починає перераховувати: голубки, ліниві голубки, квасоля з капустою, гурка, пікниця, шовдарь. «Шовдарь — це місцевий хамон», — додає мрійливо й дивується сам собі: «Не знаю, звідки я всі ці слова знаю».
А знає — від бабусі. Анна Іванівна, учителька французької, щира й сувора. «Вона нас любила і хвилювалася, але любов у неї проявлялася дисципліною», — згадує Олександр. Її власне дитинство було складним. Мати, Гелена, поїхала на заробітки до США наприкінці 1930-х. З початком Другої світової повернутись додому вже не змогла. За все життя бачилися з донькою лише кілька разів: під час приїзду Гелени до СРСР та пізніше — коли бабуся відвідала її в Америці вже за часів незалежної України. Та попри розлуку, у домі в Руському завжди була «бабчина кімната» — збудована спеціально для прабабусі, на випадок, якщо вона все ж повернеться.
Французьку, яку любила бабуся, Олександр учив, але не вивчив. Дідусь жартома охрестив онука «непіддающимся» — бо змусити малого Сашка до чогось було майже нереально. З дідусем стосунки були простіші, тепліші: можна було і пожартувати. Він теж був учителем — викладав фізкультуру і «воєнку».
«Вперше я стріляв із мілкашки, мабуть, у першому класі. Автомат умів розбирати й складати. Коли почалась велика війна — усе згадав миттєво», — каже Ябчанка.
По батьковій лінії історія була не менш драматичною. Батьки тата — лемки. Дід родом із села Зиндранова, біля Дукельського перевалу на кордоні Польщі й Словаччини. 1943 року його вивезли на роботи до Австрії. Коли американці звільнили територію, він вирішив повернутися додому — та дому вже не було. «Він поїхав шукати своїх. Це був 1946 рік. І так опинився в Радянському Союзі, коли родину якраз переселяли», — розповідає Олександр.
Лікар з єдиним «але»
Після школи Олександр вступив до медуніверситету у Львові. Мріяв стати хірургом і обрав «лікувальну справу». Батько, який працював у виші, тоді сказав просто: «Ти мені позору робити не будеш. Або вчишся, або ні». Навчання було платним, тому мусив тримати відмінні оцінки, щоб діставати знижку. Але й так було дорого. Провчившись рік, вирішив спробувати ще раз — і вступив на бюджет, але вже на педіатрію. Планував згодом перейти на терапію. Та на третьому курсі сталося те, чого не очікував. «З’явилися маленькі пацієнти. І я раптом зрозумів, що мені цікаво», — згадує Ябчанка.
Про вибір не пожалкував. Дитяча медицина складна, але дає можливість бачити результат. Діти відновлюються швидше, частіше входять у ремісію. «У дитячій онкології відсоток одужань вищий, ніж у дорослих», — пояснює лікар. Пам’ятає, як за кілька років після лікування пацієнти приходили на планові огляди вже зовсім іншими: усміхненими, дорослішими. «Вони могли мене й не згадати. А я пам’ятав багатьох. Коли бачиш дитину, яку знав на хімієтерапії, а вона через п’ять років заходить у кабінет — це неймовірно. Не стримуєшся й кажеш: “Клас, як ти виріс!”. Це особливе відчуття».
Після університету Ябчанка працював у Західноукраїнському спеціалізованому дитячому медичному центрі, на кафедрі педіатрії післядипломної освіти. Тут лікували найважчих дітей: з первинними імунодефіцитами, вродженими патологіями, онкологією. Він називає цей час «школою справжньої медицини». «Щоб навчати лікарів, потрібно самому бути практиком. Інакше це бутафорія», — каже він. Тому паралельно з викладанням Ябчанка одразу занурився у складне, інтенсивне клінічне життя. Перший рік був найважчим.
«Це ніби ти просто любив пограти в баскетбол — і раптом опинився в основі команди НБА».
Ябчанка часто чергував у лікарні. І йому, як черговому лікарю, залишали важких пацієнтів. Серед усіх згадує Лілю — 15-річну дівчинку, хвору на рак. «Усі розуміли: залишилися лічені тижні. І вона це теж розуміла. Була доросла у своєму прийнятті», — говорить він. На одному з чергувань Ліля просила не переводити її в реанімацію. Аби забезпечити їй перебування у соматичному відділенні, коли сатурація падає, — необхідний кисень. Він — лише у реанімації. Аби виконати це прохання, мав знайти оксигенатор, принести його в палату і бути поруч. «Знайшов у підвалі. Це було складно. До ранку Ліля дожила з киснем. А за кілька днів — померла».
Ця історія навчила: якщо дуже хочеш щось зробити — шукай можливостей, не варто спинятися, коли комусь щось видається нереальним. Опісля зрозумів, як можна допомогти лікарні. В один момент потрібен кисневий апарат, якого у відділенні немає, в інший — рентгенівський знімок. А для цього треба замінити апарат 1976 року.
2013 рік. Ябчанці щойно виповнилося 33 роки. Робота у дитячій лікарні подобається. Окрім взаємодії з пацієнтами, є відчуття змін: нове обладнання, перші зрушення в інфраструктурі. У вільний час організовує вечірки у горах, бере участь у фестивалі у веселому товаристві: лижники, бордери, діджеї і взагалі люди, які хочуть поїхати в гори і повар’ювати.
«Усе було фантастично. І тільки одна проблема — президент Віктор Янукович і рух до диктатури».
Улітку 2013 року у щоденнику Ябчанка записав: «Ми маємо змінитися, бо все виглядає як безвихідь. Ми рухаємося в бік Білорусі».
Сьогодні Ябчанка каже, що міг би щиро дивуватися собі тогочасному. У 2013-му він був наївно розчарованим учасником Помаранчевої революції, не підтримував жодної політичної сили — бо жодна, на його думку, не була кращою за партію тодішньої влади. Після 2004-го українці чекали на зміни, а політики зрадили довіру.
Але усвідомлення, що кожен особисто відповідає за країну, прийшло швидко. «Так не працює, щоб обрати когось чудового — і він за тебе зробив усю роботу. Хочеш жити в республіці — сприймай країну як свою. Усе, що відбувається, — твоя відповідальність, а не якихось Ющенка чи Тимошенко. Ти — виборець. Влада — це ти».
Філософія ненасильницького протесту
21 листопада 2013 року Янукович оголосив, що Україна припиняє рух до Європейського Союзу. Уже ввечері люди вийшли на акцію в Києві. У цей час Ябчанка — у Данії на зустрічах, шукає благодійні кошти для лікарні — і весь вечір думає, що має бути у центрі своєї столиці. За кілька днів повертається до Львова, збирає речі — їхати на Майдан. Гадав, на два дні: у понеділок — чергування в лікарні. Колеги відраджують: «Навіщо? Там уже нікого немає». Але вранці 30 листопада прокинувся від повідомлень. Увімкнув телевізор — інша реальність: уночі «Беркут» побив студентів. Ябчанка мчить до Києва.
Зупиняється у друзів — родини Ковжунів. На неділю оголошено марш на Майдані. У центрі збираються сотні тисяч — море людей. Відчуття, що все вирішується тут і зараз. Але на сцені — знайомі політики: Олег Тягнибок, Арсеній Яценюк, Віталій Кличко. Вони говорять беззмістовні речі — можливо, хотіли очолити протест, але їх не сприймають як лідерів, вони імпровізують, але з ними зміни навряд чи можливі.
Даня Ковжун каже: «У нас питання до кого? До Януковича. Треба йти до нього».
На Банковій інша реальність: біля Адміністрації Президента — грейдер, натовп прагне потрапити у приміщення. У соцмережах уже пишуть про провокаторів.
Іще напередодні поїздки до Києва Ябчанка зустрівся з подругою-політологинею Лесею у Львові, аби зрозуміти тонкощі української політики. Вона почала розповідати про партії та фракції, він попросив простіше: як поводитися на вуличних протестах. Леся зупинилася на трьох правилах: не застосовувати насильство, не захоплювати адмінбудівлі, не порушувати базових вимог громадської безпеки — не перекривати аварійні проїзди, слухати медиків і рятувальників, не приносити заборонені предмети. Леся означила три моделі протесту: терористичний — 5% успішності, насильницький — близько 20%, ненасильницький — понад 50%.
Ябчанка все запам’ятав, але біля Адміністрації Президента побачив протилежне. Він намагався зупиняти, як йому здавалося, агресивні дії, бо провокувати владу — хибний шлях. У відповідь із натовпу долетіло: «Хочеш ненасильницький протест — іди окремо і не мішай».
Коли силовики пустили газ, люди відбігли від грейдера. Частина кинулась у двори — Ябчанка теж. Місцеві відчиняли двері, давали воду і молоко, щоб промити очі.
Того вечора Олександр познайомився з футбольними хуліганами, серед них — Ігор Маляр, хлопець із ціпком, його фото облетіло світ.
Попри затримання активістів після подій на Банковій, протести поступово почали стихати. Здавалося, революція може скінчитися, тільки розпочавшись, — треба чекати виборів-2015 і готуватись до них, протидіючи фальсифікаціям. Але 16 січня парламент ухвалює «диктаторські закони» і протест вибухає знову — цього разу на Грушевського. «Тоді я усвідомив: жоден ненасильницький протест уже не зупинить Януковича. Він ухвалив рішення нас дотиснути», — каже Ябчанка.
Далі — усе ніби один суцільний день. 18 лютого — хода до Верховної Ради, сутички з «Беркутом», десятки вбитих, сотні поранених. Відчуття, що дивишся на події збоку, не в реальному часі. Дві ночі без сну. Після Маріїнського Олександр їздив помешканнями, робив перев’язки — везти поранених до лікарень було небезпечно, могли заарештувати.
У ніч проти 20 лютого Ябчанка виснажений, ліг відпочити. Його розбудив дзвінок: на Майдані розстріли. Незабаром він побачив тіла загиблих. Не міг собі пробачити — пішов спати, а міг когось урятувати. Отримує списки поранених від майданівських друзів із Громадського сектору Євромайдану і гроші, зібрані на поміч пораненим. Їде по лікарнях, збирає потреби, шукає можливостей вивезти тяжких за кордон. Дехто помирає на операційному столі.
Від вигорання Олександра рятують слова майданівського товариша Олега Левченка: «Ти або з’їдеш з глузду, або зробиш так, щоб смерті цих людей були недаремними». «Я вчепився за цю думку як за соломинку і домовився із самим собою», — згадує Олександр.
Медреформа: опір зсередини
Ще у перші дні 2014 року Громадський сектор Євромайдану зібрався на імпровізовану стратегічну сесію. Після новорічних свят усі повернулися до Києва й вирішили спланувати роботу на 2014-2015 роки. На ватмані одна за одною з’являлися проблеми: суди, правоохоронці, децентралізація, економіка. «Я не тямлю в політології. У медицині такий стан називають поліорганною недостатністю — пацієнт радше мертвий, ніж живий. Але, щоб він не став трупом, беруться за ключові системи: дихальну, серцево-судинну. Це — реанімація», — згадує свої слова Ябчанка. І Оля Ситник так і сказала: «Отже, вибираємо ключові. Це буде наш “реанімаційний пакет”».
Після Майдану частина активістів поїхала на фронт — дехто воює досі. Частина пішла в політику й розчинилася в ній. «З Майдану не вийшло жодного політика, здатного змінювати країну сьогодні. І це боляче», — каже Ябчанка. Він цитує історика Ярослава Грицака: «Україна ― це та країна, яка ніколи не змарнує шанс змарнувати шанс». «Ми дійсно робимо неймовірні речі — і вміємо мінімізувати їхню користь».
Ябчанка долучився до реформ. Частина вдалася — децентралізація, окремі судові зміни, медична реформа. Могли б більше, але навіть після Революції Гідності у реформ виявилося більше ворогів у владних кабінетах, аніж союзників.
Першим ворогом медичної реформи був міністр Олег Мусій — майданівець, який волів би лишити систему незмінною. Другою — регіоналка Тетяна Бахтєєва, яка згодом об’єдналася з іще однією майданівкою — Ольгою Богомолець, головою профільного парламентського комітету. Те, що Богомолець була проти реформи, Ябчанка, натоді її офіційний помічник, зрозумів не одразу. Коли наступний міністр Олександр Квіташвілі приніс у парламент закон про автономізацію медзакладів, Богомолець заявила: «Ви не розумієте елементарних речей. Ці заклади за безцінь викуплять американці». Після ухвалення документа відмовлялася його підписувати — ховалася у вбиральні, викликала «швидку», ніби їй стало зле.
Протиснути реформу вдалося наступниці Квіташвілі Уляні Супрун. «У процесі має бути таран — людина, яка бере відповідальність і бачить лише ціль, — каже Ябчанка. — Це Супрун. Дуже потужна людина».
Згадуючи драматичні історії, Ябчанка каже: дещо зробив би інакше, щоб досягти кращого результату.
Наприклад, якби стартувати не в 2017-му, а в 2014-му — можна було б охопити більше. Але принципи залишилися б ті самі: британська модель, оптимальний баланс ціни й якості. Гроші нарешті пішли за пацієнтом, лікарі — почали конкурувати між собою, замість головних лікарів з’явилися менеджери медзакладів, а громади стали реальними власниками своїх лікарень. «Пізніше ми це повторили на війні: з обмежених ресурсів витискали максимум результату. Я вважаю, ми зробили правильно», — підсумовує він.
Сила громадянського суспільства
Після перемоги Революції Гідності Росія окупувала Крим і розв’язала війну на сході. У такі моменти країна мала б згуртуватися й працювати на зміцнення держави. Громадянське суспільство саме так і зробило — об’єднувалося, формувало державні політики, намагалося запускати реформи. Натомість частина влади, яку Майдан буквально привів у кабінети, почала ці процеси гальмувати.
«Деякі колишні майданівці замість того, аби обстоювати інтереси держави, дбали про власні. Я не кажу, що вони були ворогами України, але повірити в їхній патріотизм — у тому розумінні, як я його бачу, — було важко», — говорить Ябчанка. І згадує не тільки спротив Ольги Богомолець медичній реформі, а й те, як президент Петро Порошенко блокував судову. «І ми досі відхаркуємо нереформовану судову систему, промовистим прикладом якої є записи Павла Вовка з його: “А они сомневались в нашей политической проституции?”».
«А Аваков — чорт», — додає він. Це, каже, метафора. «Але що говорити, якщо йому дали повноваження, аби він дбав про ціль — суспільне благо, а він збільшував власну владну і фінансову спроможність!?» — риторично запитує.
Природно, що ті, хто вчора стояв на Майдані, шукали ефективних форм протесту на всіх рівнях. А протести не подобалися.
Після Майдану кількість нападів на активістів у регіонах різко зросла — йшлося про сотні випадків. Найбільш резонансні — звірячий напад у Херсоні на Катерину Гандзюк, яку облили сірчаною кислотою, згодом вона померла в лікарні, і три напади в Одесі на Сергія Стерненка. Об’єктивні розслідування доводилося виборювати протестами.
Вуличні акції спалахували регулярно. Поліція загалом діяла помірковано, підтримуючи принцип ненасильницького протесту по-українськи: держава не б’є людей, протестувальники не чинять насилля стосовно представників держави. «Ми ж не бидло. Вийшли не красти з магазинів. Я таких не поважаю, це викликає огиду», — каже Ябчанка. Він згадує, як під час акції на Банковій на підтримку Стерненка хтось розбив скло у дверях Офісу Президента. Протестувальники самі відтягнули цього бовдура від дверей офісу, аби не робив дурниць. Журналісти тоді довго носилися з тими дверима.
«Тоді влада помилок не робила — сили не застосовувала», — додає він. Та щиро дивується, як у такі часи Україні вдається зберігати систему стримувань і противаг. «Все тримається на людях», — не сумнівається Олександр.
І коли почалося повномасштабне вторгнення, саме люди, громадянське суспільство, пішли воювати, відчуваючи відповідальність за країну. Найкращі з найкращих загинули. Роман Ратушний, Павло Петриченко.
Чекаючи на вторгнення
23 лютого у Львові, де Ябчанка працював над програмою для менеджерів медзакладів в УКУ, він зустрівся з хлопцями з «Гонору». Маляр сказав: «Саня, поїхали, війна завтра». «Та у мене завтра зранку нарада», — відповів Ябчанка.
«Нападе — не нападе». Напередодні повномасштабного вторгнення Ябчанка був частиною цієї дискусії. Він розумів: Росія не дасть Україні спокійно жити. Водночас сумнівався, що Кремль справді піде на масштабний наступ. З одного боку — загроза видавалася цілком реальною — США та європейські партнери попереджали по всіх каналах, іноземні дипломати залишили Київ. З іншого — з весни 2021 року російська армія вже не раз брязкала зброєю на кордонах, не переходячи межі. Тому говорити про неминучий напад здавалося або панікою, або безглуздим драматизмом.
Ще раніше Ябчанка домовився з Філею (Сергій Філімонов, нині командир 108 окремого штурмового батальйону «Вовки Да Вінчі», — авт.), що в разі нападу приєднається до підрозділу як медик.
О 5 ранку отримав повідомлення від Маляра: «Що там твоя нарада?» — «Та їду вже, їду», — відповів він. Речі були вже зібрані.
Отримавши автомат, Ябчанка почув від Філі: «Ти стріляти вмієш?» — «Ні». — «Навчишся». «І я справді навчився — аж сам не повірив», — каже тепер.
Спершу воювали як добровольці у складі групи «Гонор». Координувалися з регулярними підрозділами, виїжджали на ротації в район Нової Басані на Чернігівщині. Прикривали артилерію, щоб диверсійні групи не проходили в тил. «Це класична російська тактика, ще німці описували: просуватися малими групами й вибивати вогневу підтримку», — говорить він.
Після Чернігівщини підрозділ передислокували на Донеччину. Там уже працювали у складі Сил спеціальних операцій. Барвінкове, Богородичне, Тетянівка, Пришиб — лінія найзапекліших боїв. Тут Ябчанка вже не медик, а аеророзвідник.
На Лиманському напрямку тривали складні бої. Росіяни намагалися взяти українські сили в оточення.
«Стільки артилерії я не чув ніколи: з сьомої ранку і до дев’ятої вечора. Ми сиділи в посадці, запускали дрони, передавали координати артилерії, якої в нас було в рази менше. Ми били по цілях, вони — по площах», — каже він.
Далі — Харківщина та український контрнаступ. Росіяни тікали. Влітку їх серйозно “прим’яли”, і восени це стало помітно. У Куп’янськ-Вузловий заходили штурмові групи. «Ми взяли під контроль територію. Місцеві сказали, що росіяни втекли позавчора. “Трофеїв” — танків, бронемашин — назбирали купу», — згадує Ябчанка.
«І ми там зустріли неймовірних людей. Ніколи незнайомі люди не раділи нам так, як тоді на Харківщині. Бої ще тривають, чути артилерію, стрілецьку зброю, а місцеві вибігають назустріч. Маляр кричить: “Зайдіть у хату, тут небезпечно!”. А жінка відповідає: “Та ходіть, я сирників насмажила”. Сирники — під канонаду».
Оселилися в Шевченковому. Ні світла, ні води, спека. Сусідка, жінка з інвалідністю, щодня готує їм їсти. Просять не морочитися, хочуть залишити гроші. «Та які гроші? — ображається. — Ми вас чекали. Ви нас визволили».
Восени 2022-го підрозділ відправили на полігон на Львівщині для злагодження уже як частину 67-ї окремої механізованої бригади. В її складі вони воювали під Бахмутом і Торецьком на Донеччині. Саме там 7 березня загинув командир батальйону «Вовки Да Вінчі» — Да Вінчі (Дмитро Коцюбайло), від уламкового поранення під Бахмутом.
«Ніхто не думав, що ця людина може загинути. За день до того ми працювали з висотки в Часовому Ярі. По нас луплять, ми збігаємо вниз, а він влітає у підвал: “Вогнегасник є? Вода?”. Хтось дає півлітрову банку, він вибігає під обстріл з механіком. Повертається: “Фух, загасили”. Горів наш трофейний танк. Відтягнули його. Коли бачиш таке, здається: цій людині просто нічого не може статися. Він — людина війни».
Після цього підрозділ повернувся на Харківщину — під Куп’янськ і Синьківку. Там Ябчанка дістав важке поранення. Його прооперували в Харкові, потім відправили на лікування до Львова. Побратими ще певний час залишалися у 67-й, а згодом майже повним складом перейшли до 59-ї бригади, яка увійшла до Сил безпілотних систем.
Люди та роботи
Люди війни — це не ті, хто прагне боїв, а ті, хто, як Да Вінчі, вміє одночасно нищити ворога й берегти своїх. За словами Ябчанки, за час повномасштабного вторгнення таких у війську стало більше. «Я не ідеалізую — проблеми нікуди не зникли. Але говорю про персональне лідерство, не про зростання по вертикалі. Філя починав із маленького добробатівського загону, потім рота, а зараз командує одним із найтехнологічніших батальйонів у ЗСУ».
Ця війна збіглася з новою епохою — епохою безпілотних систем, зокрема наземних. Попередня технологічна революція сталася з появою пороху. Нині перемагає той, хто перемагає у технологіях. Вони одночасно рятують і вбивають.
Логіка війни проста: треба знищити якомога більше противника. Для цього потрібна логістика. Раніше боєприпаси підвозили машини. Але під тотальним контролем неба БПЛА проїзд стає нереальним. Якщо їхати не можна — значить, треба нести. Близько 30 кілограмів боєкомплекту плюс броник, каска — виходить мішок картоплі. «Як далеко з таким пройдеш? Очевидно, можливості обмежені. Тому в червні 2024-го у Красногорівці в нас уже були перші дистанційні платформи для підвозу боєприпасів», — розповідає Ябчанка.
Виробники чимдуж стараються встигати за фронтом, але війна змінює потреби швидше, ніж конвеєр. Тому в підрозділі Ябчанки, як і в багатьох інших, працює своя «майстерня» — фактично лабораторія, де молоді люди не ремонтують, а модернізують. Скорочують технологічний розрив, створюють інструменти сучасної війни.
Росіяни мають більше ресурсів, українці — більше мотивації. «Для мене кожен загиблий — особиста трагедія, для росіян — статистика. Я хочу вдосконалювати технології не лише щоб бити ворога, а щоб зберігати людей. Якщо згорить турель, а не боєць, — це перемога. Але росіяни перехоплюють наші ідеї, повторюють, удосконалюють. У них просто більше можливостей».
Європа, попри масштабну допомогу, все ще недооцінює російську загрозу — навіть після фактичних атак на країни НАТО. Йдуть українським шляхом. Усвідомлення загрози — повільне й болісне. Вчитися на власному досвіді — найнадійніше, але й найдорожче. «Гібридна війна триває. Далі — тільки ескалація», — каже він. Тому необхідна військова співпраця: навчання, спільні підприємства, обмін технологіями. «НАТО не готове до великої війни. Якщо Росія нападе — я за них буду хвилюватися», — додає. У повітрі перевага за Альянсом, але в малих, дешевих БПЛА Росія далеко попереду. Не можна просто купити дрони й одразу ефективно воювати. «Одягніть мене в шаровари — гопака я не станцюю. Потрібна кооперація, бажано ще вчора на технологічному і політичному рівнях», — уточнює Ябчанка.
Коли віцепрезидент США Джей Ді Венс почав, як каже Ябчанка, «нести дичину», його двоюрідний брат, американський доброволець у лавах ЗСУ Нейт, дав розгромне інтерв’ю. Нейт, який від початку повномасштабної війни і до кінця 2023 року служив у «Гонорі». Після того інтерв’ю риторика у Вашингтоні пом’якшала. «Я не кажу, що це прямо повʼязані речі, звісно, що так збіглось, але приємно усвідомлювати, що в нас є такі крутезні друзі, як Нейт, котрі відкрито говорять думку, що не залежить від думки високопосадовців», — зауважує він.
Та особисті зв’язки — не стратегія. У майбутньому Україна має стати невід’ємною частиною європейського оборонного союзу, переконаний Ябчанка.
Спільні зусилля для перемоги
Лікар-педіатр, Олександр Ябчанка ніколи не мріяв «організовувати систему масового знищення сусідніх homo sapiens». Але ті прийшли у його країну зі зброєю в руках. 2022 року Ябчанка остаточно усвідомив: українці мають справу з людожерами, людьми, які з’їхали з глузду. Знову використовує метафори, близькі до реальності. «Це нація, яка заперечує наше право на існування. В їхній системі координат українців не існує — лише “неправильні росіяни”, — так Олександр бачить протистояння. — Вони намагатимуться знищити нас як країну, а громадян — або вигнати, або вбити, або змусити бути росіянами. І це не закінчиться, доки ми їх не зупинимо».
Він усвідомлює: іншого вибору, як боротьба, не має: «Якщо хоче залишитися живим українцем, мусить позбавити ворога здатності нас знищити». Проте Україна сама не витягне, а з європейцями — зможемо.
Перемога для Олександра Ябчанки — це позбавити Росію можливості убивати українців і нав’язувати свою волю.
Коли? Ябчанка сприймає війну як ультрамарафон: «Зупинився — вважай, помер. І це не фігура мови. Якщо зараз зупинимося, нас дотиснуть. А потім — усі ті “прєлєсті”, які ми бачили в Бучі, Ірпені, Ізюмі. І ще гірші, бо вони ненавидять нас дедалі більше — просто тому, що в них не виходить». Росіяни зазнали на війні вже понад мільйон бойових втрат.
Те, що росіянам не вдається реалізувати свої плани на полі бою, — заслуга не тільки наших військових. Це також і про цивільних — небайдужих і відповідальних людей, які роблять свій внесок у спільну перемогу настільки, наскільки можуть. Свого часу Олександр Ябчанка попросив друзів допомогти своєму підрозділу. Так з’явився фонд Defense Robotics UA, що сьогодні збирає кошти на роботизацію «Вовків Да Вінчі» та інші частини бригади. Але попереду — значно масштабніші виклики: роботизація всіх Сил оборони. Україна не має іншого шляху, ніж випередити Росію технологічно. Це завдання можливо виконати спільними зусиллями.
