Читанка
Суперфрікономіка
Коли розв’язання проблеми лежить не просто у вас під носом, найлегше припустити, що його взагалі не існує. Однак історія та наше життя знову і знову доводять, що це не так. Чи може споживання м’яса кенгуру врятувати планету від глобального потепління? Чому слони небезпечніші за акул? Що спільного між повією та Санта-Клаусом?
У продовженні драйвового економічного бестселера «Фрікономіка» — «Суперфрікономіці» — Стівен Левітт і Стівен Дабнер знову поринають у найпотаємніші глибини причиново-наслідкових зв’язків, спростовують поширені міфи та перевертають уявлення про повсякденну реальність.
Стівен Левітт — професор економіки Чиказького університету, дослідник і публіцист. У 2003 році нагороджений медаллю Джона Бейтса Кларка, яку вручають економістам віком до сорока років за внесок у розвиток економічної думки. У 2006-му ввійшов до списку «100 людей, які формують наш світ» за версією журналу Time.
Стівен Дабнер — американський журналіст, письменник, публіцист, ведучий Freakonomics Radio. Писав для газети New York Times, журналів Time і New Yorker, викладав англійську мову в Колумбійському університеті.
***
Що спільного між повією та Сантою з універмагу?
Знайомство із Лашіною, повією на півставки… Мільйон мертвих «відьом»… Як жінок карають за те, що вони жінки… Title IX створює робочі місця для жінок, але їх відбирають чоловіки… Одна з 50 жінок — повія… Проституція у старому Чикаго… Ні на що не схоже опитування… Знецінення послуг повій… Чому оральний секс так здешевів?.. Сутенери проти ріелторів… Чому копи люблять повій… Куди поділись усі вчительки?.. Звідки утворюється прірва між чоловічою і жіночою зарплатнею?.. Невже чоловіки так люблять гроші, як жінки люблять дітей?.. Чи збільшить вашу зарплатню зміна статі?.. Знайомство з Еллі, щасливою повією.
Не так давно, одного приємного прохолодного літнього вечора, двадцятидев’ятирічна жінка на ім’я Лашіна сиділа на капоті позашляховика біля соціального житлового кварталу Dearborn Homes у південній частині Чикаго. Її погляд був виснаженим, але загалом вона здавалась юною. Її гарне обличчя окреслювали пасма випрямленого волосся. На ній був мішкуватий чорно-червоний спортивний костюм. Такі вона носила з дитинства. У її батьків рідко були гроші на новий одяг, тож вона звикла купувати поношені речі своєї двоюрідної сестри.
Лашіна розповідала про те, як заробляє на життя. Вона описала чотири основні джерела прибутків: крамничні крадіжки, стояння «на шухері», перукарські послуги та проституція. Поцуплене в крамницях вона продавала. Стояти «на шухері» означало допомагати місцевим торгівцям наркотиками. За дитячу стрижку вона брала 8 доларів, а за чоловічу — 12.
— Яка із цих робіт найгірша?
— «Проституція», — каже вона впевнено.
— Чому?
— «Мабуть, мені просто не подобаються чоловіки. Це гнітить мене психологічно».
— А що, якби за проституцію платили вдвічі більше?
— «Чи працювала б я більше? — питає вона. — Звісно!»
Так склалось історично, що чоловіком бути простіше, ніж жінкою. Так, це надмірне узагальнення, так, існують винятки, але, як не крути, жінкам живеться важче. Хоч чоловіки завжди воювали, полювали і виконували тяжку фізичну роботу, середня тривалість життя жінок була меншою. Іноді смерті були абсолютно безглузді. У період з XIII до XIX століття мільйон європейських жінок (переважно бідних вдів) стратили за відьомство, звинувативши їх у непогоді й поганому врожаї.
Зрештою, жінки таки випередили чоловіків у плані тривалості життя, перш за все, завдяки покращенню медичного обслуговування при народженні дітей. Утім у багатьох країнах бути жінкою нестерпно навіть у XXI столітті. У Камеруні юним дівчатам калічать груди дерев’яною палицею чи розпеченою шкаралупою кокосового горіха, щоб зробити їх менш сексуально привабливими. У Китаї нарешті відійшли від традиції деформування жіночих ніг, але все одно жінок частіше кидають після народження, вони часто неосвічені та зводять рахунки із життям. А індійські селянки, як ми вже писали, зазнають дискримінації на кожному кроці.
Однак у розвинених країнах життя жінок кардинально змінилося в кращий бік. Годі й порівнювати перспективи дівчини із сучасної Америки, Великої Британії чи Японії з перспективами жінки, яка жила століття чи два тому. Хоч куди кинь оком — на освіту, права, професійні можливості, — сьогодні жінкою бути краще, ніж у будь-який інший період історії. У 1872 році (перший рік, за який є така статистика) жінки становили лише 21 відсоток студентів у США. Сьогодні цей відсоток становить 58 і продовжує зростати. Приголомшлива різниця.
Утім у наш час усе одно доводиться платити високу ціну за те, щоб бути жінкою. Для американської жінки, не молодшої за двадцять п’ять років, яка має принаймні диплом бакалавра, середній показник прибутків складає 47 000 доларів. Натомість чоловіки такого статусу заробляють більше ніж 66 000 доларів. Це стосується навіть жінок, які відвідують найпрестижніші університети країни. Економісти Клаудія Ґолдін та Лоуренс Кац установили, що жінки, які закінчили Гарвард, заробляють менше половини того, що мають їхні однокашники-чоловіки. Навіть аналізуючи лише постійних працівників, які мали однаковий профільний предмет і фах, Ґолдін і Кац виявили, що гарвардські випускниці все одно заробляють на 30 відсотків менше, ніж випускники.
Унаслідок чого могла виникнути така величезна прірва?
Є багато вагомих чинників. Жінки частіше жертвують роботою заради родини. Навіть у таких високооплачуваних галузях, як медицина та юриспруденція, жінки не рідко обирають роботу, за яку платять менше (наприклад, терапевта чи юрисконсульта). І навіть тут не бракує дискримінації. Як відкритої (жінку відмовляються підвищувати в посаді, бо вона не чоловік), так і прихованої. Дослідження показали, що жінки, які мають зайву вагу, втрачають більше грошей, ніж чоловіки із такою самою проблемою. Це стосується і жінок із поганими зубами.
Також існують деякі непередбачувані біологічні чинники. Аналізуючи особисті дані персоналу великого італійського банку, економісти Андреа Ічіно та Енріко Моретті з’ясували, що працівниці до сорока п’яти років систематично пропускають роботу, залежно від менструального циклу. Порахувавши фінансові втрати через ці прогули, вони пояснюють різницю між зарплатами чоловіків і жінок у цьому банку, яка становить 14 відсотків.
Або згадаймо відомий освітній закон, прийнятий у США в 1972 році (відомий за назвою Title IX). Його розробляли для того, щоб викорінити статеву дискримінацію в системі освіти. Однак цей закон також вимагав, щоб школи та коледжі підтягли рівень жіночої спортивної програми до рівня чоловічої. Мільйони юних жінок одразу підписались на ці програми. Як зазначає економістка Бетсі Стівенсон, дівчата, які займаються спортом у школі, частіше вступають до коледжів та отримують пристойну роботу, особливо коли йдеться про галузі, де традиційно домінують чоловіки. Це хороша новина.
Однак вищезгаданий закон Title IX приніс жінкам і погані новини. Коли його тільки прийняли, більше 90 відсотків тренерів дівчачих спортивних команд у коледжах становили жінки. Новий закон зробив цю професію більш привабливою: заробітна платня зросла, і крім того, давала жінці статус. Наче скромна селянська їжа, яку відкрила для себе кулінарна еліта, робота тренером ніби магнітом притягнула до себе нових потенційних працівників — чоловіків.
Сьогодні жінки тренують не більше ніж 40 відсотків дівчачих спортивних команд у коледжах. Одна з найпомітніших тренерських посад у жіночому спорті — це робота в Жіночій національній баскетбольній асоціації (Women’s National Basketball Association (WNBA)), котру створили тринадцять років тому на противагу чоловічій NBA. На момент написання цієї книжки у WNBA виступають 13 команд, 6 із яких очолюють жінки. Утім це краще, ніж було три роки тому, коли жінки тренували лише 3 команди з 14.
Попри значний прогрес у становищі жінок ХХІ століття на ринку праці, середньостатистичній жінці пощастило б набагато більше, якби вона народилась чоловіком.
Утім існує один ринок праці, на якому жінки завжди відігравали провідну роль: проституція.
Її бізнес-модель дуже проста. У всі часи в усьому світі чоловіки хотіли більше сексу, ніж могли отримати задарма. Тому з’явились жінки, готові задовольнити цю потребу за певну суму. Сьогодні проституція заборонена в Сполучених Штатах, хоч існують деякі винятки та лазівки в законі. Коли американська нація тільки зароджувалась, проституцію не схвалювали, але не вважали криміналом. Однак у «прогресивну еру», приблизно в період з 1890 по 1920 рік, цій поблажливості настав кінець. Суспільство обурювало «біле рабство» — те, що тисячі жінок примушували працювати повіями проти їхньої волі.
Насправді реальність була ще страшнішою: жінок не примушували займатись проституцією, вони самі ставали на цей шлях. На початку 1910-х років Міністерство юстиції здійснило перепис у 310 містах 26 штатів, щоб порахувати кількість повій у США: «Ми підрахували, що майже 200 000 жінок є частиною армії пороку».
На той час у Сполучених Штатах мешкало 22 мільйони жінок віком від п’ятнадцяти до сорока чотирьох років. Якщо вірити цифрам Міністерства юстиції, одна зі 110 жінок цієї вікової групи була повією. Утім більшості повій (приблизно 85 відсотків) було двадцять з гаком. Одна з п’ятдесяти американських жінок цього віку займалась проституцією.
Мабуть, найбільш розвиненим цей ринок був у Чикаго, де працювало понад тисячу борделів. Мер організував спеціальну комісію, до якої увійшли лідери релігійних, громадських, освітніх, юридичних і медичних організацій. Ринувшись у нерівний бій, ці люди зрозуміли, що мають справу зі значно продажнішим ворогом, ніж секс: із економікою.
Комісія заявила: «Не дивно, що бідолашна дівчина, яка отримує лише 6 доларів на тиждень, працюючи руками, продає своє тіло за 25 доларів на тиждень, дізнавшись, що на нього є попит і чоловіки, які готові платити». Якщо перевести це в сучасні цифри, отримуючи 6 доларів на тиждень, дівчина заробляла б 6500 на рік. Зайнявшись проституцією за 25 доларів на тиждень, вона б щороку отримувала більше ніж 25 000. Крім того, комісія визнала, що 25 доларів — це мінімальний заробіток чиказьких повій. Жінки, які працювали в борделях (деякі борделі брали з них не більше ніж 50 центів, інші — 5 чи 10 доларів), щотижня приносили додому близько 70 доларів, або 76 000 на рік у наш час.
У серці чиказького району Леві, в якому виросли квартали борделів, особливе місце посідав один з них під назвою Everleigh, який комісія назвала «найвідомішим і найшикарнішим публічним домом країни». Серед його клієнтів були титани бізнесу, політики, спортсмени, митці та навіть кілька активних борців із проституцією.
Повії в Everleigh, відомі як «метелики», були не лише привабливі, чисті та надійні, а ще й уміли підтримати розмову та цитували класичну поезію. Карен Ебботт у книжці «Sin in the Second City» каже, що в Everleigh пропонували послуги, які на той час не надавали більш ніде. Наприклад, «французький стиль», відомий сьогодні як оральний секс.
У часи, коли пристойна вечеря коштувала 12 доларів у сучасній валюті, клієнти Everleigh радо платили 250 доларів (сучасними грошима) лише за вхід і 370 доларів за пляшку шампанського. Як порівняти із цими цінами, секс коштував дешево: майже 1250 доларів.
Сестри Ада і Мінна Еверлі, яким належав бордель, піклувалися про своїх дівчат. «Метелики» отримували здорову їжу, чудове медичне обслуговування, пристойну освіту й дуже солідну платню: 400 доларів на тиждень, що сьогодні становить близько 430 000 доларів на рік. Звісно, таких грошей, як «метелики» Еверлі, не заробляв більше ніхто. Але чому навіть середньостатистична чиказька повія отримувала так багато грошей? Відповідь полягає в тому, що заробіток, значною мірою, визначає закон попиту і пропозиції. Часто цей закон набагато потужніший, ніж ті, що пишуть урядовці.
У Сполучених Штатах політика й економіка не вельми добре ладнають. Політики пишуть закони, часто маючи добрі наміри. Однак хоч би якими щирими ці наміри були, вони рідко відповідають вимогам реальності. Коли в США проституцію лишили поза законом, правосуддя спрямувало весь свій гнів на повій, а не на їхніх клієнтів. Це абсолютно типово. Як і у випадках з іншими нелегальними ринками (наркотики, зброя), політики карають людей, котрі продають товари й послуги, а не тих, котрі їх купують.
Однак коли постачальника кидають за ґрати, виникає дефіцит, унаслідок якого ціни зростають. А це у відповідь приваблює на ринок ще більше постачальників. Американська «війна проти наркотиків» виявилась неефективною, адже вона зосередилась на продавцях, а не на покупцях. Хоч покупців значно більше, ніж продавців, 90 відсотків усіх засуджених у справах, пов’язаних із наркотиками, — це дилери.
Чому держава не карає клієнтів? Багато хто вважає, що нечесно карати хлопчиська, який не втримався і придбав щось нелегальне. Постачальників значно легше демонізувати. Якби держава дійсно хотіла прикрити продаж заборонених товарів і послуг, вона б узялась за людей, які створюють на них попит. Якби, наприклад, чоловіків, які платять повіям за секс, кастрували, цей ринок швидко зачахнув би.
Сто років тому в Чикаго майже завжди карали лише повій. Їм не тільки постійно загрожував арешт, а й тавро на все життя. Мабуть, найстрашніше покарання полягало в тому, що жінка, яка працювала повією, не мала шансів знайти пристойного чоловіка. Складіть усі ці чинники докупи і зрозумієте, що платня повій мусила бути такою високою, щоб їхні роботодавці могли привабити достатньо дівчат, аби задовольнити попит клієнтів.
Звісно, левову частку грошей забирали жінки, які стояли на верхівці піраміди. На момент, коли чиказька комісія таки закрила Everleigh, Ада і Міна встигли заробити в перерахунку на теперішні гроші майже 22 мільйони доларів. Маєтку, в якому розташовувався Everleigh, уже давно немає. Як немає і самого району Леві. Квартал, де містився бордель, знесли в 1960-ті роки і збудували на його місці багатоповерхівки. Утім це досі південь Чикаго і там досі працюють повії, такі як Лашіна в чорно-червоному спортивному костюмі. Щоправда, не варто очікувати, що вони цитують грецьких поетів.
Лашіна — одна з багатьох вуличних повій, з якими нещодавно познайомився Судхір Венкатеш. Цей соціолог із Колумбійського університету вчився в магістратурі в Чикаго й досі регулярно повертається туди здійснювати свої дослідження.
Приїхавши туди вперше, він був наївним багатеньким фанатом Grateful Dead*, який виріс у спокійній Каліфорнії та прагнув відчути дух хаотичного міста. Те, що Венкатеш не був ані білим, ані темношкірим (він народився в Індії), зіграло йому на руку. Це дозволило йому проникнути як в академічні кола (які були переважно білими), так і в гетто південного Чикаго (які були переважно чорними). Дуже швидко він злигався із вуличною бандою, яка контролювала район і торгувала креком та кокаїном. (Так, у «Фрікономіці» ми розповідали саме про дослідження Венкатеша, коли йшлось про торгівлю наркотиками, і так, ми знову до нього звернулись). Із часом він став експертом у підпільній економіці району. Закінчивши дослідження з наркотиками, він перейшов до вивчення повій.
Утім одне чи два інтерв’ю із жінками на зразок Лашіни дають не так багато. Щоб по-справжньому розібратися в ринку проституції, треба назбирати більше достовірних даних.
Сказати простіше, ніж зробити. Через нелегальну природу цього виду діяльності звичні джерела інформації (переписи,тподаткові декларації) вам не допоможуть. Навіть коли в межах деяких досліджень повій опитували безпосередньо, часто це робили організації, котрі не знали, які саме дані треба шукати (реабілітаційні центри чи притулки). Ба більше, виявилось, що коли людей розпитують про певні прояви ганебної поведінки, вони схильні все применшувати або перебільшувати, залежно від того, хто питає і навіщо.
У Мексиці є така собі програма соціальної допомоги Oportunidades. Щоб отримати цю допомогу, її учасники повинні детально розповісти про свою професію та пожитки, які вони мають. Коли людина подала заявку, до неї додому приходить соціальний працівник і перевіряє, чи правду вона сказала.
Економісти Сезар Мартінеллі й Сьюзен Паркер, проаналізувавши дані понад 100 000 учасників програми Oportunidades, виявили, що ті постійно приховують деяку власність на зразок авто, вантажівок, відеомагнітофонів, супутникових тарілок і пральних машин. Це зовсім не дивно. Люди, які хочуть отримати доступне житло, прагнуть здаватись біднішими, ніж вони є насправді. Однак Мартінеллі та Паркер також дізнались, що ці потенційні мешканці заявили, ніби мають деякі речі, яких у них насправді не було: сантехніка, водогін, газова плита, бетонна підлога. Чому вони збрехали?
Мартінеллі та Паркер стверджують, що через сором. Навіть дійсно бідні люди, яким дуже потрібне житло, не хочуть зізнаватись, що в них земляна долівка і немає туалету. Знаючи, що традиційні методи опитування не завжди надають достовірну інформацію, особливо коли йдеться про таку делікатну тему, як проституція, Венкатеш спробував інший підхід: збір даних на місці в режимі реального часу. Він платив людям, щоб ті підходили до повій на вулиці чи сиділи з ними в борделях і питали про особливості їхньої роботи. Коли клієнт ішов, він підходив до повії та розпитував її про значно інтимніші деталі.
Більшість його нишпорок становили колишні повії. Це було дуже зручно, адже вони мали значно більше шансів почути чесні відповіді. Венкатеш платив повіям за участь у дослідженні. Він припускав, що коли вони не проти займатися сексом за гроші, вони будуть не проти і поговорити про секс за гроші. Так і було. Майже за два роки Венкатеш зібрав дані приблизно на 160 повій із трьох різних районів південного Чикаго і вислухав розповіді про більш ніж 2200 статевих актів.
Він дізнався такі конкретні речі, як:
Отже, про що нам кажуть ці дані?
Почнімо з платні. Виявляється, середньостатистична повія в Чикаго працює 13 годин на тиждень, упродовж яких бере участь у 10 статевих актах і заробляє приблизно 27 доларів на годину. Відповідно її тижнева платня складає майже 350 доларів. У цю суму враховано 20 доларів, які повія в середньому краде у клієнтів. Деякі повії зізнаються, що беруть наркотики замість грошей — зазвичай крек чи героїн. 83 відсотки жінок, які взяли участь у дослідженні Венкатеша, були наркозалежними.
Як і Лашіна, багато з них паралельно займається іншою роботою, що Венкатеш також підмітив. Проституцією вони заробляли разів у чотири більше, ніж на цих роботах. Однак хоч би якою була ця різниця, такий заробіток усе одно дуже скромний, якщо врахувати всі недоліки професії. За рік типова повія, з якою мав справу Венкатеш, більше десяти разів страждала від насильства. Щонайменше три із цих 160 повій померли, поки тривало дослідження. «Здебільшого клієнти вдаються до насильства, коли не можуть кінчити чи збудитись, — каже Венкатеш. — Тоді вони починають лютувати і вимагати свої гроші назад. Навряд хтось захоче сперечатися із тим, хто щойно втратив свою чоловічу гідність».
Крім того, заробіток цих жінок сміховинний на тлі того, що мали навіть найдешевші повії сто років тому. Порівняно з ними, такі дівчата, як Лашіна, працюють майже задарма.
Чому ж заробіток повій так знизився?
Бо зменшився попит. Не попит на секс. Він досі величезний. Однак проституція, як і будь-яка інша галузь, страждає від конкуренції.
Хто найбільший суперник проституції? Відповідь надзвичайно проста: будь-яка жінка, котра не проти зайнятися із чоловіком сексом задарма.
Не секрет, що за кілька останніх десятиліть сексуальна мораль дуже змінилась. Сто років тому не існувало навіть фрази «випадковий статевий зв’язок» (уже не кажучи про «дружній секс»). Раніше дошлюбний секс мав значно серйозніші наслідки, ніж сьогодні.
Уявіть юнака, який щойно закінчив коледж і ще не готовий створити родину, але хоче сексу. Багато років тому візит до повії для нього був би ідеальним варіантом. Хоча це й незаконно, її нескладно було знайти, до того ж імовірність арешту — мізерна. Незважаючи на дорожнечу в короткочасній перспективі,
у довгостроковій перспективі повії були навіть вигідніші, адже з ними не треба перейматися через незаплановану вагітність або шлюбні обов’язки. Щонайменше 20 відсотків американських чоловіків, народжених між 1933 і 1942 роками, втратили цноту з повіями.
Тепер уявіть такого молодика двадцять років тому. Еволюція сексуальної моралі дала йому вільний доступ до безкоштовного сексу. Лише 5 відсотків чоловіків його покоління мають перший секс із повіями. Він і його друзі не бережуть себе до шлюбу. Більше ніж 70 відсотків чоловіків його покоління займаються сексом до одруження. У попереднього покоління цей показник становив лише 33 відсотки.
Отже, дошлюбний секс став природною заміною проституції. І коли попит на платний секс зменшився, знизився і заробіток повій.
Якби проституція була типовою економічною галуззю, вона мала б лобістів, які б засуджували дошлюбний секс. Вони б наполягали, що він повинен бути поза законом або принаймні з нього слід стягувати величезні податки. Коли сталевари та працівники цукрових заводів Америки відчули, що в спину їм дихають дешевші товари з Мексики, Китаю та Бразилії, вони змусили уряд ввести нові мита, що мали захистити вітчизняного виробника.
Такі протекціоністські тенденції — не новина. 150 років тому французький економіст Фредерік Бастіа написав так звану «Петицію свічкарів», котра буцімто мала захищати інтереси «виробників свічок, ліхтарів, підсвічників, щипців для зняття нагару та вогнегасників», а також «виробників солідолу, мастила, смоли, алкоголю та всього, пов’язаного з освітленням».
Бастіа заявив, що ці галузі «страждають від атаки з боку іноземного конкурента, котрий, очевидно, працює в значно вигідніших умовах, тож може заповнювати ринок освітлення надзвичайно дешевою продукцією».
Ким був цей підлий іноземний конкурент?
«Це сонце», — написав Бастіа. Він благав французький уряд видати закон, який забороняв би громадянам пускати сонячне світло у свої помешкання (так, його петиція була сатирою; в економічних колах вона стала символом безглуздих радикальних вимог).
На жаль, проституція позбавлена такого пристрасного захисника, як Бастіа. На відміну від цукрової та сталеливарної індустрії, вона не має лобістів у високих вашингтонських кабінетах, хоч варто визнати, що чоловіки з передових ешелонів влади з нею знайомі. От чому по проституції так сильно вдарили вітри вільного ринку.
Проституція більш географічно сконцентрована, ніж інші види кримінальної діяльності. Майже половина арештів чиказьких повій відбувається в межах одного відсотка міських кварталів. Що в цих кварталів спільного? Вони розташовуються поблизу залізничних станцій і великих трас (повіям треба, щоб клієнти могли їх знайти), там мешкає чимало бідних людей, але не надто багато родин, якими керують жінки.
Така концентрація дає змогу порівняти дані Венкатеша з даними Департаменту поліції Чикаго про арешти, щоб оцінити масштаби проституції в місті. Висновок: щотижня в Чикаго близько 4400 жінок працює вуличними повіями, здійснюючи таким чином 1,6 мільйона статевих актів на рік зі 175 000 різних чоловіків. Приблизно стільки само повій працювало в Чикаго і сто років тому. Враховуючи, що відтоді населення міста зросло на 30 відсотків, кількість повій на душу населення значно зменшилась. Не змінилось єдине: для клієнта проституція майже легальна. Згідно з даними, чоловік, який користується послугами вуличної повії, має шанс на арешт лише в одному з 1200 випадків.
Повії з дослідження Венкатеша працювали в трьох різних районах міста: Вест-Пуллмен, Роузленд і Вашингтон-парк. Більша частина населення цих районів — афроамериканці, як і самі повії. Сусідні Вест-Пуллмен та Роузленд — це робітничі райони на околицях південного Чикаго, де колись проживали майже виключно білі (Вест-Пуллмен збудували навколо залізничного заводу Пуллмена). Вашингтон-парк десятиліттями був бідним чорним кварталом.
Понеділок — найспокійніший день тижня для повій, а п’ятниця — найважчий, однак у суботу ввечері вони зазвичай заробляють відсотків на 20 більше, ніж у п’ятницю.
Чому найбільш завантажена ніч не найприбутковіша? Бо основний чинник, що визначає заробіток повії, — це конкретний вид сексуальної втіхи, для якої її наймають. І хтозна-чому суботні клієнти замовляють дорожчі послуги.
Цікаво, що із часом ціна на оральний секс помітно знизилася порівняно із «класичним». У Everleigh чоловіки платили за оральний секс подвійну чи навіть потрійну ціну. Тепер він удвічі дешевший за вагінальний. Чому?
Оральний секс безпечніший для повії, адже таким чином вона не завагітніє та має менші шанси підчепити хворобу, що передається статевим шляхом (крім того, під час орального сексу повії легше втекти у випадку появи поліції або агресивної поведінки клієнта). Однак оральний секс завжди мав ці переваги. То чому раніше він коштував значно дорожче?
Раніше оральний секс був чимось на зразок табу. Його вважали формою збочення, особливо набожні люди, адже він дарував задоволення, не виконуючи репродуктивної функції. Звісно, Everleigh з радістю заробляв на цьому табу. Лікар закладу цілковито схвалював оральний секс, адже він означав більше грошей для клубу і менше проблем зі здоров’ям для «метеликів».
Однак з еволюцією моральних канонів ціна впала. Ці зміни стосуються не лише проституції. Оральний секс набув величезної популярності серед американських підлітків, у той час як кількість традиційних статевих актів і рівень незапланованої вагітності знизилися. Хтось скаже, що це збіг, але ми переконані, що це економіка в дії. Коли повії знизили ціни на оральний секс, попит на нього значно зріс.
Повії не всім клієнтам виставляють однакові рахунки. Наприклад, темношкірі клієнти платять за один статевий акт у середньому на 9 доларів менше, ніж білі, а латиноамериканці зазвичай сплачують середню ціну. В економістів є для цього спеціальний термін: цінова дискримінація.
У світі бізнесу не завжди є місце для цінової дискримінації.
Щоб вона виникла, потрібні щонайменше дві умови:
Якщо ці умови виконуються, компанії здебільшого наживаються на ціновій дискримінації за кожної слушної нагоди. Цей принцип добре знайомий людям, які часто подорожують у справах, адже вони постійно платять утричі більше за квиток, придбаний в останню хвилину, ніж турист, який спланував відпустку заздалегідь і летить у сусідньому кріслі. Жінки, які платять за зачіску в салоні, теж із цим стикаються, адже з них беруть удвічі більше, ніж із чоловіків, за приблизно однаковий обсяг роботи.
Чи згадайте онлайн-каталог Dr. Leonard’s, у якому продається тример для волосся Barber Magic за 12,99 долара та ідентичний тример для тварин Trim-a-Pet за 7,99 долара. Це два майже однакові товари, але представники Dr. Leonard’s уважають, що люди схильні більше витрачати на власне волосся.
Як саме чиказькі повії займаються ціновою дискримінацією?
Як дізнався Венкатеш, що для білих і чорних клієнтів у них різна цінова політика?
Маючи справу із темношкірим, повія одразу називає реальну ціну, щоб уникнути зайвих торгів (Венкатеш помітив, що темношкірі клієнти більш схильні торгуватись, можливо, тому, що краще знають район і його ринок). Коли клієнт білий, повія намагається зробити так, щоб він першим назвав свою ціну, бо сподівається на щедру пропозицію. Дані доводять, що така стратегія досить ефективна.
Знижка за розрахунок наркотиками зовсім не дивує, враховуючи, що більшість повій — наркозалежні. Знижка за секс на вулиці дається, перш за все, за економію часу, бо там переважно все закінчується швидше. Також за секс у квартирі повії беруть більше, бо їм доводиться сплачувати за приміщення. Деякі жінки орендують спальню в чиємусь будинку чи кладуть матраци в підвал. Інші користуються послугами мотелів чи крамничок, які зачиняються на ніч.
Що дивує, так це мізерна знижка за одягнений презерватив. Ще більше дивує те, як нечасто клієнти користуються презервативами: менш ніж у 25 відсотках випадків, якщо говорити лише про вагінальний та анальний секс (нові клієнти частіше одягають презервативи, ніж постійні, а темношкірі — узагалі рідше за всіх інших). Типова чиказька вулична повія має близько 300 актів незахищеного сексу на рік. Хороша новина в тому, що, згідно з даними досліджень, менше 3 відсотків чоловіків, які наймають вуличних повій, страждають на ВІЛ (це не стосується чоловіків, які користуються послугами повій їхньої ж статі; більше 35 відсотків з них мають ВІЛ).
Отже, ціни на послуги повій залежать від багатьох чинників: від типу статевого акту, від клієнта і навіть від місця подій.
Як не дивно, ціни в різних повій на одній локації практично однакові. Мабуть, ви думали, що привабливіші жінки беруть більше, але так буває вкрай рідко. Чому?
Єдине розумне пояснення полягає в тому, що більшість клієнтів сприймає жінок як товар, який легко замінити на подібний. Чоловіки, які постійно користуються послугами цього ринку, нагадують покупця в супермаркеті, котрий не бачить особливої різниці між двома бананами.
***
Найкращий спосіб отримати велику знижку — безпосередньо домовитися з повією, а не через сутенера. Так можна зекономити майже 16 доларів за один статевий акт.
Такі дані надали повії з Роузленду і Вест-Пуллмену. Ці сусідні райони мають багато спільного. Однак у Вест-Пуллмені повії працюють із сутенерами, на відміну від їхніх колег із Роузленду. Вест-Пуллмен трохи більш заселений, тому тут існує більший суспільний тиск на повій. Натомість у Роузленді значно активніші вуличні банди. І хоч у Чикаго банди зазвичай не займаються сутенерством, вони не хочуть, щоб хтось інший втручався в їхню «темну» економіку.
Ця ключова відмінність дозволяє оцінити вплив сутенерів на ринок проституції. Однак спершу ось вам важливе запитання: звідки ми знаємо, що два типи повій узагалі можливо порівняти? Може, повії, які працюють із сутенерами, мають інші характеристики. Може, вони більш вишукані чи менш залежні від наркотиків. Якби це було так, ми б порівнювали два різні типи жінок, а не визначали роль сутенерів.
Утім виявилось, що багато жінок, яких досліджував Венкатеш, працювало в обох районах — часом із сутенером, а часом самостійно. Це дало нам змогу абстрагуватись від впливу сутенерів.
Як ми вже сказали, клієнти платять на 16 доларів більше, якщо домовляються через сутенера. Однак такі клієнти здебільшого замовляють дорожчі послуги. Отже, заробіток жінок зростає. Тобто навіть коли сутенер забирає свої 25 відсотків комісійних, повії все одно отримують більше за менший обсяг роботи.
Секрет успіху сутенерів у тому, що вони приводять кращих клієнтів, ніж повії здатні знайти самостійно. Як дізнався Венкатеш, сутенери з Вест-Пуллмену постійно шукають клієнтів у стриптиз-клубах у центрі міста чи в казино.
Як свідчать дані, сутенери не лише забезпечують повіям кращий заробіток. Повія, яка працює із сутенером, має менше шансів бути побитою чи натрапити на групу клієнтів, які не заплатять за послуги.
Отже, якщо ви вулична повія в Чикаго, вам є сенс мати сутенера. Навіть віддавши йому комісійні, ви залишитесь у виграші. Якби агенти в інших галузях були такими само корисними!
Порівняйте це із торгівлею нерухомістю. Так само, як ви можете продати своє тіло з допомогою сутенера чи без, ви можете продати свій будинок з ріелтором чи без нього. Однак хоч ріелтори беруть набагато менші комісійні, ніж сутенери (зазвичай 5 відсотків), їхній пай з угоди вимірюється десятками тисяч доларів.
То чи заслуговують ріелтори на свою платню?
Три економісти нещодавно проаналізували дані ринку нерухомості в Медісоні, штат Вісконсин, де процвітає продаж житла від господарів. Так сталося завдяки сайту FSBOMadison.com, який бере з домовласників 150 доларів за розміщення будинку чи квартири у своєму каталозі, однак коли об’єкт продають, ніхто нікому не платить жодної комісії. Порівнявши такий вид продажів із продажами через ріелторів за кількома параметрами (ціна, характеристики будинку та району, швидкість продажу), економісти змогли оцінити вплив посередників.
Що ж вони дізнались? Будинки, що продавались через FSBOMadison.com, зазвичай коштували стільки само, скільки й ті, якими займались ріелтори. Це явно не додає ріелторам балів. Якщо ви продаєте будинок за 400 000 доларів, це означає, що ріелтору ви заплатите майже 20 000, а сайту FSBOMadison.com лише 150 доларів.
Утім є важливі нюанси. За комісію в 5 відсотків усю роботу за вас зробить інша людина. Деякі домовласники радо на це погоджуються. Складно сказати, чи в інших містах такі само показники, як у Медісоні. Крім того, дослідження здійснювали в період розквіту ринку нерухомості, коли продати будинок самостійно було простіше. Та й люди, які продають свої будинки самотужки, імовірно, мають кращу ділову хватку. Зрештою, через сайт FSBOMadison.com будинки продавались приблизно на 20 днів довше. А втім, думаю, що більшість людей вважатиме це вартим заощаджених 20 000 доларів.
Ріелтор і сутенер загалом надають однакові послуги. Вони рекламують ваш товар потенційним клієнтам. Як показало дослідження, досить ефективним замінником ріелторів став інтернет. Коли ж ви намагаєтесь продати послуги вуличної повії, інтернет вам не помічник.
Отже, якщо порівняти користь від цих двох посередників, зрозуміло, що послуги сутенера значно цінніші, ніж послуги ріелтора.
Коли Венкатеш здійснював своє дослідження, проституцію в районі Вест-Пуллмен контролювало шестеро сутенерів. Він познайомився з ними. Усі вони були чоловіками. Колись цей ринок, навіть у найбідніших частинах Чикаго, очолювали жінки. Однак чоловіки, спокушені великими грошима, поступово взяли владу у свої руки. Ще один приклад того, як чоловіки витісняють жінок.
Цим шістьом сутенерам було від тридцяти з гаком до майже п’ятдесяти. За словами Венкатеша, «справи в них ішли непогано». Кожен заробляв майже 50 000 доларів на рік. Деякі мали й іншу роботу: працювали автомеханіками чи адміністраторами в крамницях. Крім того, майже всі мали власне житло і ніхто з них не був наркозалежним.
Мабуть, найважливіша їхня функція полягала в тому, що вони давали раду поліції. Венкатеш помітив, що сутенери мають нормальні робочі стосунки з копами, особливо з офіцером на ім’я Чарлз. Коли Чарлз був новеньким, він залякував і часто заарештовував сутенерів. Однак це мало поганий ефект. «Коли сутенера заарештовують, починається битва між тими, хто прагне його замінити, — каже Венкатеш, — а насилля гірше за проституцію».
Отже, Чарлз почав іти на компроміси. Сутенери погодились триматись подалі від парку, коли там граються діти, і ховати повій у затінку. За це поліція пообіцяла дати сутенерам спокій та, що найважливіше, перестати заарештовувати повій. За час дослідження Венкатеша на території, контрольованій сутенерами, був лише один офіційний арешт повії. З усіх переваг співпраці із сутенерами найголовнішою для жінок-«метеликів» була майже повна відсутність арештів.
Утім не обов’язково мати сутенера, щоб не потрапити за ґрати. У середньому, чиказьку повію заарештовують раз на 450 клієнтів і лише один арешт із 10 призводить до реального позбавлення волі.
Річ не в тому, що копи не знають, де стоять повії. І не в тому, що керівництво поліції чи мер вирішили дозволити проституції процвітати. Це, імовірніше, те, що економісти називають конфліктом інтересів між учасниками економічного договору. Так буває, коли є дві сторони, котрі, здавалось би, мають однакові інтереси, але насправді це не так.
У цьому випадку шеф поліції хоче побороти проституцію. Коп, який працює на вулиці, можливо, теж цього бажає, принаймні теоретично. Проте він не дуже хоче вдаватись до арештів. Деякі полісмени розуміють, що повії здатні запропонувати щось цікавіше за ще один бал у графі «арешти»: секс.
Це чітко видно з результатів дослідження Венкатеша. Близько трьох відсотків усіх статевих актів повії мали з полісменами безкоштовно.
Дані не брешуть: чиказька вулична повія швидше займеться сексом із копом, ніж потрапить у халепу.
***
Складно описати, наскільки неприємно бути вуличною повією. Це передбачає значну деградацію особистості, ризик різних захворювань і майже постійну загрозу насилля.
Найгіршими для повій були умови роботи в районі Вашингтон-парк, що майже за десять кілометрів на північ від Роузленду і Вест-Пуллмену. Він менш економічно розвинений і менш доступний для чужинців, особливо для білих. Проституція тут зосереджена навколо чотирьох локацій: двох великих багатоквартирних будинків, п’ятьох кварталів залюдненої вулиці та власне парку площею майже 150 гектарів, який спроектували Фредерік Лоу Олмстед і Калверт Вокс у 1870-ті роки. Повії, які працюють у Вашингтон-парку, не мають сутенерів і заробляють найменше з усіх, кого досліджував Венкатеш.
Ви, мабуть, думаєте, що за таких обставин їм варто було б займатись чимось іншим. Однак в умовах ринкової економіки завжди будуть люди, готові братись навіть за найгіршу роботу. Хоч би як тяжко жилось цим жінкам, без проституції їм було б іще важче.
Звучить абсурдно?
У цьому випадку, як не дивно, вагому роль грає одна давня американська традиція — родинні збори. Щороку влітку, у вихідні з нагоди Дня Незалежності, у Вашингтон-парку збирається безліч родин та інших груп людей, які разом готують смачненьке та відпочивають. Декому з них зустрічі з тіткою Айдою за склянкою лимонаду не достатньо. Виявляється, попит на повій у Вашингтон-парку в цей період небосяжний.
Зі свого боку, повії діють, як усі підприємці: підвищують ціни на 30 відсотків і працюють стільки, скільки можуть.
Цікаво, що такий підвищений попит приваблює особливий тип жінок — тих, які цілий рік тримаються якнайдалі від проституції, але в цю пору кидають свою основну роботу і починають заробляти як повії. Більшість із них має дітей, дбає про родину і не вживає наркотиків. Як шукачі золота чи ріелтори в найпродуктивніший сезон, вони просто бачать нагоду заробити і хапаються за неї.
Пам’ятаєте питання в заголовку цього розділу? Що спільного між повією та Сантою з універмагу? Відповідь очевидна: вони полюбляють короткочасний підробіток на свята.
Ми вже визначили, що сьогодні попит на повій значно менший, ніж шістдесят років тому. Великою мірою так сталося завдяки феміністичній революції.
Якщо вас це дивує, поміркуйте про ще одну жертву цієї революції: школярів.
Раніше вчителюванням займалися переважно жінки. Сто років тому це була мало не єдина робота для них, що не потребувала готування чи прибирання (подібна ситуація була із професією медсестри, але все ж на одну медсестру припадало шість учительок). У ті часи майже 6 відсотків жіночої робочої сили становили вчительки. Їх випереджали лише жінки-різнороби (19 відсотків), служниці (16 відсотків) та пралі (6,5 відсотка). Здебільшого цю професію обирали випускниці коледжів. Станом на 1940 рік 55 відсотків жінок із вищою освітою, яким було ледь за тридцять, працювали вчительками.
Утім із часом у розумних жінок з’явилось більше можливостей для самореалізації. Акт про рівну оплату від 1963 року та Акт про громадянські права від 1964 року дуже цьому посприяли, як і зміна ставлення до ролі жінок у суспільстві загалом50. У коледжах стало більше дівчат, і, відповідно, більше жінок почало обирати професії, котрі раніше були для них недоступними: юриспруденцію, медицину, бізнес, фінанси (одним з неоспіваних героїв цієї революції стало дитяче харчування, яке дозволило молодим матусям швидше повертатись на роботу).
Ці професії, які вимагали неабияких знань і вмінь, гарантували пристойний заробіток і приваблювали найрозумніших жінок. Звісно, якби ці жінки народились на покоління раніше, швидше за все, вони стали б учительками.
Однак вони народились пізніше. Як наслідок, у лавах шкільних учителів почався відтік кваліфікованих кадрів. У 1960 році майже 40 відсотків викладачок були серед найкращих за результатами різних тестів на профпридатність і лише 8 відсотків пасли задніх. Двадцять років потому в когорті лідерів жінок стало вдвічі менше, а серед найгірших — удвічі більше. Той факт, що зарплати вчителів падали порівняно з іншими професіями, теж не допомагав. У 2000 році голова Ради середніх шкіл Нью-Йорка заявив: «Кваліфікація вчителів знижується вже не один десяток років, а про це ніхто не хоче говорити».
Це не означає, що більше не лишилось чудових учителів. Звісно, вони є. Однак загальна якість викладання за ці роки знизилась. З 1967 по 1980 рік середні результати тестів американських школярів погіршали майже на 1,25 бала. Дослідник у галузі освіти Джон Бішоп назвав таке падіння «безпрецедентним» і заявив, що це ставить продуктивність роботи країни під загрозу.
Що ж, хоч для жінок, які пішли в інші професії, усе склалось якнайкраще, правда ж?
Ну, майже так. Як ми вже казали, навіть найбільш високоосвічені жінки заробляють менше, ніж їхні колеги — чоловіки. Це особливо актуально в галузі фінансів і корпоративному секторі, де жінок досі небагато. Кількість жінок на керівних посадах за останні роки зросла майже у вісім разів, але їхня частка досі не перевищує 1,5 відсотка. Якщо поглянути на півтори тисячі провідних компаній США, бачимо, що лише 2,5 відсотка найбільш високооплачуваних посад у них належить жінкам. Це парадоксально, адже за останні двадцять п’ять років жінки отримали більше ніж 30 відсотків дипломів магістрів ділового адміністрування (МВА) в найкращих коледжах Сполучених Штатів.
Економісти Маріанна Бертран, Клаудія Ґолдін та Лоуренс Кац спробували розв’язати цю головоломку, проаналізувавши кар’єрні успіхи більш ніж 2000 випускників і випускниць програми магістрів ділового адміністрування Чиказького університету.
Висновки такі: статева дискримінація — далеко не основний чинник, який впливає на різницю між заробітком чоловіків і жінок. Ключових чинників три:
Здається, річ у тому, що багато жінок, навіть із престижною освітою, люблять дітей. Середньостатистична жінка з дипломом магістра ділового адміністрування, яка не має дітей, працює лише на три відсотки менше, ніж її конкурент-чоловік. Натомість жінка з таким дипломом, яка встигла стати мамою, працює менше аж на 24 відсотки. Вищезгадані економісти стверджують: «Мами з дипломом магістра ділового адміністрування, особливо ті, які мають заможних чоловіків, часто беруть паузу на кілька років після народження першої дитини».
Це трохи дивно. Найрозумніші жінки Сполучених Штатів отримують цей диплом, щоб більше заробляти, але зрештою виходять заміж за чоловіків, які також мають солідну платню, тож можуть дозволити їм працювати менше.
Чи означає це, що час і гроші, які жінки витрачають на освіту, себе не виправдовують? Хтозна. Можливо, вони б ніколи не зустріли таких чоловіків, якби не навчались у певних закладах.
Проблема різниці в платні чоловіків і жінок має ще один нюанс. Замість того щоб сприймати меншу платню жінок як їхню невдачу, поміркуймо так: можливо, високий рівень заробітку для них просто не настільки важливий, як для чоловіків. Може, чоловіки мають таку само слабкість до грошей, як жінки — до дітей ?
Нещодавно дослідники здійснили два експерименти, у межах яких чоловікам і жінкам запропонували відповісти на двадцять математичних питань. Під час першого експерименту кожному учаснику платили 5 доларів за те, що він прийшов, і ще 15 — за закінчений тест. У другому експерименті учасникам платили 5 доларів за прихід і ще по 2 — за кожну правильну відповідь.
Якими виявились результати?
У першому випадку чоловіки дали лише на одну правильнуьвідповідь більше за жінок, але у другому, коли стимулом були додаткові гроші, вони розтрощили жінок ущент. Результат жінок у другому експерименті майже не відрізнявся від показників у першому. Натомість середньостатистичний чоловік дав на дві правильні відповіді більше у другому випадку, ніж у першому.
Економісти збирають безліч даних і застосовують складні статистичні методи, щоб таки визначити, чому жінки заробляють менше за чоловіків.
Складність полягає в тому, що між чоловіками та жінками багато відмінностей. Що б дійсно хотів економіст, так це провести приблизно такий експеримент: узяти групу жінок і зробити їхні чоловічі клони; із групою чоловіків учинити навпаки; сісти і спостерігати. Порівнявши результати роботи кожної гендерної групи з результатами роботи її клонів, можна було б зробити впевнені висновки.
Або якщо клонування — не варіант, можна взяти групу жінок, навмання вибрати половину з них і магічним чином змінити їхню стать, не чіпаючи інших характеристик. Із чоловіками треба було б зробити навпаки.
На жаль, економістам не можна проводити такі експерименти (поки що). А от окремим людям можна. Це називається операція зі зміни статі.
Що трапляється, коли чоловік погоджується на хірургічне втручання і гормонотерапію, щоб жити як жінка, або жінка вирішує стати чоловіком?
Стенфордський нейробіолог Бен Баррес насправді народився Барбарою Баррес і став чоловіком у 1997 році, коли йому було сорок два. Нейробіологія, як і більшість точних наук, майже повністю належить чоловікам. Баррес каже: «Моє рішення стало несподіванкою для колег і студентів, але всі вони чудово його сприйняли». Дійсно, його статус в академічних колах підскочив угору. Якось, коли Баррес вів семінар, один учений в аудиторії повернувся до його приятеля і кинув сумнівний комплімент: «У Бена Барреса кращі роботи, ніж у його сестри». Насправді в Барреса немає сестри. Цей чоловік мав на увазі його жіноче минуле.
«Чоловікам набагато складніше перетворюватись на жінок, ніж жінкам на чоловіків», — визнає Баррес. За його словами, у певних галузях (наука, фінанси) суспільство, у першу чергу, хоче бачити компетентних чоловіків, а не жінок.
З другого боку, погляньте на блискучу економістку Дейдру Макклоскі з Іллінойського університету. Вона народилась чоловіком на ім’я Дональд і вирішила стати жінкою в 1995 році, коли їй було п’ятдесят три. Як і в нейробіології, в економіці домінують чоловіки. «Я вже була готова переїхати в Спокен і працювати на елеваторі», — каже вона. Макклоскі помітила деякі фінансові втрати, спричинені її особливістю. Вона підрахувала, що «заробляла б зараз трохи більше, якби досі була Дональдом».
Макклоскі та Баррес — це лише дві базові точки. Дослідники Крістен Шильт і Меттью Вісволл вирішили встановити, що відбувається з платнею людей, які змінюють стать у дорослому віці. Це трохи відрізняється від експерименту, який ми пропонували раніше, адже люди, які змінюють стать, — це не випадковий набір піддослідних, та й не зовсім типові чоловіки та жінки, але результати все одно цікаві. Шильт і Вісволл дізнались, що жінки, які стають чоловіками, після зміни статі починають заробляти трохи більше. Натомість чоловіки, які перетворюються на жінок, починають заробляти майже на третину менше, ніж до операції.
Утім у цих висновках є деякі нюанси. По-перше, учасників експерименту було зовсім небагато: лише чотирнадцять чоловіків, які стали жінками, і двадцять чотири жінки, які стали чоловіками. По-друге, переважну кількість піддослідних Шильт і Вісволл знайшли на конференціях трансгендерів. Отже, вони належать до категорії, яку Дейдра Макклоскі називає «професійними замінювачами статі». Це не завжди типові представники певної соціальної групи.
Вона стверджує: «Люди, які стають жінками, але потім постійно озираються назад, не досягнуть значних успіхів у роботі».
В одному шикарному районі Чикаго, лише за кілька кілометрів від місць роботи вуличних повій, мешкає людина, яка народилась жінкою, завжди лишалась нею, але заробляє більше грошей, ніж колись могла уявити.
Вона народилась у великій бідній родині в Техасі та втекла з дому в армію. Вона займалась електронікою і брала участь у розробці навігаційних систем. Ставши знову цивільною сім років потому, вона влаштувалась на посаду програміста в одній з найбільших корпорацій світу. Вона почала отримувати п’ятизначну зарплатню і вийшла заміж за іпотечного брокера, який мав шестизначну платню. Її життя стало успішним, але нудним.
Вони розлучились (у пари не було дітей), і вона переїхала назад у Техас. Частково, щоб доглядати хворого родича. Знову працюючи програмісткою, вона вийшла заміж удруге, але цей шлюб теж не склався.
З кар’єрою справи йшли не набагато краще. Вона була розумною, компетентною, привітною і привабливою блондинкою, яка подобалась багатьом колегам. Однак вона не хотіла так гарувати. Тому вона почала власний бізнес, який дозволив їй працювати лише десять-п’ятнадцять годин на тиждень і при цьому заробляти в п’ять разів більше, ніж раніше. Її звуть Еллі, і вона повія.
Вона потрапила в цю професію випадково чи принаймні заради забави. Її рідні були набожними баптистами, й Еллі виховувалася в пуританській атмосфері. Її спосіб життя не змінився і коли вона стала дорослою. «Я лише доглядала за газоном, і могла випити не більше двох пляшок пива за вечір, та й то лише після сьомої», — каже вона. Розлучившись, вона почала відвідувати сайти знайомств. Їй подобались чоловіки, і їй подобався секс. Вона жартома вказала у своєму профілі «ескорт послуги».«Це було так спонтанно, — згадує вона. — Я вирішила написатитце і просто поглянути, що із цього вийде».
Її почали закидати відповідями інші відвідувачі сайту. «Я ледве встигала все читати!»
Вона домовилась зустрітися із чоловіком о другій дня посеред тижня в південно-західному закутку парковки готелю. Він мав приїхати на чорному «мерседесі». Еллі гадки не мала, скільки з нього взяти. Вона думала про 50 доларів.
Він виявився дантистом, фізично не огидним, одруженим і дуже добрим. Коли вони зайшли в номер, Еллі почала нервово роздягатись. Вона вже не пригадує деталі статевого акту, але пам’ятає, що «не було нічого ненормального».
Коли вони закінчили, чоловік поклав гроші на комод. «Ти ніколи раніше цього не робила, правда?» — спитав він. Еллі спробувала збрехати, але нічого не вийшло.
«Гаразд, — сказав він, — от як треба робити». І він прочитав їй цілу лекцію. Вона має поводитись обережніше. Не слід погоджуватись зустрічатися з незнайомцем на парковці. Крім того, варто щось дізнатись про клієнта заздалегідь.
«Він був ідеальним першим клієнтом, — каже Еллі. — Я досі йому вдячна».
Коли він вийшов з кімнати, Еллі порахувала гроші на комоді. Там було 200 доларів. «Я роками робила це безкоштовно, тож той факт, що хтось був готовий дати мені за це хоч цент, приголомшив мене».
Вона одразу захотіла працювати повією «повний робочий день», але боялась, що про це дізнаються рідні та друзі. Отже, вона почала брати замовлення переважно за містом. Вона вже менше працювала програмісткою, але все одно така робота її гнітила. Тоді вона вирішила переїхати в Чикаго.
Так, це було велике місто, яке лякало Еллі, але, на відміну від Нью-Йорка чи Лос-Анджелеса, воно було досить привітним, щоб південна дівчина почувалась там як удома. Вона створила сайт (навички програмістки стали в пригоді) та методом спроб і помилок визначила, на яких еротичних порталах краще шукати клієнтів (її фаворитами стали Eros.com та BigDoggie.net).
Робота на себе мала свої переваги. Перш за все, вона ні з ким не мусила ділити заробіток. Колись Еллі, швидше за все, працювала б на когось на зразок сестер Еверлі, які платили своїм дівчатам пристойно, але все-таки забирали достатньо, щоб самим багатіти по-справжньому. Інтернет дозволив Еллі бути собі господинею і класти весь прибуток у власну кишеню. Ми вже багато говорили про здатність інтернету позбутись посередників у таких галузях, як туризм, нерухомість, страхування чи торгівля акціями й облігаціями. Утім складно уявити інший ринок, на якому зникнення посередників було б таким природним, як на ринку високоякісних повій.
Погано було те, що Еллі мусила самостійно шукати інформацію про потенційних клієнтів і стежити, щоб вони не побили чи не надурили її. Зрештою, вона дійшла простого рішення. Коли новий клієнт зв’язувався з нею через інтернет, вона не погоджувалась на зустріч, доки він не писав їй своє справжнє ім’я та робочий номер телефону. Зранку, перед їхньою зустріччю, вона телефонувала йому, нібито щоб просто сказати, як вона на нього чекає.
Насправді цей дзвінок показував, що вона може знайти його, за бажання, і, якщо щось піде не так, поставити його офіс на вуха. «Ніхто не хоче бачити в себе в кабінеті скажену дівку», — каже вона з усмішкою. Досі Еллі лише раз вдавалась до такої тактики, коли клієнт заплатив їй фальшивими грошима.
У своїй квартирі вона приймала клієнтів переважно вдень. Зазвичай це були білі одружені чоловіки середнього віку, яким простіше вислизнути з офісу в робочі години, ніж пояснювати дружинам свою відсутність увечері.
Еллі любила вільні вечори, коли вона могла почитати, сходити в кіно чи просто розслабитись. Вона встановила тариф у 300 доларів на годину (приблизно стільки беруть інші жінки її класу) з кількома видами знижок: 500 доларів за дві години чи 2400 за дванадцять. Близько 60 відсотків її замовлень було на одну годину.
У її спальні, яку вона жартома називає «мій офіс», стоїть велике ліжко під балдахіном у вікторіанському стилі. Його колони декоровані білими шовковими тканинами. На таке ліжко не просто видертись. Коли Еллі спитали, чи в її клієнтів бувають із цим труднощі, вона сказала, що нещодавно один повний джентльмен зламав ліжко.
І що зробила Еллі?
«Я сказала, що ліжко вже було зламане, і вибачилась, що не полагодила його».
Вона з тих людей, які бачать щось хороше в кожному. На їїьдумку, ця риса посприяла її підприємницькому успіхові. Їй дійсно подобаються чоловіки, які до неї приходять, а їм подобається вона. І не лише за те, що вона займеться з ними сексом. Вони часто приносять їй подарунки: сертифікати на 100 доларів від Amazon.com; пляшку хорошого вина (вона потім ґуґлить назви, щоб дізнатись ціну). Якось їй навіть подарували новенький MacBook. Чоловіки роблять їй компліменти, хвалять її одяг чи інтер’єр квартири. Вони ставляться до неї так, як повинні ставитись до своїх дружин.
Більшість жінок, котрі мають заробіток, як у Еллі, називають себе «ескортом». Коли Еллі говорить про своїх колег по бізнесу, вона каже просто: «дівчата». Утім вона не зверхня. «Мені подобаються повії, мені подобаються нічні метелики, мені всі вони подобаються, — каже вона. — Я знаю, чим я займаюсь, і не намагаюсь це прикрасити». Еллі розповіла про свою подругу, яка заробляє 500 доларів на годину. «Вона вважає, що краща за дівчат на вулиці, які роблять мінет за 100 доларів, а я їй кажу: “Ні, люба, ти така, як і вони”».
Щодо цього, мабуть, Еллі помиляється. Хоч вона вважає, що не відрізняється від вуличних повій, усе-таки в неї менше спільного із цими жінками, ніж зі «статусними» дружинами. Власне, Еллі — «статусна» дружина, яку орендують погодинно. Вона не просто продає секс. Вона продає чоловікам можливість поміняти своїх дружин на більш молоду і сексуальну версію без довгострокових витрат.
На годину чи дві вона стає для них ідеальною дружиною: прекрасною, уважною, розумною жінкою, яка сміється з їхніх жартів і задовольняє їхню хіть. Вона щоразу рада бачити їх у себе на порозі. У її квартирі вже грає їхня улюблена музика, а в холодильнику охолоджується улюблений напій. Вона ніколи не просить їх винести сміття.
Еллі каже, що вона «трохи ліберальніша», ніж деякі повії, коли доходить до задоволення незвичних прохань клієнтів. Наприклад, ще в Техасі був один хлопець, який приходив до неї, діставав з валізи різні пристрої та просив зайнятись тим, що більшість людей і сексом не назве. Утім вона завжди категорично наполягає, щоб клієнт одягав презерватив.
А що, якби клієнт запропонував їй мільйон доларів за секс без презерватива?
Це питання змушує Еллі замислитись. Зрештою, демонструючи повне розуміння того, що економісти називають негативним відбором, вона каже, що не погодилась би. Вона пояснює, що клієнт, досить скажений, щоб віддати мільйон доларів за один акт незахищеного сексу, мабуть, настільки ненормальний, що його варто обходити десятою дорогою.
Коли вона почала працювати в Чикаго за 300 доларів на годину, попит був шалений. Вона приймала стільки клієнтів, скільки могла фізично витримати. Працювати доводилось годин по тридцять на тиждень. Так тривало деякий час, але коли Еллі виплатила кредит за машину та відклала трохи грошей, то скоротила кількість робочих годин до п’ятнадцяти на тиждень.
Зрештою вона почала замислюватись, чи не варта година її часу більше, ніж 300 доларів. Працюючи за таким тарифом по п’ятнадцять годин на тиждень, вона заробляла більше 200 000 доларів готівкою за рік.
Із часом Еллі підвищила ціну до 350 доларів на годину. Вона думала, що після цього попит знизиться, але цього не сталось. Отже, за кілька місяців її ціна зросла до 400 доларів. І знову не відбулось відчутного відтоку клієнтів. Тоді Еллі трохи розізлилась на себе.
Очевидно, весь час вона брала надто мало. Принаймні тепер вона могла використати зміну тарифу для невеличкої цінової дискримінації. Еллі виставляла рахунки своїм улюбленим клієнтам за старою таксою, а тим, які подобались їй менше, казала, що тепер вона коштує 400 доларів. Якщо вони починали сперечатись, це був вдалий привід позбутись їх. На брак клієнтів Еллі не скаржилась.
Незабаром вона знову підвищила ціну — спершу до 450 доларів на годину, а потім до 500 доларів. За пару років Еллі подорожчала на 67 відсотків, але попит на її послуги все одно не зменшився.
Такий різкий стрибок цін відкрив їй очі на ще одну річ: що більше вона брала з клієнтів, то менше займалась, власне, сексом. За 300 доларів на годину вишиковувалась черга чоловіків, які прагнули отримати все можливе за відведений час. Однак за 500 доларів на годину її часто просто годували і поїли. «Чотиригодинна вечеря закінчується двадцятьма хвилинами сексу, — каже вона, — хоч я лишилась абсолютно тією самою дівчиною, що брала 300 доларів».
Спочатку вона думала, що процвітає завдяки економічному піднесенню в країні. Це відбувалось між 2006 і 2007 роками, які дійсно були успішними для багатьох банкірів, юристів і забудовників, з якими вона мала справу. Однак потім до неї дійшло, що попит на секс не пов’язаний із глобальною економікою.
Ми припускаємо, що в Чикаго менше тисячі повій рівня Еллі, які працюють самостійно чи на ескорт-сервіс. У вуличних повій, на зразок Лашіни, мабуть, найгірша робота в Америці. Натомість у елітних повій ситуація протилежна: великі гроші, гнучкий графік роботи та незначний ризик стати жертвою насильства чи потрапити під арешт. Тому справжня загадка не в тому, чому такі, як Еллі, стають повіями, а в тому, чому більше жінок не обирає цю професію.
Звісно, проституція — це не для кожної жінки. Треба дуже любити секс і бути готовою піти на деякі жертви, наприклад, не мати чоловіка (хіба що він дуже тямущий чи жадібний). Утім неприємності поступаються назад, коли йдеться про 500 доларів на годину. Коли Еллі зізналась одній давній подрузі, що стала повією, і описала своє нове життя, за кілька тижнів та теж узялась за цей «бізнес».
Еллі ніколи не мала проблем із поліцією і не думає, що вони колись виникнуть. Насправді, вона була б у розпачі, якби проституцію легалізували, адже вона так багато заробляє саме тому, що її послуги не можна купити законним шляхом.
Еллі стала майстром своєї справи. Вона була дуже проникливою підприємницею, не витрачала зайвого, займалась контролем якості, навчилась цінової дискримінації і розібралась у співвідношенні попиту та пропозиції на своєму ринку. Крім того, їй довподоби ця робота.
Утім попри все Еллі почала планувати шляхи відступу. На момент нашої розмови їй було трохи за тридцять. І хоч вона досі була привабливою, вона розуміла, що її товар знецінюється. Їй було шкода старших повій, котрі не знали, коли зупинитись, наче пристаркуваті спортсмени (один із таких спортсменів, бейсболіст, який потрапив до Національної зали слави, якось запропонував Еллі, яка відпочивала в Південній Америці, зайнятися сексом, не знаючи про її професію. Еллі відмовилась, щоб не псувати відпустку).
Їй набридло тримати своє життя в таємниці. Її рідні та друзі не знали, що вона повія. Її вбивало те, що доводиться постійно брехати. Єдині, з ким вона могла бути чесною, — це її «колеги», але вона не була близькою ні з ким з них.
Вона встигла накопичити певну суму, але її не досить, щоб вийти «на пенсію». Тому вона почала планувати зміну фаху. Вона отримала ліцензію ріелтора. Бум на ринку нерухомості був у самому розпалі, тож їй здавалось, що змінити стару роботу на нову буле доволі нескладно, адже обидві професії гарантують гнучкий графік. Однак надто багато людей мали такі само плани. Грошові внески для старту роботи ріелтором такі мізерні, що кожен продуктивний період на ринку нерухомості приваблює безліч бажаючих. За останні десять років кількість членів Національної асоціації ріелторів зросла на 75 відсотків. Тому їхній середній заробіток суттєво знизився. Еллі була обурена, коли дізналась, що половину комісійних вона муситиме віддавати агентству. Це більше, ніж бере будь-який сутенер!
Зрештою Еллі відчула, що хоче робити насправді: повернутися в коледж. Вона планує використати досвід, якого набула, коли мала свій бізнес, і, якщо все піде добре, взятись за професію, яка гарантуватиме шалені прибутки без фізичної праці.
Що вона вирішила вивчати? Звісно, економіку.
Запросіть друга до Спільноти
Вкажіть, будь ласка, контактні дані людини, яку хочете запросити
Придбайте для друга подарунок від TUM
Вкажіть, будь ласка, контактні дані цієї людини, щоби ми надіслали їй посилку
Майже готово
Вкажіть ще, будь ласка, своє ім’я та емейл.
Дякуємо і до зв’язку незабаром!
Дякуємо за покупку!
Вхід в кабінет
Відновлення пароля
Оберіть рівень підтримки
Амбасадорський
digital & print
на 17% дешевше499 грн/міс
Амбасадорський
digital & print
на 17% дешевше416 грн/міс
499 грн/міс
При оплаті 4999 грн за рік
