Майже готово
Вкажіть ще, будь ласка, своє ім’я та емейл.
Дякуємо і до зв’язку незабаром!
«Моє перше прагнення — бути поряд із дітьми, яких намагаються знищити»
Початок Революції Гідності
Тетяна Теплюк 42 роки працювала в пологовому будинку, допомагаючи новим життям з’являтися на світ. Коли почалася Революція Гідності — вирушила на Майдан рятувати життя тих, хто відстоював демократичний і проєвропейський шлях України. Вперше жінка потрапила на протести 1 грудня — після того, як беркутівці вночі силою розігнали студентів, які чергували на головній площі столиці: «На той період мені був 61 рік. Я просто не стерпіла, як кожна українська матір і взагалі українська жінка, що б’ють наших дітей. Моє перше прагнення — бути поряд із дітьми, яких намагаються знищити. Тому я опинилася на Майдані, і дотепер я з нашими дітьми, бо хочу хоч чимось їм допомагати».
Того ж дня пані Тетяна пішла до Будинку профспілок і запитала, де може бути корисною. Так вона потрапила до медпункту в Жовтневому палаці, який вони тоді називали Палацом свободи. Саме там жінка рятувала життя упродовж майже всієї Революції Гідності, паралельно працюючи операційною медсестрою в пологовому.
«Я досі бачу той медпункт на Грушевського, дотепер його пам’ятаю» Небесна Сотня. Перші вбиті
19 січня 2014 року Тетяна Теплюк увімкнула новини й побачила, що коїться на Майдані. Зателефонувавши друзям, зрозуміла, що потрібна її допомога. Жінка пригадує перших убитих за кілька днів: Сергія Нігояна й Михайла Жизневського.
«Я була в медпункті на Грушевського — туди доставляли поранених. Світлозвукові гранати ранили людей: посічені ноги, руки, іноді навіть в обличчя попадало. Я бачила, як принесли його — ще не знала, кого саме. Йому проводили реанімаційні дії, а я в цей час була зайнята іншим пораненим за сусіднім операційним столом. Уже зранку дізналася, що то був Нігоян. Тоді також почула, що Жизневського вбили. Там реанімація вже не була потрібна — його вбили на місці», — розповідає Тетяна Теплюк.
Ту ніч пані Тетяна згадує дуже чітко: «Пам’ятається все, наче зараз. Я досі бачу той медпункт на Грушевського, дотепер його пам’ятаю…»
«Невже я нічим не можу допомогти?» Мільйонне серце Майдану
Тетяна Теплюк пригадує захоплення від киян, які всіляко допомагали, незалежно від віку: «Вони несли ліки, інструменти, якесь обладнання. Коли в нас уже було багато всього, прийшла бабуся старенька, і в неї в пакетику — бинтики, йод, зеленка. І я кажу: “Ви краще заберіть це додому, у нас уже всього доволі”. А вона на мене так подивилася, її погляд був такий болючий, із докором: “Невже я нічим не можу допомогти?”. Я сказала: “Добре, добре, я візьму.” Як не любити цих людей?». Такі ситуації, розповідає пані Тетяна, зворушували до сліз.
«Беркутівці сірою лавиною бігли […] лавина щурів». Трагічний лютий
«Сонячний чудовий теплий-теплий день і гарно вбрані українці, які йшли з мирними намірами. І в що це перетворили? У війну», — так пані Тетяна пригадує 18 лютого 2014 року, коли зранку протестувальники вирушили на «Мирний наступ» до Верховної Ради, щоб вимагати конституційних змін й обмеження повноважень президента. Врешті, цей день став початком одного з найтрагічніших періодів Революції Гідності.
Пані Тетяна тоді була у Жовтневому: «Беркутівці зайняли наш палац, де вже була операційна, лікувальні кімнати, медикаменти. Через кілька годин один із наших керівників медпункту домовився з “Беркутом” про те, що наші співробітники — я і лікарка Вікторія — зможемо наглядати за майном. Там ми пережили ту страшну ніч, коли палав Майдан, профспілки».
Однак уже 20 лютого довелося залишити Жовтневий — стало надто небезпечно. Спочатку рано-вранці пролунав гучний наказ беркутівців: «Отходим». Пані Тетяна так пригадує ті події: «Були вибиті всі двері в Жовтневому, і беркутівці такою сірою лавиною бігли — у мене була асоціація, що це лавина щурів. Вони тікали Інститутською. Ми залишилися самі в Жовтневому, нас було троє. Почалася атака з Майдану. Бігли хлопчики з тими дерев’яними щитами, в тих касках пластмасових. До нас заносили поранених і смертельно поранених, бо тоді вже почався той відстріл, те полювання на наших майданівських героїв. Ми надавали допомогу, підключали крапельниці, накладали джгути».
Через годину медикам сказали забрати найцінніше з медпункту — локація змінилася: «ЇЇ голосно називали госпіталем на Прорізній».
«Майдан перетворювався на добробати». Революція — війна
Відчуття, що Революція Гідності закінчилася, у пані Тетяни не було. Коли почалася окупація Криму, вони «чекали, що зараз дадуть якийсь сигнал, що кримці виходять на свій майдан, і ми тут же зберемося і поїдемо до Криму». Однак цього не сталося, а ворог продовжував просуватися українським сходом.
«Майдан перетворювався на добробати [добровольчі батальйони — ред.]. Я так само приходила, бачила, як вони формуються. Це були такі чудові хлопці — достойні. Вони гуртувалися, готувалися на схід. Ми збирали їм медикаменти, готували аптечки. Не могли нічого іншого, мене б не прийняли в жодний добробат, на той момент там були одні хлопці», — пригадує Тетяна Теплюк.
«З перинатального я звільнилася в телефонному режимі». Переїзд до Маріуполя
Коли Майдан уже майже перестав функціонувати, пані Тетяна продовжувала працювати в перинатальному центрі. Втім, як розповідає вона сама, дорікала собі за те, що не може допомагати на сході: «Адже я операційна сестра, дуже добре вмію поратися з пораненнями, тим більш у мене є афганський досвід. Мені тяжко було сидіти вдома. Потім пішли хроніки про Маріуполь. Мене вразило це місто, його звільнення, патріотичний настрій людей. Я почала любити його та людей, які в ньому живуть. Були такі думки: “От добре б зараз поїхати до них”».
Те, що відбувалося далі, Тетяна Теплюк називає «помислом зверху». На початку 2015 року їй зателефонував похресник Женя, який на той час уже долучився до війська: «Він сказав, що в “Азов” потрібна людина, яка буде в тилових службах, доглядатиме за майном і займеться лікувальною справою в гарнізонному медпункті. Він запитав: “Хрещена, може ти б змогла?” Я його перервала, сказала: “Женечка, я давно чекаю такої пропозиції, я мрію про це”».
1 березня 2015 року Тетяна Теплюк взяла відпустку в перинатальному центрі й поїхала спершу до Бердянська, адже до Маріуполя тоді ще не курсували потяги через пошкоджені колії. А далі — безпосередньо до «міста Марії»: «Уже наступного дня відчувала, що я там, де мені треба бути, серед близьких мені людей. З перинатального звільнилася в телефонному режимі». У Маріуполі її оформили за вільним наймом. Син і чоловік пані Тетяни «не були в захваті» від такого рішення, але й перечити не стали.
«На нас наступає армія садистів — я це знаю з полону». Повномасштабна війна, «Азовсталь», полон
20 січня 2022 року командир в уже оточеній «Азовсталі» повідомив Тетяні (Хрещеній) Теплюк, що відтепер вона мобілізована, як солдат. Жінка лікувала, пекла хліб — поки було борошно — й усіляко допомагала захисникам Маріуполя. Разом з іншими оборонцями потрапила в полон — спочатку в Оленівку, далі — у Таганрог. Там вона зрозуміла, що в росіян єдина ціль — «знищити нас усіх, не дивлячись ні на що й ні на кого».
У 1980 році пані Тетяна потрапила до Афганістану як операційна медсестра. Порівнюючи той досвід із теперішнім, говорить: «Афганська війна була жорстокою, але садизму там не було. Якщо брали в полон, то практично ніхто ні над ким не знущався. Я бачила, спілкувалася тоді з солдатами. Зараз на нас наступає армія садистів — я це знаю з полону, з того, що розказують хлопці, Бучі й інших наших міст».
У полоні Тетяна (Хрещена) Теплюк пробула до кінця 2022 року — 31 грудня її обміняли: «Це була найкраща новорічна казка для мене. Я опинилася на своїй землі серед своїх людей. Це — відчуття безмежного щастя. Незважаючи на те що ми були голодні, худі, втомлені, саме перевезення — наче останнє знущання з нас — фізично було дуже тяжко. Однак коли я опинилася на рідній землі, то не відчувала ні рук, ні ніг. Тоді було дивовижне повітря. Немає таких слів, щоб це описати».
«Дуже боялася, що мене спишуть». З полону — в «Азов»
Повернувшись на рідну землю, пані Тетяна шукала спосіб продовжити службу в «Азові». На питання про те, чому все ж вирішила поновитися, каже: «Я навіть не думала про це, натомість дуже боялася, що мене спишуть, винесуть вердикт на комісіях, що непридатна. Кожен лікар запитував, чи хочу я залишитись, казала, що так. Мене визнали частково придатною».
Зараз Тетяна (Хрещена) Теплюк служить у тилових службах — піклується про здоров’я бійців і, розповідає, що займається тим, чим і в Маріуполі.
Згадуючи Революцію Гідності і її внесок у шлях нашої нації, ділиться: «Ми показали собі передусім, що ми — люди, які мають гідність. Ніколи й нікому не вдасться задушити наш дух свободи, ніколи й нікому не вдасться зробити нас рабами…».
Авторка: Роксолана Кривенко
Фото: колаж НЗЛ
Війська РФ завдали удару по маршрутці в Херсоні. Внаслідок цього одна людина загинула. Про це повідомив голова міської військової адміністрації Ярослав Шанько.
Що ще відомо? Загиблий, за попередніми даними, водій автобуса, його особу наразі встановлюють відповідні служби. Ще п’ятеро пасажирів постраждали. Двоє людей перебувають у тяжкому стані.
Рік тому в Києві почали оголошувати про хвилину мовчання — на Хрещатику, у громадському транспорті, в додатку «КиївЦифровий» і на всіх телеекранах міста. У деяких містах, як-от Вінниці чи Львові, це зробили ще раніше. Цьому допомогла статися організація «Вшануй», ідейною натхненницею якої була Ірина (Чека) Цибух. Ми поспілкувалися зі співзасновницею «Вшануй» Катериною Даценко про те, звідки ми починали та де ми є зараз.
Згадаймо початок «Вшануй», що змінилося відтоді?
Ми не розуміли, що робити, як і куди рухатися, як комунікувати та які обережні слова підбирати. Зараз ми це все чітко розуміємо. У всіх наших комунікаціях намагаємося обирати максимально нетравматичний спосіб спілкування. Ми перестали боятися брати складні теми й навчилися працювати з регіонами.
Мені б дуже не хотілося, щоб пам’ять вимірювалася цифрами — ми встановили стільки-то табличок, а ми провели стільки-то акцій. Результат — це про навчання і про те, наскільки свідомішим стало суспільство. Це ніколи не про навʼязування, це про гру в довгу.
Можливо, є ситуація, яка б пояснила, що саме змінилося?
Мабуть, найпоказовішим є те, що деякі речі почали поширюватись без нашого втручання. В якихось містах немає наших координаторів [акцій-нагадувань про хвилину мовчання, — ред.], друзів, близьких чи знайомих, але там почали виходити на акції й активніше просувати цю тему.
За останній рік я помітила, що на багатьох виставках і в різних комунікаціях почала зʼявлятися тема пам’яті. Але я не скажу, що це лише наша заслуга, бо вона — комплексна. По-перше, заслуга Іри, яка говорила про це. По-друге, люди говорять про пам’ять і про те, навіщо нам пам’ятати. Третє, це «Платформа пам’яті Меморіал», яка теж комунікує про персоналізацію пам’яті.
Що «Вшануй» намагаєтеся впроваджувати ще, окрім хвилини мовчання?
Зраз одне з важливих — прощання з прапором. Мені дуже хочеться створити цей ритуал, адже прапорів на кладовищах у нас багато. І мені дуже сумно, коли вони валяються десь на смітниках. Не всі так роблять, але, на жаль, таке теж трапляється. Часто люди просто зберігають, бо не знають, що з ним робити.
Ми також — співорганізатори фестивалю «ЧекаFest». У нас є кілька проєктів, з якими хотілося б поїздити регіонами й розповісти їм про різні практики, які існують в Україні. Також разом із моєю подругою мисткинею Веронікою Моль зробили проєкт «Вікна пам’яті». Окрім цього, ми співпрацювали з агенцією nar.but і створили «Простір пам’яті» — місце, де є тільки камера і мікрофон. Туди можна зайти, повністю зануритись у власні думки, розповісти про близьких, про свої відчуття, про тих, кого хочете згадати.
Я б хотіла, щоб цей рік став роком складних тем. Щоб ми не боялися обговорювати питання алей памʼяті, табличок на школах чи будинках, де жили люди. Мені б хотілося, щоб ми були тим голосом, який допомагає іншим дієвцям пам’яті звучати.
Щодо Києва — як там усе починалося і що відбувається зараз із оголошенням хвилини мовчання?
Початкова комунікація з їхнього боку звучала так: «Давайте не сіяти сум, нам це не треба». Потім ми познайомилися з Вікторією Мухою, яка очолила Координаційну раду з питань пам’ятання. Вона запропонувала приєднатися, щоб організувати хвилину мовчання.
Ми шляхом довгих обговорень дійшли до рішення Київської міської ради про звукове оголошення на Хрещатику, в метро, у застосунку «Київ Цифровий» і про трансляцію на всіх екранах міста.
Після цього ми чекали кінця 2025-го, бо нам сказали, що до того часу мають завершити оновлення системи оповіщення. На початку січня я надіслала їм запит, щоб дізнатися, чи тепер вони можуть оголошувати хвилину мовчання по всьому місту. Поки що відповіді не отримала.
Чому Київ так довго зволікав із цією темою? До прикладу, Вінниця почала впроваджувати хвилину мовчання ще 2022 року, Львів також узявся це швидше робити.
По-перше, Київ — це справді величезне місто. Якщо у Вінниці чи Львові з акціями можна побувати в кожному районі, то в столиці це зробити дуже складно. Ми одного разу приїхали на Лук’янівку, іншого — на Позняки, а наступного зможемо повернутися туди лише за кілька місяців. По-друге, взаємодія з місцевою владою. Якщо вона активно долучається — то процес рухається.
Київ, наприклад, як місто каже: «Держава нам не сприяла». Не дала прикладів, способів, інструментів, не запропонувала якоїсь наративної рамки, як це робити. Місто боїться брати на себе відповідальність. Проте столиця могла б узяти першість у цьому напрямку і стати таким собі локомотивом. Вона могла б як мінімум ініціювати розмову з державою і запитати: «Підкажіть, а що нам робити?».
Чи відчуваєте ви саботаж цього процесу з боку окремих людей?
Це відчувається. Не в усіх і не завжди, але загалом — так. Це схоже на дуже типову чиновницьку поведінку — небажання брати на себе відповідальність. Таке справді є. Не у всіх, але є.
Коли ви зрозумієте, що «Вшануй» зробила все, заради чого починали. Чи це все ж процес, який не має завершення?
Я не думаю, що ми — та організація, без якої не може існувати всесвіт. Тому, можливо, наша діяльність колись завершиться. Але поки що я бачу, що в нас пам’ять — це радше процес. Ми постійно щось робимо.
Я розумію, що в осмисленні досвіду війни, у спробах знайти відповіді на питання, як пам’ятати, як згадувати, як взаємодіяти з цією реальністю, — ми не єдині. Ми просто одні з тих, хто потенційно може з цим працювати. І після завершення війни теж.
Якщо казати про довший період, ми справді змінимося. Можливо, прийдуть нові люди і я як голова організації передам повноваження комусь іншому і піду в якийсь інший проєкт або буду займатися чимось іншим.
Яка порада або життєвий принцип Іри Цибух рухає вас у цій справі?
Мабуть, це цінності, про які Іра неодноразово говорила, та її безпрецедентність. Вона була доволі різкою — в хорошому сенсі цього слова — і могла чітко відстоювати свої кордони та позицію.
Я досі згадую її першу і, на жаль, єдину лекцію у Veteran-хабі в травні 2024-го. Більшість її слів завжди десь поруч зі мною. Вони ніби над організацією й вказують нам шлях. Я періодично повертаюся до них і починаю розуміти їх заново.
Вона казала про тяглість інституцій і про те, чому пам’ять — це про майбутнє. Це ніби дуже очевидна цитата, але коли розкладаєш її на молекули, то розумієш, чому це про майбутнє, що таке тяглість і для чого вона треба. Коли ми починали «Вшануй», я їх ніби розуміла. І от лише тепер, протягом цих років, я до них дійшла.
Чому, на вашу думку, ми потребуємо цих усіх ритуалів зараз?
Я відповім цитатою Іри: «Нам ритуали дуже необхідні, аби реалізувати відповідальність живих перед мертвими».
Одягання вишиванки теж можна вважати ритуалом. Інколи, коли хтось каже: «Боже, яка в тебе красива вишиванка!», ти відповідаєш: «Так, це моя, з Полтавщини». І так ти ознакуєш про себе і цю вишиванку. І далі вже може розпочатися діалог. Або ритуал зі свічкою у вікні. Це теж дає тобі розуміння, чому ти бачиш ще одну свічку — у вікні навпроти, з якими цінностями ця людина і про що ви обоє думаєте в цей момент.
Авторка: Ірина Кравець
Фото: Андрій Якименко
ВАКС обрав запобіжний захід колишнім топпосадовцям Державної прикордонної служби (ДПСУ) України в справі про хабарі за сприяння перетину кордону. Колишньому голові ДПСУ призначили заставу в розмірі 10 мільйонів гривень. Правоохоронці не називають імені, однак зі справи випливає, що йдеться про Сергія Дейнека.
Що ще відомо? Вже колишньому начальнику відділу пункту пропуску Держприкордонслужби призначили два мільйони гривень застави. За даними «Суспільного», йдеться про ексначальника відділу прикордонної служби «Соломоново» Олександра Марущака
Також на обох підозрюваних поклали процесуальні обов’язки, зокрема не виїжджати з України, не спілкуватися з фігурантами справи та свідками, а також здати закордонні паспорти.
Нагадаємо. 4 січня Володимир Зеленський звільнив Сергія Дейнека з посади очільника Держприкордонної служби, яку той обіймав з червня 2019 року. Дейнеко став радником міністра внутрішніх справ.
Президент Франції Еммануель Макрон заявив, що буде змушений відпустити затриманий нафтовий танкер тіньового флоту РФ через вимоги французького законодавства. Про це він повідомив в телефонній розмові з Володимиром Зеленським.
Що ще відомо? Макрон повідомив, що планує змінити законодавство, щоб надалі затримані російські танкери залишалися заарештованими в Франції. Водночас Зеленський закликав європейські держави слідувати прикладу Франції та зупиняти й арештовувати танкери тіньового флоту РФ.
Нагадаємо. 22 січня у Середземному морі військово-морські сили Франції зупинили й обшукали нафтовий танкер, який прямував з Росії.
Українська Волонтерська Служба (УВС) оголосила набір на ретрити для волонтерів та волонтерок. Учасникам обіцяють відпочинок, нові знайомства з однодумцями та взаємну підтримку.
Програма складатиметься з трьох хвиль для різних груп волонтерів:
Як доєднатися? Зареєструватися можна за посиланням. УВС покриває проживання та харчування, а також компенсує вартість квитків.
Фото: УВС
У «Читомо» назвали переможців у трьох номінаціях за помітні здобутки у книговидавничій справі. Церемонія нагородження відбулася 29 січня в Києві. Про це повідомили на сайті медіа.
Переможцями стали:
Зокрема українське видавництво «Основи» отримало спеціальну відзнаку Франкфуртської книжкової виставки — безплатний стенд на цьогорічній виставці, що відбудеться з 7 до 11 жовтня.
Також переможці отримають по 150 000 гривень у кожній номінації.
Довідка. Премія Читомо — професійна нагорода у сфері книговидання та літератури в Україні. Її мета — висвітлювати роботу тих, хто змінює книговидання та популяризує українську літературу у світі.
У Національному музеї історії України у Другій світовій війні демонтували російськомовні написи зі скульптурної галереї, що зберігалися ще з радянських часів. Про це повідомили у Мінкульті.
Що відомо? Заступник міністра культури Іван Вербицький зазначив, що очищення музейного простору від радянських мотивів є важливим для усунення пропаганди тоталітарного режиму.
Що ще відомо? Робота із деколонізації музейних експозицій триватиме і надалі. Вона передбачає оновлення текстів, візуального оформлення та підходів до представлення історичного матеріалу.
Нагадаємо. У 2023 році на щиті «Батьківщина-Мати» замінили радянський герб на український Тризуб. Також у 2024 році на Алеї міст-героїв прибрали літери з назвами міст та зображення медалі «Золота Зірка».
Фото: Міністерство культури
Сили оборони завдали удару по російському зенітно-ракетному комплексі «Оса» у Семенівці на тимчасово окупованій території Запорізької області. Про це повідомили в Генштабі.
Що ще уразили? Українські військові атакували ремонтний підрозділ окремої бригади спеціального призначення РФ поблизу Токмака, склади матеріально-технічного забезпечення артилерійського полку неподалік Охримівки, а також об’єкти 76-ї десантно-штурмової дивізії в районі Кирилівки.
Німеччина збільшить екстрену енергетичну підтримку України до 120 мільйонів євро. Країна вже передала до Києва дві мобільні когенераційні установки, які нададуть тепло та світло 86 тисяч киян. Про це повідомили в Уряді.
Також в Україну доставлять ще 41 когенераційну установку та 76 модульних котелень. Це підтримає забезпечення світлом та теплом мільйони людей по всій країні.
Що ще відомо? Єврокомісія надала додаткові 50 мільйонів євро українській державній енергетичній компанії Нафтогаз. Кошти планують витратити на забезпечення опалення та енергопостачання домогосподарств, критично важливих служб та підприємств по всій країні.
Яка наразі ситуація в Києві? У столиці без тепла залишаються ще 378 багатоповерхівок — переважно на Троєщині. Протягом 29 січня там до опалення під’єднали перших понад 100 будинків. Цієї ночі — ще 50. Також вчора, 29 січня, Київ перейшов на тимчасові графіки відключень.
Війська РФ завдали удару по Кривому Розі — одна людина загинула, ще троє постраждали. У Синельниківському районі через пожежі пошкоджені житлові будинки, об’єкти інфраструктури та підрозділ ДСНС. У Павлоградському та Нікопольському районах пошкоджені транспорт та будинки. Про це повідомили в ДСНС.
Харківщина. Внаслідок російської атаки на Харківщині пошкоджено адміністративну будівлю. Також зайнявся дах двоповерхової будівлі на площі 100 метрів квадратних.
Запоріжжя. Увечері 29 січня росіяни атакували один із районів міста ударним БпЛА. Внаслідок обстрілу загорівся приватний житловий будинок — пожежу ліквідували. Вибуховою хвилею також пошкоджено два сусідні житлові будинки.
Запросіть друга до Спільноти
Вкажіть, будь ласка, контактні дані людини, яку хочете запросити
Придбайте для друга подарунок від TUM
Вкажіть, будь ласка, контактні дані цієї людини, щоби ми надіслали їй посилку
Майже готово
Вкажіть ще, будь ласка, своє ім’я та емейл.
Дякуємо і до зв’язку незабаром!
Дякуємо за покупку!
Вхід в кабінет
Відновлення пароля
