«Прощавай, зброє» — один із найвидатніших американських романів про Першу світову війну. Захоплива, частково біографічна оповідь Ернеста Гемінґвея висвітлює жорстокі реалії війни. У ній знаменитий гемінґвеївський телеграфний стиль перемежовується вкрапленнями потоку свідомості, і від того емоції твору сприймаються особливо гостро. Це історія мужності і страху, побратимства, любові та болю. Історія, у якій однаково сильно звучать почуття обов’язку та відчуття «не твоєї війни». Незабутня історія кохання, яке є лиш ілюзорним острівцем спокою і щастя.

[Щоб придбати книжку зі знижкою: переходьте на сайт ВСЛ, зареєструйтеся у «Спільноті Старого Лева» та введіть промокод TU_VSL]

***

Розділ тринадцятий

Ранесенько ми прибули в Мілан, і нас вивантажили на товарній станції. Санітарна карета відвезла мене до американського госпіталю. Лежачи в машині на ношах, я не міг визначити, які райони міста минаємо, та коли вже ноші витягли, я побачив ринок і відчинену винарню, де підмітала дівчина. Вулицю поливали, і скрізь пахло ранковою свіжістю. Санітари поклали ноші на землю й зайшли всередину. Повернулися разом зі швейцаром. Той мав сиві вуса, був у форменному кашкеті й сорочці. Ноші не влазили в ліфт, і вони сперечалися, чи краще зняти мене з нош і завезти вгору ліфтом, чи нести ноші сходами. Я прислухався до їхньої суперечки. Вирішили везти ліфтом. Мене підняли з нош.

— Не кваптеся, — сказав я. — Обережно.

У ліфті було тісно, і коли мої ноги зігнулися, я відчув гострий біль.

— Випростайте мені ноги, — сказав я.

— Не можемо, Signor Tenente. Тут нема місця. — Той, хто це казав, підтримував мене рукою, а я обхопив його за шию. Його віддих смердів сумішшю часнику й червоного вина.

— Не шарпай там, — сказав другий санітар.

— А хто шарпає, сучий сину!

— Кажу тобі, не шарпай, — повторив санітар, що тримав мені ноги.

Я бачив, як зачинилися дверцята ліфта, затраснулася решітка, і швейцар натиснув кнопку четвертого поверху. Він мав стурбований вигляд. Ліфт поволі поповз угору.

— Тяжко? — запитав я санітара, що відгонив часником.

— Нічого, — сказав він. Його обличчя спітніло, і він лише кректав. Ліфт поволі їхав угору, а тоді зупинився. Санітар, що тримав мені ноги, відчинив дверцята й вийшов назовні. Ми опинилися на сходовому майданчику. Там було кілька дверей з мідними ручками. Той, що тримав мої ноги, натиснув кнопку дзвінка. Ми чули, як задзеленчало за дверима. Ніхто не вийшов. Тоді піднявся сходами швейцар.

— Де вони всі? — запитали санітари.

— Не знаю, — сказав швейцар. — Вони сплять унизу.

— Знайдіть когось.

Швейцар подзвонив, тоді постукав, а тоді відчинив двері й зайшов.

Повернувся з якоюсь літньою жінкою в окулярах. Мала розкуйовджене волосся, що мало не падало їй на очі, і була вбрана в форму медсестри.

— Я не розумію, — сказала вона. — Не розумію по-італійському.

— Я розмовляю англійською, — сказав я. — Їм треба, щоб мене десь поклали.

— Палати не готові. Ми ще нікого не чекали. — Вона поправила волосся й короткозоро примружилась на мене.

— Покажіть їм будь-яку кімнату, де можна мене покласти.

— Я не знаю, — сказала вона. — Ми ж не чекали пацієнтів. Я не можу просто взяти й покласти вас у будь-яку кімнату.

— Покладіть де завгодно, — сказав я. А тоді звернувся італійською до швейцара: — Знайдіть якусь порожню кімнату.

— Вони всі порожні, — сказав швейцар. — Ви тут перший пацієнт. — Він тримав у руках кашкет і дивився на підстаркувату медсестру.

— Заради Христа, та покладіть мене нарешті в якусь кімнату. — Біль у зігнутих ногах ставав дедалі нестерпніший і я відчував, як він пронизує наскрізь кістку. Швейцар знову зайшов усередину, сивоволоса жінка рушила слідом, а тоді він квапливо повернувся. — Ходіть за мною, — сказав він. Мене понесли довгим коридором до кімнати зі спущеними шторами, де пахло новими меблями. Там стояло ліжко й велика дзеркальна шафа. Мене поклали на це ліжко.

— Не можу дати простирадла, — сказала жінка. — Вони всі під замком.

Я нічого їй не сказав.

— У мене в кишені гроші, — сказав я швейцару. — В отій, що застебнута на ґудзик. — Швейцар витягнув гроші. Двоє санітарів стояли біля ліжка, тримаючи в руках кашкети. — Дайте кожному по п’ять лір і п’ять візьміть собі. Мої папери в другій кишені.

Можете віддати їх сестрі.

Санітари віддали честь і подякували.

— Бувайте, — сказав я їм. — І дуже вам дякую. — Вони знову віддали честь і пішли.

— Ці папери, — сказав я медсестрі, — моя історія хвороби з описом поранення й лікування.

Жінка взяла папери й розглянула крізь окуляри. Там були три складені аркуші.

— Я не знаю, що з цим робити, — сказала вона. — Я не читаю по-італійськи. І нічого не можу робити без розпоряджень лікаря. — Вона почала плакати й запхала папери в кишеню фартуха. — Ви американець? — запитала вона крізь сльози.

— Так. Покладіть, будь ласка, папери на столик біля ліжка.

У кімнаті було тьмяно і прохолодно. Лежачи на ліжку, я бачив у другому кінці кімнати велике дзеркало, але мені не було видно, що в ньому відбивається. Швейцар стояв біля ліжка. Він мав симпатичне обличчя і здавався дуже добрим.

— Ви можете йти, — сказав я йому. — Ви теж, — сказав я сестрі.

— Як вас звати?

— Місіс Вокер.

— Можете йти, місіс Вокер. Я спробую заснути.

Я залишився в кімнаті сам. Тут було прохолодно і не пахло лікарнею. Матрац був твердий і зручний, і я лежав, не рухаючись, майже не дихаючи, втішено відчуваючи, як потроху вщухає біль. За якийсь час мені захотілось попити води, я намацав біля ліжка дзвінок на шнурочку, подзвонив, але ніхто так і не прийшов. Тоді я заснув. Прокинувшись, я роззирнувся. Крізь віконниці пробивалося сонячне світло. Я бачив величеньку шафу, голі стіни і два стільці. Мої ноги в брудних бинтах були простягнуті на ліжку. Я намагався не рухати ними. Мене мучила спрага, тож я простяг руку до дзвінка й натиснув кнопку. Почув, як відчинилися двері, глянув туди й побачив іншу медсестру. Була молода і вродлива.

— Доброго ранку, — сказав я.

— Доброго ранку, — привіталася вона й підійшла до ліжка. — Нам так і не вдалося викликати лікаря. Він поїхав на озеро Комо. Ніхто ж не знав, що привезуть пацієнта. А що з вами сталося?

— Мене поранило. Коліна, ступні, і голову теж зачепило.

— Як ваше прізвище?

— Генрі. Фредерік Генрі.

— Зараз я вмию вас. Але не можна перебинтовувати, поки не приїде лікар.

— Чи є тут міс Барклі?

— Ні. Такої тут немає.

— А хто була та жінка, що розплакалась, коли мене привезли?

Сестра засміялася. — Це місіс Вокер. Вона чергувала вночі й задрімала. Не думала, що когось привезуть.

Так розмовляючи, вона мене роздягла, і коли на мені вже ні-чого не було, крім бинтів, почала обмивати, легенько і вправно.

Це було дуже приємно. Голова моя теж була забинтована, але вона помила й там скраєчку.

— Де вас поранило?

— На Ізонцо, північніше Плави.

— А де це?

— На північ від Ґоріції.

Я бачив, що всі ці назви для неї незнайомі.

— Вам дуже болить?

— Ні. Вже не дуже.

Вона вклала мені до рота термометр.

— Італійці ставлять під пахву, — сказав я.

— Не розмовляйте.

Коли вона витягла термометр, подивилася й одразу його струснула.

— Яка температура?

— Ви не повинні цього знати.

— Але скажіть.

— Майже нормальна.

— У мене ніколи не буває жару. Хоча в ногах повно старого заліза.

— Тобто?

— Там повно осколків міни, старих гвинтів, пружин від матраца й іншого барахла.

Вона похитала головою й усміхнулася.

— Якби у ваших ногах були якісь сторонні предмети, почалося б запалення й підскочила б температура.

— Ну, добре, — сказав я. — Побачимо, що з них витягнуть.

Вона вийшла з кімнати й повернулася з тією літньою сестрою, що чергувала вночі. Разом вони перестелили постіль, за-лишаючи мене на ліжку. Це була нова і дуже приємна для мене процедура.

— Хто цим усім завідує?

— Міс Ван Кемпен.

— І скільки тут медсестер?

— Лише ми дві.

— І більше не буде?

— Ще мають приїхати.

— І коли?

— Не знаю. Ви щось занадто цікаві, як на хворого хлопця.

— Я не хворий, — сказав я. — Я поранений.

Вони закінчили перестеляти постіль, і тепер я лежав на чистому гладенькому простирадлі, накритий зверху ще одним. Місіс Вокер пішла і принесла піжамну куртку. Вони вбрали її на мене, і я відчув себе охайним і гарно вдягненим.

— Ви неймовірно люб’язні зі мною, — сказав я. Сестра, яку звали міс Ґейдж, захихотіла. — Чи міг би я попити водички? — запитав я.

— Звичайно. А потім поснідаєте.

— Я не хочу снідати. А чи не могли б ви, будь ласка, відчинити віконниці?

У кімнаті було тьмяно, а коли відчинили віконниці, її залило яскравим сонячним світлом, і я міг бачити балкон, а за ним черепичні дахи й димарі будинків. А понад дахами я бачив білі хмарини і неймовірно синє небо.

— Не знаєте, коли приїдуть інші сестри?

— А що таке? Хіба ми погано вами опікуємось?

— Ви дуже люб’язні.

— Хочете скористатися судном?

— Спробую.

Вони допомогли мені, підняли й потримали, але нічого не вийшло. Пізніше я лежав собі й дивився крізь відчинені двері на балкон.

— А коли прийде лікар?

— Коли повернеться. Ми вже дзвонили на озеро Комо, щоб викликати його.

— А що, інших лікарів немає?

— Він наш госпітальний лікар.

Міс Ґейдж принесла глечик з водою і склянку. Я випив три склянки, а тоді вони мене залишили, я трохи дивився у вікно, а потім заснув. Пізніше трохи пообідав, а пополудні до мене прийшла завідувачка, міс Ван Кемпен. Я не сподобався їй, а вона мені.

Була невисока на зріст, занадто прискіплива й зарозуміла. Ставила багато питань, явно вважаючи мою службу в італійців ганебною.

— Чи можете ви давати мені до їжі вино?

— Тільки за лікарським приписом.

— То я не можу пити, поки він не прийшов?

— Це виключено.

— Гадаєте, що він колись з’явиться?

— Ми йому дзвонили на озеро Комо.

Вона вийшла, а тоді повернулася міс Ґейдж.

— Чому ви так грубо повелися з міс Ван Кемпен? — запитала вона, вправно виконавши якусь процедуру.

— Я цього не хотів. Але вона така пихата.

— Вона сказала, що ви були зухвалий і грубий.

— Неправда. Але що це за госпіталь без лікаря?

— Він має приїхати. Йому вже дзвонили на озеро Комо.

— А що він там робить? Купається?

— Ні. У нього там клініка.

— Чому тоді не візьмуть іншого лікаря?

— Тихенько. Тихо. Будьте чемним хлопчиком, і він приїде.

Я послав по швейцара, і коли він прийшов, попросив італійською, щоб купив мені у винарні пляшчину «Чінзано», флягу к’янті й вечірні газети. Він пішов і приніс загорнуті в газети пляшки, тоді розгорнув їх, відкоркував на моє прохання і поставив вино й вермут під ліжко. Мене залишили самого, тож я лежав собі в ліжку й переглядав газети, читаючи новини з фронту, списки загиблих офіцерів і отриманих ними нагород, а тоді дістав з-під ліжка пляшку «Чінзано», поставив собі на живіт, відчуваючи холодне скло, і попивав маленькими ковточками, після чого знову притискав дно пляшки до живота, від чого там залишалися круглі відбитки, і дивився, як темніє небо над міськими дахами. Кружляли ластівки, і я дивився на них і на дрімлюг, що літали понад дахами, і попивав «Чінзано». Міс Ґейдж принесла мені ег-ног у склянці. Коли вона зайшла, я сховав пляшку з вермутом за ліжко.

— Міс Ван Кемпен додала сюди трохи хересу, — сказала вона. — Не треба їй грубіянити. Вона вже немолода, а завідувати госпіталем — це велика відповідальність. Місіс Вокер уже застара, і з неї мало користі.

— Вона чудова жінка, — сказав я. — Подякуйте їй від мене.

— Я зараз принесу вам вечерю.

— Не кваптеся, — сказав я. — Я не голодний.

Коли вона принесла тацю й поставила на столик біля ліжка, я їй подякував і з’їв трохи вечері. Надворі вже стало зовсім темно, і я бачив, як по небу снували промені прожекторів. Дивлячись на них, я й заснув. Я міцно спав, прокинувшись тільки одного разу, переляканий і спітнілий, після чого знову заснув, намагаючись не повертатися в той кошмарний сон. Знову прокинувся ще вдосвіта, слухав, як співають півні, і не міг більше спати, аж поки почало розвиднятися. Я відчував утому, і коли вже цілком розвиднілося, я знову заснув.