У бою під Лисичанськом Владислав Кузнєцов втратив руку, рятуючи товаришів. Але в душі досі лишився дитиною.
Він ледве встиг заснути. А тут знову: «Підйом!» На годиннику — близько півночі. Навпомацки натягнув берці. Вже за кілька хвилин разом з іншими хлопцями Влад трясеться на БТРі. Перший бойовий виїзд у напрямку Слов’янська. Їхати темно і довго. Неслухняні очі вперто злипаються, навіть попри тривогу на серці.
Він обережно змістився ближче до сходинки. Знає, зістрибнеш із «бетеера» у бронежилеті — можеш лишитися без нирок. Хлопці поряд теж напружилися — один за одним почали клацати затворами. Влад також.
Їдуть далі. Тиша.
Аж раптом із темряви знову заклацали затвори. Тепер чужі. Сну як не було — серце в п’ятах.
Деталі того першого бою Влад пригадує півтора року потому у спокійній атмосфері невеличкої столичної кав’ярні. Каже, далі все було, як у кіно — стрілянина зусібіч, розгублені товариші, перші поранені та крики болю навкруги. Дивом їм тоді вдалося таки зайняти висоту.
— Багато хлопців у перших боях взагалі не знали, шо робити: чи втікати, чи ховатися, чи стріляти, — зізнається. І тут же додає: Але про це, мабуть, не варто писати?
Влад — фанат армії. У дитинстві він зачитувався військовими мемуарами та щоденниками спецпризначенців. Мав за приклад батька військового. І ще тоді поставив собі планку — потрапити на службу не нижче, ніж у повітряно-десантні війська. Як закінчив училище, сам пішов до військкомату. Так і опинився у житомирській військовій частині — у лавах 95-ї аеромобільної бригади.
— Романтика приваблювала. Вона й досі не вивітрилась, — говорить, жуючи еклер із заварним кремом. Тримає його лівою рукою. Праву ховає в кишені. — Постріляти люблю. Я вже доволі давно в страйкбол граю — серйозно, за всіма правилами.
— І не розчарувався в армії?
— Ні-ні, я чудово знав, куди йду. І про дідівщину, і про все інше. Тому був готовий. Але в армії, як і в житті: як поставиш себе, так до тебе і ставитимуться. Маєш голову на плечах — все буде ок. Хоча, звісно, готували нас слабенько. Більше листя прибирали, фарбували тротуари в частині. На полігон встигли виїхати лише раз. Потім в АТО нам усе це вилізло боком. Якби ж нас готували хоча б так, як ми на страйкболі ганяємо.
Більше листя прибирали, фарбували тротуари в частині. На полігон встигли виїхати лише раз. Потім в АТО нам усе це вилізло боком
Влад із захопленням, у подробицях описує американську систему, про яку чув від хлопців, що служили довше за нього і встигли побувати на літніх навчаннях. Жестикулює однією рукою. Друга і далі в кишені.
— Там лазери такі: коли в тебе попадають, електроніка виключається і вважаєшся убитим, — Владові очі горять.
Через кілька місяців, проведених за господарськими роботами у частині, його разом з іншими скерували на схід. Утім, каже, лише після першого обстрілу з «Нони» усвідомив, що потрапив на справжню війну.
— Відчуваєш себе комашкою, на яку зараз наступить велетенська підошва — нічого не лишиться. Страшно.
Після того, першого, бою підрозділ Влада зайняв позиції на Карачуні. За кілька тижнів їх почали регулярно обстрілювати. Тоді ж зникла питна вода, пізніше — світло. Так і воювали.
— Якось (уже після звільнення Слов’янська і Краматорська) підняли нас — ніхто не знав, куди їдемо. А їхали доволі довго. Під вечір бачимо — ліворуч «Гради» летять і щось горить сильно. Ми — в новини, а там пишуть, що третій день горить нафтопереробний завод під Лисичанськом. Так хоч зрозуміли, де ми є. Переночували. Зранку була мінометна перестрілка, — пригадує.
— А стріляти страшно? Коли в живу мішень…
— Може, перші рази і були вагання. Далі звикаєш. Я стріляв з автоматичного гранатомета — гранати летять дуже далеко, навіть не бачиш, хто там. Ну і коли по тобі валять, хочеться одного — аби припинили. Вагатися часу немає. Бо тоді вб’ють тебе.
Зранку того дня підрозділ отримав завдання йти через відкрите поле на Лисичанськ.
— Машин було замало на таку велику територію — ми йшли з дистанцією по півкілометра, навіть не бачили інших машин. Наш екіпаж маленький: командир, водій, два кулеметники і фельдшер. Під’їхали до високого яру. Командир пішов визирнути — перевірити, що попереду. Аж раптом — постріли. Зловив чергу під бронежилет. Упав. Ми до нього — і втікати, бо куди ж одні, ще й з пораненим?! Проти окопів — ми як на долоні, а скільки їх там, хтозна. Затягли командира на БТР. Всі заскакують, я чекаю на останнього, аби закрити люк. І тут чую хлопок — коло моїх ніг граната впала.
Всі заскакують, я чекаю на останнього, аби закрити люк. І тут чую хлопок — коло моїх ніг граната впала
Тієї ж миті хотілося, зізнається Влад, вистрибнути з машини. Їх так вчили: бачиш гранату — біжи. Але навряд чи усі інші встигли би вискочити. Тому схопив гранату — і за борт її.
— Напевно, треба було вгору підкидати, а я в сторону відкинув. Відпустив її, вона уже летіла, аж тут бабах — всьо, руки нема. Всі покоцані, чорні від копоті, глушені, як риби, — Влад закочує очі та беззвучно ковтає, імітуючи рибину. — Зате живі. Кричу, матюкаюся. З руки кров фонтаном. Ноги всі тими осколками побиті. Фельдшер джгути наклав мені на руку й ноги, і я такий заджгутований впав.
— То смішно тепер, але тоді дивився на кістку, що стирчала замість долоні, і перша думка була: всьо, бля, як я в страйкбол тепер гратиму?! — на моє прохання Влад витягає з кишені праву руку. Долоні немає. Є лише перемотана еластичним бинтом кукса – залишок скаліченої руки. Сором’язливо ховає її назад до кишені. — Але у мене тоді одразу ж перед очима картинки, що їх колись бачив, де американські солдати з протезами. Подумав, ну нічого — протез поставлю.
Завдяки українцям з діаспори і Проекту підтримки протезування в Україні Влад має два протези: один — косметичний, схожий на справжню руку, але нерухомий, другий — більш функціональний. Його канадські фахівці збирали спеціально для хлопця. Утім, поки що Влад тимчасово ним не користується.
— Рука досі змінює форму, тому маю проблеми з контактами на тому протезі. От навесні лікарі з Канади мають знову приїхати, підрихтують. Надіюся, що прогрес не спинятиметься. Може, он, скоро будуть такі протези, як у «Зоряних війнах», — розпливається в усмішці, як та дитина.
Поки що це лише фантазія. Елементарні речі для Влада стали надскладною місією. От, скажімо, зав’язувати шнурки однією рукою він учився більш як три місяці.
Часу мав удосталь. Після тривалого стаціонарного лікування його відправили до батьків у рідну Жмеринку. Сидів удома півроку.
— А тоді зрозумів, що мушу щось робити.
У військовий частині Влада зустріли охоче — оформили у 199-ий навчальний центр інструктором у парашутно-десантну службу.
— Мавпочок треную, — жартує хлопець. — Оце влітку разом із ними на полігоні дорвався до зброї — ото настрілявся! У душі я все ще 12-річний хлопчик, — доїдає останній шматок еклера.
Минулого літа команда Влада зі страйкболу відіграла повний сезон. І він — у складі. Щасливий.
У грудні Влад побував у Канаді — разом з іншим учасником Проекту підтримки протезування Мишком Адамчуком поїхав на запрошення тамтешніх українців. Пригадує, як радо їх зустрічали і всюди представляли героями.
— Ну який з мене герой? — знизує плечима. — Ще, бувало, ветеранами нас називали. Ми — ветерани? Аж смішно! Ветерани — то ж старі, нє?
Йому всього 23.
→ Фото — К. Сова, Валентина Охлопкова та зі сторінки Владислава у Facebook
→ Кавер-фото проекту — Петро Задорожний
