Альона Інтулова, 32 роки
товарознавиця, радіотелефоністка, служить у реактивному артилерійському дивізіоні 1-ї окремої танкової Сіверської бригади (Сухопутні війська ЗСУ)
***
Автобус поступається дорогою двом військовим вантажним автомобілям, опісля продовжує повільний рух уздовж бетонної стіни та в’їжджає між плитами воріт у Гончарівське, маленьке військове містечко на Чернігівщині. Альона Інтулова чекатиме на автостанції, буде в синій курточці й бордовому шалику. Їй тридцять два, хоч на вигляд — як юна дівчинка. І не здогадаєшся, що служить у реактивному артилерійському дивізіоні 1-ої танкової Сіверської бригади.
Не життя
Альона народилася й жила у Гончарівському, тоді ще закритому військовому містечку. Обоє її батьків військові — їх майже ніколи нема вдома: то на службі, то на навчаннях. А якщо вдома — мама вчить статут, тренується вдягати протигаз на швидкість, тато заміряє час. Часом о третій ночі у містечку вмикаються сирени, посильні біжать вулицями, стукають у кожні двері, оголошуючи тривогу та збори. Маленька Альона лежить у ліжку, дивиться, як збираються батьки, потім залазить під ковдру й засинає, думаючи, що точно ніколи не обере собі такого шляху.
— І чоловіка військового не буде. Ну бо що це таке? Хіба це життя?
За кулісами
Після того як закінчила вивчати товарознавство та комерційну діяльність, Альона прийшла до гарнізонного Будинку офіцерів у Гончарівському без думки пов’язати себе з військом. Організувала з колегами студії танцю, акторства й вокалу для військових та їхніх родин — інших тут і нема.
Проводили офіцерські бали. Кілька місяців чоловіки з дружинами вчилися танцювати вальс, а потім увесь вечір святково вбрані кружляли залом.
Альона лишалася за лаштунками.
— Тоді це було зовсім не для підтримки бойового духу, а більше задля розваги — відволікання від військових буднів.
Усе змінилося 1 березня 2014-го року, коли в містечку вкотре спрацювали сирени.
Підбитий танк
Працюючи і спілкуючись із військовослужбовцями, Альона закохалась у військового-контрактника. Одружилися. Він завершив службу, й сім’я перебралася до Чернігова. Дівчина пішла працювати в рекламу. Народила сина.
У перший день весни 2014 року друзі Альони з Гончарівського теж одружилися. На святкуванні було багато військових.
Сирени увімкнулись о 20 годині. Загальна тривога. Росія неофіційно, але фактично, ввела своє військо у Крим — на материку повна бойова готовність. Частина гостей повертається в частину.
Коли постало питання першої мобілізації — чоловік, який, хоч і складав присягу на вірність Україні, збирає речі і слідом за батьками їде до Росії, де в них рідня. Альона розлучається й забирає сина до Гончарівського. У військовому містечку ще намагаються жартувати й казати, буцім усе скоро закінчиться.
— Ніхто не розумів до кінця, що це війна. Поки не поїхали перші хлопці з нашої танкової бригади. Поки не стало відомо про перші втрати. Наш танкіст згорів у підбитому танку, коли їхню колону, яка йшла на допомогу до заблокованого Луганського аеропорту, обстріляли.
У малому військовому містечку, коли всі знайомі живуть поруч, такі втрати відчуваєш гостріше, — міркує тепер Альона.
— Я ще трішки вагалася, та й маленький син. Але у 2015 році закінчувався мій декрет. Сказала мамі, що піду служити.
Час на передумати
До частини Альона ходила не раз.
— Мені казали, що треба їхати в навчальний центр: «Це важко, а ти готова? А куди ми тебе відправимо? Може, на кухню?»
— Ні. Буду радіотелефоністкою.
У навчальний центр Альону і ще майже сотню дівчат з усієї України супроводжували військові комісари.
— Боялися нас розгубити. Вони чомусь думали, що ми як курчата, можемо повтікати. А чого тікати, якщо ми самі прийшли?
Дівчата поставили свої речі і, чекаючи команд, сиділи на стільцях біля ліжок.
— До нас прийшов командир батальйону. І всі три дні до підписання контракту тиснув на нас: «Ви «попали», тут буде пекло, через тиждень помрете, броніки будете тягати, маєте три дні, щоб передумати, спакувати речі й поїхати додому».
Контракт підписала вся жіноча рота. Через тиждень — на полігон.
Витриваліші
Це був березень — грязюка та мокрий сніг. Ніхто не встиг розходити нові берці. На полігон дівчата йшли 12 кілометрів, з яких два — у бронежилеті, касці, з боєприпасами. Перед полігоном дорога йшла під гору. Хтось падав. Командир батальйону скомандував:
— Автомат на груди!
Обабіч дівчат кидали вибухові пакети. Пропонували їхати додому всім, хто втомився. На першій стрільбі Альона не потрапила лише у найвіддаленішу мішень. Вона загорілася цим.
— Під час тренування нам боялися давати в руки гранати, щоб ми не повідривали собі пальців. Але за кінцевими результатами ми виявилися кращими й витривалішими, ніж хлопці, які були після нас. Із часом наше командування почало нами пишатися.
За три тижні солдат Інтулова муштровим кроком виходить до командира й зачитує присягу.
— Це все. Те, що контракт на три роки, уже не суттєво. Ти присягнув на вірність своєму народові. У випадку чого — маєш з’явитися, що б там не було.
Чи збори, чи навчання, чи війна.
Під час тренування нам боялися давати в руки гранати, щоб ми не повідривали собі пальців. Але за кінцевими результатами ми виявилися кращими й витривалішими, ніж хлопці, які були після нас
Ланка ланцюжка
Альона повернулась у свою танкову бригаду як радіотелефоністка. Залазила в запилюжені машини, цікавилися всіма кнопками, умовними сигналами — налагоджувала зв’язок.
— У реактивному дивізіоні я була два місяці, до того — в батареї управління і артилерійської розвідки. В мене у спеціальній машині була станція— так я працювала. До частини приїхала зі знанням нової для нас польової радіостанції. Вчила працювати з нею інших, бо у 2016 році ніхто її до діла ще не знав.
Так носила в частину свої конспекти з навчального центру, пояснювала, усі розходилися поверхами й під’єднувалися до зв’язку. Так знайшлося її місце в ланцюжку роботи частини. І, звісно, наряди й паперова робота, коли нема навчань.
Військові навчання у частині ставали інтенсивнішими. Альона інтуїтивно відчувала, що готуються до виїзду. Страшно не було.
— Першого разу на війну наш окремий підрозділ рушив, не взявши із собою дівчат, бо артилерійська розвідка їхала на «нульову» лінію. Побоялися.
Проте наступного разу їде й Альона. Донеччина, спеціальна розвідувальна техніка, в неї залазять механік-водій, комбат, розвідник-далекомірник і дівчина-радіотелефоністка. Альона стає у новий ланцюжок, фіксує дані розвідки, передає їх на штаб, далі — артилерія отримує координати ворожої техніки.
Військова розгортає засоби зв’язку, перевіряє їх і готує до роботи: прийом, передавання сигналів, команд і розпоряджень.
Альона не може розповідати деталей роботи розвідки — на те вона і розвідка. Але наспівати — може:
— Все-таки робота розвідника — як із пісні нашого капітана Юрія Веселки: «Ми воюємо тихо! Наша зброя — планшет. Дав кути по бусолі. Два снаряди — вперед!».
Із цією піснею Альона з іншими дівчатами зі служби зустрічала свій розвідувальний підрозділ, коли той повернувся з фронту.
Відрядження
Мама у відрядженні — так вона казала малому синові, коли чотири місяці була на сході та зі звільненого міста надсилала йому іграшки. Але син звик, що мама служить у війську і її часто подовгу нема. Це допомагає йому швидко вчитися і ставати самостійним. Нині прийшов зі школи, зробив собі чай і бутерброд, пішов на музику.
— Буде військовим? — запитую.
— Якщо захоче, — усміхається Альона й додає: — Але, якщо таки захоче, спробую відрадити, бо це важко — втрачаєш за військом багато цінних моментів із родиною. Хоча кожен, який маєш, цінуєш іще більше.
Коханий Альони — військовий танкової бригади — то в частині, то на сході. Вони бачаться нечасто, проте для Альони будь-яка можливість побути вдвох — за щастя. Частіше вони зустрічаються на полігоні, де він в одному його кінці, а вона — в іншому.
Альона, яка малою думала, що ніколи не буде військовою, кілька днів тому підписала контракт. Тут вона почувається впевнено. Вчитиметься й перевірятиме себе в реактивному артилерійському дивізіоні.
Сміється з того, як хтось із приїжджих великими очима дивиться, коли на КПП виходить жінка зі зброєю, а інша залазить під авто, щоб оглянути його.
Якось у маршрутці вона простягнула водієві два посвідчення учасника бойових дій — свого хлопця і власне. На перше водій зреагував нормально, на її — підняв здивовані очі.
— І де ти його взяла?
— Там, де і всі, — усміхнулася Альона.
***
***
[Спецпроект створений в рамках спецпроекту «Справжня країна» за підтримки Фонду розвитку ЗМІ Посольства США в Україні. Погляди авторів не обов‘язково збігаються з офіційною позицією уряду США. — Supported by the Media Development Fund of the U.S. Embassy in Ukraine. The views of the authors do not necessarily reflect the official position of the U.S. Government.]
