Жити, молитись і проклинати – The Ukrainians

Жити, молитись і проклинати

Київ воєнного часу навчився проклинати. Він проклинає хвацько і принципово, автоматично й осмислено, раціонально та емоційно
19 Листопада

[Ця колонка створена завдяки читачам і читачкам The Ukrainians Media, які системно підтримують якісну незалежну журналістику. Доєднуйтеся, щоб таких матеріалів було ще більше!]

§§§

Київ воєнного часу навчився молитися. Мабуть, тому здебільшого йому щастить — як пощастило Кабміну з нерозірваним «Іскандером» або скляному мосту Кличка, в який ледь не влучила крилата ракета 10 жовтня 2022 року. На війні, певна річ, щастить не завжди і не всім, але ті, хто тут живі, мають кому дякувати. Київ вчиться бути інтровертом-флегматиком, хоч усім навколо здається розгнузданим і вгодованим холериком, який живе своє найкраще життя, розкошуючи по бутиках, концертних залах і ресторанах. Бо коли згадуються ті, для кого війни не існує, киян згадують чи не першими — майже як людей, котрі живуть за чужий рахунок. На киянах завжди передусім лежить провина, і другою чергою — місія. Вони першими виходять на Майдан, але винні в усіх гріхах столицецентричної країни як найбільш пещені долею і комфортом.

Почасти це правда — проте лише напозір. Війна тут торкнулася всіх — навіть ухилянтів по їхніх норах, пристаркуватих ватників і корупціонерів у владних кабінетах. Окупація північної Київщини та ракетно-шахедний терор останніх трьох років навчили столицю та її мешканців смирення. Київ уміє погасити світло і принишкнути, наче мишка. Київ знає, де найближче укриття, коли тривожні реляції обіцяють нічну масакру в кількасот смертоносних одиниць, але як фаталіст переважно обирає коридор або ванну. Київ не нарікає на кількадобові блекаути й давно звик до графіків вимкнення світла.

Київ добре знає, що Херсону, Харкову й Костянтинівці з Краматорськом набагато гірше, ніж йому. Київ здебільшого не ремствує і терпить.

Навіть київські собаки навчилися уникати інфарктів і не тремтіти, коли над головою зі свистом пролітає «Кинджал», а слухняно й по-діловому виконують правило двох стін. Їхні молитви, вочевидь, теж вислуховує Господь, який так само любить їх, як і нас. Ми сидимо в коридорах і рахуємо шахеди, як Петрик П’яточкін із мультика рахував слоненят. «Тепер я засну», — кажемо ми, полегшено зітхаючи, коли на світанку вщухає істерична пискотня над головами. Іранські дрони стали для нас такими ж звичними, як північно-східний вітер із Дніпра. До поганого, як і до доброго, людина звикає так само швидко, живучи в нутрі власної травми, немовби в орендованій квартирі, з якої немає виходу.

Якби можна було переінакшувати слова у старих піснях, у ліричному гімні столиці годилося б замінити бодай одне слово в останньому куплеті. Тепер би він лунав отак: «Спить намолене місто тихим, лагідним сном». Дарма, що цей сон часто не тихий і давно не лагідний, однак ніхто в Києві не сперечатиметься, що це місто намолене за ці вже майже чотири роки, як одна велика підземна церква. Бо Київ, навіть із його цілковитою світськістю і галасливістю, завжди зберігав і плекав свою підземну природу. Ми ходимо в історичному Києві по мерцях минулого, добре знаючи, що вони в старовину, як і ми нині, добре вміли ховатися у печерах Китаєва і Печерська.

Дивна річ: люди зазвичай молитвами звертаються до неба — там, у горішніх чертогах, начебто сидить той, хто відводить від нас російські ракети і наводить київське ППО на ворожі цілі, — тоді як у Києві Господа найчастіше згадують в коридорах, укриттях і під землею, де, як відомо, сидить диявол у пащі вічного прокляття. Тож парадокс у тому, що саме з неба до нас приходить російська смерть, а от під землею міститься надія на життя. Ніби нечистий і Всемогутній помінялися місцями. Хоча це не так — усі на своїх місцях. Бог на небі із сонмом ангелів і душами святих, а будівничий порожніх просторів диявол зі своїм кремлівським почтом — у вогненній геєні. Де їм і годиться бути. 

А насправді вони — у самій людині. Бо війна — справа людини, яку Господь створив, а диявол спокусив. Просто нас убивають люди, спокушені українським питанням. Найчастіше — коли ми спимо, тобто в найбеззахиснішому стані. Це дуже схоже на лотерею або «російську рулетку», бо останніми тижнями в Києві між оголошенням тривоги й першими вибухами балістики минає заледве кілька хвилин і навіть найбільший життєлюб не встигає добігти до найближчого укриття.

Київ воєнного часу навчився проклинати. Він проклинає хвацько і принципово, автоматично й осмислено, раціонально та емоційно. Проклинає за своїх убитих дітей і за спалений автомобіль. Проклинає на загиблого друга і свій поганий настрій на роботі. Проклинає силою всіх своїм відьом, вурдалаків і нічниць — мертвих, живих і ненарожденних. Проклинає, коли не молиться, хоч іноді здається, що і молитва, і прокльон у Києві тепер — одне й те саме. Як різні боки однієї монети — реверс і аверс. Адже поруч із Києвом добрим і богобійним живе Київ інфернальний і затятий у своєму гніві, Київ дохристиянський, що мешкає на славних горах — Хоривиці, Уздихальниці, Щекавиці та Йорданці. 

Баба Люба з п’ятого поверху ось уже четвертий рік наполегливо плете маскувальні сітки й виготовляє свічки для бліндажів і шанців.

Старий пияк біля метро «Мінська» присікується до кожного молодика з незмінним питанням «Ти чому ще не на війні? Ану бігом у ТЦК!». Російськомовні «бабушки», привезені з російського Нечорнозем’я у 1960-ті, стали розпашілими від ненависті бандерівками. Бо «русскій мір», який тебе породив, щоночі летить на голову, викликаючи відразу до власного історичного коріння. Бо просто Київ — це таке місце, де ще з часів Юрія Долгорукого, званого в руському народі Проклятим, усіх людей хочуть убити болотяні почвари з риб’ячими очима. Бо змінюються епохи й цивілізації, а головне тут залишається незмінним — транзитний характер: між Сходом і Заходом, із варяг у греки, між Княжим Градом і Подолом, між містом і селом, між небом і землею, між життям і смертю.

Тому Київ — не лише коридор, у якому ховаються сонні діти, а завжди пункт перевалки, підземний перехід, вокзал. Насамперед залізничний — чистилище перед брамою Пекла або Раю. Саме там, на київському залізничному вокзалі, мешкають ангели надії і демони відчаю. Саме там — найбільш намолене і прокляте місце, де зустрічаються, щоб жити до скону, і прощаються, щоб ніколи більше не зустрітися. Там чекають на свої поїзди ті, що їдуть на фронт, і ті, що звідти вертаються. Бо в Україні все через Київ. 

Ми й матір городів, і вокзал, і базар, і метро, і печера, і корумпована верхівка, і київські гори, де тусуються відьми, звертаючи шалені очі до неба, і київські печери, де заклякли православні святі, молячись до землі. Так у нас це працює: тут зустрічаються варяг із хозарином і кипчак із греком. Вони нині також моляться і проклинають — як завжди тут бувало. Разом із нами, українцями, що всотали від варягів державу, від хозар — віротерпимість, від кипчаків — анархічну модель свободи, від греків — віру.

Ми всі тут гості — корінних немає. На фронтирі інакше не буває. Корінні тут лише зграї ворон на Щекавиці та Йорданці — нащадки тих, що пам’ятають усі факти й легенди нашого виникнення та вічного повернення. Саме в них — плоть і кров «киян і гостей столиці», які завжди були поживою для їхніх предків. Саме вони пам’ятають первородне прокляття цього міста, його родову провину існування. Тому стережуть її, як віщі птахи. Недарма ж і символ Києва, крилатий архистратиг Михаїл, — не лише покровитель військових, а й захисник душ померлих.

Місто живе й опирається, бенкетує і тамує подих, стає на коліна перед похоронною процесією і донатить на армію.

Місто йде на війну і майорить синьо-жовтими прапорами на своїх цвинтарях. Місто живе одним днем і на крилах надій одночасно. Місто спить і бачить сни про завтрашній день, який обов’язково настане. Хоч і не для всіх. Завжди не для всіх. Місто про це знає, але вірить, що це колись скінчиться. Що це вже добігає кінця, завершується, сходить на пси. І пси теж сплять — між двох стін — тихим, лагідним сном. Псам сняться прогулянки сонячним парком — Голосіївським, Маріїнським чи Наталкою, де хлюпочуть хвилі Дніпра і небо зустрічається із землею. А поруч їхні господарі — і мертві, і живі, і ненарожденні.

Ілюстрація — Вадима Блонського. Якщо ви хотіли б поділитися своїми думками, ідеями чи досвідами і написати колонку, то надсилайте листа на емейл — [email protected]. Погляди, висловлені у матеріалі, можуть не співпадати з точкою зору The Ukrainians Media. Передрук тексту чи його частин дозволений лише з письмової згоди редакції.

Запросіть друга до Спільноти

Вкажіть, будь ласка, контактні дані людини, яку хочете запросити

Придбайте для друга подарунок від TUM

Вкажіть, будь ласка, контактні дані цієї людини, щоби ми надіслали їй посилку

Майже готово

Вкажіть ще, будь ласка, своє ім’я та емейл.

Дякуємо і до зв’язку незабаром!

Дякуємо за покупку!

Ваша підтримка буде активована впродовж 10 хвилин. До зв’язку незабаром. Повернутись до статті

Вхід в кабінет

Відновлення пароля

Оберіть рівень підтримки