Уже пів століття 94-річний Іван Мирон зберігає історію, через яку мешканці села Росішка на Закарпатті колись сахалися його та цькували як «ворога народу». Він — один із останніх живих в Україні політв’язнів сталінських концтаборів та учасник Норильського повстання. Повстання, яке стало одним із ключових чинників для падіння системи ГУЛАГу.
Юнаком Мирон зробив відважний крок: приєднався до лав Української повстанської армії, коли визвольний рух був практично зачищений комуністичним режимом. За це чоловік поплатився 25 роками каторги. Лише 2019-го його реабілітували, анулювавши радянську судимість. Утім, обставини цієї, здавалось би, позитивної новини стали ще одним ударом для колишнього упівця.
Я приїхала до Івана Мирона в лютому 2023 року, під час повномасштабної російсько-української війни. У той час, коли багато українських міст і сіл були без світла й води через російські обстріли.
§§§
[Цей портрет створений завдяки Спільноті The Ukrainians Media — тисячам людей, які системно підтримують якісну журналістику. Приєднуйтеся!]
§§§
Однією з українських карпатських гір села Росішка, що межує з Румунією, повільно підіймається силует дідуся з палицею. Його маршрут вистелений дерев’яними засніженими сходами, що ведуть круто вгору до старої хати. Згорблений, з повною картатою сумкою через плече, у масивних в’язаних долончатках, він повільно рухається до свого помешкання.
«Доброго дня, пане Іване», — вітаюся, наздоганяючи чоловіка, який саме підійшов до порога домівки у супроводі соціальної працівниці. Зрубний дерев’яний будиночок із металевим дахом, на подвір’ї заставлений горою дров та різним великим посудом. Господаря радо зустрічає чорна вівчарка: голосно і багато гавкає.
«Доброго дня», — повільно обернувшись, дідусь усміхається до мене очима й запрошує до хати.
На порозі з нами вітається його дружина Христина: у вишиваній хустині, закутана в теплий одяг, вона одразу кличе нас до головної кімнати. Тут водночас кухня, вітальня і спальня, яку обігріває старенька піч. Першими в поле зору потрапляють ікони, килими й тарілки з гуцульськими розписами на стінах. Пан Іван знімає із себе сумку, кожуха й перевдягається у вишиванку. Сідає на ліжку перед столом поруч із білою кішкою, скрученою калачиком.
Дружина разом із соціальною працівницею пані Ганною виставляє на стіл картопляне пюре, м’ясо, деруни, курячий бульйон, салат олів’є та інші страви. Усе старанно розкладають у скромний посуд із різних сервізів.
Після російських обстрілів по енергетиці в хатинці Миронів часто немає світла.
«Я з розумінням до цього ставлюся, — говорить пан Мирон про відімкнення електрики. — Росіяни ж усе стараються нищити, особливо людей. Вони хочуть погубити Україну, щоб її не було».
Через маленькі віконця тут похмуро навіть удень, а про санвузол годі і мріяти: додому стареньке подружжя носить воду з місцевого джерела у пляшках.
Ми всі сідаємо за стіл і починаємо подорож у життя забутого суспільством колишнього політв’язня, який народився тут, у Росішці, майже століття тому.
Така радість, як той Майдан
У першій половині ХХ століття українська ідентичність на Закарпатті трималася на трьох основних китах: товаристві «Просвіта», яке відвідували старші люди, «Пласті» — для молоді, та Українській греко-католицькій церкві. Тож батьки Івана та його брата Василя, хоч і були звичайними селянами, але вміли писати й читати. Удома мали «Кобзар» Шевченка, книжки Винниченка, Грушевського, а також часопис «Ідея і Чин». У Росішці дякувáв дідусь Миронів — Стефан Грицак: служив при церкві ще до Першої світової війни й аж до заборони УГКЦ.
«Греко-католицька церква була патріотичною по всій Західній Україні», — пригадує пан Іван, відпиваючи узвару з горнятка.
Коли Іванові Мирону було 10 років, у місті Хуст проголосили незалежність Карпатської України.
Це здавалося чимось неймовірним, адже українці Закарпаття мріяли про це ще з ХІХ століття. На момент Першої світової війни Закарпаття належало до Австро-Угорської імперії, до Королівства Угорщина, а після розпаду увійшло до складу Чехословаччини. Хоча закарпатці тоді намагалися взяти владу в регіоні й приєднатися до Української держави. 1938 року вони відчайдушно використовують маленьке історичне вікно можливостей для здобуття автономії, а згодом і проголошення незалежності.
«То така радість була, як той Майдан. Карпатська Україна за короткий час прийняла всі атрибути державності: прапор, гімн, мову, Президента і Конституцію. І стала на короткий час незалежною. Це потрясло цілий український світ. Всі раді тому були. Карпатська Україна ще якийсь час навіть свої поштові марки випускала. Тільки назва була Закарпатська Україна».
Іван Мирон тоді завершував 4-й клас у Росішці. Пригадує, як діти у школі вчили три гімни: чеський, словацький та русинський, а коли вже проголосили Карпатську Україну, влада ухвалила «Ще не вмерла Україна».
«У школі ми всі хотіли українську мову, та й фактично навчалися українською. Наше вчительство тоді було виховане Августином Волошиним, і першими на поле бою (Угорсько-української війни 1939-го. — TU) вийшли студенти вчительської семінарії під Хустом».
Незалежність краю Сейм Карпатської України проголосив 15 березня 1939 року. Тоді ж ухвалив власну Конституцію. Першим президентом держави став греко-католицький священник Августин Волошин, а прем’єр-міністром — освітній діяч Юліан Ревай. Для захисту краю створили Організацію народної оборони «Карпатська Січ». Утім, держава проіснувала недовго. На Карпатську Україну напала Угорщина. Після героїчної битви січовиків із регулярними угорськими військами на Красному Полі Карпатська Україна, з позиції міжнародного права все ще частина демократичної Чехословаччини, була повністю окупована.
«Багато погинуло. В село повернулися старіші чоловіки-добровольці. Серед них—шкільний учитель історії й початкових класів Іван Михайлинюк. Він належав до діячів Карпатської України, мав високе військове звання. Його мадяри хотіли першого заарештувати. Він утікав від них до Німеччини, коли наші люди їхали до Хуста, бо там було німецьке консульство. Карпатським українцям виробляли документи та й тихонько допомагали виїхати. До нас вернувся з тих семінаристів ще Андрій Грицак, та погинув пізніше від рук радянських окупантів. Переслідуваний Михайлинюк згодом повернувся і долучився до українського підпілля в селі».
У Росішці Мирони мали своє господарство і були робітничою селянською родиною, тому мадяри не переслідували таких людей. Основною ціллю для них були оборонці Карпатської України.
«Мадяри дуже строгі були. Тих, хто знав мадярську, шанували. Але казали серйозно: мадярський хліб їсте — говоріть по-мадярськи. Та якби так у нас за українську мову говорили…» — зітхає пан Іван.
Тяжкий удар
Восени 1944 року радянські війська зайняли Закарпаття і створили маріонетковий прорадянський «національний комітет Закарпатської України» в Мукачеві, який проголосив, що «волею українського народу» Закарпаття відокремлюється від Чехословаччини та приєднується до УРСР. За кілька місяців влада Чехословаччини вимушено погоджується на радянську анексію Карпатської України.
«Ми ждали радянського звільнення. З приходом комуністів ще не мали досвіду того, бо про Голодомор забуто було. Десь там публікували про нього, мама про то знала, але всі ті події нам відомі вже зараз. А тоді навіть там, де вони мали бути відомими, люди боялися говорити», — пригадує пан Іван.
На той момент хлопець закінчив десятирічку в Бичкові і вступив до сільськогосподарського училища в Мукачеві. Згадує, що там добре викладали англійську і йому цей предмет подобався. Однак провчився Іван там недовго.
«Нам почали казати, що ми будемо організаторами колгоспів. І мене то як вдарило: я подумав, що щось недобре. Вирішив утікати додому. Не їв три дні, назбирав хліба в дорогу і пішов пішки в Росішку. І прийшла на Закарпаття колективізація.
Вийшло так, що відібрали в людей землю: кілків понабивали навколо хати, що то не твоє. Як прийшла весна, то худобу треба попасти, але худобі навіть листя не можна було з’їсти: як знаходили в яслах — забивали.
Як сушеницю знаходили, то не було важливо, що та сушениця могла десять годів стояти, — все одно ти накрав із колгоспного. Ані яблучко не сміло покотитися до хати із саду, що мій неньо багато місяців копав і садив».
Після Другої світової війни радянський тоталітарний режим застосував ту ж політику знищення селянських господарств на Закарпатті, що і в 1930-х на території Великої України. Це відбувалося за відпрацьованою схемою: через репресії, насильство, сіяння ворожнечі в громадах та встановлення контролю через компартійні осередки.
«Вся колективізація була дуже тяжким ударом для нашого народу. А як агітували, насильно всяко! Зробили таку чорну кімнату зі стільцем і столом. По черзі заводили людей, саджали, давали папір з ручкою і казали підписати заяву на вступ до колгоспу. Говорили, що в колгосп не беруть тільки калік. Тому, хто не хотів підписати, казали покласти дві руки на стіл — і потім витягували сокиру й замахувалися, ніби хочуть відрубати руки. Людина лякалася і підписувала. Той, хто вступав до колгоспу добровільно, хотів або пити, або бути паном. Ми свій город косили за 5 копиць, що вже рахувалося по блату (При колгоспі люди косили траву за пай, залежно від врожайності ділянки, здавали 3-5-10 копиць колгоспу, натомість одну залишали собі. — TU)».
За словами Івана Мирона, колгосп був тяжким випробуванням для всіх: і для тих, котрі підписали папірець, і для тих, котрі його не підписали.
«Виганяли на роботу, бо як не підеш — прогул, а підеш — що заробиш? Якось я прийшов з Ясіня, бо недалеко у Чорній Тисі працював у початковій школі вчителем, а мама — вдома. І приходить до нас старша жінка, вклонилася та й каже: “Так і так, вигнали нас на роботу, а їсти ніхто не дає”. Вже сонце пригріло, говоримо між собою, і мама каже: “Я злагоджу щось, прийдіть”. Тоді колгоспники прийшли до нас поїсти».
Повістка
Восени 1950 року Іванові Мирону прийшла повістка на службу в радянську армію. Якраз тоді завершувався третій, останній, етап колективізації Закарпаття, а отже — повного поневолення селян. Хлопець, не вагаючись, вирішив розшукати свого колишнього шкільного вчителя Івана Михайлинюка, який тоді уже був одним із місцевих провідників підпільної Української повстанської армії.
«Ми зустрілися на горі Погар біля Росішки, і я йому кажу: “Я дістав повістку в армію та й іду з вами, бо як собі подумаю, що мені треба дати присягу таким ворогам, що відібрали від нас нашу рідну землю, зробили нас на цій землі рабами, то я не годен це прийняти».
Колишній шкільний учитель просив Івана добре подумати. Бо становище у підпіллі на той час було складним: всюди чигали засади, а за повстанців давали премії. Втім, Мирон у своєму рішенні був непохитним.
«Сказав: нічого не передумаю, бо присягу не можу дати таким ворогам. Батьки знали, що я пішов. Підпільники — Андрій та Василь Скрипка — були наші друзі, то не було тайною».
Так Іван Мирон став зв’язковим Української повстанської армії, адже дуже добре орієнтувався на місцевості: знав тутешні праліси, стежки і плаї. Почав передавати запечатані листи — естафети, які стосувалися розвідки на місці.
«Я мав псевдо “Малий”, хоч був метр вісімдесят дев’ять зросту. Ми вибирали місця засідок, наприклад.
Мені треба було ходити по 60 кілометрів пралісами й полями: літом, осінню, зимою, весною.
Взимку в лісі сніг м’який був і малий, але якщо полем, то там сніг — вище колін. І міцний, що не годен ногами просуватися. І нікуди не дінешся: треба в праліс спускатися, а там дерева лежачі. І ти такими дорогами все одно йдеш. Де вдалося заночувати в колибі, а де — попри дерево полежати. То лиш хіба деякі люди й хати могли прийняти, полікувати й нагодувати нас. Бо навіть коли хліб продавали, то хто набрав більше, вже за ним слідкували. З медициною й аптеками теж усе під наглядом було. Не годен був і сліду залишити після себе: бичок кинутий — і вже знають, що тут хтось був».
Якось Іван ішов у постолах із Чорної Тиси на Драгобрат зі схованою грипсою (Маленьке зашифроване повідомлення. — TU), та щойно вийшов на полонину, як побачив оперативну групу, що вистежувала упівців. Тоді хлопцеві дивом вдалося втекти і вціліти, проте уже згодом «Малий» вирушив на завдання, що стало основою його радянської кримінальної справи.
«Засідок ми не робили, бо не мали наміру запросто вбивати когось. Ми лише пострахом були. Але у Росішці були озброєні “стрибки” (Місцеві “тітушки”, що працювали на радянську владу і вистежували бійців УПА. — TU). Я мав простежити й скласти план, як напасти на них та забрати карабіни і мадярський кулемет. Цю зброю держали в сільраді. Коли настала північ, я впевнився, що небезпеки нема, і зайшов туди, а там — “стрибок” на канапі сидить. Я йому: “Лягай на підлогу!” Він ліг, розпластався. Я забрав карабін і кажу: “Ключ від сейфа!” Він відкрив, а там — два карабіни. Я їх забрав, обірвав телефонні дроти, щоб ніхто не зміг зателефонувати, виходжу з сільради, а там іще двоє озброєних. То я двічі вистрелив у повітря і вони поховалися. На ранок вони пішли облавою до Кобили (гора), а я ж пішов у зовсім інший бік».
Невдовзі Мирона розшукало семеро інших повстанців, з якими наступного дня вони разом запланували вирушити в Росішку. Але в дорозі на горі Драгобрат під час трапези хлопців перехопила оперативна група, якій доповів стукач. У кримінальній справі, що зберігається в Галузевому державному архіві СБУ, є акт затримання. З нього відомо: в операції брали участь співробітники відділу 2-Н МГБ Закарпатської області і солдати-прикордонники з військової частини №2181 із собаками. 23 травня 1951 року близько 1:30 вони виявили «6-8 бандитів», однак зуміли впіймати тільки одного з них. Ним виявився мешканець села Росішка Мирон Іван, який мав при собі гвинтівку, пістолет і набої.
«Вони почали стріляти, я впав на землю, мене вхопили, зв’язали, натягнули плащ-палатку на голову і потягли в долину до машини. Не знаю, скільки я там всередині пролежав, але вранці вже був в ужгородській тюрмі на перехресному допиті».
[Читайте також: Історія останньої зв’язкової Романа Шухевича]
Допитували вночі. На день у карцері давали табуретку, а на ніч — дві дошки. Іван Мирон досі пригадує і описує, як тоді йому було зимно. Адже підлога — бетон. Тоді ж під час першого допиту хлопець зрозумів, що слідчим відомо дуже багато і краще йому мовчати.
«Нас судили 18 чоловік. Шестеро — третина — були вчителями. Зокрема і мій друг Андрій Скрипка. Інші — ті, хто давав повстанцям їсти або щось бачив і не доніс. Навіть стаття була “за не-донос”. Мені був 21 рік, коли мене засудили “за зраду батьківщини та участь в контрреволюційній діяльності” на 25 років».
Чоловік пригадує, як начальник прикордонної служби потім йому хвалився, що отримав за нього премію — 5 тисяч рублів.
У політичній системі, де міністри СРСР заробляли близько 800 рублів на місяць, це були космічні гроші, на які можна було купити новенького «Москвича» або ж не працювати кілька років.
Не розкаяний
Ужгород — Харків — Новосибірськ — Красноярськ — арештантська баржа на ріці Єнисей — Норильськ. У Норильську Іванові Мирону присвоїли номер 665. До ув’язнених зверталися за номерами, саме так радянська влада позначала своїх ворогів, намагаючись стерти людську індивідуальність та гідність, перетворивши їх просто на цифру.
«Спочатку я працював у вугільній шахті, але вона була стара: там зірвався метан і майже вся бригада загинула. Тоді мене забрали на “штрафний” — довбати котловани до каменю у вічній мерзлоті. Там (у Норильську) вся земля замерзла: ми зимою аж біля Кемеровська у 50 градусів морозу довбали дорогу».
Найважче хлопцеві було звикнути до тяжкої фізичної праці та численних обшуків. В ув’язненні Іван Мирон був смиренний лише перед Богом, але не перед радянською системою.
Я помилування не хотів взагалі, бо вважав, що боронив свій рідний край.
«Вважав комуністів окупантами, та й по історії так було: окупували Східну Україну, Західну, а потім Закарпаття».
1953-го Іван Мирон став учасником легендарного Норильського повстання, яке було першим кроком до підриву системи репресивних сталінських концтаборів ГУЛАГ. У повстанні, яке тривало 61 день за участі понад 16 тисяч в’язнів різних національностей, українські повстанці відіграли вирішальну роль.
«Після Норильського повстання, в якому я брав участь, та ухвалення нового кримінального кодексу СРСР мене викликали на комісію. Могли зняти до 15 років ув’язнення або взагалі звільнити, єдина умова була — написати покаяння. А я відмовився».
Мама
Так Іван Мирон відпрацював у Норильлагу до самого закриття табору в 1956-му. Наступні кілька років, разом з японськими військовополоненими, він будуватиме Транссибірську магістраль в Іркутській області. А 1961-го Івана Мирона етапують у мордовські табори, де він проведе ще 15 років ув’язнення.
«Якось вийшов у коридор на вахту, а мені кажуть, що мама приїхала на побачення. Я 19 років її не бачив, а тут рідна мама приїхала! Вийшов, дивлюся: якась старенька в кінці коридору, підперла якось так підборіддя і похилена стоїть. Ми привіталися, зайшли в кімнату для побачень, і вона починає розказувати. А я злякався, що вона може сказати про якісь зустрічі українського підпілля, і показую їй, що стіни мають вуха. Вона мене не зрозуміла і засумнівалася, чи це я, стривожилася і каже: “Ану покажи знак!” А в мене на правій нозі був родинний знак. Я витягую ногу, показую, вона дивиться — і зразу до мене. Зрозуміла, що це я!»
Іванові та його матері дали тільки три дні, з обов’язковим виходом в’язня на роботу. Втім, в обмін на пачку цигарок, бригадир пожалів чоловіка і відпустив його: «Сказав мені йти до мами і що я буду “по виклику” працювати ці дні. Я повернувся і кажу: Будемо разом всі три дні!»
Іванова мати Марія Грицак, повернувшись у Росішку, не дожила до звільнення сина всього два роки. Односельці іноді зустрічали її в лісі, коли вона збирала гриби та ягоди на передачу для Івана. Кажуть, жінка не змогла психологічно впоратися з усім, що відбувалося в житті її сім’ї. Поки один син був ув’язнений в Мордовії, інший — Василь — потерпав через «брата-злочинця» на волі. Люди трималися Миронів осторонь, побоюючись перейти дорогу радянській владі.
На волі
1976 року «особо опасный государственный преступник» Іван Мирон, якому на той момент було вже 47 років, повертався після 25 років ув’язнення у рідну Росішку. Його супроводжувало 8 чорних воронків із воєнізованою охороною. Таким ажіотажем радянська влада підкреслювала «небезпечність» чоловіка.
Тоді все село зійшлося поглянути, хто ж цей злочинець, про якого пошепки говорили останні два десятки років.
У натовпі серед людей була 18-річна Ганна Тафійчук, яка сьогодні опікується подружжям.
У блакитній вишиванці пані Ганна допомагає дружині пана Івана прибрати спорожнілий посуд. Видно, що в цьому помешканні вона часта гостя: знає, що де лежить і що де покласти. Ділиться спогадами: «Коли повернувся, йому мусили дати роботу. Взяли кочегаром на фабриці художніх виробів, де ткали килими, покривала, а з дерева робили коники й таке інше. Коли він уперше виходив на роботу, всі полишали своє і збігалися дивитися. А він іде й кожному: “Слава Ісусу Христу!” На роботу нас разом забирав автобус і привозив. Але він завжди тримав дистанцію з людьми».
Щотижня «на волі» пан Іван мав відмічатися у дільничного міліціонера. За межі Росішки виходити самому було заборонено. КГБ ходило під вікнами, слухало, про що розмовляють у хаті. Не гребувало допитувати співробітників Мирона, зокрема й Ганну.
«Якось мене викликали в КГБ і почали питати: “Про що з вами Мирон говорить? Тільки правду кажіть, бо батька вашого заберемо!” А в нас була багатодітна сім’я. А я кажу як є: “Він нічого не говорить, молиться і все йде далеко позаду”».
За словами Ганни, серед місцевих було чимало комуністів і кагебістів. Тож траплялося і таке, що за Іваном бігли діти і кричали йому услід: «бандерівець», «ворог народу».
«Він за своє життя ні з ким ніколи не сварився, нікого не образив. Що хто б йому не казав і ким би не називав. Він все казав, що вдячний Богу за таке випробування», — емоційно розповідає пані Ганна, допомагаючи поратися по хаті.
Любов
У Росішці Іван Мирон відомий не тільки своїм минулим, а й відданою службою у греко-католицькій церкві села Косівська Поляна, де дотепер є дяком. У цьому ж селі народилася його дружина Христина. Поки я налаштовую камеру для запису, пані Христина витягує карпатське веретено і починає прясти, сівши в кутку кімнати. Запитую, як познайомилися.
«Та то така довга історія, то вже 46 років тому було», — жінка махає рукою та сором’язливо поправляє хустину. Здається, зовсім не хоче перетягувати на себе увагу від чоловіка.
Уже після поїздки пані Ганна розповість мені, що Христина Лембак (У дівоцтві. — TU) з багатодітної сільської родини, але всі її сестри мали вищу освіту. Їхню родину також переслідували: сім’я Лембаків, як і сім’я Миронів, була «ворогами народу» через участь у підпільній діяльності Української греко-католицької церкви. У Росішці українську церкву знищили совєти, тому Іван ходив горами через Косівську Поляну таємно молитися по хатах. Христина в той час працювала в сільській їдальні прибиральницею. Заміж не збиралася йти, бо хотіла в монахині, але поруч не було католицького монастиря. Втім, на зустрічах після літургій Іван дуже цікаво розповідав про історію, літературу, своє життя, знав англійську мову й перекладав. «Видно, їй то полюбилося», — коментує пані Ганна.
«Спочатку мої подруги його не схвалили: подивилися на фотографію, такий був худющий, — пригадує пані Христина після моїх наполягань, — а тепер файний. Його неньо купив теличку у нас, але так і мене дістали. Та й Іван приносив дуже добрих груш, і сестри продали мене. За груші!» — сміється.
В ті часи УГКЦ діяла у підпіллі, а її віряни мусили переховуватися від окупаційної влади, аби не потрапити до рук КГБ. Христина таємно приходила кликати Івана на службу: розповідала, де і в який час люди збиратимуться на молитву.
«Коли вона приходила, — усміхається Іван Мирон, — то чим є погостити, тим я і гощу. Заварив чайку міцного, поклав конфету»…
«Поклав горнятко, конфети, та поклав коло мене коцки (Кубик, шматок. — TU) з цукром, — перериває дружина, показуючи пальцями на малесенький розмір коцок. А я думаю: чи це вони такі скупі, чи в них цукру немає?»
«Вона взяла той чай гіркий без конфет і випила. І ні моргнула, ні скривилася, що чай моцний!»
Такий чай Іван полюбив у таборах, таким же вирішив гостити Христину. Чоловік освідчився їй 1977 року. Вони побралися.
Пані Ганна опікується подружжям Миронів із 1991 року, з моменту розпаду СРСР. Після сільськогосподарського технікуму вона знайшла роботу соціальною працівницею: «В 1991-му треба було брати під опіку одиноких. І я погодилася працювати з Миронами як з одинокою подружньою парою, бо дітей у них нема».
Хоча жінка зізнається, що спершу придивлялася до родини і довго, як усі, трималася осторонь. Пояснює: «Мені було цікаво, що ж він такого зробив! Я була передовою комсомолкою, думала, що СРСР — то все. Тепер я сама стала “ворогом народу”: пересварилася через Мирона з половиною села. В нас тут багато за Януковича голосували, в багатьох — родичі в Росії… Після того, як він порозказував, що з ними робили, як жінок танками переїжджали… Я сама стала бандеровкою, як і він. Він так любить Україну! Нещодавно хлопець загинув на війні з нашої церкви, то він так плакав»…
Герой, якого не виправдали
«Богу дякувати, що зараз з українських рук маємо хліб. Коли чужинці давали нам з їхніх рук наш хліб, я не хотів того бачити», — розмірковує пан Іван, наприкінці гостини.
На підвіконні біля його ліжка — збірка газет і журналів про історію України й політику. Там само і кілька книжок про минуле століття. Відкриттям стає те, що пан Іван не просто добре знає історію, а й вправно її аналізує. Наприклад, як змінилися польсько-українські відносини — з ворожих на дружні. «Момент був такий, що вся кривда зійшлася на одному: зараз, окрім дружби, іншого не може бути і минуле забуто».
Ми п’ємо карпатський чай, і я запитую: чому ж на долю українців випало стільки страждань? В чому тут Божий задум? Мирон довго не думає: здається, для себе він давно сформулював сенс життя та правила світобудови.
«Я знаю, що Бог нами опікується. Ми на грані двох світів. До Божого, небесного, світлого світу треба прагнути, змагатися. Боротися зі страхами, розкошуваннями, спокусами. Добро має ставатися таким чином, щоб ми усвідомлювали, що ми — люди. Щоб у нас не переважали звірячі інстинкти. Видите, як складаються випробування зараз для цілого світу: один страхається, а один, скільки може, допомагає. Так і жиємо».
Наприкінці розмови Іван Мирон виносить з іншої кімнати альбом фотографій. На першій чорно-білій світлині — він встановлює український прапор над сільрадою Росішки у 1991 році.
Незалежна Україна не поспішала віддячити зв’язковому УПА за чин. Пенсія останнього в Україні в’язня сталінських концтаборів — 6900 гривень: лише кілька років тому, після численних листів і звернень до органів влади, йому додали стаж, який він відпрацював в ув’язненні.
Пані Ганна розповідає, що спочатку, у 1993 році, Закарпатський суд визнав Мирона підставно засудженим в СРСР, а в 1995-му Верховний Суд України на прохання Генпрокуратури перекваліфікував справу: скасував політичні статті, але натомість дав 5 років судимості «за ухилення від армії» як «заміну» радянському терміну. Це дуже вдарило по колишньому українському політв’язню.
«Коли мене з другого разу реабілітували у 2019-му, в кінці документа дописали, що реабілітація не скасовує вироків. Недавно сказали, що той верховний суддя мав радника з російським паспортом. То й таке», — пригадує чоловік.
Член комісії з реабілітації, директор архіву СБУ Андрій Когут розповідає, що це не перший такий випадок за останні 30 років, і пов’язаний він з юридичною колізією, на яку здатні вплинути лише законотворці. За словами Когута, Національна комісія з реабілітації має право впливати лише на радянські терміни, а судових рішень, ухвалених за Незалежності, скасувати не може.
«В 90-х Мирону могли дати термін за “відкос” від служби в армії СРСР, оскільки в ГПУ працювали люди, для яких ця армія була все ще рідною. Законодавство часто базується на нормах, які проєктуються на певний час. На це вплинула кількість людей, які ностальгували за СРСР, брак суспільного консенсусу щодо воїнів УПА в той період».
Аби виправити історичну несправедливість, законодавство знову потрібно переглядати. Але чи дочекається цього 94-річний Іван Мирон?
«Іван Васильович пережив два інсульти та інфаркт, — розповідає пані Ганна. Якось ми поїхали на День пам’яті та примирення до Ужгорода, а там купа ряджених (Ветеранів “Великої вітчизняної війни”. — TU). То вони навіть вітатися з ним не хотіли, поверталися до нього спиною».
94-річний Іван Мирон на це каже так: «Я не ображаюся. Я знаю, як я боровся за визволення».
Чому Україна не змогла за 30 років пошанувати таких людей, як ви? — запитую пана Івана.
«Все пішло трохи в сторону, бо появилися нинішні герої.
Я тішуся, що є багато покликаних, що готові аж навіть вмирати за Україну. Хоч хочеться тих хлопців стримати та вберегти, — зі сльозами відповідає воїн УПА.
— Я надіюся на Божу ласку, що всі вони будуть у Бога прийняті. Але той, хто помре в цій боротьбі, мусить знати, що бореться не тільки проти тих живих обдурених, а й зі злим духом. Вони — ЗСУ — покликані на те, щоб звільнити Україну від ворогів. Вони з Божої сторони з ворогом борються, бо цілий світ видить: росіяни на нас напали».
Наостанок пропоную Миронам та їхній помічниці зібрати кошти на облаштування санвузла в гірській хатинці. З надією в очах пані Ганна погоджується: «Ми щоразу під гору носимо воду, уявляєте?»
Прощаємося. На вокзалі отримую дзвінок від жінки: «Пан Іван сказав не збирати коштів. Каже, що нічого йому не треба, що все віддавайте нашим воїнам. Їм зараз найбільше треба. А ми вже раду дамо, звикли».
§§§
The Ukrainians Media висловлює вдячність за допомогу й сприяння в роботі над цим матеріалом Центру досліджень визвольного руху та Галузевому архіву СБУ.
Колажі — авторства Гриці Ерде.
