Війна, що змінює нас — серія колонок до третьої річниці повномасштабної війни. Як війна впливає на нас? Які шрами й відбитки залишає по собі? Наскільки ми з війною зрослися і наскільки війна вросла в нас? Що змінилося за останні три роки?А за одинадцять? Якими ми були і якими вже ніколи не будемо?
Ми спробували шукати відповіді та попросили поділитися думками колег — істориків, журналістів і активістів, військовослужбовців і правозахисниць, письменниць, культурних менеджерок, науковців та лідерів думок.
§§§
Коли читаю стрічку новин, у мене (мабуть, і у вас) відчуття, що світ поволі осипається. Розсипається. Розгойдується. Руйнується.
Коли ж я виходжу в матеріальну реальність, і особливо коли ми їздимо Україною, в мене відчуття інше. Все стоїть. Пустило коріння. Має запас тверді. Зліплене мільйонами кроків турботи.
Ніхто нікуди не йде.
І коли ми з Танею їздимо на прифронтові території, у нас те саме відчуття.
І тоді я дуже ясно розумію: Росія не переможе нас силою, не зруйнує нас ракетами. Але може перемогти підступом. Мікроскопічним вірусом. Думкою. Сприйняттям. Емоцією.
Якщо їм вдасться змусити нас думати певним чином, відчувати певним чином, сприймати певним чином — тоді в них є шанс перемогти.
Яка ж це думка-вірус?
Що все руйнується. Що все осипається. Що все розсипається. Що все створене з піску.
Що твій сусід — ворог. Що «нагорі» — тільки зрадники. І «внизу». І через дорогу. Словом, що ми — картковий будинок.
Але це не так.
Це не означає, що в нас усе добре. У нас і справді дуже часто все тримається на волосині. І я знаю, що військо тоне в новій радянщині. І я знаю, що кожна смерть — горе, яке вбиває усі слова; але смерть, що стала наслідком чужої байдужості чи некомпетентності, — це горе, яке ще й породжує гнів. І це гнів праведний.
Але я також знаю, що якщо ми розсиплемося, не буде нікого, хто навіть розкаже про цей гнів. Чи про свій біль. Чи про життя полеглих. Не буде кому казати «не така Україна нам потрібна», бо не буде ніякої України.
І тому ми не маємо дозволити собі розсипатися.
Я також знаю, що ворог відчуває наші больові точки. І примножує їх. Бо він — майстер з примноження страждань.
Він використовує наш біль проти нас самих. Він змушує нас виймати
уламки зі своїх душ і встромляти їх у себе — і в інших — знову і знову.
Інформація і пропаганда — не просто зброя. Вона часом потужніша, ніж зброя звичайна. Мета інформаційної війни — не ввести в оману і не сказати брехню. Її мета — змусити ворога думати так, як ти хочеш. Діяти так, як ти хочеш. Відчувати так, як ти хочеш. Тобто: позбавити його власної волі.
Воля — ключове слово української культури. Бо це і свобода, і воління, і воля опанувати свої воління й воління інших.
Росія не може нас перемогти. Але вона може запустити вірус, через який ми переможемо самі себе. Через який ми спрямуємо свою волю проти самих себе.
Так було в нашій історії неодноразово. Час нарешті учитися на власних помилках.
***
Після нещодавніх подій я побачив, що деякі іноземні медіа та коментатори нас уже «поховали». Але вони часто так робили. І вони помиляються.
Мало хто в світі вірить в українську субʼєктність. Хоча вона — як на долоні. Ясна та прозора. Хто має очі, той бачить.
Саме через українську суб’єктність розвалився СРСР у 1991-му. Саме вона стала на заваді новому розподілу зон впливу на початку 2000-х. Саме вона пішла всупереч ідеї замкнути нас у вічній «зоні очікування» Східного партнерства в кінці 2000-х. Саме вона зірвала «договорняк» західних лідерів з Януковичем у 2013-2014-му. Саме вона вистояла в 2014-2015-му і далі, не давши здійснитися операції «мінський троянський кінь». Саме вона вистояла в 2022-му, хоча їй давали три дні.
І глибше: українська ідея (або українські ідеї, в множині) завжди в історії мали здатність жити й відроджуватися. Попри такі несприятливі обставини, як холодне мертвецьке дихання імперії, що сіє смерть і руйнування.
Росія — це політичний проєкт, в центрі якого перебуває насильство, кат, катівня та смерть. У Росії царем стає той, хто здатний управляти смертю, і здатний виробляти її безжально. Путін дає росіянам свободу вибору різних способів швидко померти. Це єдина свобода вибору, яку вони мають. Царем у Росії стає той, хто демонструє свою готовність вирішувати, кому й коли треба померти.
Це танатократія. Управління через смерть. І через страх смерті.
Цей ворог сильний. Смерть, яку він несе, дуже хоче жити. В цьому парадокс. Смерть шукає свого життєвого простору, Lebensraum. Простору, де вона може займатися своєю улюбленою справою: знищення заради знищення. Без перешкод.
Ми є барʼєром для цієї танатократії. Так уже сталося. Можливо, цей барʼєр колись посунеться далі на схід. Але зараз він на наших кордонах. І настільки довго, наскільки нам хотітиметься жити, — настільки довго триватиме ця боротьба. У ній можуть бути різні хвилі, сприятливі й ні. Та головне, щоб ми вірили в себе. І робили те, що треба.
І ця боротьба в останні кілька десятиліть змінює світову політику, хай як світові від цього дискомфортно.
***
Так, іде боротьба за світове панування. США занервували, що вони її програють Китаю. Їм здалося, що їх врятує «сильна вертикаль», зменшення державного втручання і підвищення рівня агресії. Не врятує.
Врятувати можуть лише три речі. Це а) збереження і розширення кола союзників, б) максимальний розвиток людських здатностей, в) збільшення народжуваності.
Бо «міграційна проблема», за яку вхопилися ультраправі, — це насправді демографічна проблема. І проблема західної цивілізації зараз у тому, що вона віддає перевагу старості над молодістю. Старість — спокійна, заможна та гарантована; молодість — небезпечна, нервова і «нема-часу-на-дітей». Коли це стається, суспільства починають вмирати.
Захід занадто повірив у стабільність і безпеку. І коли вони розсипалися, він розгубився.
Але ми знаємо, що життя можливе й тоді, коли немає стабільності та безпеки. Бо це життя — боротьба. І ти маєш те, що можеш вибороти й захистити.
Китай чекає, поки два «колишніх» гегемони, Росія і США, почнуть воювати і виснажать себе. Це стратегія всіх тих, хто хоче стати новим гегемоном. США поводилися так само в першій половині ХХ століття.
Україна може стати жертвою і їхнього зіткнення, і їхнього «договорняка». Але нам треба зробити все залежне від себе, щоб ми нею не стали.
Що цьому можна протиставити? Нові коаліції, які відбудують світ свободи в нових конфігураціях. Це вже не буде «Захід», це буде щось нове. У цих нових коаліціях Україні знайдеться місце, бо вона — одна з тих сил, які підштовхують до її створення вказуючи на дикі проблеми наявної конфігурації. Ніхто не знає, чи вдасться, але треба пробувати.
Для «світу-що-розвивається» (хтось його називає «Глобальним Півднем» — і ця назва, як і інші, некоректна) є вибір: стати жертвою цинічного китайського імперіалізму — комуністичного, капіталістичного та технологічного — чи все ж піти за тими цінностями, які вигадав Захід і які він зараз поволі втрачає, які часто лицемірні, але дають усе ж більше простору для свободи і розвитку, ніж цінності тиранії та імперіалізму.
Україна може бути однією з осей будування цих нових коаліцій. Бо раптом Європа виявилася незахищеною, вже не лише перед Росією, а й також перед Америкою. І вона, повторюся, розгубилася. Їй потрібна енергія. А цю енергію вона може взяти лише від України.
І тому Європі — і, ширше, вільному світу — варто усвідомити, що Україна — це частина рішення, а не частина проблеми. Саме через нашу здатність не здаватися, цінувати волю (свободу і силу волі одночасно) і вміти жити в небезпеці та нестабільності.
У перспективі століття — частина Росії рано чи пізно жахнеться з того, що її продали Китаю, і згадає своє «європейське» коріння, французьку мову «войни і міра», німецьке коріння Єкатєріни та нідерландський краш Петра Першого. І тоді в Росії постане глибоке екзистенційне питання: ми Китай чи анти-Китай? Частина скаже «ми Китай», частина не згодиться.
Так цивілізаційні тріщини ввійдуть усередину Росії, чого вона завжди намагалась уникнути. І це буде її кінець.
Але до цього ще далеко. Не факт, що ми доживемо. Але історія довга і ніколи не закінчується, поки ми живі.
Нам же важливо сьогодні усвідомити свою глобальну роль. Усвідомити свою субʼєктність.
Бо ми без неї не виживемо, І, схоже, інші не виживуть теж.
Володимир Єрмоленко — філософ, письменник, колумніст, президент Українського ПЕН, головний редактор UkraineWorld, директор з аналітики «Інтерньюз-Україна», викладач Києво-Могилянської академії.
Якщо ви хотіли б поділитися своїми думками, ідеями чи досвідами і написати колонку, то надсилайте листа на емейл — [email protected]. Погляди, висловлені у матеріалі, можуть не співпадати з точкою зору The Ukrainians Media. Передрук тексту чи його частин дозволений лише з письмової згоди редакції. Зображення — Вадима Блонського.
