Майже готово
Вкажіть ще, будь ласка, своє ім’я та емейл.
Дякуємо і до зв’язку незабаром!
Придністровська війна
Не встигла Молдова у серпні 1991 року проголосити незалежність від СРСР, як від неї захотіла відокремитись частина території. На вузькій смузі землі, затиснутій між українським кордоном і річкою Дністер, яка відокремлює регіон від решти Молдови і яка й дала йому його назву — Придністров’я, владу захопили місцеві сепаратисти, які бажали зберегти радянські порядки. Тож вони проголосили створення так званої Придністровської Молдавської Республіки (ПМР). Пройшло зовсім небагато часу і між Молдовою та сепаратистами почалися бойові дії.
Здавалося б, що може протиставити цілій країні з 2,5 млн населення маленький регіон, у якому живе менш як 500 тисяч людей? Чи не могла Молдова швидко побороти сепаратистів? Виявилося, що не все так просто. У той час, на початку 90-х, уся структура колишнього СРСР посипалася і насправді ніхто — ні влада в Кишиневі, ні навіть колишній імперський центр в Москві не мали сил на жодні активні дії. До того ж на території ПМР стояла 14-та російська армія.
Коли почалися бої, обидві сторони не мали чіткої переваги, але сепаратистам допомагала місцева радянська армія. Також на стороні Придністров’я воювали півтори сотні українських добровольців-націоналістів з організації УНСО (Українська народна самооборона — ред.) — згодом їхній провідник Дмитро Корчинський згадував, що вони прагнули здобути досвід бойових дій і хотіли ні то приєднати Придністров’я до України, ні то створити власну вільну від влади територію. Натомість один з ключових національно-демократичних політиків України того часу — В’ячеслав Чорновіл, приїздив до Кишинева і висловлював підтримку Молдові, виступаючи проти сепаратистів ПМР.
Бойові дії забрали життя близько семи сотень людей. Потім сторони підписали перемир’я: Молдова фактично втратила контроль над регіоном, а російська армія офіційно була визнана частиною миротворчого контингенту — ситуація певним чином схожа на події в Карабаху 90-х років. Проте ніхто у світі, навіть Москва, не визнали ПМР незалежною державою. Відтоді і до сьогодні російські війська залишаються в Придністров’ї, утримуючи Молдову в непрямій залежності від РФ. Кишинів немає достатньо сил, аби розв’язати цю проблему самостійно, тож всі погляди в ПМР і самій Молдові спрямовані в сторону Києва.
Чому саме Придністров’я?
На цьому маленькому клаптику території біля річки Дністер живе три народи, жоден з яких не становить більшості. Майже однакова кількість молдован, українців і росіян вживається У ПМР. Тому невизнана сепаратистська «республіка» і намагається імітувати радянську «дружбу народів»: наприклад, на придністровських грошах поруч спокійно сусідять російський імперський полководець Олександр Суворов і український поет Тарас Шевченко. Населення у цьому краї завжди було строкатим, адже землі Придністров’я були прикордонними майже всю історію. Їх ділили між собою різні держави — тут жили і племена Київської Русі, і степові кочівники, володіли ними і Велике Князівство Литовське, і Кримське Ханство, Річ Посполита і турки-османи. А потім цю територію завоювала Російська імперія.
Коли після Першої світової війни імперія почала розвалюватися, майже вся територія сучасної Молдови стала частиною Румунії, крім земель на лівому березі Дністра. На них претендувала УНР, але коли Україну окупували більшовики, вони захопили і цей край. Тоді в складі Української РСР Москва створила Молдавську автономну республіку. А вже після Другої світової війни, коли СРСР окупувала всю Молдову, Придністров’я приєднали до Молдавської РСР. Після стількох змін і переворотів, місцеве населення виявилося дуже розмаїтим і поміж собою три різні народи поєднувала лиш радянська комуністична ідеологія і російська мова. Тож, коли в 1991 році Кишинів став столицею незалежної держави, Придністров’ям легко скористалася Москва.
Російське минуле в майбутньому Молдови
Частина людей в Молдові хоче, щоб їхня країна залишалася окремою і незалежною, тому називає свою рідну мову молдовською. Ще частина хоче приєднатися до складу Румунії і цю ж саму мову називає румунською (так само її називає і Конституція Молдови, починаючи з 2023 року). І хоч молдовани і молдовські румуни по-різному говорять про свою культуру (одну і ту ж для них обох, бо вони дійсно є одним і тим самим народом), але вони разом бачать майбутнє своєї землі в складі ЄС.
Від часу здобуття незалежності Молдова значно змінилася. Нею досить довго керували проросійські сили, але, відколи президенткою стала Мая Санду, країна налагодила тісні стосунки із Заходом і навіть стала кандидатом на членство в Євросоюзі. Сьогодні Молдова є прикладом для окупованих РФ народів, наприклад, про це говорять білоруси. А що з Придністров’ям?
За останні 30 років ПМР перетворилася в абсолютно депресивний регіон без жодних зрозумілих перспектив. Фактично усю комерцію в регіоні контролює місцевий олігархічний холдинг під назвою «Шериф», але що і куди продавати з Придністров’я? До кордону Росії цьому сепаратистському анклаву — дуже далеко. Для Молдови і України це — окупована територія, з якою вести справи не будуть. Можливою є хіба нелегальна контрабанда. Але як в такому разі ПМР існує стільки десятиліть? Відповідь слід шукати далі на сході. Москва надає владі місцевих невизнаних сепаратистів різні поступки, наприклад, безкоштовно постачає газ та енергію, вимагаючи гроші за них від молдовської влади в Кишиневі. Молдова, звісно ж, платити за це відмовляється.
Також Кремль продовжує утримувати в Придністров’ї близько півтори тисячі своїх військових. Офіційно вони там перебувають як миротворці та стережуть один з найбільших військових складів у Європі у селі Колбасна. Втім, як зазначають оглядачі, ніхто не знає, в якому стані є ці боєприпаси, деяким з яких — понад 60 років. До 2014 року Україна, як офіційний партнер РФ, дозволяла Москві постачати її війська у Придністров’ї через територію, підконтрольну Києву. Після початку російсько-української війни у 2014 році цей шлях перекрили. Російські військові могли добиратися до ПМР лише літаками через Молдову, але і цей спосіб припинив існування після того, як в Кишиневі обрали прозахідний уряд. Останні кілька років російські війська в Придністров’ї не мають жодного постачання, тож, скоріш за все, їх боєздатність не є набагато кращою, ніж в півстолітніх радянських снарядів, які вони охороняють.
Все залежить від України
Поки Москва контролює частину території Молдови, вона може чинити вплив на уряд в Кишиневі, при чому одразу кількома шляхами. Є досить елегантний економічний метод — енергія. Як і більшість Європи, Молдова донедавна повністю залежала від постачання російського газу. Прозахідний уряд Маї Санду намагається це вирішити. Після впровадження реформ ЄС надав Кишиневу кошти на модернізацію і тепер країна успішно змінює своє енергетичне сполучення в сторону Європи, щоб бути повністю незалежною у своїх рішеннях від Кремля. Але навіть це ще не все.
Водночас влада країни намагається інтегрувати придністровське населення м’якими методами. Через повну економічну безвихідь велика частина людей з Придністров’я їде працювати, вчитися і вивчати румунську мову у Молдову, зокрема, щоб їхати далі в Румунію. Зрештою, у молдовської держави є досвід розв’язання таких питань: у 90-х роках, окрім ПМР, незалежності вимагали також гагаузи — місцевий тюркський, але здебільшого православний народ. Цю критичну ситуацію тоді змогли залагодити, надавши їм автономію. Хоч до сьогодні Гагаузія є досить проросійською, але вона цілком нормально функціонує в межах Молдови. Та всі ці зусилля можуть виявитися марними, якщо в дію вступлять російські війська.
До 2014 року Україна давала Росії можливість дотягнутися до Придністров’я. Тепер Україна є єдиним, що зупиняє московські війська від доступу до Молдови. Аналітики неодноразово зазначали, що однією з цілей Кремля у війні проти України було відібрати в Києва доступ до Чорного моря, водночас зробивши сухопутний кордон між Росією та Придністров’ям. У такому разі ніщо б не зупиняло РФ від окупації всієї Молдови. Але російські війська зупинила українська армія. Коли Україна зупинить Росію остаточно, Молдова буде в безпеці, далеко від російських кордонів, під своєрідним прикриттям ЗСУ. Тоді в ПМР не буде жодного шансу на існування. В Молдові це розуміють і допомагають українським зусиллям. «Захищаючи Україну, ви захищаєте також Молдову», — зазначила торік президентка Мая Санду.
Автор статті — Дмитро Спорняк
Фото: Julian Nyča/Wikimedia Commons
Приєднуйтеся до Спільноти The Ukrainians — підтримуйте розвиток українськомовної журналістики
Війська РФ завдали удару по маршрутці в Херсоні. Внаслідок цього одна людина загинула. Про це повідомив голова міської військової адміністрації Ярослав Шанько.
Що ще відомо? Загиблий, за попередніми даними, водій автобуса, його особу наразі встановлюють відповідні служби. Ще п’ятеро пасажирів постраждали. Двоє людей перебувають у тяжкому стані.
Рік тому в Києві почали оголошувати про хвилину мовчання — на Хрещатику, у громадському транспорті, в додатку «КиївЦифровий» і на всіх телеекранах міста. У деяких містах, як-от Вінниці чи Львові, це зробили ще раніше. Цьому допомогла статися організація «Вшануй», ідейною натхненницею якої була Ірина (Чека) Цибух. Ми поспілкувалися зі співзасновницею «Вшануй» Катериною Даценко про те, звідки ми починали та де ми є зараз.
Згадаймо початок «Вшануй», що змінилося відтоді?
Ми не розуміли, що робити, як і куди рухатися, як комунікувати та які обережні слова підбирати. Зараз ми це все чітко розуміємо. У всіх наших комунікаціях намагаємося обирати максимально нетравматичний спосіб спілкування. Ми перестали боятися брати складні теми й навчилися працювати з регіонами.
Мені б дуже не хотілося, щоб пам’ять вимірювалася цифрами — ми встановили стільки-то табличок, а ми провели стільки-то акцій. Результат — це про навчання і про те, наскільки свідомішим стало суспільство. Це ніколи не про навʼязування, це про гру в довгу.
Можливо, є ситуація, яка б пояснила, що саме змінилося?
Мабуть, найпоказовішим є те, що деякі речі почали поширюватись без нашого втручання. В якихось містах немає наших координаторів [акцій-нагадувань про хвилину мовчання, — ред.], друзів, близьких чи знайомих, але там почали виходити на акції й активніше просувати цю тему.
За останній рік я помітила, що на багатьох виставках і в різних комунікаціях почала зʼявлятися тема пам’яті. Але я не скажу, що це лише наша заслуга, бо вона — комплексна. По-перше, заслуга Іри, яка говорила про це. По-друге, люди говорять про пам’ять і про те, навіщо нам пам’ятати. Третє, це «Платформа пам’яті Меморіал», яка теж комунікує про персоналізацію пам’яті.
Що «Вшануй» намагаєтеся впроваджувати ще, окрім хвилини мовчання?
Зраз одне з важливих — прощання з прапором. Мені дуже хочеться створити цей ритуал, адже прапорів на кладовищах у нас багато. І мені дуже сумно, коли вони валяються десь на смітниках. Не всі так роблять, але, на жаль, таке теж трапляється. Часто люди просто зберігають, бо не знають, що з ним робити.
Ми також — співорганізатори фестивалю «ЧекаFest». У нас є кілька проєктів, з якими хотілося б поїздити регіонами й розповісти їм про різні практики, які існують в Україні. Також разом із моєю подругою мисткинею Веронікою Моль зробили проєкт «Вікна пам’яті». Окрім цього, ми співпрацювали з агенцією nar.but і створили «Простір пам’яті» — місце, де є тільки камера і мікрофон. Туди можна зайти, повністю зануритись у власні думки, розповісти про близьких, про свої відчуття, про тих, кого хочете згадати.
Я б хотіла, щоб цей рік став роком складних тем. Щоб ми не боялися обговорювати питання алей памʼяті, табличок на школах чи будинках, де жили люди. Мені б хотілося, щоб ми були тим голосом, який допомагає іншим дієвцям пам’яті звучати.
Щодо Києва — як там усе починалося і що відбувається зараз із оголошенням хвилини мовчання?
Початкова комунікація з їхнього боку звучала так: «Давайте не сіяти сум, нам це не треба». Потім ми познайомилися з Вікторією Мухою, яка очолила Координаційну раду з питань пам’ятання. Вона запропонувала приєднатися, щоб організувати хвилину мовчання.
Ми шляхом довгих обговорень дійшли до рішення Київської міської ради про звукове оголошення на Хрещатику, в метро, у застосунку «Київ Цифровий» і про трансляцію на всіх екранах міста.
Після цього ми чекали кінця 2025-го, бо нам сказали, що до того часу мають завершити оновлення системи оповіщення. На початку січня я надіслала їм запит, щоб дізнатися, чи тепер вони можуть оголошувати хвилину мовчання по всьому місту. Поки що відповіді не отримала.
Чому Київ так довго зволікав із цією темою? До прикладу, Вінниця почала впроваджувати хвилину мовчання ще 2022 року, Львів також узявся це швидше робити.
По-перше, Київ — це справді величезне місто. Якщо у Вінниці чи Львові з акціями можна побувати в кожному районі, то в столиці це зробити дуже складно. Ми одного разу приїхали на Лук’янівку, іншого — на Позняки, а наступного зможемо повернутися туди лише за кілька місяців. По-друге, взаємодія з місцевою владою. Якщо вона активно долучається — то процес рухається.
Київ, наприклад, як місто каже: «Держава нам не сприяла». Не дала прикладів, способів, інструментів, не запропонувала якоїсь наративної рамки, як це робити. Місто боїться брати на себе відповідальність. Проте столиця могла б узяти першість у цьому напрямку і стати таким собі локомотивом. Вона могла б як мінімум ініціювати розмову з державою і запитати: «Підкажіть, а що нам робити?».
Чи відчуваєте ви саботаж цього процесу з боку окремих людей?
Це відчувається. Не в усіх і не завжди, але загалом — так. Це схоже на дуже типову чиновницьку поведінку — небажання брати на себе відповідальність. Таке справді є. Не у всіх, але є.
Коли ви зрозумієте, що «Вшануй» зробила все, заради чого починали. Чи це все ж процес, який не має завершення?
Я не думаю, що ми — та організація, без якої не може існувати всесвіт. Тому, можливо, наша діяльність колись завершиться. Але поки що я бачу, що в нас пам’ять — це радше процес. Ми постійно щось робимо.
Я розумію, що в осмисленні досвіду війни, у спробах знайти відповіді на питання, як пам’ятати, як згадувати, як взаємодіяти з цією реальністю, — ми не єдині. Ми просто одні з тих, хто потенційно може з цим працювати. І після завершення війни теж.
Якщо казати про довший період, ми справді змінимося. Можливо, прийдуть нові люди і я як голова організації передам повноваження комусь іншому і піду в якийсь інший проєкт або буду займатися чимось іншим.
Яка порада або життєвий принцип Іри Цибух рухає вас у цій справі?
Мабуть, це цінності, про які Іра неодноразово говорила, та її безпрецедентність. Вона була доволі різкою — в хорошому сенсі цього слова — і могла чітко відстоювати свої кордони та позицію.
Я досі згадую її першу і, на жаль, єдину лекцію у Veteran-хабі в травні 2024-го. Більшість її слів завжди десь поруч зі мною. Вони ніби над організацією й вказують нам шлях. Я періодично повертаюся до них і починаю розуміти їх заново.
Вона казала про тяглість інституцій і про те, чому пам’ять — це про майбутнє. Це ніби дуже очевидна цитата, але коли розкладаєш її на молекули, то розумієш, чому це про майбутнє, що таке тяглість і для чого вона треба. Коли ми починали «Вшануй», я їх ніби розуміла. І от лише тепер, протягом цих років, я до них дійшла.
Чому, на вашу думку, ми потребуємо цих усіх ритуалів зараз?
Я відповім цитатою Іри: «Нам ритуали дуже необхідні, аби реалізувати відповідальність живих перед мертвими».
Одягання вишиванки теж можна вважати ритуалом. Інколи, коли хтось каже: «Боже, яка в тебе красива вишиванка!», ти відповідаєш: «Так, це моя, з Полтавщини». І так ти ознакуєш про себе і цю вишиванку. І далі вже може розпочатися діалог. Або ритуал зі свічкою у вікні. Це теж дає тобі розуміння, чому ти бачиш ще одну свічку — у вікні навпроти, з якими цінностями ця людина і про що ви обоє думаєте в цей момент.
Авторка: Ірина Кравець
Фото: Андрій Якименко
ВАКС обрав запобіжний захід колишнім топпосадовцям Державної прикордонної служби (ДПСУ) України в справі про хабарі за сприяння перетину кордону. Колишньому голові ДПСУ призначили заставу в розмірі 10 мільйонів гривень. Правоохоронці не називають імені, однак зі справи випливає, що йдеться про Сергія Дейнека.
Що ще відомо? Вже колишньому начальнику відділу пункту пропуску Держприкордонслужби призначили два мільйони гривень застави. За даними «Суспільного», йдеться про ексначальника відділу прикордонної служби «Соломоново» Олександра Марущака
Також на обох підозрюваних поклали процесуальні обов’язки, зокрема не виїжджати з України, не спілкуватися з фігурантами справи та свідками, а також здати закордонні паспорти.
Нагадаємо. 4 січня Володимир Зеленський звільнив Сергія Дейнека з посади очільника Держприкордонної служби, яку той обіймав з червня 2019 року. Дейнеко став радником міністра внутрішніх справ.
Президент Франції Еммануель Макрон заявив, що буде змушений відпустити затриманий нафтовий танкер тіньового флоту РФ через вимоги французького законодавства. Про це він повідомив в телефонній розмові з Володимиром Зеленським.
Що ще відомо? Макрон повідомив, що планує змінити законодавство, щоб надалі затримані російські танкери залишалися заарештованими в Франції. Водночас Зеленський закликав європейські держави слідувати прикладу Франції та зупиняти й арештовувати танкери тіньового флоту РФ.
Нагадаємо. 22 січня у Середземному морі військово-морські сили Франції зупинили й обшукали нафтовий танкер, який прямував з Росії.
Українська Волонтерська Служба (УВС) оголосила набір на ретрити для волонтерів та волонтерок. Учасникам обіцяють відпочинок, нові знайомства з однодумцями та взаємну підтримку.
Програма складатиметься з трьох хвиль для різних груп волонтерів:
Як доєднатися? Зареєструватися можна за посиланням. УВС покриває проживання та харчування, а також компенсує вартість квитків.
Фото: УВС
У «Читомо» назвали переможців у трьох номінаціях за помітні здобутки у книговидавничій справі. Церемонія нагородження відбулася 29 січня в Києві. Про це повідомили на сайті медіа.
Переможцями стали:
Зокрема українське видавництво «Основи» отримало спеціальну відзнаку Франкфуртської книжкової виставки — безплатний стенд на цьогорічній виставці, що відбудеться з 7 до 11 жовтня.
Також переможці отримають по 150 000 гривень у кожній номінації.
Довідка. Премія Читомо — професійна нагорода у сфері книговидання та літератури в Україні. Її мета — висвітлювати роботу тих, хто змінює книговидання та популяризує українську літературу у світі.
У Національному музеї історії України у Другій світовій війні демонтували російськомовні написи зі скульптурної галереї, що зберігалися ще з радянських часів. Про це повідомили у Мінкульті.
Що відомо? Заступник міністра культури Іван Вербицький зазначив, що очищення музейного простору від радянських мотивів є важливим для усунення пропаганди тоталітарного режиму.
Що ще відомо? Робота із деколонізації музейних експозицій триватиме і надалі. Вона передбачає оновлення текстів, візуального оформлення та підходів до представлення історичного матеріалу.
Нагадаємо. У 2023 році на щиті «Батьківщина-Мати» замінили радянський герб на український Тризуб. Також у 2024 році на Алеї міст-героїв прибрали літери з назвами міст та зображення медалі «Золота Зірка».
Фото: Міністерство культури
Сили оборони завдали удару по російському зенітно-ракетному комплексі «Оса» у Семенівці на тимчасово окупованій території Запорізької області. Про це повідомили в Генштабі.
Що ще уразили? Українські військові атакували ремонтний підрозділ окремої бригади спеціального призначення РФ поблизу Токмака, склади матеріально-технічного забезпечення артилерійського полку неподалік Охримівки, а також об’єкти 76-ї десантно-штурмової дивізії в районі Кирилівки.
Німеччина збільшить екстрену енергетичну підтримку України до 120 мільйонів євро. Країна вже передала до Києва дві мобільні когенераційні установки, які нададуть тепло та світло 86 тисяч киян. Про це повідомили в Уряді.
Також в Україну доставлять ще 41 когенераційну установку та 76 модульних котелень. Це підтримає забезпечення світлом та теплом мільйони людей по всій країні.
Що ще відомо? Єврокомісія надала додаткові 50 мільйонів євро українській державній енергетичній компанії Нафтогаз. Кошти планують витратити на забезпечення опалення та енергопостачання домогосподарств, критично важливих служб та підприємств по всій країні.
Яка наразі ситуація в Києві? У столиці без тепла залишаються ще 378 багатоповерхівок — переважно на Троєщині. Протягом 29 січня там до опалення під’єднали перших понад 100 будинків. Цієї ночі — ще 50. Також вчора, 29 січня, Київ перейшов на тимчасові графіки відключень.
Війська РФ завдали удару по Кривому Розі — одна людина загинула, ще троє постраждали. У Синельниківському районі через пожежі пошкоджені житлові будинки, об’єкти інфраструктури та підрозділ ДСНС. У Павлоградському та Нікопольському районах пошкоджені транспорт та будинки. Про це повідомили в ДСНС.
Харківщина. Внаслідок російської атаки на Харківщині пошкоджено адміністративну будівлю. Також зайнявся дах двоповерхової будівлі на площі 100 метрів квадратних.
Запоріжжя. Увечері 29 січня росіяни атакували один із районів міста ударним БпЛА. Внаслідок обстрілу загорівся приватний житловий будинок — пожежу ліквідували. Вибуховою хвилею також пошкоджено два сусідні житлові будинки.
Запросіть друга до Спільноти
Вкажіть, будь ласка, контактні дані людини, яку хочете запросити
Придбайте для друга подарунок від TUM
Вкажіть, будь ласка, контактні дані цієї людини, щоби ми надіслали їй посилку
Майже готово
Вкажіть ще, будь ласка, своє ім’я та емейл.
Дякуємо і до зв’язку незабаром!
Дякуємо за покупку!
Вхід в кабінет
Відновлення пароля
