Софія Челяк — програмна директорка Львівського міжнародного BookForum, менеджерка культурних проєктів і перекладачка. Софія очолила літературний фестиваль 2016 року, коли навчалася на другому курсі богемістики Львівського національного університету, який врешті покинула.
За ці кілька років устигла отримати кілька відзнак за свою роботу, видати дві книжки поетичних перекладів з чеської, долучитися до представлення України на головних літературних подіях світу — і повернутися до університету. Якою є робота культурної менеджерки в Україні та з чого складається найдавніша літературна подія країни сьогодні — читайте у розмові.
.
Софіє, коли у твоєму житті з’явилася література?
Я з дитинства любила читати. Завдячую цим моїй мамі, бо вона показувала мені авторів як живих людей. Скажімо, ми читали поезію Костецького, мама мені казала замислитися про те, як має думати людина, щоби створити поетичний світ. І ми це все обговорювали.
Яку книжку з дитячого читання пам’ятаєш найкраще?
Антонича. Видавництво «Веселка» видало його поезії з дуже гарними ілюстраціями, це були вірші, відібрані для дітей. Там є післямова Івана Малковича, у якій він пише, що Антонич пішов по цвіт папороті й не повернувся. Я переконувала вчительку з літератури, що Антонич не помер від легеневої хвороби, а пішов по папороть і пропав.
Якщо загально, то я жила міфом про літературу. Мій підхід до сприймання текстів був такий: старалася розібратися, хто з ким був пов’язаний, чим займався. Я ніколи не сприймала текст сам по собі. Героїв я трактувала як живих і довго чекала, щоб до мене прийшов лист із Гоґвортсу. Зате мене взяли в українську гімназію №1 в Івано-Франківську — це, звичайно, не Гоґвортс, але теж непогано.
Звідки у твоєї мами був інтерес до авторів, а не лише до текстів?
Мама не була учасницею богемного франківського життя, але багато кого знала і знає. А мій тато товаришував із Юрком Прохаськом, я навіть маю фото, де тато сидить на ґорґошах у Юрка і грає на уявній гітарі.
Ти знала, що літератори — це справжні люди.
Так. А ще я мала читацьку Мекку — книгарню видавництва «Лілея-НВ». Після школи я там навіть працювала, переважно продавала книжки. Інколи ще надсилала книжки чи помагала з організацією подій. Це була прекрасна робота, але я хотіла чогось більшого.
Що це був за час для українського книжкового світу, як ти його пригадуєш?
Саме тоді «Видавництво Старого Лева» розширили свій портфель дорослої літератури, вийшла «Порнографія» Ґомбровича… Я тоді прочитала дуже багато книжок, грошей у мене не було аж так густо, але я могла читати книжки у нашій книгарні. Купувала тільки те, що ставало для мене знаковим.
Чому ти обрала саме чеську філологію для навчання в університеті? Адже навколо було так багато саме української літератури.
Я мала стереотип, що не зароблю, якщо буду українським філологом. Мріяла вступити в Могилянку на філологію — і вступила на бюджет, але побоялася їхати, думала, що Київ — дуже дорогий. Також я вступала до Львівського університету і там обрала слов’янські мови, а серед них — чеську. Пригадую, як мені пропонували польську як найпрестижнішу, але чеська здавалася мені менш дослідженою та більш перспективною. Я вивчила чеську мову за рік — і мене запросили перекладати на «Місяці авторських читань».
Мені дуже пощастило, тоді почав роботу Чеський центр у Львові, на курси приїхала викладачка Барбара Атомова. Вона прийшла до нас на кафедру знайомитися, запропонувала зустрічатися і спілкуватися з нею чеською. Я була одна з небагатьох, хто пристав на це. Барбара погоджувалась говорити тільки чеською, і саме завдяки їй я заговорила цією мовою. Тоді я вже знала, що хочу займатися літературним перекладом і робити щось для перекладачів. Я спілкувалася з германістами, їх вчили синхронного перекладу, вони перекладали багато художніх творів — у нас такого не було, ми частіше перекладали технічні тексти. Мені було ясно, що потрібно робити щось інакше, бо така проблема у всіх славістів. Я мріяла про фаховий фестиваль для перекладачів-славістів. З цією ідеєю прийшла до Остапа Сливинського, ми навіть почали щось обдумувати.
На якому курсі ти тоді вчилася?
На другому. Ми хотіли створити громадську організацію, підходили до цього романтично. Писали статут. Аж тут одного вечора Остап мені пише, що «Форуму видавців» потрібна людина, яка розуміється на літературі, нагадав, що я хотіла щось організовувати. Мені зателефонувала Олександра Коваль (засновниця Форуму видавців, з 2018 р. директорка Українського інституту книги — TU), я прийшла на співбесіду, ми розмовляли півтори години. Пані Леся сказала після цього: «Оформлюйте її, вона буде з нами працювати». Так я опинилася на Форумі.
І тоді ж ти покинула університет?
Насправді був іще один паралельний процес. Був викладач, який попросив хабар в усієї групи. Наша група написала про це заяву. Я ж була свідком того, як передавали інформацію про розмір цього хабара. Тоді я ходила університетом і відчувала, що до мене ставляться як до недорозвиненої людини, яка щось вигадала, щоб не складати сесію. Я — максималістка, переживала такі речі особистісно. Після цього мені емоційно важко було заходити в приміщення університету. Я покинула університет не через роботу — просто не змогла прийти на наступну сесію.
Як було зі стереотипами, коли ти очолила фестиваль? У юному віці ти вже програмна директорка фестивалю — як поставилося до цього культурне середовище?
Мені допомогла робота в «Лілеї-НВ» та на «Місяці авторських читань». У перший рік МАЧ країною-почесним гостем була Україна, там я познайомилася з багатьма нашими авторами. Колись у «Лілеї-НВ» друкувався весь станіславівський феномен, тому вони часто заходили у книгарню або у видавництво. Але я не була перша така юна на Форумі — попередній директор Грицько Семенчук також прийшов на цю позицію у 18 років.
Якими були найбільші професійні виклики на початку?
Я мала конфлікт із колегою, яка гнула в роботі власну лінію. Мої пропозиції змін не були почуті, бо я не мала тих років досвіду, що вона. Пізніше я втілила ці зміни, але в перший рік велась на такі маніпуляції.
Зараз мені буває важче не від того, що я юна, а тому, що дехто почав вважати мене канонічно красивою жінкою. На початку роботи я виглядала інакше, вдягалась по-іншому — і мені було легше. Зараз я отримую зайві компліменти в робочому середовищі або коментарі на кшталт того, що менеджерка я дуже погана, але принаймні виглядаю красиво. З цим мені найбільш некомфортно, і це значно більше заважає, ніж вік, або інколи я чую коментарі «Ну в тебе все виходить, бо ти красива». А це зовсім не так, бо ж я багато працюю.
Що б ти порадила собі-колишній із сьогоднішньої позиції? Іде мова про першу велику роботу, якій ти неабияк присвячуєшся.
Коли я беруся за щось, завжди роблю по максимуму. За тих обставин я зробила все, що могла зробити.
Мене-сьогоднішньої не було би без того досвіду.
Якби я поводилася по-іншому, була менш гнучка… Мій перший Форум був складним і хаотичним, а на другому був скандал навколо книжки «Майя та її мами» Лариси Денисенко, яку нам погрожували зірвати. Я панічно захищала цю подію, щоб не дати її зацензурувати. Таке насправді стається щороку, але саме перший Форум дав мені стійкість. Я іноді розумію: повна дупа, але треба щось робити, а не відвертатися.
До речі, без року Форуму в офлайні я зрозуміла, що була дуже піддатлива до маніпуляцій. А може, це люди після локдауну змінилися. Зараз я гостріше сприймаю неналежну комунікацію.
Поясни на якомусь прикладі.
Іноді на пошту приходять просто хамські листи. Скажімо, про те, чому ми не приймаємо заявки після дедлайну, хоча колись так робили.
Як ти-колишня реагувала б на це?
Я би просила вибачення і додавала подію в програму. Витрачала б свій час і час своїх колег. Мій час — це моя справа, але ж я маю величезну відповідальність перед людьми. Бо мій дозвіл прийняти заявку — це не моя робота руками, це ж інші мусять переписувати програму, міняти локації, інформувати всіх учасників, чиї події зміщуються, вигадувати незалежну обставину, через яку це відбулося. А це неправильно.
Я би порадила собі цінувати ресурси інших і завжди бачити ланцюжок доданої роботи для всіх.
Цього року було багато дискусій щодо BookForum, і ярмарку і фестивалю, — хтось задоволений, хтось — критично ні. Поясни елементарно, чим є BookForum сьогодні?
Цьогоріч одночасно відбувались два заходи. Перший — це Львівський національний книжковий ярмарок «Форум видавців», подія, спрямована на книготоргівлю та презентацію новинок. Другий — Львівський міжнародний BookForum, у минулому — Львівський міжнародний літературний фестиваль.
Ми ще поговоримо про те, чому це різні заходи та як вони пов’язані, а поки розкажи, будь ласка, навіщо місту та країні літературний фестиваль?
Львівський літературний фестиваль придумали в середині двотисячних поети Остап Сливинський та Назар Гончар, також про це писав Андрій Бондар — що було б добре щось таке мати. Вони знали багатьох іноземних авторів і думали, що було б добре привезти їх в Україну. У якийсь момент з’являється Маркіян Іващишин, який каже, що фестиваль таки варто робити. Тоді Сливинський і Гончар подали цю ідею Олександрі Коваль, перший фестиваль відбувся 2007 року. До того були літературні події Форуму видавців, часом навіть за участі іноземців, але вони не були об’єднані під шапкою окремого літературного фестивалю.
На зміну Сливинському прийшов Гриць Семенчук, а тоді я. Фестиваль дозволяє робити деякі речі в літературі вперше. Наприклад, так ми разом з перекладачкою Аллою Татаренко відкривали балканську літературу — спершу до нас приїздили гості, потім почалися переклади. Недавно я перечитувала «Форумологію», книжку про історію ярмарку та фестивалю, — там стільки згадок про те, як під час фестивалю люди знайомилися, вигадували проєкти, назви книжок: скажімо передпрезентація «Польових досліджень українського сексу» відбулася саме на Форумі.
Чи літературний фестиваль визначає обличчя міста?
Львів має добру, велику і складну літературну історію. Тут жили Йозеф Рот і Бруно Шульц, Дебора Фоґель, народився Мазох… У певні часи літературний Львів був радше багатокультурним, ніж українським. Ця мапа — дуже жива. А існування таких різних людей у просторі створює міф, на цей вогонь приїжджають люди. Але ще є Іван Франко, Богдан-Ігор Антонич, Олег Лишега, Грицько Чубай, Віктор Неборак, Юрій Андрухович та багато-багато інших. У Львові не може не бути літературного фестивалю. А фестиваль цей має бути схожим на «Рекреації» Андруховича. Ти їдеш у щось дуже розмаїте, де не зовсім зрозуміло, що діється, — але саме це тобі й треба. Зараз літературний фестиваль у Львові — це як їхати до мами на Великдень. Дуже прикро, коли не вдається.
Чому ви вирішили перейменувати літературний фестиваль на BookForum?
Ми зрозуміли, що фестиваль не може жити лише літературою.
Будь-які тексти є проявами політичного активізму.
Багато тем потрібно порушувати в дискусіях, але не тільки за участі письменників. У фестивалі беруть участь не тільки публічні інтелектуали, але завжди експерти. Тому BookForum — це фестиваль, який порушує теми, згадані у книжках. Тож у серці тепер не лише художня література, а книжка загалом.
Розкажи трохи про це поєднання ярмарку і фестивалю. Заходи проходять майже одночасно, частково перетинаються. Чому вони й далі відбуваються разом, чим це виправдано?
Перше пояснення — фінансове. BookForum тільки вдруге вийшов на нуль, завдяки підтримці Українського культурного фонду. «Форум видавців» — це комерційний захід, його робить не громадська організація. Саме він підтримував літературний фестиваль, фактично ярмарок заробляв на фестиваль. Два роки ми отримували гранти УКФ на фестиваль — але не маємо певності, що це продовжиться. Нам важливо зберігати зв’язок, інакше фестиваль може взагалі не відбутися.
Що змінилося цього року? Чому Форум-2021 викликав стільки обурень?
Раніше ми брали «під шапку» фестивалю ті заходи Форуму, які відбувалися поза ярмарковим простором Палацу мистецтв у Львові. Ми робили видавцям такий реверанс — презентували їхні книжки в межах тематичних кластерів кураторів. Ми умовно тематично ділили їхні події та розкидали по кластерах. Куратори робили свої події окремо і не відповідали за події, подані видавцями. Цьогоріч ми не могли запланувати усе так само. Ми подавали заявку в УКФ у січні і тоді не знали у принципі, чи ярмарок відбудеться, — бо ж пандемія. Коли зрозуміли, що ярмарок таки буде, вирішили не змішувати програми.
З фестивалем зрозуміло — програму формують куратори. А хто формує програму ярмарку?
Ми, команда. Ми формували програму ярмарку із заявок, поданих видавцями, фактично не втручаючись у них. Видавці сформулювали події як вважали за потрібне. Ми не втручалися у ці заходи концептуально.
Я не почуваю за це вини. Коли ми брали заявки видавців і їх допрацьовували, то це було додаткове благо для видавців. Цього року ми не мали змоги надати це додаткове благо.
Чи брак підтримки команди Форуму, про яку ти розповідаєш, вплинув на події видавців?
Я не можу сказати, що в усіх видавців були проблеми з відвідуваністю заходів. Багато видавців підходили недостатньо вдумливо до власних подій, не оцінюючи запити львівської аудиторії.
У чому особливість львівської аудиторії?
Вона своєрідна. Якщо у назві є будь-що, пов’язане з політикою чи історією — зал буде повний. Чи буде повний зал на події про моду? Без підготовки — маю сумніви. Чи вистрелять у Львові блогери, популярні в Києві? Це сфера для проб і помилок. Після локдауну я відчуваю регіональну розрізненість між споживацькими запитами в Києві та Львові, наприклад. Публіки різних фестивалів справді дуже різняться. Іноді мені лячно проводити заходи в інших містах, бо я не знаю, як працювати з ними.
Це простір для експертів, які знають публіку в різних містах.
Також скажу з досвіду, що публіка виховується. Коли я прийшла, події Форуму відвідувалися гірше. Системна робота, оцінка тем і чіткість фокусів з року в рік додають нам відвідувачів.
На що цьогоріч ішов грант УКФ?
Грант, трохи більше двох з половиною мільйонів гривень, реалізує ГО «Форум видавців». Він пішов на організацію BookForum — 159 подій, 69 в онлайні та 90 в офлайні. Це допомогло нам зробити безкоштовний вхід і безкоштовний перегляд подій. Зараз (говоримо 30 вересня — TU) нас подивилися та/чи відвідали коло 31 тисячі людей на наших платформах, а також близько 89 тис слухачів Радіо «Культура» мали змогу почути події програми. Держава заплатила менше п’ятдесяти гривень за кожного, хто хотів подивитися літературну подію вживу чи онлайн.
Розмови ведуться про те, що ми самі знецінюємо свій продукт безкоштовним доступом. У Львові людина легко витрачає гроші в барі, але перед купівлею квитка на культурну подію — міркує. Проблеми з відвідинами літературних заходів є, у нас іще немає такої традиції, як у європейських країнах. Тому, думаю, поки в це має інвестувати держава. Багато організаторів по всій Європі, з якими я спілкуюся, теж говорять про дофінансування своїх подій. Ніхто з них не заробляє на коштах за вхід так, щоб вийти «в нуль».
Якими є кроки команди зараз, що буде з ярмарком і з фестивалем?
Фестиваль ми вже реформували — і він працює, ми нарощуємо його аудиторію. Ярмарок ми хочемо реформувати. Кінцевим бенефіціаром ярмарку є відвідувач, який платить гроші за вхід, за придбані книжки на території — і відвідує заходи ярмарку. Зараз ми разом з видавцями повинні обговорювати майбутнє. І ми не повинні думати про те, як мають заробити видавці. Наша спільна мета — створення умов, за яких відвідувачі куплять якомога більше книжок комфортно.
Ми не можемо думати про те, як видавцям продати більше, а повинні придумати, як створити ті умови, за яких люди хочуть більше купувати.
Це частинка системи. Ярмарок у багатьох країнах — це велике приміщення, де є багато учасників, питання продажу на конкретному стенді — завдання учасника. Ми це бачимо на іноземних ярмарках.
Нам цікаво, щоб ярмарок відбувався і далі — ефективно та якісно. Для цього треба включатися й допомогти видавцям дійти до консенсусу: як ми працюємо? чому ми працюємо? якого хочемо ефекту? Напевно, час негайних продажів минув. Ми ж ходимо міряти одяг, а купити можемо його через сайт пізніше. З книжками так само. Це все треба враховувати.
Хто ваш відвідувач сьогодні?
Усі шість років, які я працюю на Форумі, наша цільова була така: люди 25-44 років. Ми думали: ну а де молоді люди? Цьогоріч ми нарешті її привабили — людей 18-24 років. Це понад половина наших відвідувачів. До речі, тепер їхня черга творити нові літературні міфи у Львові.
Дуже цікаво те, що сьогоднішній відвідувач BookForum та читач — теж відповідальний за міф літературного фестивалю, фактично є його співтворцем. Як ти бачиш — ваші автори та відвідувачі активні в цьому?
Цьогоріч найбільші зали збирають люди, що були присутні онлайн у весь карантинний період. А публіка була готова говорити та дискутувати, чекала відповідей. Мені здається, люди зараз комунікують більше і краще, а ще хочуть чогось навчитися з подій. Мені було цікаво бачити наших лідерів думок, які не тільки пишуть колонку чи пост у фейсбуці, а й спілкуються вживу.
Зараз ти програмна директорка одного з найбільших фестивалів у країні, керуєш кількома великими проектами. Чи маєш проєкт мрії?
Мені дуже цікаві дослідницькі проєкти, які визначають середню температуру повітря. Зараз важко працювати з ринком, не маючи базової статистики. Не можна писати стратегії, не знаючи споживачів послуг своєї організації. Я ж зараз перекладаю поезію з англійської — це новий виклик, працюю на телебаченні. Таким чином збираю нові навички.
Ти повернулася в університет. Навіщо? Я згадую усі ті матеріали, в яких люди, що зуміли збудувати кар’єру без вищої освіти, пояснюють, чому вона не потрібна їм та, гіпотетично, багатьом інших. А ти — повернулася.
Мене налякала перспектива втраченої можливості. Я уявила себе через тридцять років — і зрозуміла: щоб далі будувати кар’єру в тій сфері, у якій я зараз працюю, вища освіта номінально потрібна (це сумно). Але на філології я веселюся. Дуже цікаво — і це цілком інший досвід — бути в університеті не переляканою студенткою, а дорослою людиною. Я знаю, чого хочу, що мені цікаво, — і роблю це. А писання курсових допомагають переключитися і змінювати вид діяльності хоча б на трохи.
