Розвиток технологій змінює журналістику щодня. Її традиційні різновиди трансформуються та поєднуються, щоби задовільнити потреби аудиторії у нових форматах. Футурологи сперечаються, чи за два-три десятиліття професія вимре, чи переродиться до невпізнаваності. Проте суть журналістики залишається незмінною: ставити запитання, з’ясовувати факти, складати їх докупи й розповідати історії.
Наша історія почалась п’ять років тому у Львові.
2011 рік був не найкращим часом для того, щоби розпочинати щось нове в Україні. Навіть найзатятіші оптимісти позирали в бік аеропортів і цікавились умовами еміграції кудись, де не все так безнадійно. Держава грузла в корупції, суспільство — у пасивності та зневірі, журналістика — в безголосості та безсиллі щось змінити.
Саме тоді Український католицький університет наважився стати майданчиком для освітнього експерименту. Гіпотеза полягала в тому, що інтенсивна практична освіта західного зразка, поєднана з християнськими цінностями, може повернути журналістиці голос і надати їй нової якості. Що дасть журналістам змогу — відповідно до гасла університету — свідчити, служити і спілкуватись у сучасному світі.
Навчатись за такою програмою можуть люди з будь-якою, не обов’язково журналістською, попередньою освітою; з досвідом роботи в медіях або без нього. Більшість навчальних дисциплін — практичні, спрямовані на те, щоб якомога швидше опанувати базові вміння та навички, що знадобляться в ньюзрумі. Решта — світоглядні, потрібні для того, щоби розширити світогляд, «перезавантажити» студента, спонукаючи його мислити по-новому.
Це був ризикований експеримент. По-перше, чи зрозуміють абітурієнти, що їм пропонують? Адже в Україні лише один виш — Києво-Могилянська академія — втілив західну модель журналістської освіти у форматі магістерської програми. По-друге, чи вдасться всерйоз говорити про етику та цінності у країні, просякнутій цинізмом і нігілізмом, де журналістська професія була скомпрометована і трактувалась нарівні з політикою як брудна справа?
Третій головний виклик ми зрозуміли лише згодом, коли сімнадцятеро перших студентів магістерської програми з журналістики УКУ вже сиділи за партами, навчаючись у викладачів-практиків за моделлю універсального журналіста. Вони слухали лекції класика польського репортажу Маріуша Щиґела та легендарного радіодраматурга Ігоря Померанцева, надихались розумінням журналістської місії Сергія Рахманіна та Андрія Куликова, опановували телерепортаж із Сергієм Каразієм і розслідування — з Олексієм Шалайським. Ази ремесла — а журналістика, без сумніву, є ремеслом — студенти засвоювали дуже швидко, тож невдовзі могли писати, знімати й говорити в ефірі незгірш від більшості професійних журналістів. Але — що далі?
Окрім добірних навчальних дисциплін, викладачів, що мають досвід роботи в медіях, професійної техніки та комфортних умов навчання, в освітній моделі, яку ми обрали, є таємний складник. Це атмосфера поваги, яку відчуває кожен студент. Особистий підхід до кожного та відсутність бар’єрів між викладачем і студентом, спілкування і співпраця виливаються у явище, для якого в УКУ є спеціальне слово — спільнотність. Це своєрідна магія, що каталізує процес навчання, допомагає студентові зростати і як фахівцеві, і як особистості.
Наш підхід спрацював: за два роки нам вдалося підготувати повноцінних журналістів, які вміли написати, зняти і змонтувати, розуміли суть і цінності професії, знали, що потрібно, а чого в жодному разі не варто робити у медіях. Вони бували за кордоном, бачили, як працюють іноземні та найкращі українські редакції, їхніми моральними орієнтирами були люди з бездоганною репутацією… Але все це погано поєднувалось із реальністю українського медіа-ринку зокрема, та й країни загалом.
Майдан допоміг поколінню наших студентів з’ясувати стосунки з країною, у якій воно живе
Великим кроком до змін став Майдан. Студенти Школи журналістики УКУ першими вийшли на площу в центрі Львова на знак солідарності з київським протестом і були частиною Революції Гідності до кінця. Кожен із них робив те, що міг, — від знімання відеосюжетів до волонтерства на польовій кухні, від роботи у прес-службі до служби в Самообороні. І в їхніх учинках, і в матеріалах того часу відображена одна з головних наших цінностей: свобода.
Майдан допоміг поколінню наших студентів з’ясувати стосунки з країною, у якій воно живе. Багато з них мали змогу, а дехто робив спроби знайти комфортніші умови освіти, роботи й життя за кордоном. Але їхнім рішенням було залишатись в Україні й робити її кращою, цивілізованішою та ближчою до Європи — співзвучно до гасла Українського католицького університету: «Візьми і зроби».
Ще один крок — поступове перетворення Школи журналістики УКУ з вузького освітнього сервісу, адресованого студентам магістерських програм із журналістики та — від 2013 року — з медіа-комунікацій, на відкриту платформу, що надає усім охочим доступ до знань та ідей про медії. Щороку ми проводимо десятки відкритих заходів — майстер-класів, лекцій, презентацій, дебатів, науково-практичних конференцій та симпозіумів. Понад дві сотні вже записано на відео та є у вільному доступі — це, либонь, найбільша добірка навчальних матеріалів на медійну тематику в Україні.
Надзвичайно важливим є глобальний контекст, адже ізольованість, провінційність — одна з бід українського медіа-простору. Нашими гостями-лекторами вже були медійники, письменники, політики, громадські діячі та просто яскраві люди, у яких є чого повчитися, з Польщі, Фінляндії, Швеції, Данії, Франції, Німеччини, Австрії, Британії, США, Канади, Італії, Росії, Молдови, Білорусі, Киргизстану, Туреччини, Грузії й багатьох інших країн. Наші студенти стажувались у 15 країнах — від США до Туреччини, від Італії до Данії. Ми використовуємо кожну нагоду, щоби показати світ та медії інших країн не тільки нашим студентам, а й нашим друзям.
Формування великої спільноти однодумців, яких ми вважаємо своїми друзями, — це третій крок. Ми прагнемо залучити студентів і молодих журналістів до участі в наших дискусіях, майстер-класах, тематичних навчально-польових проектах — школах. За п’ять років ми організували не один десяток таких проектів, що охопив сотні людей з усієї країни. Не всі вони хочуть і можуть стати магістрами журналістики, але ми допомагаємо їм здобути нові знання й набути досвіду, долучитись до обміну думками, побачити професію з нової перспективи.
Членами широкої спільноти Школи журналістики УКУ стають і ті, хто вчиться, і ті, хто вчить. Ми називаємо своїми друзями керівника англомовної служби «Радіо Ватикан» Шона-Патріка Лаветта, засновника «Gazety Wyborczej» Адама Міхніка, дослідника сюрреалізму російської пропаганди Пітера Померанцева, турецьку ліберальну журналістку Ясемін Чонґар, автора фільмів про «The Beatles» британця Тоні Палмера, данського документаліста Майкла Андерсена, польського розслідувача та репортера Павела Решку, литовського журналіста-міжнародника та політика Лінаса Бальсіса. Серед людей, які збагатили наше бачення медійного світу, — виконавча директорка «Громадського» Катерина Горчинська, керівник UA: Першого Зураб Аласанія, ведуча «1+1» Юлія Бориско, засновник та редактор сайту «Історична правда» Вахтанг Кіпіані, головний редактор «Платформи» Юрій Марченко та багато інших. На стіні в нашій навчальній аудиторії, де ми вішаємо портрет кожного гостя-лектора, скоро не буде місця…
Наступний крок — залучення наших студентів до творення змін у суспільстві. Для цього не обов’язково чекати на отримання диплома: опановуючи технологічні аспекти ремесла, вони також вчаться розпізнавати больові точки, формулювати запитання та шукати на них відповіді. І роблять це не in vitro, а в формі якісного контенту, запитаного в медіях.
Ось лише кілька нещодавніх навчально-польових проектів, що розповіли українському суспільству те, чого воно не знало чи не до кінця розуміло саме про себе.
«Українські фронтири» — цикл репортажів про українське порубіжжя, що писались обабіч кордону з Польщею, Білоруссю, Росією, Молдовою, Румунією, Угорщиною та Словаччиною. Одне з перших у новітній історії масштабних досліджень меж України. Ці матеріали дають чимало підказок для відповіді на запитання, чи є Україна європейською державою та чому інтеграція до Європейського Союзу триває так повільно.
Школа соціального репортажу — двадцять два матеріали про людей, які потребують допомоги та уваги суспільства, викинутих на маргінес, маловідомих або невідомих центральним медіям. Баскетболісти на візках, що мріють повернути славу цьому параолімпійському виду спорту, і мешканці забутого Богом гірського села, які навіть не знають, до якої області належать; колишні наркомани, яких лікують працею, і жінки, що постраждали від домашнього насильства; переселенці з Донбасу, які не можуть знайти себе на новому місці, та біженці з гарячих точок усього світу, яким знайти собі місце не дозволяють… Кожен матеріал — самостійна робота студента.
«Декомунізація.UA» — п’ятисерійний документальний фільм про переосмислення радянської спадщини. Його творці пішли небанальним шляхом: замість законів, назв вулиць та повалених пам’ятників вони говорять про повсякденні практики та звички, про ставлення людей одне до одного, про те, чи готові ми змінюватись і відмовлятись від радянського мислення та стилю поведінки.
«Тридцята весна» — вісімнадцять відеоісторій про людей, що пережили Чорнобильську катастрофу. Наші студенти зняли їх до тридцятих роковин трагедії під керівництвом випускника магістерської програми з журналістики, а тепер — викладача з відеорежисури Андрія Приймаченка. Для багатьох авторів це була перша відеоспроба.
«Успішні переселенці» — серія матеріалів про людей, які виїхали з окупованих територій, але спромоглися знайти роботу та досягають успіху на новому місці. Деякі матеріали з цього циклу увійшли до збірки «Переселенці. Люди, які не загубили себе» видавництва «Discursus».
Один із головних принципів, який засвоюють студенти Школи журналістики УКУ, — завжди, шукаючи теми та героїв для матеріалів, орієнтуватись за власним моральним компасом. Це дає їм змогу говорити про важливі речі поза рамками трендів, моди і «формату», якими скуті медії.
До прикладу, Ірина Андрейців на стажуванні в Білорусі зустрілась із батьками загиблого на Майдані Михайла Жизневського. Її розповідь про те, як цих літніх людей цькують через сина-«бандерівця», змусила українську владу нарешті згадати про свій обов’язок допомогти родині Героя.
Валентин Дігтяренко, опанувавши тележурналістику в УКУ, став режисером документальних фільмів. Його стрічки «Капелани» (про священиків, що служать у зоні бойових дій на Донбасі) і «Ті, що вірні» (про Українську греко-католицьку церкву в підпіллі) демонстрували на великому екрані, а Валентин мріє про більші формати кіно.
Юрій Опока у Варшаві знайшов нащадків митрополита Андрея Шептицького й розповів про те, чим живе тепер ця родина і що пам’ятає про свого славетного родича.
Олександра Чернова на західному Донбасі спускалась у шахти й фотографувала унікальний світ гірників, що відходить у минуле через занепад галузі.
Альона Савчук і Марія Педоренко вирушили в окупований Крим, аби на власні очі побачити й, відтак, розповісти про те, що там відбувається. Їхні тексти були відзначені на конкурсі художнього репортажу «Самовидець», у якому кілька років поспіль займають призові місця студенти та випускники Школи журналістики УКУ.
Можна розповісти про чимало вчинків наших студентів і випускників, що залишили слід у медіа-просторі та мали резонанс у суспільстві. «Великого бажайте!» — слова Патріарха Йосифа Сліпого та ще одне гасло Українського католицького університету. Проте повсякдення журналіста — це не великі, а малі справи, рутинна, не завжди вдячна праця для своєї аудиторії.
Випробування рутиною — одне з найважчих. Особливо для покоління, котре, як любить пояснювати наш викладач Ярослав Грицак, не спроможне довго сидіти на місці й увесь час намагається змінювати щось у своєму житті. Молодим журналістам нелегко витримати щоденне писання новин, знімання сюжетів, підготовку випусків до ефіру — хоча тільки так здобувається майстерність, яка, на відміну від скороминущої «зіркової» популярності, залишається назавжди. У них може виникнути спокуса працювати на півсили, опустити планку вимог до себе та своїх матеріалів. Запобігти цьому здатні професійні стандарти, які журналіст повинен не лише знати, а й розуміти.
До традиційних проблем, що заважають українським журналістам працювати за стандартами, — цензури, корупції, економічного та політичного диктату, — останніми роками додався новий виклик: війна. З нашими студентами ми багато говоримо про те, чи суперечать стандарти патріотизму, про межу між журналістикою та пропагандою і про те, чи маємо ми право її переступати. Про те, як висвітлювати збройний конфлікт у власній країні та його наслідки, залишаючись чесним і відповідальним.
Дискусії, живе обговорення найскладніших етичних дилем і болючих проблем, із якими журналісти стикаються у своїй роботі, — украй важлива складова навчання у Школі журналістики УКУ. Серед наших студентів — люди з різних регіонів, із різним досвідом та попередньою освітою, різними поглядами та смаками. Дебатуючи, вони вчаться відстоювати свою позицію та йти на компроміс, чути інші думки та терпимо до них ставитись. Цей п’ятий крок — відновлення початкової суті Університету, адже за часів античності істину з’ясовували в діалозі між рівними. Ми переконані, що, закладаючи в голови молодим людям «істини в останній інстанції» та безальтернативні алгоритми дій, можна отримати не журналістів, а тільки бездумних роботів, якими легко маніпулювати. Будь-які цінності, християнські, гуманістичні чи ліберальні, можуть бути органічними для людини лише тоді, коли вона приймає їх вільно, осмислено й усвідомлено.
[do action=”linked-post” attachment=”1″/]
[do action=”linked-post” attachment=”2″/]
[do action=”linked-post” attachment=”3″/]
Студенти Школи журналістики УКУ мають різний релігійний світогляд. Для багатьох навчання тут стає першим досвідом перебування у християнському середовищі, а владика Борис Ґудзяк, отець-ректор Богдан Прах, отець Павло Худ та інші — першими знайомими священиками. Завдяки цьому знайомству молоді люди позбуваються упереджень та міфологічних уявлень про минуле і сьогодення Церкви, глибше розуміють християнство й мають шанс, орієнтуючись на взірці справжньої чесноти, стати кращими, ніж були до того.
Лише в Українському католицькому університеті, місці з одним із найвищих для нашої країни рівнем академічних свобод, вільному від корупції та бюрократії, міг бути втілений такий проект. І ми сподіваємось, що він — лише перша ластівка поміж багатьох освітніх проектів майбутнього, і не тільки журналістських. Адже у фіналі ми бачимо суспільство, в якому наші випускники не муситимуть бути дисидентами та борцями за правду, а зможуть просто займатись тим, чого навчились, — якісною, чесною, сучасною журналістикою.
