§§§
Публікуємо Листи про любов і війну, які читали в межах Спеціальної програми Українського ПЕН на XIІI Міжнародному фестивалі «Книжковий Арсенал».
§§§
Якщо любов — це хімія, то війна — каталізатор реакцій. Вона прискорює їх до такої швидкості, яку в мирний час годі й уявити.
Жила собі пара, роками уникала шлюбу: не на часі, не по-сучасному, інститут сім’ї себе, мовляв, вичерпав, складно знайти момент для церемонії, підібрати сукні однакового кольору для подружок нареченої, зібрати друзів в одному місці, розробити ідеальний маршрут весільної подорожі. Здавалося, стільки перешкод — майже незборимих. Але прийшла війна. І виявилося, що насправді потрібно лише одне: дочекатися його короткої відпустки, взятися за руки й піти до РАЦСу. Він — у польовій формі. Вона — у зручному одязі. Скромний букет квітів — і нічого зайвого. Бо все решта вмить утратило сенс, коли реакції прискорилися. За роки служби я бачив чимало таких імпровізованих шлюбів.
Реакції, як відомо з хімії, бувають екзотермічні та ендотермічні, себто такі, що виділяють тепло або, навпаки, поглинають його. Каталізатор-війна, як ми вже сказали, лише прискорює. Тож любов може спалахнути, як трасер у нічному небі, — від одного погляду на медсестру, яка витягує тебе пораненого з бою. Може запасти в душу, що, здавалося, давно вже зачерствіла на цій війні, замерзла, зашкарубла. Але, бач, виявляється, й вона ще здатна виділяти тепло.
Буває й так, що доволі швидко люди усвідомлюють: їм насправді добре одне без одного. Потрібні були війна і розлука, щоб усвідомити: в кожного своя доля і шлях свій широкий, і ніхто нікому ніц не винен, і кожен потайки думав про те, як би вийти з тих стосунків, і завжди щось заважало, поглинало тепло, аж тепер його не стало зовсім. У мирні часи на це поглинання могли піти роки й десятиліття, а на війні вистачило кілька місяців. Єдина технологія, що справді прискорює час, — це смерть. Що ближче вона — то глибше дихання і щиріші почуття. Та варто їй трохи віддалитися — і повертається морока: з кольором cукні, з породою голубів, яких молодята запускатимуть з-під арки.
Якщо Бог — це любов, то на війні Він близько. І проявляється тут значно частіше, ніж у ситому довоєнному житті. Без зайвих слів. Любиш — отже, готовий до самопожертви.
Любиш — отже, знайдеш сили на відчайдушний ривок. Любиш — отже, не схибиш. На самому адреналіні й шалі довго не протримаєшся. Потрібна любов. До своїх — тих, ближніх, кого не хочеш бачити в рабстві. До рідного міста — в яке не хочеш пустити ворога. До полеглих побратимів — щоб їхня загибель не була марною. До цієї понівеченої, тричі випаленої землі. До цієї перемеленої артвогнем лісоосмуги, де дерева — не вищі, ніж на Крайній Півночі.
Якби любов завжди була «за щось», то не було би й сенсу воювати. «А що мені ця країна дала?» — кажуть ті, хто шукає виправдання своїй неучасті у війні. Та чи існує той перелік чи прейскурант товарів і послуг, які держава має надати громадянинові, після чого він упевнено скаже: «Ось тепер досить, за таку кількість благ я готовий відчайдушно битися за свою країну».
Зазвичай, як свідчить соціологія, у країнах з високими рівнем життя відсоток тих, хто бодай на словах готовий захищати батьківщину зі зброєю в руках, суттєво нижчий, ніж у значно бідніших і менш стабільних державах.
Любов «за щось» у воєнний час може девальвувати — від преміумних брендів до банки тушонки і чорного хліба. Але від того вона не стає більш справжньою.
Якби ми не любили щиро, то й наша ненависть до ворога не була б такою сильною. Замаскована російська пропаганда намагається переконати нас, що «все це — політика», що «багаті наживаються на війні», що «американці розсварили між собою братні слов’янські народи». Вона змушує нас шукати призвідників війни десь за межами України. У цих порожніх, але пристрасних балачках губиться головне — за що і проти чого (кого) ми воюємо. Цим нашим сваркам аплодує путін. І з ним — усі чорти в пеклі. Так убивають любов.
Якби ворог не старався називати любов’ю свої хворобливі фантазії та потяг до мертвих символів, у світі було б менше тих, для кого «не все так однозначно» — «путінферштеєрів» і циніків, схильних звинувачувати жертву, а не агресора.
За фейковою любов’ю можна заховати правдиву мізантропію. Буденне радянське насильство, ламання природних начал, жорстокий примус — усе це називали «дружбою народів» і «боротьою за мир». І це засліплювало очі багатьом західним інтелектуалам, які воліли бачити в СРСР якийсь альтернативний проєкт, а не тоталітарний режим. Так і сьогодні — воєнні злочини в Бучі та Маріуполі намагаються подавати як «боротьбу за права російськомовних» і «відновлення історичної справедливості». У добу постмодерну творити такі фокуси нескладно, особливо якщо маєш бодай дещицю медійності.
Війна тренує слух і зір. І хочеться вірити — не лише зовнішній, а й внутрішній. Ми навчилися розрізняти не тільки звук «виходу» від «прильоту», а й порожнє слово — від щирого. Ми здатні визначити тип бронетехніки за одним силуетом — і так само відрізнити справжню любов від удаваної.
Дмитро Крапивенко, письменник, журналіст, військовослужбовець Збройних Сил України.
Якщо ви хотіли б поділитися своїми думками, ідеями чи досвідами і написати колонку, то надсилайте листа на емейл — [email protected]. Погляди, висловлені у матеріалі, можуть не співпадати з точкою зору The Ukrainians Media. Передрук тексту чи його частин дозволений лише з письмової згоди редакції. Зображення Вадима Блонського за мотивами вистави Марії Каретник та Артура Манукяна, акторів Київського національного університету театру, кіно і телебачення імені Карпенка-Карого.
