Українська субʼєктність

Війна, що змінює нас — серія колонок до третьої річниці повномасштабної війни. Як війна впливає на нас? Які шрами й відбитки залишає по собі? Наскільки ми з війною зрослися і наскільки війна вросла в нас? Що змінилося за останні три роки?А за одинадцять? Якими ми були і якими вже ніколи не будемо? 

Ми спробували шукати відповіді та попросили поділитися думками колег — істориків, журналістів і активістів, військовослужбовців і правозахисниць, письменниць, культурних менеджерок, науковців та лідерів думок.

§§§

Читаючи стрічку новин, у мене (мабуть, і у вас) відчуття, що світ поволі осипається. Розсипається. Розгойдується. Руйнується. 

Коли ж я виходжу в матеріальну реальність, і особливо коли ми їздимо Україною, в мене відчуття інше. Все стоїть. Пустило коріння. Має запас тверді. Зліплене мільйонами кроків турботи.

Ніхто нікуди не йде. 

І коли ми з Танею їздимо на прифронтові території, у нас те саме відчуття. 

І тоді я дуже ясно розумію: Росія не переможе нас силою, не зруйнує нас ракетами. Але може перемогти підступом. Мікроскопічним вірусом. Думкою. Сприйняттям. Емоцією.

Якщо їм вдасться змусити нас думати певним чином, відчувати певним чином, сприймати певним чином — тоді в них є шанс перемогти.

Яка ж це думка-вірус?

Що все руйнується. Що все осипається. Що все розсипається. Що все створене Ð