§§§
Публікуємо Листи про любов і війну, які читали в межах Спеціальної програми Українського ПЕН на XIІI Міжнародному фестивалі «Книжковий Арсенал».
§§§
Розучилася, здається, писати, приборкувати почуття словами, сама ледь долаю ці кучугури літер… блокпости літер. Тому я збираю тобі букет.
Спершу зрізаю жовті цинії, щоб вони стали основою моєї вдячності та щоденним нагадуванням про все, що ми з тобою уже подолали. І перший підйом на Хом’як, коли нас збивав із ніг вітер, а ми, ще не знаючи одне про одного майже нічого, жодної легенди чи правдивої історії, дерлися вгору — оповідаючи. І нашу найдовшу, найтемнішу ніч, яку ми не виспали, щоб набутися під громуванням вибухів, а на ранок попрощатися в нашому місті, яке от-от оточить вороже військо. Хотіла сказати, що ти йшов на війну, але ж не мусив іти — вона вже стояла тут.
Обираю цинії, бо цинії мужні. Я показувала тобі насінину цинії? Вона ж майже пласка. Хай ще насінина соняшника — опукла, тож можна повірити, що свіжий зелений паросток здатен сховатися там; або ж насіння нагідок (акурат як покручені мушлі), що їх розсипає хвиля вітру. Але насінина цинії? Як повірити в те, що в такій крихітці ховається міцне високе стебло й вогняні жовті дванадцять пелюсток? Хоча, чому я дивуюся крихітній насінині? Ти ж мене вже давно навчив (я зриваю тобі квіти, а ти мені — космічні тіла) бачити силу маленької крапки. Починати й завершувати історії — маленькими, але важкими крапками, тобто чорними дірами, абсолютними порожнечами — бо в абсолютних порожнечах може відбутися стільки всього.
А ще тому, що цинія — однорічник. Тобто ми маємо вирощувати її з року в рік, восени пробиратися крізь її зарості, щоб зібрати насіння, а тоді розсипати на стіл, відібравши підхожі, і наступної весни висадити й виплекати квіти знову. Це краса, яка потребує зусилля, це любов, яка потребує нас щодня.
Кладу висушений відкасник, квітку наших гір, схожу на сполотніле сонце. Цю квітку не слід зривати — вона рідкісна. Але ж цей букет частково з неприборканих літер, цей букет я збираю подумки, тож тут знайдеться одненький, який — можна. Пам’ятаєш, як ми любили шукати його в горах, коли ще могли долати вершини без тягарів гір на власних плечах?
За давнішими від нас повір’ями, підкасник має захистити наш дім від буремної стихії та зла, якої б форми те зло не набуло, навіть якщо воно спадає на нас гучним громуванням вибухів.
Відкасник — цвіт сонця. Нехай світить. Нехай не залишить нас із холодним серцем і тверезим дорослим поглядом, натомість залишить трохи дитинності, не дасть нам заспокоїтися й повірити, буцімто ліпше здатися. І хай поруч тоді докладу ще жовте пижмо з наших степів, рослину, схожу на повний кошик сонць.
Три білі анемони з пелюстками такими тонкими, ніби коли доторкнутися кінчиком пальця — пелюстка розтане. В анемони багато значень, більше сумних, і ті, що спадають одразу на думку, — кохання втрачене. Тому що згорьована Афродіта блукала в горах, шукаючи свого загиблого коханого… і як же мала плакати ця — найперше — жінка, щоби сльози падали на каміння й з них виростали анемони? Але я вдивляюся в цю квітку. Шукаю в ній голосу ще і ще. Анемону називають донькою вітрів, бо вона, буцім, розкривається од вітру і навіть під час бурі тримається стійко й упевнено. Тож анемона — не сама лише втрата, а й прямостояння, якого ми вчимося усі ці роки війни.
Кладу в букет астрагал із полів Дніпропетровщини, де ми з тобою лежали, роздивляючись захід сонця між твоїми переміщеннями, і говорили про те, якими ми стати не хочемо. Астрагал промовляє до нас тихою силою. Такою, якою я хочу бути для тебе, коли тобі болить, чи якою ти стаєш для мене, коли я тривожно не можу без тебе заснути й ти з велетенських відстаней нашіптуєш мені казки.
Я кладу руту. Бо рута — це жаль, а мені ж часто й жаль нас, жаль усього, чого ми не прожили, жаль, що ти не можеш бути тим, ким би міг, якби не війна, жаль за все, що вона в нас забрала, найперше — людей. Мені жаль, мені жаль, що час, який нам дістався чи який дістався до нас, — повниться нитками чорноти. Тож я кладу руту, бо так буде чесно. А ще сон-траву лучну, бо вона пробивається навіть у лютому, у такому лютому, що з року в рік у ньому стається стільки лиха.
Колись моя бабуся сказала, що сон-трава росте з крові тих, хто пішов від нас, і тому наші ліси повнилися нею після війни.
Додаю три гілки деревію. Я шукала його і таки знаходила на вигинах покрученої дороги біля Краматорська, коли їхала до тебе на схід уперше, складала суцвіття собі в кишені, щоб знеболити твої рани і полегшити твої муки. Білосніжні крапки суцвіть розсипаються під моїми руками. Я хочу, аби деревій був можливим зціленням. Це, знаєш, рослина така сама давня, як і війна. Про неї казали — herba militaris. Військова трава, воєнна трава, трава війни? Нею Ахіллес гоїв рани своїх воїнів. Тож я кладу деревій у букет і у твою кишеню також — ти не знаєш про це. І в ту першу ніч, коли ми лежали під розстріляним східним небом, ти не знав, та і я від щастя забула, що в ту нашу вимріяну ніч на землі у свіжій травневій траві лежали ти, я і деревій.
Розучилася долати літери. Тож зрізаю для тебе букет.
Віра Курико, письменниця, журналістка, редакторка видавничих проєктів The Ukrainians Media.
Якщо ви хотіли б поділитися своїми думками, ідеями чи досвідами і написати колонку, то надсилайте листа на емейл — [email protected]. Погляди, висловлені у матеріалі, можуть не співпадати з точкою зору The Ukrainians Media. Передрук тексту чи його частин дозволений лише з письмової згоди редакції. Зображення Вадима Блонського за мотивами вистави Марії Каретник та Артура Манукяна, акторів Київського національного університету театру, кіно і телебачення імені Карпенка-Карого.
