Упродовж двох днів у двох павільйонах ВДНГ у Києві можна було натрапити на дивні речі: дівчинку, яка носить на руці вогонь, роботів, які грають на ксилофоні, чи міні-ракету, яка вистрибує з гучним вихлопом аж до стелі. І вже звичніші 3D-принтери, ручки, еко-речі. Проекти, які встигли стати для їхніх творців водночас бізнесом і хобі.
Юрій Власюк, який з 2015 року організовує у столиці Kyiv Maker Faire, каже: нарешті люди розуміють, хто такі мейкери.
І справді: у павільйонах стоїть невпинний гул — відвідувачі дізнаються, хто учасники фестивалю, що вони привезли і для чого взагалі цим займаються.
Водяний робот
До басейну з підводним роботом Олександра та Андрія Гонтаренків діти тягнуть батьків, тому біля джойстика з ноутбуком робиться маленький натовп. Роботом можна покерувати і навіть зробити так, щоб він випірнув, налякавши непідготованих присутніх.
Олександр: Основне завдання такого робота — спостереження. Це дистанційно керований апарат для підводної розвідки перед зануренням людини. Крім того, такі апарати давно цікавлять військових, але розробки завжди були приховані. В міру того, як все стало доступним, з’явились сайти, де люди обмінюються досвідом у виготовленні таких роботів.
Ми робимо наш підводний апарат з сином з 2011 року. Це наша п’ята виставка. Я за освітою біолог (на жаль, колишній), а син Андрій закінчив факультет електроніки у КПІ. Нас обох цікавила біоніка, але ні таких лабораторій, ні інститутів у нас практично немає.
Зате у нас була книжка про радіокеровані моделі, і Андрій запропонував щось спробувати. Ми повільно робили різні варіанти: він контролери, я — корпус. А потім сталася ця виставка, і ми перед самим початком зібрали все докупи, щоб показати. З того часу намагаємося його вдосконалювати. У нас робот ще не в такому стані, щоб віддати людям і сказати: бери-користуйся. Треба ще підшаманити. Це має бути, як праска — взяв і не думаєш, що десь вода протікає або може струмом шарахнути.
Чи я ще чимось займаюсь? Ну я ще працюю! Андрій теж. А це хобі. Воно надає більше сенсу існуванню і відволікає від негараздів. Це опіум, втеча від реальності, яка часом гнітить. На святі мейкерів приємно зустрітися з людьми, які теж щось роблять власними руками. Це додає сили працювати далі. Без цього спілкування просто засмоктує побут.
Музика у полум’ї
По сусідству з водяним роботом презентують вогняний еквалайзер Firetooth Гліба Винникова, де кожен може ввімкнути свою музику і побачити, як вона буде танцювати у полум’ї. Відвідувачі дають винаходу слухати різне — від класики до Imagine Dragons.
Гліб: Це не мені спало на гадку. Це в ХІІ столітті Рубенс придумав такий фізичний експеримент, а я його повторив і трішки модифікував. Тут є мембрана, на яку тисне колонка звуковими хвилями, тому змінюється тиск всередині труби і ми бачимо музику.
Я технар, тому наука мені цікава. Тут поєднується багато всього: фізика, хвилі, газ, електроніка, фрезерування.
Робив це десь місяць. З оформленням допомагали друзі, бо спершу була одна труба, а треба ж її якось захистити від вітру.
Можливо, комусь це буде цікаво на дискотеці в клубі поставити. Зрозуміло, що не в такому вигляді. А може, хтось захоче шашлики смажити під музику.
Я працюю в ІТ, у мене робота сидяча, а тут є можливість попрацювати руками. Такі заходи дають можливість побачити, чи твоя робота потрібна, чи привертає увагу.
Арт-лялька
Мистецтвознавиця і лялькарка Оксана Скляренко мріє, щоб на столі у її кухні був порядок і вишуканий мінімалізм. На практиці ж у неї там — постійна майстерня. Так буває, коли подружжя — мейкери. Зараз Оксана готується до захисту дисертації про українську ляльку.
Оксана: Це буде перша така дисертація в Україні. Десять років мені знадобилось, щоб зібрати і опрацювати матеріал, який доводить, що лялька на рівні з вишиванням, гончарством і писанкарством має право бути повноцінним видом мистецтва.
Пам’ятаю як зараз: мені п’ять чи шість років, бабуся на городі бере качанчик кукурудзи і закутує в хустинку. Перемотує зверху якимись клаптиками одягу. Вдома бере кольорові олівці, малює крапочками очі, ніздрі і рот. Такою була моя перша лялька.
Наступний ляльковий етап — викладання у школі швейної справи. Щоб навчити шити — потрібно багато тканини, тому я беру ляльку як маленьку модель. Ми робили одяг для пластмасових, але раптом мені захотілося пошити саму ляльку.
Починаю і помічаю, що роблю валик, точно як той кукурудзяний качан, до якого пришиваю голову, ручки і ніжки. Я роблю сім таких ляльок. Одна схожа на тітку, друга — на маму, третя — на сестру. Інші — ніби я, тільки в різних образах. Одна з тих ляльок геть проста, недосконала. Я навіть не встигла їй пришити ноги.
Ті ляльки, коли я виходила заміж, взяла із собою у дім свекрухи. Вже згодом прочитала, що раніше дівчата так робили. Це було природно. З валізки я ляльок ніколи не виймала, а чоловік про них не знає й досі.
Коли ми перебралися до власного житла і трохи там пожили, я ті ляльки викинула. Тільки оця берегиня, яка без ніг, у мене залишилася, хоча я її досі нікому не показую. Вона з білими косами (схожа на мене), одяг у неї, як у нареченої — із фатину, сидить собі у шафі.
Не знаю, чому її не показую. Мій науковий керівник каже, що як тільки ви пояснюєте традицію — вона щезає. Є якісь сакральні речі, які кожен для себе визначає. Хтось про щось не розповідає ніколи. Які б ми не були інформаційні — такі речі є.
Коли я сідаю ляльку робити — зосереджуюсь і відсторонююсь від метушні, яка існує навколо. У мене це лялька, у когось може бути щось інше. Але під час роботи є тільки я і більше нічого.
Wargame
Чоловік Оксани Олег Сморчков займається wargame. Його з другом Олексієм Павликом виставка за двома сусідніми столами змушує перехожих затримуватися, щоб уважніше розглядати міні-світ детально промальованих персонажів і будівель, а потім дізнатися, що це не для краси — у це все можна зіграти.
Олег: Ця гра мініатюрами називається історичний wargame. Тут у нас пірати ХVII-XVIII століть, там — Друга світова. Одна фігурка — це сто бійців. Ними ми відіграємо різні битви.
Це все придумали давно у Британії, а перші правила написав Герберт Уеллс. Зараз лідери у wargame — теж британці, у багатьох тамтешніх містах є wargame-клуби.
У нас це не дуже поширено, бо фігурки дуже дорогі. Одна нерозфарбована коштує $1,5-2. Ми фарбуємо самі, тож виходить дешевше.
Для мене це хобі і життя. Були ігри, у які ми грали два дні. І питання не в кількості гравців, а в насолоді: яка розстановка столу! Ну а далі людина має армію, а в армії є ціль.
У мене малий грає. Дітям взагалі цікаво. Вони так вчать історію, цікавляться, чому була війна, хто переміг. Десь раз на місяць граємо.
Я роблю і розфарбовую будинки, а фігурки відливає Олексій. Ми познайомилися у 2005-му, тоді й почали це все. Хоча він ще раніше. Він взагалі…
Олексій: Я перестаю бути собою, я стаю воєначальником, який керує військами! Ми розходимось після гри, а я всю ніч думаю, як бути далі!
Я домохазяїн. Готую їжу і паралельно фігурки. Кожна деталь у мене прописана. Солдатик – як жива людина. І це ігрові фігури, я їх не ставлю на полицю. Роблю так, щоб було в кайф.
Мені кажуть, що я в дитинстві не награвся солдатиками. Але я нормально грав! Щоправда, в мене не було німців, були тільки радянські, цивільні і партизани. А з ким воювати? Їх не випускали, не можна було! Коли мама їхала у Москву, я замовляв французів, щоб проти рускіх були.
Солдатиків я весь час робив, скільки себе пам’ятаю. То з пластиліну, то з чогось іншого. До речі! В радянські часи був журнал «Хочу все знать». Там була стаття, як зліпити солдатика. Мама принесла гіпс з роботи, я зліпив здоровенного солдатика і ми його відлили з олова. Це був мій п’ятий клас.
Зараз це моє життя, мій заробіток. Все зв’язано з цим, і я не шкодую.
Дрон-гібрид
Винахід Space Cossаcks навіть здаля натякає на космос і польоти. Підійшовши ближче, можна дізнатися, що це гібридна повітряна установка, яка складається з аеростата і дрона. А діти отримують від розробників комікс про козаків у космосі.
Дмитро: Я, в принципі, мріяв про те, як можна злітати в космос. Але спочатку ми зробили пригодницький комікс.
Потім виникла ідея створити платформу, з якої можна запускати ракети. Вона не вимагатиме великої кількості обладнання і великої зони відчуження, які потрібні для наземних космодромів (їх в Україні немає).
Ми зробили такий спеціальний дрон, але від ракети поки що відмовилися.
Зараз працюємо над гібридом дрона та аеростата.
З маленьким дирижаблем як? Надув, він полетів — і керувати ним неможливо. Ми натомість зробили механізм, який дозволяє керувати. Це як стискати м’ячик — тиск всередині піднімається і газ стає важчим. Так само ми стискаємо гелій всередині кулі. Такого ще ніхто не робив. Крім того, дрони шумлять, і виявилося, що багато кому для охорони чи спостережень цікаві тихенькі. Також дрони працюють від батарейок, тому не можуть довго перебувати на висоті. А нам батарейки не потрібні.
Півроку ми працювали над зменшенням ваги: спершу використовували алюміній, а тепер у вісім разів легший карбон. Шукали плівку, яка буде тримати гелій і нормально поводитися на великих висотах. Бо матеріали на зразок пластмаси стають крихкими.
Це наше хобі, тому ми працюємо з винаходом у вихідні, орендуємо невеличку лабораторію. Хоча хобі поки що не стало прибутковою справою, ми думаємо робити з нього бізнес.
Сподіваємося запатентувати механізм підйому і опускання кулі. І все-таки мріємо запускати ракети.
Експериментальна ракета
У павільйоні кажуть, що неодмінно треба відвідати творців експериментальної ракети КЕРБ. Її співавтор Олександр Буткалюк був у гостях у центрі управління польотами NASA.
Олександр: Мені завжди було цікаво носитися з якимись механізмами — тому я став інженером-механіком.
Декілька років тому, коли моїй доньці було одинадцять, вона згенерувала ідею, яку ми з інженерами-науковцями адаптували і створили проект безпілотного літака для Марсу (Mars Hopper). У 2016 році наша команда перемогла в одній з номінацій на всесвітньому хакатоні NASA Space Apps Challenge і відвідала центр управління польотами NASA.
Там високо оцінили нашу ідею і спонукали нас займатися далі, але вже простішими речами. Тепер один з наших проектів — експериментальна ракета. Вона насичена електронікою, має активну систему стабілізації. Це означає, що коли дме вітер, вона повертається на свій курс. Важливо, щоб аматорська ракета летіла вертикально і не залетіла до когось в город. (Сміється) В перспективі ми плануємо ставити на неї модулі з камерою, тож потрібно, що вона не оберталася і знімала гарну картинку, а ще є безпечний запуск… Тож завдань — цілий спектр.
Цим проектом поки що займається троє людей. У нас є віртуальний клуб у Facebook, де ми хочемо надихати своїм прикладом і залучати тих, хто з якихось причин не зміг реалізуватися в цій сфері. Ми навіть спілкувалися з юристами, які хочуть програмувати, і щоб це було пов’язано з ракетами!
Частково ми робимо це все для фану. А крім того — тестуємо наші плати, алгоритми і рішення з іншого стартапу — перехоплювача дронів.
Ракета — це науковий проект, на якому ми нічого не заробимо. Вона конструктор, який дозволяє робити різні досліди.
На Maker Faire я вдруге, він дає спілкування, якого дуже не вистачало. Наприклад, саме тут ми познайомилися з людьми, які можуть зробити для нашої ракети парашут і двигун.
Я думаю, ми всі тут фріки. Ну хіба це серйозно? (Сміється) Коли ти сам, ізольований, то почуваєшся божевільним, а коли в середовищі фріків, то почуваєшся адекватною людиною. Інколи адекватнішою за інших.
